Том 2_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Цивільне та міжнародне приватне право

из суммы общей площади всех жилых помещений, находящихся в собственности или в пользовании гражданина и совместно проживающих с ним членов его семьи в населенном пункте по месту принятия на учет.

Одновременно с введением этой новеллы законодатель предусмотрел в ч. 2 п. 4 Указа №346 норму – гарантию, в соответствии с которой граждане, принятые на учет нуждающихся в улучшении жилищных условий по основаниям, действовавшим до вступления в силу Указа №346 и изменяемым этим Указом, признавались нуждающимися в улучшении жилищных условий и сохраняли право состоять на таком учете по данным основаниям. Кроме того, была строго лимитирована сфера действия данного нормативного правового акта – к отношениям, возникшим после принятия Указа №346.

Вступление в законную силу норм данного Указа было неоднозначно воспринято субъектами правоприменения. Так, органами местного управления была произведена верификация граждан, уже состоящих на учете нуждающихся в улучшении жилищных условий. Часть граждан, лишившись оснований состоять на учете нуждающихся в улучшении жилищных условий, были исключены из такого учета с формулировкой «в связи с обеспеченностью по норме». Причем значительное количество исключенных граждан было принято на учет нуждающихся еще до введения в действия Положения 2005 г. а некоторые еще во время существования БССР [Пухов, А. О некоторых вопросах учета нуждающихся в улучшении жилищных условий в свете принятия Указа Президента Республики Беларусь от 16 декабря 2013 г. №563 / Пухов А. // Юстиция Беларуси. – 2014. - №7. – С. 50-52].

Однако, необходимо отметить, что такой подход не учитывает как норму, закрепленную в ст. 67 Закона Республики Беларусь «О нормативных правовых актах Республики Беларусь», так и нормы п. 31 Положения 2005 г., содержащие закрытый перечень оснований для снятия граждан с учета нуждающихся в улучшении жилищных условий, п.а 4 Указа №346.

Вместе с тем отдельные субъекты правоприменения трактуют п. 4 Указа №346 в свою пользу таким образом, что согласно п.п. 31.1 Положения 2005 г. у граждан улучшились жилищных условий, если в отпали основания для признания их нуждающимися в улучшении жилищных условий в соответствии с изменениями законодательства.

На наш взгляд, это возможно ввиду отсутствия в действующем жилищном законодательстве понятия «улучшение жилищных условий».

Предлагаем внести в ст.1 ЖК Республики Беларусь пунктом 571 дополнение в виде понятия «улучшение жилищных условий», под которым следует понимать:

-обеспечение граждан жилыми помещениями, соответствующими минимальным социальным жилищным стандартам;

-выделение субсидии для строительства (реконструкции) или приобретения жилых помещений, благоустроенных применительно к условиям данного населенного пункта, отвечающих установленным требованиям;

-увеличение размера общей площади жилого помещения, приходящейся на каждого члена семьи с учетом установленных норм обеспеченности;

-приобретение жилого помещения путем заключения гражданско-правовых сделок, в порядке наследования;

-предоставление жилых помещений социального пользования;

40

Цивільне та міжнародне приватне право

-строительство жилого помещения в составе организации застройщиков либо путем заключения договора создания объекта долевого строительства;

-иные законные основания приобретения в собственность или во владение и пользование жилых помещений или фактического (неюридического) увеличения общей площади жилого помещения, приходящейся на каждого члена семьи, в результате которых у гражданина отпали основания для признания его нуждающимся в улучшении жилищных условий.

Научный руководитель – к.ю.н., доц. Краснобаева Л.А.

Наталія Козак

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, Інститут прокуратури та кримінальної юстиції студентка 3 курсу

Договір франчайзингу

Актуальність теми дослідження обумовлена швидким поширенням розвитку франчайзингових відносин на території України серед суб‘єктів цивільних прав. Адже даний договір відкриває широкі можливості для національних виробників та споживачів, бо іноземні франчайзери входять на український ринок не лише із власною торговою маркою та методами виробництва, але й вносять високі норми та стандарти, яким відповідають їхні товари та послуги.

Та й ні для кого не секрет, що у сучасних умовах розвитку економіки нашої країни підприємствам властиві зниження ділової активності та загальної ефективності господарювання, погіршення фінансового стану, скорочення підприємницької діяльності

ітому в таких умовах значно простіше і ефективніше не починати бізнес з нуля, а долучитися до успішної, популярної компанії.

Проблемам франчайзингової діяльності в Україні присвячено чимало праць таких вчених, як: В. Денисюк, Г. Цірат, Л. Цимбал, Г. Андрощук, О. Суховатий, Д. Стенфорд, Б. Сміт, В. Шкромада, Д. Балді та інших.

Загальний Кодекс етичного поводження визначає, що: «Франчайзинг – це система збуту товарів, послуг, технології, що заснована на тісному і триваючому співробітництві між підприємцями, франчайзером і франчайзі, у якій франчайзер надає франчайзі право і покладає обов‘язок вести підприємницьку діяльність відповідно до концепції франчайзера. Право уповноважує і зобов‘язує франчайзі, в обмін на пряму чи опосередковану винагороду, використовувати торгове найменування, чи торгову марку, чи марку для послуг, ноу-хау (пакет незапатентованої інформації, що з‘являється у результаті досвіду і тестування франчайзера, яка є таємною, значною і визначною) ділові

ітехнічні методи, процесуальну систему й інші права промислової чи інтелектуальної власності, що супроводжуються тривалим наданням комерційної і технічної допомоги в межах структури і термінів письмової франчайзингової угоди, укладеної сторонами для цих цілей [Дмитришин В. С. Міжнародний досвід правового регулювання відносин у сфері франчайзингу / В. С. Дмитришин // Часопис цивілістики. – 2012. – Вип. 13. – С. 90–

94 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Chac_2012_13_19].

ВУкраїні франчайзинг розвивається в таких галузях: 1) громадське харчування; 2)

торгівля; 3) сфера послуг індивідуальним споживачам; 4) послуги для бізнесу; 5) виробництво.

41

Цивільне та міжнародне приватне право

Найуспішнішими франчайзинговими проектами стали: «Два гусаки», «Піца Челентано», «Картопляна хата», «Кафе Пункт», «Суші-студіо», «Меблі прогрес», «Мак Смак», SPAR, Sela, «Наша ряба», «Фокстрот» та інші. Найбільш прибутковими та активними залишаються компанії, що розвивають іноземні франшиза. Серед українських компаній безумовним лідером є компанія «Система швидкого харчування» [Вудвуд В. В. Франчайзинг в системі малого та середнього бізнесу України в умовах світової кризи / В. В. Вудвуд, А. Я. Білоус // Збірник наукових праць Черкаського державного технологічного університету. Сер. : Економічні науки. – 2012. – Вип. 32(1). – С. 68–71

[Електронний ресурс] – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Znpchdtu

_2012_32(1)__17].

Незважаючи на інтенсивний розвиток франчайзингу в Україні, нормативно-правова база для проведення такого роду діяльності недостатньо розвинена і в законодавстві відсутні такі терміни як «франчайзинг», «франчайзер», «франшиза» і «франчайзингова угода». Дані правовідносини із прийняттям Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) у 2003 році отримали назву «комерційна концесія». На думку українських законодавців, термін «комерційна концесія» повністю збігається зі змістом сталого у всьому світі терміну «франчайзинг».

Проте, сучасні науковці неодноразово звертали увагу на те, що така ситуація викликає непорозуміння у відносинах з іноземними контрагентами, адже лише в окремих країнах пострадянського простору відносини франчайзингу охоплюються терміном «комерційна концесія» [Будник К. А. Правове регулювання договору комерційної концесії (франчайзингу) / К. А. Будник // Наше право. – 2014. – № 3. – С. 140–145

[Електронний ресурс] – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nashp_2014_3_26].

Отже, відповідно до ст. 1115 ЦК України за договором комерційної концесії одна сторона (правоволоділець) зобов'язується надати другій стороні (користувачеві) за плату право користування відповідно до її вимог комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг.

Предметом договору комерційної концесії, відповідно до ст. 1116, є право на використання об'єктів права інтелектуальної власності (торговельних марок, промислових зразків, винаходів, творів, комерційних таємниць тощо), комерційного досвіду та ділової репутації.

Однак, ринок франчайзингу має низку проблем, які потребують вирішення. До таких проблем варто віднести такі: необізнаність українських підприємців щодо основних принципів ведення бізнесу за умов франчайзингу; невідповідність правового регулювання франчайзингу змісту та стану розвитку комерційних відносин; незахищеність франчайзі (особливо українських франчайзі у франчайзингових договорах з іноземними франчайзерами); відсутність практики апробації бізнесу.

Отже, франчайзинг – це особливий спосіб здійснення підприємницької діяльності, у якій одна сторона (франчайзер) передає або зобов‘язується передати іншій стороні (франчайзі) за встановлену плату на визначений строк або без такого право використовувати франшизу (комплекс прав на використання об‘єктів права інтелектуальної та промислової власності, комерційного досвіду та ділової репутації тощо) на визначеній території з метою здійснення підприємницької діяльності відповідно до умов договору.

Для подальшого позитивного розвитку франчайзингу в Україні на мою думку, необхідно: в чинному законодавстві застосовувати міжнародну термінологію, тобто «договір франчайзингу»; розробити і прийняти окремий нормативно-правовий акт про

42

Цивільне та міжнародне приватне право

франчайзинг; створити мережу навчально-консультативних центрів; створити систему податкових пільг для даних відносин; підвищити ефективність позитивного державного впливу шляхом залучення іноземних інвестицій в українську економіку.

Науковий керівник – доц. Таш'ян Р.І.

Юрий Козиков

Белорусский государственный університет, юридический факультет аспирант 1 года обучения

Крупные сделки хозяйственных обществ: сравнительно-правовой аспект

Институт крупных сделок хозяйственных обществ не является специфической особенностью белорусского права. Иностранные правопорядки имеют сходные правовые конструкции, направленные на защиту интересов участников хозяйственных обществ от злоупотреблений со стороны исполнительных органов таких обществ. Несмотря на тождественность цели легализации специального порядка совершения крупных сделок, подходы национальных законодателей в Беларуси и Украине имеют отличительные особенности.

По сфере действия института крупной сделки можно обозначить следующие различия в подходах. В Законе Республики Беларусь «О хозяйственных обществах» от 09.12.1992 г. № 2020-XII (далее – Закон Беларуси о ХО) предусмотрен общий порядок совершения крупных сделок для всех видов хозяйственных обществ; в Законе Украины «Об акционерных обществах» от 17.09.2008 г. № 514-VI (далее – Закон Украины об АО) понятие и порядок совершения крупных сделок установлен исключительно для акционерных обществ. В отношении иных видов хозяйственных обществ украинским законодателем предусмотрен лишь механизм последующего одобрения сделок, сумма по которым, превышает сумму, установленную в уставе общества. В данном случае процедура последующего одобрения не отождествляется с порядком совершения крупных сделок, а имеет характер самостоятельного механизма для защиты прав участников общества.

Отличаются подходы законодателей и к определению дефиниции крупной сделки. Так, в соответствии с п. 4 ч. 1 ст. 2 Закона Украины об АО крупная сделка определяется как сделка (кроме сделки по размещению обществом собственных акций), совершенная акционерным обществом, если рыночная стоимость имущества (работ, услуг), являющегося ее предметом, составляет 10 и более процентов стоимости активов общества, по данным последней годовой финансовой отчетности. На основании ст. 58 Закона Беларуси о ХО, крупной сделкой хозяйственного общества является сделка (в том числе заем, кредит, залог, поручительство) или несколько взаимосвязанных сделок, влекущих приобретение, отчуждение или возможность отчуждения хозяйственным обществом прямо либо косвенно денежных средств и (или) иного имущества, стоимость которого составляет 20 и более процентов балансовой стоимости активов этого общества, определенной на основании данных бухгалтерской (финансовой) отчетности за последний отчетный период, предшествующий дню принятия решения о совершении такой сделки.

Помимо очевидного различия подходов к определению нижней границы стоимости крупной сделки, следует отметить, что белорусский законодатель стремится максимально детально закрепить конкретные критерии отнесения сделок к категории

43

Цивільне та міжнародне приватне право

крупных: сделка либо несколько взаимосвязанных сделок, указание на конкретные виды сделок, экономическая цель (назначение) сделки, стоимость и предмет сделки. Сделка может быть признана крупной лишь в случае наличия всех критериев в совокупности, что в целом позволяет выделить действительно экстраординарные сделки, подлежащие особому порядку совершения.

Украинский законодатель, за исключением стоимости и предмета сделки, не устанавливает иных императивных критериев крупной сделки. Преимуществом данной конструкции является отсутствие понятий (критериев), которые могут быть субъективным образом истолкованы правоприменителями (например, «возможность отчуждения», «косвенного отчуждения» и т.д.). Отметим, что согласно Закону Украины об АО, в отличие от белорусского законодательства и сложившейся судебной практики, предметом крупной сделки, в том числе, признаются работы и услуги, что на наш взгляд, является обоснованным.

По Закону Беларуси о ХО стоимость активов общества определяется на основании данных бухгалтерской отчетности за последний отчетный период (судебная практика, в первую очередь, принимает во внимание отчетность за последний месяц и квартал, предшествующие дате совершения сделки), по Закону Украины об АО - на основании данных, содержащихся в последней годовой финансовой отчетности. Таким образом, полагаем, что стоимость активов, по законодательству Беларуси, определяется на основании более актуальных финансовых документов.

Анализируя порядок принятия решения о совершении крупной сделки, можно констатировать, что белорусский законодатель закрепил более сложную процедуру. По общему правилу, решение принимается общим собранием участников общества, причем в зависимости от размера сделки установлены правила о квалифицированном большинстве голосов. Наблюдательный совет (совет директоров) имеет право принимать решения по крупным сделкам исключительно при условии закрепления указанного полномочия в уставе общества. Согласно Закону Украины об АО, компетенции наблюдательного совета и общего собрания акционеров не пересекаются, а в отношении принятия решения общим собранием акционеров установлены правила простого и относительного большинства голосов.

Отсутствие положений о возможности признания недействительной сделки, совершенной с нарушением требований, установленных в ст. 70 Закона Украины об АО, на наш взгляд, является недостатком, влекущим незащищенность прав акционеров и общества от злоупотреблений исполнительного органа при заключении сделок, связанных с распоряжением существенными активами общества. В ст. 58 Закона Беларуси о ХО закреплено право на оспаривание неправомерно совершенной крупной сделки, а с целью минимизации возможных злоупотреблений правом со стороны потенциальных истцов, определены обстоятельства, при наличии которых, суд вправе отказать в удовлетворении требований о признании сделки недействительной.

Подводя итог, подчеркнем, что сравнительно-правовой анализ института крупных сделок, практики его применения позволяет выделить достоинства и недостатки национального правового регулирования с целью создания оптимальной сферы регулирования и максимально эффективного механизма порядка совершения крупных сделок. При этом мировые тенденции к унификации законодательства предполагают выработку общих подходов, вместе с тем не исключают сохранение национальной специфики.

Научный руководитель – к.ю.н. Салей Е.А.

44

Цивільне та міжнародне приватне право

Ирина Козикова

Белорусский государственный університет, юридический факультет аспирант 1 года обучения

К вопросу об обеспечении реализации принципа свободы договора посредством толкования гражданско-правовых норм

Проблематика договорной свободы является актуальной для современного гражданского права. Принцип свободы договора является основным началом гражданского законодательства, закрепленном в гражданских кодексах Беларуси (ст. 1,

ст. 391 ГК), Украины (ст. 6, ст. 637 ГК), РФ (ст.1, ст. 421 ГК).

При этом, из ст. 392 ГК Беларуси, ст.6 ГК Украины, ст. 422 ГК РФ следует, что договор должен соответствовать обязательным для сторон правилам (императивным нормам), установленным правовыми актами (законодательством). Закрепление такого подхода на уровне основополагающего законодательного акта в сфере гражданскоправового регулирования в совокупности с формальным обозначением отдельных гражданско-правовых норм как императивных в силу отсутствия в них оговорки «если иное не установлено соглашением сторон», привело к узкому формальному толкованию подобных норм судами, и как следствие к ограничению действия свободы договора в части права сторон на определение условий договора по своему усмотрению.

В 2014 году Высший Арбитражный Суд РФ принял постановление Пленума № 16 «О свободе договора и еѐ пределах» (далее – постановление Пленума № 16), определив новый вектор в решении вопроса о признании нормы диспозитивной либо императивной с минимальной опорой на ее формальные признаки. Названное постановление заслуживает внимания со стороны белорусского и возможно украинского законодателя. В Беларуси правоприменительная практика в настоящее время основывается на буквальном толковании норм договорного права, при отсутствии в норме прямого указания на допустимость ее изменения соглашением сторон такая норма применяется как императивная. Об аналогичной практике в Украине, на наш взгляд, свидетельствует п. 37 письма Высшего Хозяйственного Суда Украины от 07.04.2008 г. № 01-8/211 «О некоторых вопросах практики применения норм Гражданского и Хозяйственного кодексов Украины».

Представляется оправданным подход, согласно которому, даже если норма кажется разумной и справедливой, отсутствие в ней формального указания на возможность изменения сторонами, не должно означать, что согласование любого иного «правила» сторонами применительно к конкретным договорным отношениям будет являться несправедливым и неразумным. Договорные правоотношения сторон являются многоаспектным и вариативным явлением, что обусловливает необходимость предоставления сторонам договора права на самостоятельное определение условий договора и регулирование возникших взаимоотношений. Анализ постановления Пленума № 16 свидетельствует о том, что в контексте исследуемой проблематики, основополагающими являются следующие положения. Норма должна быть истолкована исходя из ее существа, а не из формальных признаков. При этом судом должны приниматься во внимание общие пределы договорной свободы, а именно наличие или отсутствие: 1) нарушения особо охраняемых законом интересов (что необходимо для реализации доктрины защиты слабой стороны и обеспечения публичных интересов и интересов третьих лиц); 2) грубого нарушения баланса интересов сторон ( по своей сути является недопущением злоупотребления правом, что в полной мере применимо и в

45

Цивільне та міжнародне приватне право

Беларуси); 3) императивности существа законодательного регулирования (представляется, что определение характера нормы, исходя из существа соответствующего договорного отношения, направлено на выявление цели правового регулирования, заложенной законодателем и носит более общий характер, в связи с чем первоначально необходимо выявить сущность договорного правоотношения на основе системного толкования норм договорного права и его принципов, а впоследствии приняты во внимание конкретные обстоятельства взаимоотношений сторон).

Алгоритм определения характера нормы следующий: во-первых, производится анализ на предмет наличия прямого указания на императивность нормы и запрет ее изменения; если таковое отсутствует, анализируются пределы договорной свободы, указанные выше; если указанные основания ограничения договорной свободы отсутствуют, то норма признается диспозитивной.

Для обоснования допустимости и целесообразности толкования нормы не на основании ее формальных признаков, а путем восприятия ее «существа» действенным является механизм прикладной оценки на предмет целевой направленности. Например, в ст. 667 ГК Беларуси предусмотрено, что подрядчик обязан возвратить остаток материала либо с согласия заказчика уменьшить цену (смету) работы с учетом стоимости остающегося у подрядчика неиспользованного материала. Очевидно, что, несмотря на используемую законодателем формальную императивность нормы, предложенные варианты не могут быть оценены как единственно возможные на практике. Стоимость материалов может быть выше, чем стоимость работ, и в этом случае уже подрядчик обязан будет заплатить определенную сумму заказчику; либо стороны изначально договариваются о низкой цене работ при условии, что все сэкономленные материалы подрядчик может оставить себе. В ст. 450 ГК Беларуси закреплены только два варианта требования покупателя в случае передачи некомплектного товара, хотя стороны могли бы предусмотреть и другие варианты действий (например, право покупателя сразу отказаться от товара, если для него существенное значение имеют сроки). Примеров таких формально императивных норм существует множество, что свидетельствует о недостаточной гибкости договорного права, поддерживаемой практикой ограничительного толкования судебными органами.

Представляется, что принцип свободы договора основывается на диспозитивности гражданско-правового регулирования, которая должна презюмироваться, а не устанавливаться в каждом конкретном случае. С учетом изложенного, считаем необходимым для обеспечения реализации сторонами принципа свободы договора использовать механизм телеологического толкования, направленный на выявление целевой направленности нормы, даже при ее формально императивном закреплении в законодательстве. Целесообразность такого подхода и механизм его реализации полагаем необходимым закрепить на уровне постановления Пленума Верховного Суда Республики Беларусь.

Научный руководитель – к.ю.н. Салей Е.А.

46

Цивільне та міжнародне приватне право

Денис Кононенко

Національний університет «Одеська юридична академія» аспірант кафедри міжнародного права та міжнародних відносин

Вплив санкцій на можливість звільнення від договірної відповідальності

Вплив економічних санкцій на виконання зовнішньоекономічного договору є багатоаспектною і надзвичайно актуальною проблемою, далекою на сьогоднішній день від завершеності в її дослідженості.

Правові наслідки впливу запроваджуваних заборон і обмежень на зовнішньоекономічну діяльність поширюється насамперед на характер виконання міжнародних контрактів. Для виконання зовнішньоекономічного договору введення економічних санкцій пов‘язане з різними організаційно-правовими (неможливість здійснення поставки, розрахунків за вже поставлені за договорами товари) і зумовленими ними матеріально-правовими наслідками (прямий збиток, упущена вигода, непередбачені витрати, відповідальність сторін внаслідок неналежного виконання зовнішньоекономічного контракту).

Але вплив застосування економічних санкцій значно ширший. Вони істотно впливають на можливість укладення міжнародних контрактів, можуть серйозно порушувати міжнародні зв‘язки суб‘єктів господарювання, що знаходяться під юрисдикцією третіх держав, оскільки від них буде вимагатися надання гарантій того, що їхні товари і послуги не будуть в тій чи іншій мірі предметом експорту в державу, щодо якої введено санкції.

Санкції можуть мати прямий і непрямий вплив на договірні зобов‘язання. При прямому впливі сторона зовнішньоекономічного договору, що потрапила під санкції:

1)відчуває неможливість або утруднення у виконанні зобов‘язань в натурі;

2)відчуває неможливість розрахунків за зобов‘язаннями в силу обмежень банківської діяльності або в силу обмежень на взаємодію з конкретним контрагентом;

3)зазнає збитків, в тому числі у вигляді невідповідних і незапланованих витрат на виконання зобов‘язання.

При непрямому впливі суб‘єкти, на які санкції безпосередньо не поширюються, зазнають:

1)різке погіршення фінансової ситуації і неможливість розрахуватися з контрагентом

всилу невиконання діловими партнерами їхніх зобов‘язань в зв‘язку з санкціями (кредити, перепродаж товару, лізинг, послуги з розробки надр і т.п.);

2)неможливість виконати зобов‘язання в натурі;

3)збитки, в тому числі у вигляді невідповідних і незапланованих витрат на виконання зобов‘язань.

В обох випадках підставами звільнення від відповідальності можуть бути три причини: форс-мажор, істотна зміна обставин, неможливість виконання, в тому числі на підставі акту державного органу.

Для осіб, які потрапили під прямий вплив санкцій, шанси на таке звільнення вище, в ситуаціях з непрямим впливом – відповідно, нижче.

Введення санкцій робить виконання договірних зобов‘язань юридично неможливим. Неможливість виконання договору тягне за собою припинення дії договору або призупинення його дії, у зв‘язку з чим договірні сторони відчувають значні негативні майнові складності, що

47

Цивільне та міжнародне приватне право

виражаються в несенні збитків і шкоди за укладеними договорами, а також відповідальності в зв‘язку з невиконанням договору.

Наявність резолюції Ради Безпеки дає підстави для рішення суду про звільнення від відповідальності [Крючкова И.Н. Правовые последствия применения экономических санкций Совета Безопасности Организации Объединенных Наций для исполнения частноправовых договоров международного характера / И.Н. Крючкова. // Международное публичное и частное право. – 2005. – № 5 (26). – С. 372]. Ідеально, коли дана підстава передбачено в праві, що застосовується (lex causae або lex fori) [Международное частное право : Учебник / Л.П. Ануфриева, К.А. Бекяшев, Г.К. Дмитриева и др.; Отв. ред. Г.К. Дмитриева. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : ТК Велби, Изд-во Проспект, 2004. – С. 22]. Якщо такого положення немає, то суд має право обґрунтувати звільнення від відповідальності за невиконання договору посиланням на обставина непереборної сили.

І дійсно, детальний розгляд атрибутів економічних санкцій, що вводяться рішеннями Ради Безпеки ООН, такі як:

відсутність вольової складової поведінки сторін зовнішньоекономічного договору, здатної вплинути на ситуацію;

неможливість запобігання її настання; наявність в нормативному акті, що імплементує резолюцію РБ ООН про введення

економічних санкцій, суворо імперативних приписів, від яких сторони не вправі відступити, –

дозволяє прийти до висновку про те, що зазначена юридична неможливість виконання міжнародних комерційних зобов‘язань може бути віднесена за погодженням сторін до форс-мажорних обставин, що звільняє несправну сторону від відповідальності.

У той же час за погодженням сторін договірними положеннями може передбачатися і прямо протилежне – вони можуть включити в угоду положення, що «ніякі рішення міжнародних органів не можуть звільнити від відповідальності сторону, що не виконала свої зобов‘язання». У такому випадку сторона, яка не виконала свої зобов‘язання за договором внаслідок введення санкцій, проте буде зобов‘язана компенсувати збитки іншій стороні. Судова практика минулих років багатством не відрізняється, але тим не менш дає деяку надію на це. Звідси і рекомендація: включити конкретне посилання на санкції в договір. У разі спору таке застереження може допомогти.

Здається, що найближчим часом подібні договірні умови можуть отримати значне поширення в контрактах вітчизняних суб‘єктів зовнішньоекономічної діяльності, враховуючи спостережувану нестабільність умов господарювання.

Отже, з огляду на зростаючі масштаби практики звернення у міжнародних відносинах до економічних санкцій, в договірній роботі суб‘єктів зовнішньоекономічної діяльності вкрай важливо опрацювати питання правових наслідків обмежень і заборон для виконання зовнішньоекономічних договорів з метою вироблення ефективних механізмів забезпечення інтересів господарюючих суб‘єктів.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Трояновський О.В.

48

Цивільне та міжнародне приватне право

Ірина Кравченко

Інститут кримінально-виконавчої служби, юридичний факультет курсант 1 курсу

Шлюбний договір та оскарження його в суді.

Сьогодні в Україні сформовано два правових режими: законний та договірний. Законний правовий режим майна визначається законодавством, договірний – шлюбним контрактом.

Цивілістична суть сімейних відносин зумовила розширення можливості їхнього регулювання самими її учасниками. 1 січня 2004 року набрав чинності Сімейний кодекс України. Цей звід законів акцентує увагу на договірному регулюванні таких правовідносин. Друга частина статті 7 Сімейного кодексу(далі - СК) України визначає, що сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленість (договором) між їх учасниками. Насамперед таке договірне регулювання стосується шлюбного договору.

Вид шлюбного договору визначає закладений в нього зміст. За змістом шлюбні договори можна поділити наступним чином.

-Шлюбні договори, які регулюють майнові відносини між подружжям, визначають їхні майнові права та обов‘язки.

-Шлюбні договори, які визначають майнові права та обов‘язки подружжя як батьків. Фактично усі домовленості подружжя умовно можна поділити на чотири категорії:

1. Угоди подружжя щодо правового регулювання їх майна: зміна режиму спільного

майна на режим роздільного і навпаки; визначення часток у спільному майні; визначення правового режиму доходів від спільного і роздільного майна.

2.Угоди щодо порядку користування спільним і роздільним майном.

3.Угоди щодо порядку управління майном і укладення з ним угод.

4.Угоди зобов‘язального характеру: порядок несення витрат на утримання спільного

іроздільного майна; взаємне утримання подружжя; виплати додаткових коштів на лікування.

Сторони договору, згідно ст. 12 СК України, не змінюють підстави для розірвання шлюбу та не встановлюють інших правил, що стосуються їхніх особистих відносин.

ч. 4 ст. 93 СК України наголошує, що шлюбний договір не може ставити одного із подружжя у невигідне матеріальне положення. Це відносно нова норма для вітчизняного сімейного законодавства.

Якщо у шлюбному договорі встановлено загальний строк його дії, то він буде діяти протягом цього строку. За бажанням, подружжя може подовжити термін дії шлюбного договору. За ст. 94 СК України ця угода має бути нотаріально посвідчена. Також дружина і чоловік може відмовитися від шлюбного договору або розірвати його, згідно ч. 2 ст. 101. Права і обов‘язки, за шлюбним договором припиняються:

1.З моменту його укладення. В СК України вперше закріпили змогу припинення дії договору «назад», з моменту його укладення, до 22.12.2006 року сторони не мали права анулювати договір з початку його укладення. Якщо сторони обирають цей варіант припинення шлюбного договору, то виникає ситуація, яка мала б місце у разі не укладення шлюбного договору взагалі. Чоловік і жінка ніби анулюють за взаємною згодою усі наслідки шлюбного договору, які мали місце раніше. При цьому за жодних обставин домовленість сторін щодо анулювання їх майнових прав та обов‘язків «назад» не мають бути підставою для порушення прав та законних інтересів третіх осіб.

49