10. Причини занепаду та загибелі рабовласницької системи. Зародження феодальних відносин.

Держави стародавнього світу неодноразово стикалися з кризою відтворення. Так, перша криза, обумовлений низькою продуктивністю громади і занепадом власне державних господарств в III тис. до н.е., призвів до поступового переміщення частнорабовладельческіх господарств у міста і переходу більшої частини сільської території до складу державного сектора. В V-IV ст. до н.е. спостерігається друга криза: дрібні господарства й незалежні поліси страждають від труднощів у розширенні відтворення і від недостатньої політичної захисту в міжнародних відносинах, а імперії - від надмірної централізації. Результатом стала поява самоврядних господарств в рамках великих держав. Весь третій період історії стародавнього світу (IV ст.) Представляє, по суті, тривалий третя криза, що призвів до загибелі всю рабовласницьку систему. Це виразилося в занепаді рабовласницької економіки, розвитку незалежної від громади земельної власності, розкладанні громади, занепаді міст як центрів товарного рабовласницького господарства.

Головна причина кризи рабовласницької системи криється у внутрішньому розвитку рабовласницьких суспільств, створив умови для панування в економіці дрібних приватних господарств і формування особливої ​​групи феодально залежних селян. Зближення соціально-економічного становища різних верств населення створювало умови для загострення класової боротьби. Економічна та політична роздробленість більшості країн на рубежі давнину і середньовіччя сприяла активізації варварської периферії, що проявилося і в варварських навали, і в деякому вирівнюванні рівнів соціально-економічного розвитку давніх і зароджуються культур. Певну роль в загибелі рабовласництва зіграли й нові релігії (християнство, буддизм, мусульманство), зміцнюють владу нових земельних магнатів.

11. Етапи становлення і розвитку феодалізму в Європі (раннє та пізнє середньовіччя).

У Західній Європі біля витоків феодалізму стояли дві соціальні системи: антична, рабовласницька і варварська, родоплемінна. Відмінність між ними була велика. Перша досягла досить високого розвитку, друга ще не знала класового ладу. З одного боку, в античному суспільстві у IV—V ст. почали складатися протофеодальні елементи, з іншого — багато народів приходили до феодалізму шляхом самостійного внутрішнього розвитку. В новітніх дослідженнях виділяють такі етапи становлення і розвитку феодалізму:

1) раннє середньовіччя V—IX ст. (земля концентрується в представників найвищих станів суспільства, формується залежне суспільство, встановлюються васально-ленні відносини);

2) високе середньовіччя X—XIII ст. (панування доменіальної системи господарювання, сформувалась феодальна ієрахія, значний розвиток ремесла і торгівлі);

пізнє середньовіччя XIV—XV ст. (утвердження товарно-грошових відносин і майже повне зникнення доменіального господарства, активний процес звільнення селян, розмивання феодальної ієрархії, поява елементів раннього капіталізму). У цей час втілювалися в життя технічні новинки — вітряний млин, доменна піч, артилерія, книгодрук та ін., формувалися централі­зовані держави.

Ця періодизація не єдина і не безспірна, але, на нашу думку, вона дає можливість повністю врахувати зміни, які відбувались у феодальному способі виробництва у Західній Європі. Для інших регіонів хронологічні межі феодалізму, звичайно, будуть дещо іншими.

Феодальну економіку характеризують такі ознаки:

— панування великої земельної власності класу феодалів;

— поєднання її з дрібним індивідуальним господарством безпосередніх виробників — селян, що часто мали у приватній власності основні засоби виробництва, худобу;

— своєрідний статус селян, які були не власниками землі, а її утримувачами на різних умовах, аж до права спадкового користування;

— різні форми і ступінь позаекономічного примусу селян, особиста і поземельна залежність, судова підлеглість владі феодала, станова неповноправність селянства;

— переважання аграрного сектору над торговим і промисловим;

— панування натурального господарства і відповідний характер держави;

— загалом низький рівень техніки і знань, ручне виробництво, пріоритетне значення індивідуальних виробничих навичок.

Ці характерні ознаки не становлять усіх особливостей феодалізму. Необхідно виділити також умовний характер феодальної власності на землю і розподіл права на неї між кількома феодалами. Феод був спадковою земельною власністю представника панівного класу, пов´язаною з обов´язками несення військової служби та інших обов´язків на користь вищого за ієрархією сеньйора. Останній також вважався власником феоду. Ця специфіка породжувала особливу значимість феодальної ієрархії і особистих васально-ленних зв’язків.

У межах феодальної вотчини (французька сеньйорія, англійський манор) здійснювалась експлуатація селян, яка стала основою для вилучення феодальної ренти. Феодальна земельна рента — це частина додаткового продукту залежних селян, що безплатно, безеквівалентно привласнюється землевласником. Вона є економічною формою реалізації власності феодала на землю, засобом позаекономічного примусу.

У період становлення феодалізму переважала відробіткова рента у поєднанні з продуктовою. В XI—XV ст. у зв´язку зі зростанням міст, поширенням товарно-грошових відносин поряд з попередніми двома формами набуває значення грошова рента. Поступово феодали скорочували своє господарство, передавали панську землю в утримання селян і жили за рахунок натурального і грошового оброків. Цей процес, що одержав назву комутації ренти, сприяв зростанню економічної незалежності селянського господарства.

На думку сучасних дослідників, процес становлення феодалізму йшов трьома шляхами.

Перший є результатом синтезу протофеодальних елементів пізньоантичного і варварського суспільства (Швнічно-Східна Галлія, окремі південнослов´янські народи). Швидше розвивались регіони, де варварський елемент синтезу переважав над античним. У варварських племен елемент нового ладу виражався у використанні рабів патріархального типу як землевласників, поглибленні соціального розшарування, посиленні влади військових вождів і королів, дедалі більшому розвиткові мирних відносин, які підривали систему військової демократії.

Другий, так званий безсинтезний, шлях генезису феодалізму проходив за повної відсутності греко-римського і варварського синтезу або з дуже слабким його елементом (Англія, Скандинавія, Південна Шотландія, частково Німеччина, а також Русь, Польща, Чехія).

3) Третій тип складався на основі синтезу пізньоантичного суспільства з феодальними відносинами, які сформувалися у варварському суспільстві з явною перевагою античних початків (Візантія, Південна Галлія, країни Середньоазіатського регіону).