Том 2_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Цивільне та міжнародне приватне право

поняття, але й такі характеризуються певною системністю в силу приналежності тим нормам, які відносяться до того чи іншого правового інституту регулювання сімейних відносин. Окрім того, вони становлять єдину систему та характеризується ієрархічністю. Натомість, в зв‘язку із способом викладу норми права, яка містить те чи інше оціночне поняття (загальним, банкетним чи то відсильним), останнє, може приналежати до іншого інституту, іншої ієрархічної групи. Зрештою, такі обставини дають підстави вважати і те, що практичне значення системи оціночних понять надає можливість чітко застосовувати оціночні поняття в правозастосуванні.

Науковий керівник – к.ю.н. Мельник Я.Я.

Мария Мещанова

Белорусский государственный университет, юридический факультет канд. юрид. наук, доцет кафедры гражданского права

Современные источники автономной квалификации в международном частном праве

Существует, по крайней мере, четыре теории, направленные на разрешение конфликта квалификаций в международном частном праве. Среди них: квалификация по lex fori, квалификация по lex causa, автономная квалификация и функциональная квалификация. Представляется, что одним из наиболее передовых способов квалификации понятий коллизионных норм, соответствующим современным тенденциям глобализации в праве, является автономная квалификация. Теоретические основы такой квалификации заложил Э. Рабель (E. Rabel) еще в 30-х годах прошлого века, однако теория не получила широкого признания, ввиду отсутствия на тот период значительной правовой базы, содержащей унифицированную терминологию [Rabel E. Das Problem der Qualifikation. – Rabels Zeitschrift. – 1931. – nr. 5. – P. 241-288].

Рассматриваемый подход предполагает, что понятия, используемые в международном частном праве, должны интерпретироваться независимо от значения, которое они могут иметь в материальном или коллизионном национальном праве. Толкование юридических понятий необходимо осуществлять на основании сравнения различных национальных правовых систем. По мнению Фредерика Золля (Fryderyk Zoll), «это сравнение должно привести к определению глобально унифицированных значений терминов» [Zoll F. The

Draft Common Frame of Reference as an Instrument of the Autonomous Qualification in the Context of the Rome I Regulation // Rome I Regulation. The Law Applicable to Contractual Obligations in Europe. – European law publishers GmbH, Munich. – 2009. – P. 17-25]. Вместе с тем ряд авторов, выражая скептическое отношение к возможности практического использования теории автономной квалификации, констатируют, что такое использование не реально без успешного процесса гармонизации права на наднациональном или международном уровнях [Koch Magnus / v. Mohrenfels. IPR und Rechtsvergleichung, 3th ed., Munich. – 2004. – P. 19].

В тех ситуациях, когда суд (арбитраж) использует национальные коллизионные нормы для определения применимого права, понятия, содержащиеся в данных нормах, логично толковать по lex fori или по lex causa. Системы частного права отдельных государств отличаются значительным своеобразием, поэтому чрезвычайно сложно создать основу для выработки «общих понятий». Кроме того, формулирование таких

60

Цивільне та міжнародне приватне право

«общих понятий» – это не более чем теоретические изыскания отдельных специалистов в сфере сравнительного правоведения, использование которых для целей разрешения конфликта квалификаций не имеет под собой практически никаких легальных оснований.

Однако автономная квалификация приобретает особую значимость при интерпретации понятий коллизионных норм, которые содержатся в международных и наднациональных источниках. В качестве примеров таких наднациональных источников можно привести: Регламент Европейского Парламента и Совета от 17 июня 2008 г. № 593/2008 о праве, подлежащем применению к договорным обязательствам (Регламент Рим I) и Регламент (ЕС) № 864/2007 Европейского Парламента и Совета от 11 июля 2007 г. о праве, подлежащем применению к внедоговорным обязательствам (Регламент Рим II). Закономерно предположить, что понятия, содержащиеся в указанных Регламентах, должны толковаться на основании актов наднационального происхождения. Идея общего правового инструментария и разработки текстов, направленных на создание видения единого частного права, привела к одобрению на уровне Европейского Союза документа под названием «Принципы, определения и модельные правила европейского частного права. Проект общей справочной схемы» (DCFR). Поскольку DCFR содержит обширную гармонизированную терминологию в сфере частного права, причем и для договорных, и для внедоговорных обязательств, данный сборник является наиболее очевидным кандидатом для использования при осуществлении автономной квалификации понятий, содержащихся в Регламентах Рим I и Рим II. Вместе с тем возникает проблема, связанная с тем, что DCFR –это документ, не имеющий нормативной природы. Данный сборник является, по сути, частным «академическим» проектом. Следовательно, вторая проблема автономной квалификации, а именно проблема легальных оснований такой квалификации, продолжает существовать.

Если обратиться к международным договорам, которые содержат коллизионные нормы в сфере контрактного права, то закономерно встает вопрос об источнике толкования использованных в таком договоре понятий и терминов. Например, понятия, на которых основана Гаагская конвенция «О праве применимом к договорам международной купли-продажи товаров» 1986 г., могут толковаться только с использованием теории автономной квалификации. При этом наиболее очевидным источником унифицированной на международном уровне терминологии являются Принципы международных коммерческих договоров УНИДРУА (действуют в редакции 2010 г.). Поскольку вышеупомянутая Гаагская конвенция не получила широкого признания и не вступила в силу, в рамках Гаагской конференции по международному частному праву были подготовлены Принципы выбора права в международных коммерческих контрактах (одобрены 19 марта 2015 г.). Представляется, что термины и понятия данных Гаагских принципов, которые в них самих не разъяснены, также должны толковаться в соответствии с Принципами УНИДРУА. Несмотря на то, что указанный документ УНИДРУА не имеет обязательной юридической силы, он является широко признанным источником «общих понятий» контрактного права, выработанных международным бизнес-сообществом. Следовательно, автономная квалификация на основании унифицированных положений Принципов УНИДРУА в настоящее время является актуальной в части толкования положений коллизионных норм международного происхождения.

61

Цивільне та міжнародне приватне право

Таким образом, современными источниками автономной квалификации понятий коллизионных норм наднационального и международного происхождения следует признать своды частноправовых предписаний, не обладающие юридически обязывающим характером.

Владислав Михайлов

Приватний вищий навчальний заклад «Фінансово-правовий коледж», юридичний факультет студент 3 курсу

Форми захисту прав осіб, які обмежені у цивільній дієздатності

В цивільному законодавстві закріплено декілька форм захисту цивільних прав учасників цивільних правовідносин. А гарантування рівності усім таким учасникам у реалізації цивільних прав, вказує на рівну можливість скористатися і формами захисту й тих осіб, які обмежені у цивільній дієздатності. Проте, звісно, в силу особливого цивільно-правового статусу таких осіб, специфіка самостійного вибору форми захисту може мати місце, а її з‘ясування становить актуальність піднятої проблематики.

У науці цивільного права, захисту цивільних прав було присвячено чимало наукових доробків. Проте, єдиної та одностайної позиції з приводу можливості самостійного вибору юридичної форми для захисту своїх майнових та немайнових прав особами, дієздатність яких обмежена, не вироблено [Венедіктова І.В. Захист охоронюваних законом інтересів у цивільному праві: монографія/ І.В. Венедіктова. – К.: Юрінком Інтер, 2014. – 288с.; Харьковская школа цивилистическая школа: защита субъективных гражданских прав и интересов: монография/ И.В. Спаибо-Фатеева, М.Н. Сибилев, В.Л. Яроцкий и др.; под общ. ред. И.В. И.В. Спасибо-Фатеевой. – Харьков: Право, 2014. – 672с.; Сидоренко М. В. Судовий захист цивільного права та інтересу як загальна засада цивільного законодавства України [Текст] : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03 / Сидоренко Михайло Володимирович ; Нац. ун-т «Одес. юрид. акад.». – О., 2012. – 20с.; Андреев Ю. Н. Механизм гражданско-правовой защиты / Ю. Н. Андреев. — М. : Норма : ИНФРА-М, 2010. — 464 с.; тощо]. А цивільне законодавство, в свою чергу, не фокусує деталі регулювання в даному аспекті. А тому, вирішення таких питань ставиться нами за мету в даному дослідженні.

Так, на думку В.М. Сидоренко, «…захист суб‘єктивних цивільних прав в юрисдикційних органах включає взаємопов‘язані елементи матеріально-правового і процесуально-правового характеру. Захист цивільних прав з матеріально-правового боку передбачає застосування заходів впливу, передбачених нормами матеріального права, з іншого боку – процесуального, захист цивільних прав здійснюється у процесуальній формі, яка забезпечує можливість реалізації цих заходів впливу і, як наслідок, відновлення порушених, оспорюваних або невизнаних прав. Матеріально-правова сторона юрисдикційного захисту права належить до сфери матеріального права і реалізується за наявності підстав і за допомогою заходів, зазначених у нормах матеріального права. Процесуальна ж сторона захисту складається на основі процесуальних відносин зацікавленої особи з юрисдикційним органом і забезпечується шляхом здійснення процесуальних дій, передбачених нормами процесуального права… [Сидоренко М. В. Судовий захист цивільного права та інтересу як загальна засада

62

Цивільне та міжнародне приватне право

цивільного законодавства України [Текст] : автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Сидоренко Михайло Володимирович; Нац. ун-т «Одес. юрид. акад.». – О., 2012. – С.12]».

Відповідно до ст.20 ЦК України, фізична особа здійснює право на захист на власний розсуд. Натомість, звідси, важливо відмітити чи не основну ознаку, яка обмежує реалізацію цього права – це «розсуд». Тобто, який характеризує дієздатність за «ерудиційним та психологічним критерієм [Цивільне право України: підручник./За ред.поф. Бошицького Ю.Л. та проф. Шишки Р.Б. (кер.авт.кол.), Загальна частина. – К.: Видавництво Ліра-К, 2014. – С.151]», як здатністю усвідомлювати значення своїх дій та, або керувати ними.

Відтак, на нашу думку, постає за очевидне і те, що така обставина впливає очевидно і на вибір форми захисту, залишаючи при цьому можливість тільки реалізувати те право (у право у виборі форми захисту), яке тісно не пов‘язане із здатністю усвідомлювати значення своїх дій та, або керувати ними. До прикладу, ст.19 ЦК України встановлено, що «…особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань…». І, при чому, таке право, як і форма захисту є абсолютними, і не можуть бути обмежені в будь який спосіб, чи то залежати від обсягу цивільної дієздатності. Адже «…самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. …(абз.2 ч.1 ст.19 ЦК України)». Проте звісно, залишається єдина умова – не перевищення меж необхідної оборони особою, яка обмежена в цивільній дієздатності та обрала форму самозахисту. Оскільки відповідно до ч.5 ст.37 ЦК України «…особа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно несе відповідальність ….. за шкоду, що завдана нею іншій особі…».

Втім, аналізуючи цивільне законодавство, можливо вказати і ще на декілька форм захисту цивільних прав фізичним особам, дієздатність яких обмежена, якими можуть ті скористатися в силу свого цивільно-правового статусу.Зокрема, ст.37 ЦК України допускається про можливість вчиняти особою, дієздатність якої обмежена дрібні побутові правочини чи то, ті правочини, які виходять за межі дрібних побутових за згодою піклувальника; як і те, що така особа несе самостійну відповідальність і за порушення нею умов договору, що, очевидно випливав би із таких правочинів. В той же час, відповідно до ст.ст.12, 34 Закону України «Про третейські суди» від 11.05.2004р. № 1701-IV, можливо вести мову про те, що особи, дієздатність яких обмежена, можуть самостійно реалізувати право на третейську форму захисту свого цивільного права. При чому дозволу піклувальника на це не потрібно. Адже право на захист є абсолютним правом відповідно до ст.55 Конституції України, якою гарантовано що «…кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб….». Окрім цього, відповідно до цієї статті можливо і вести мову про реалізацію адміністративної форми захисту цією категорією осіб, адже «…кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини…».

В рамках висновків, можливо стверджувати, що особам, дієздатність яких обмежена, належить право (а)у виборі форми захисту цивільного права; (б)а самими формами є – самозахист, третейський захист, адміністративний захист.

Науковий керівник – к.ю.н. Мельник Я.Я.

63

Цивільне та міжнародне приватне право

Марія Мільман

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет аспірант кафедри цивільного права

Інформаційні права в англо-американській правовій системі

Актуальність теми дослідження обґрунтована наявністю наукового та практичного інтересу у проведенні комплексного аналізу підходів до регулювання та здійснення інформаційних прав. Процеси глобалізації та конвергенції, що наразі спостерігаються в усіх сферах суспільного життя, в тому числі – в сфері права, обумовлюють доцільність обміну досвідом між країнами різних правових систем.

Загальною тенденцією розвитку сфери інформаційних відносин в країнах англоамериканської правової системи є концептуалізація [Bishop A. C. Internationalizing of the Right to Know: Conceptualizations of Access to Information in Human Rights Law : Ph.D. dissertation in mass communication/media studies / Bishop Ann Cheryl. – University of North Carolina at Chapel Hill, 2009. – 268 p. – P.5]. Визнанню та юридичному закріпленню суб‘єктивного інформаційного права передує формування не лише правової, але й ідеологічної концепції, яка аргументує його необхідність. Розгалуженість системи інформаційних прав пояснюється тяжінням до конкретизації. Відповідно до такого підходу, право на інформацію як фундаментальне право людини потребує деталізації в залежності від специфіки інформаційного об‘єкта, на яке воно спрямоване, та особливостей статусу суб‘єкта права задля ефективної реалізації і охорони.

Проілюструємо зазначене конкретним прикладом. В доктрині та законодавстві країн англо-американської системи права, зокрема – США, сформована ідея так званого права на правду (―the right to truth”), яке полягає у можливості потерпілих від злочинів, в тому числі – осіб, які були викрадені, незаконно затримані, стали жертвами самосуду, зниклих під час військових дій, а також родичів таких осіб, вимагати надання відомостей про події, які їм довелося пережити, обставини, за яких такі події відбулися, їх організаторів та учасників, а також – їх імовірні причини.

Для української юридичної науки таке формулювання є незвичним. Окремі вищезазначені правомочності входять до змісту права на інформацію, однак в якості концепції право на правду є значно ширшим. Основна розбіжність у змісті цих суб‘єктивних прав полягає в тому, що право на інформацію передбачає можливість вимагати надання доступу до відомостей, які вже наявні у запитуваного суб‘єкта станом на момент пред‘явлення вимоги, тоді як право на правду включає правомочність вимоги формування нового інформаційного об‘єкту. Тим не менш, наявність взаємозв‘язку між зазначеними правами не викликає сумнівів; в резолюції Організації Американських Штатів 2007 року з цього приводу зазначено, що у різних правових системах право на правду може бути кваліфіковане в якості права знати, права бути поінформованим або права на свободу інформації.

У звіті Міжамериканської комісії з прав людини 1985 року закріплено ще більш широкий підхід до визначення змісту права на правду; зазначається, що кожне суспільство має невід‘ємне право знати правду про події минулого, так само як про мотиви та обставини вчинених злочинів, для того, аби попередити повторення таких подій в майбутньому [Annual Report of the Inter-American Commission on Human Rights 1985-1986 [Електронний ресурс] / OEA/Ser.L/V/II.68 Doc. 8 rev. 1. – 26 September 1986. – Режим доступу до ресурсу: https://www.cidh.oas.org/annualrep/85.86eng/toc.htm]. З точки

64

Цивільне та міжнародне приватне право

зору цивілістики під зазначеним слід розуміти, що дане особисте немайнове право є загальним.

Звернімо увагу на те, що визнання права на правду загальним особистим немайновим правом означає існування антагоністичного конфлікту з правом бути забутим в тому значенні, в якому воно існує в європейському праві – як можливості особи, яка вчинила злочин, судимість якої знята та погашена у визначеному законом порядку, забороняти публікацію фактів про обвинувачення та позбавлення волі [Rosen J. The Right to be forgotten [Електронний ресурс] / Rosen // Stanford Law Review Online. – 2012. – No 64. – p. 88–92. – P.88. – Режим доступу до ресурсу: http://www.stanfordlawreview.org/online/privacy-paradox/right-to-be-forgotten].

Видаються вельми доречними окремі застереження Міжамериканської комісії з прав людини, які стосуються змісту інформаційних прав, відомих українській юриспруденції. Мова йде про право на свободу самовираження: у відповідності до міжнародних нормативно-правових актів, до яких належать Загальна декларація прав людини 1948 року, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 року, це право включає, серед іншого, можливість запитувати та отримувати інформацію. Разом з цим, права запитувати (―to seek‖) та отримувати (―to receive‖) інформацію мають різний зміст: праву отримувати інформацію кореспондує обов‘язок органів державної влади утримуватися від переривання вільного потоку інформації до громадян, тоді як праву запитувати інформацію відповідає позитивний обов‘язок таких органів надавати інформацію на вимогу особи [Mendel T. Freedom of Information: An Internationally

Protected Human Right / Toby Mendel. // Comperative Media Law Journal. – 2003. – №39. –

P.37–41. – P. 40].

Взаконодавстві Сполученого Королівства Актом про свободу інформації 2000 року передбачені два самостійних, хоча і взаємопов‘язаних права; по-перше, цим Актом гарантується право особи у відповідь на запит бути проінформованою в письмовій формі про наявність або відсутність в органу державної влади інформації, описаної в запиті (―existence right‖). По-друге, якщо орган державної влади має описану в запиті інформацію, особа управомочена отримати доступ до такої інформації (―access right‖)

[Coppel P. Information Rights: Law and Practice (4th Edition) / Philip Coppel. – Oxford: Hart Publishing Ltd, 2014. – 1490 p. – P.5]. При цьому слід розуміти, що перше із зазначених прав має реальне значення лише в тому випадку, коли щодо описаної у запиті інформації встановлено режим обмеженого доступу – попри те, що право особи ознайомитися зі змістом інформації обмежене, вона, тим не менш, має право знати, чи існує така інформація взагалі.

Слід констатувати, що ідея конкретизації основних інформаційних прав, виявлення та обґрунтування нових правомочностей в їхньому змісті, а також аргументування доцільності визнання складних за своєю структурою інформаційних прав на підставі сутнісних особливостей інформаційного об‘єкта, видається ефективним шляхом регулювання інформаційних відносин. Відтак, зазначений підхід може бути сприйнятий і розвинений в українському правовому полі як для потреб наукового пізнання, так і в інтересах правозастосування.

Науковий керівник – д.ю.н., проф. Кохановська О.В.

65

Цивільне та міжнародне приватне право

Вікторія Мороз

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 2 курсу

Рішення Європейського Суду як джерело цивільного права

Сучасне українське суспільство переживає період змін не тільки в політиці, економіці, але і в правовій системі. Рівень розвитку демократії, становлення правової держави досяг не тільки ратифікації міжнародно-правових документів, але і формування ефективних механізмів реалізації та захисту прав людини. У сучасному українському суспільстві захисту прав, свобод та інтересів особистості приділяється все більша увага.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) розпочав свою діяльність з 1959 р. Із часу заснування Європейського суду його діяльність будувалась на пріоритеті природноправових прав та свобод людини перед законами, тобто таких, «які не надаються державою, а є «непорушними та невідчужуваними» [Шевчук С. Порівняльне прецедентне право з прав людини / С. Шевчук. – К. : Реферат, 2002. – 344 с.].

В «Рекомендаціях Комітету Міністрів у справі на внутрішньодержавному рівні у зв‘язку з рішеннями ЄСПЛ від 19 січня 2000 року» зазначається, що згідно зі статтею 46 Конвенції держави-учасники Конвенції взяли на себе зобов‘язання додержуватись рішень ЄСПЛ [Минченко Р. Влияние решений Европейского суда по правам человека на гражданское судопроизводство Украины / Р. Минченко // Правове забезпечення ефективного виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини : матер. 2-ї міжнар. наук.-практ. конф. / за ред. С. Ківалова. – Одеса : Фенікс, 2013. – С. 283-292]. Конвенція відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства України.

Упостанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» № 1 від 27.02.2009р. визначено: «…суди повинні застосовувати Конвенцію і рішення Європейського суду як джерело права…».

Уст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» якого прямо вказується на необхідність застосування судами України Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики (тобто рішень) Європейського суду як джерел права. Отже, Законом встановлена імперативна норма щодо застосування Конвенції, і рішення Європейського суду є обов‘язковим для виконання Україною.

Уцивільних справах, як правило, скаржаться на порушення ст.1 Протоколу №1 (право власності). Слід зазначити, що цивільні справи потрібно відрізняти від інших; цивільні спори частіше пов‘язані із незаконним вилученням майна, порушення права власності та володіння, неналежною компенсацією при реквізиції. З практики можна навести, наприклад, справа «Бочан проти України (№2)» від 5 лютого 2015 року. Суд

оголосив прийнятним скаргу заявниці за пунктом 1 статті 6 Конвенції на несправедливість провадження, що закінчилося ухвалою Верховного Суду від 14 березня 2008 року, та її скаргу за статтею 1 Першого протоколу на те, що її було незаконно позбавлено її майна у зв‘язку з цим провадженням, а решту скарг у заяві - неприйнятними.

Сьогодні проблемним є стан виконання рішень Європейського суду. Прецеденти ЄСПЛ, на жаль, не стають загальнообов‘язковими орієнтирами при вирішенні схожих

66

Цивільне та міжнародне приватне право

(аналогічних) справ. Згідно з Протоколом №14 КМ РЄ має право звертатись до Суду з приводу невиконання державою-учасницею своїх зобов‘язань. Незважаючи на це «проблема невиконання Україною рішень Європейського Суду з прав людини продовжує викликати серйозне занепокоєння у КМ та ПА РЄ» . Стаття 17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» гласить: «Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права». Однак рівень обізнаності суддів із текстом Конвенції, а тим більше з практикою, залишає бажати кращого. Слід додати, що рішення Європейського Суду приймаються офіційними мовами – англійською та французькою. І можна стверджувати, що не всі судді розуміють мову оригіналу.

Підсумовуючи вищесказане, дійшли висновку, що в цивільному праві існування судової практики, зокрема практики Європейського суду з прав людини, як джерела фактичного права має свої позитивні аспекти. В першу чергу, судова практика сприяє розвитку цивільного права, не обмежуючи його лише зусиллями законодавця. Який би закон прийняли законодавці, тільки практика покаже ступінь його ефективності.

Пропозиції. Сьогодні на законодавчому рівні в Україні закріплено те, що рішення Європейського суду є обов‘язковим джерелом цивільного права. Насамперед національні суди мають відігравати провідну роль у вдосконаленні та поліпшенні виконання рішень Європейського суду з прав людини та запобіганні наступним порушенням Конвенції шляхом, якщо вони керуватимуться рішеннями Європейського суду при розгляді цивільних справ. Рекомендуємо, змінити вимоги до суддів національних судів, а саме включити таку вимогу як «обов‘язкове знання іноземної мови» у Закон України « Про судоустрій та статус суддів».

Науковий керівник – асист., к.ю.н. Воєводін Б.В.

Оксана Мотринець

Львівський торговельно-економічний університет, юридичний факультет студентка 3 курсу

Проблемні питання спадкування за законом в Україні: теорія та практика

Актуальність теми дослідження обумовлена новизною законодавства, що формує необхідність комплексної оцінки спадкового права, а також його відповідності нормам чинного законодавства і міжнародного права.

Стаття присвячена розкриттю нормативно-правових основ забезпечення порядку спадкування за законом в Україні та встановленню структури, сутності та окремих аспектів сучасного законодавчого регулювання.

У даній статті, відповідно до чинного законодавства, розглядаються питання, що мають проблемний характер і стосуються забезпечення порядку спадкування за законом, а також встановлено проблемні питання у законодавчому забезпеченні та питаннях правозастосовчої діяльності.

Питання спадкоємства стосуються чи не кожного громадянина країни, тому ця тема є однією з найбільш значущих при дослідженні питань спадкування. Метою даної роботи є саме вивчення проблем правового регулювання спадкування за законом, а саме: аналіз змін, що відбулися в спадковому праві за останні роки; вивчення та аналіз існуючих, правових проблем, пов'язаних з спадкуванням за законом; вироблення конкретних

67

Цивільне та міжнародне приватне право

рекомендацій, спрямованих на виявлення проблем і подальше вдосконалення законодавства, що регламентує спадкування за законом.

Людина має право вільно розпоряджатися своїм майном як протягом життя, так і після смерті, проте у випадку, коли вона за життя не скористалася своїм правом з ряду причин спадкування відбувається за законом.

На перший погляд, здається, наче законодавець врегулював усі проблемні питання, які можуть виникнути внаслідок прийняття спадщини. Однак, часто спадкоємці в судому порядку вимушені встановлювати факти, що мають юридичне значення для прийняття спадщини. При вирішенні таких справ суди детально вивчають подані документи, які надаються заявником або ж позивачем, допитують свідків, якщо такі є, і після цього ухвалюють рішення. Трапляються випадки, коли документи що подані на розгляд справи не дають повної ясності. Наприклад, будучи достатньо обізнаною з питань спадкування особа приймає спадщину, продовжує проживати у будинку або квартирі, доглядає за спадкодавцем, проводить поточний ремонт, користується речами домашнього вжитку, сплачує комунальні платежі, вважаючи свої зусилля по покращенню стану майна цілком законними і виправданими. Але, звернувшись до відповідних органів, що реєструють право власності на майно, отримує відповідь, яка не збігається з її уявленням про норми спадкового права. А саме – відмову у реєстрації права власності, вмотивовану тим, що спадкодавцем за життя не була проведена первинна реєстрація права власності і відсутній будь-який правовстановлюючий документ. Зрозумівши, що права особи порушені, вона змушена звернутися до суду з позовом про визнання права власності в порядку спадкування за законом, оскільки не може скористатися правами спадкоємця [Електронний ресурс:http://www.legalclinic.com.ua/publ/konsultaciji/dejaki_problemi_zdijsnennja_prava_na

_spadkuvannja_za_civilnim_kodeksom_ukrajini/2-1-0-24].

Право на спадщину, не оформлене у нотаріусі, не може бути реалізоване, якщо майно згідно з чинним законодавством підлягає обов‘язковій державній реєстрації. Адже зміна власника цього майна неможлива без перереєстрації права власності. Саме тому оформлення свідоцтва про право на спадщину є обов'язковим, коли об'єктом спадкування є будинок, квартира, дача, земля, гараж та інше майно, яке підлягає обов'язковій державній реєстрації.

Звичаї, сімейні і родинні підвалини впливали на спадкове право протягом всього часу його існування, не є винятком у цьому сенсі і спадкове право за Книгою VI ЦК України. Із прийняттям у 2003 р. нового Цивільного кодексу України відбулася реформа спадкового права, воно зазнало істотних змін. І розробники ЦК, і подальші дослідники відзначають прогресивний характер реформування спадкового права. Корінна відмінність спадкового права за ЦК України 2003 р. від спадкового права ЦК УРСР 1963р. і попередніх кодексів радянських часів полягає не тільки в кількості статей, а й у новій методології спадкування [Підопригора О. А., Цивільний кодекс України. Міркування з окремих проблем застосування / О.А. Підопригора, М.Г. Мельник,

О.М. Мельник//. - К., 2005. - С. 332-333].

Враховуючи вищевказане, можна зробити висновок, що нове спадкове законодавство є здобутком кращого світового досвіду та національних традицій, воно дає можливість особі обрати для себе прийнятну форму розпорядження своїм майном на випадок смерті, забезпечити належний захист прав та законних інтересів усіх учасників спадкових правовідносин.

Науковий керівник – ст.викл. Граб С.О.

68

Цивільне та міжнародне приватне право

Аліса Островська

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 1 курсу ОР «Магістр»

«Розумні контракти»: практика та перспективи використання

Вважається, що сучасний період розвитку людства має назву «цифрова ера», або ера цифрових відносин. Новітні високі технології охоплюють все більше сфер життя, і правовідносини не є виключенням. Електронні правочини певним чином вже регулюються як зарубіжним законодавством, так і українським, але такий вид правочину як «розумний контракт», не дивлячись на існуючу практику застосування, є достатньо новим для суспільства загалом. Сьогодні розумні контракти не можуть бути застосовані в більшості галузей, але з виникненням криптовалют, стало можливим реалізувати такі контракти в сфері фінансових зобов'язань і тим самим надати на основі цього їм більш сферу застосування у житті пересічних громадян.

Ключовим елементом «розумного контракту» є технологія «блокчейн». Блокчейн являє собою базу даних про транзакції, які автоматично перевіряються та записуються в блоки. Ґрунтуючись на цій технології, розумні контракти являють собою програму або алгоритм, який описує набір умов, виконання яких веде до наслідків в реальному світі або цифрових системах. представляють собою спеціалізовані реєстри. [Лоншаков С., Радченко Е. Умные контракты помогут государствам принять криптовалюты. [Електронний ресурс] : [Веб-сайт]. - Режим доступу: http://bitfork-develop.com/ru]. У них ведеться облік всіх транзакцій і прав власності за договорами між контрагентами. Розумні контракти або їх ще називають смарт контракти, застосовують Р2Р технологію. Це дозволяє знизити залежність торгових відносин від централізованих систем, зменшити витрати на посередницькі послуги.

Прихильники розумних контрактів стверджують, що багато видів договірних відносини можна зробити частково або повністю «самовиконуваним», без додаткових дій сторін та без затримок . Розумні контракти засновані на криптографії здатні забезпечувати кращу безпеку, ніж традиційні контракти, і знизити інші трансакційні витрати, пов'язані з укладанням договорів і можливих судових витрат [Nick Szabo, The Idea of Smart Contracts. [Електронний ресурс] : [Веб-сайт]. – Режим доступу: http://szabo.best.vwh.net/smart_contracts_idea.html]. На відміну від традиційних договорів,

розумні контракти позбавлені ризиків неоднозначних трактувань умов.

Предметом договору може бути тільки об'єкт знаходиться в сфері існування самого розумного контракту або ж повинен існувати прямий доступ розумного контракту до предмету договору без участі людини. Раніше це не можливо було виконати до появи криптовалюти в 2009 році.

Умови розумного контракту повинні мати повний математичний опис, який необхідно запрограмувати в сфері існування розумного контракту. Саме в умовах описується логіка виконання пунктів предмета договору.

Розумний контракт може бути реалізований в таких сферах як періодичні платежі (розумні контракти на списання грошових коштів з рахунку з певною періодичністю, що досить поширено сьогодні між компаніями і їх абонентами); страхування (якщо при настанні страхового випадку страховик (медустанови, автосервіс, будівельна компанія) вносить суму страхової виплати за страховим договором і він буде автоматично виконаний в розмірах і в строки зазначені в розумному контракті.); іпотека (якщо

69