4. Сучасні теоретичні проблеми економічного районування:

Економічне районування – найважливіша передумова дієвого регіонального програмування, прогнозування, проведення ефективної державної регіональної політики.

Принципи економічного районування – науково обґрунтовані положення, виділення границь економ. районів.

Основні принципи: 1) Економічний. Кожний економічний район є спеціалізованою територіальною частиною єдиного нар. господарського комплексу країни з певним комплексом допоміжних і сервісних виробництв. Спеціалізацію району визначають лише ті галузі, в яких витрати праці та засобів на виробництво продукції та її транспортування до споживача порівняно з іншими районами будуть найменшими.

2) Принцип перспективності розвитку; 3) Національний – враховує національний склад населення регіону; 4) Адміністративний, що визначає єдність економічного районування і територіального політично-адміністративного устрою країни; 5) Принцип територіальної цілісності району; 6) Історичний – жодне питання, утому числі й районування не може бути вирішено без вивчення розвитку країни у минулому.

Ієрархічна будова економічних районів. Крупні – це найбільші територіальні формування, які об’єднують декілька адміністративних областей. Середні – підрайони крупних економічних районів й окреслюються межами адміністративної області. Малі – складаються з територій декількох адміністративних районів, окреслених в межах області. Низові – охоплюють цілком території адміністративних районів.

Основними функціями економічного районування є: створення економічної основи територіального управління господарством регіонів, вдосконалення територіальної структури господарства, формування й реалізація державної регіональної економічної політики, обґрунтування розвитку територіального-виробничих комплексів.

5. Загальні особливості розвитку регіонів України на сучасному етапі:

Регіональні диспропорції. Одним із головних проявів зазначених диспропорцій є суттєві відмінності в рівнях соціально-економічного розвитку між регіонами, що відображаються насамперед через показники валового регіонального продукту (ВРП) та ВРП на одну особу, або валової доданої вартості в регіоні (ВДВ) та ВДВ на одну особу. Регіональні диспропорції значною мірою є наслідком структурних диспропорцій економіки України, які проявляють себе у використанні економічного потенціалу та розвитку регіонів наступним чином. Головними чинниками поглиблення регіональних диспропорцій у процесі переходу до ринку та функціонування в умовах економічної кризи стали: різні ступені адаптованості окремих регіонів; збереження галузевого принципу управління економікою; недостатній рівень внутрішньої кооперації виробництва між регіонами України; послаблення ролі держави щодо регулювання та стимулювання регіонального розвитку.

До просторових чинників віднесено:

1) організацію системи сільського розселення (щільність поселень, зв’язки населеного пункту з районним центром, ув’язка села з магістральними комунікаціями);

2) природно-ландшафтні умови (природно-ресурсний потенціал, рельєф місцевості);

3) стан навколишнього середовища та наявність зон і місць відпочинку;

4) соціально-господарську ситуацію в сільській місцевості (кількість виробництв, характер та структура землекористувань).

Три групи регіонів України за рівнем розвитку. Існує чимало варіантів класифікації регіонів України за рівнем соціально-економічного розвитку. Більшість фахівців виділяють три групи регіонів з якісно різними характеристиками стану економіки і соціальної сфери:

• розвинуті регіони з досить високим рівнем виробництва і життя людей;

• регіони з середнім економічним потенціалом;

• проблемні регіони з низьким рівнем соціально-економічного розвитку.

Регіони - аутсайдери: Волинська, Житомирська, Івано-Франківська, м. Севастополь, Херсонська, Тернопільська, Кіровоградська області.

До групи регіонів з середнім рівнем увійшли Одеська, Луганська, Запорізька, Полтавська області.

Групу з високим рівнем складають: м. Київ, Донецька, Харківська, Дніпропетровська області.