Том 2_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Цивільне та міжнародне приватне право

Окрім зазначеної проблеми розмежування речових і зобов‘язальних прав, при розгляді змісту емфітевтичних договорів важливо чітко розрізняти поняття «використання за призначенням» (ч. 1 ст. 409 Цивільного кодексу України; для задоволення сільськогосподарських потреб) та «цільове призначення» (належність до певної категорії земель, визначеної ст. 19 Земельного кодексу України), враховуючи можливу наявність заборон щодо використання певної категорії земель (ст. 7 ЗУ «Про природно-заповідний фонд України»). Із цього випливає й необхідність вказувати вид сільськогосподарської діяльності за Класифікатором видів економічної діяльності ДК 009:2010 при укладанні відповідного договору, що варто нормативно закріпити. Підтверджують наявність проблеми, зокрема, особливості реалізації таких місцевих актів як рішення Краснолиманської міської ради від 16.12.2009 року №5/35-4147 «Про укладання договорів емфітевзису земель сільськогосподарського призначення за межами населених пунктів Краснолиманської міської ради», згідно з яким надавався дозвіл відповідним селищним та сільським радам укладати договори емфітевзису строком на 1 рік, в результаті яких передавалися, зокрема, й землі водного фонду України, що є підставою для визнання правочину недійсним (як приклад, рішенням Краснолиманського міського суду Донецької області №2-872/10 від 17 серпня 2010 року).

Дискусійним є питання про можливість встановлення емфітевзису судом (а не тільки договором) у справах щодо спадкування права постійного користування земельною ділянкою. Така проблема випливає з ряду судових рішень в апеляційній інстанції (наприклад, рішення апеляційного суду Миколаївської області у справі №468/2462/14-ц від 26 серпня 2015 року), в яких відмовлялося у визнанні права спадкування на право постійного користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення, не зважаючи на його відповідність ч. 1 ст. 1225 ЦК України та п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30.05.2008 №7. Тож у чинному законодавстві утворюється прогалина, що призводить до втрати права користування землею спадкоємцями землекористувачів внаслідок того, що за ЗУ «Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 року не передбачається отримання права земельної ділянки в довічне успадковуване володіння, на відміну від ст. 5 ЗУ «Про селянське (фермерське) господарство» від 20 грудня 1991 року (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин), за якою, задовго до нормативного закріплення емфітевтичного механізму, встановлювалося зазначене право. У цьому контексті важливо також відзначити рішення Конституційного Суду України від 22.09.2005 №5-рп/2005 у «справі про постійне користування земельними ділянками», за яким, зокрема, було визнано неконституційність положення пункту 6 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України щодо зобов'язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення; воно свідчить про правомірність збереження даного права й за спадкоємцями. Але суд, як правило, посилається на неможливість застосування аналогії права (принципу справедливості) чи закону (за прикладом земельного сервітуту), з огляду на виключно договірну природу виникнення емфітевзису. Тому вносимо пропозицію щодо такого непоіменованого способу захисту права користування чужою земельною ділянкою сільськогосподарського призначення як закріплення його за фактичним землекористувачем або прямо судовим рішенням, або шляхом спонукання до укладення відповідного договору. Таку специфічну підставу виникнення емфітевзису варто

20

Цивільне та міжнародне приватне право

закріпити окремими абзацами у ч. 1 ст. 407 ЦК України та в ч. 1 ст. 102-1 ЗК України, відповідно.

Отже, маємо підстави вважати, що зазначені пропозиції вдосконалення інституту емфітевзису на практиці вдосконалять вектор його подальшого розвитку, що сприятиме процесу синхронізації національного права з правом держав Європейського Союзу, збільшить варіативність правовідносин у сфері користування земельною ділянкою та позитивно вплине на завершення земельної реформи в Україні.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Рябоконь Є.О.

Марина Брюховецька

Національна академія внутрішніх справ аспірант кафедри цивільного права і процесу

Принципи цивільно-правового регулювання посмертного донорства в Україні

Актуальність теми дослідження обумовлена сучасним станом розвитку посмертного донорства в Україні, який характеризується не лише кількістю операцій та широким переліком органів, як об‘єктів трансплантології, а й виникненням нових питань у сфері правового регулювання, що відображає національні та правові особливості нашої держави. Важливим у даній сфері залишається визначення принципів та порядок їх дотримання.

Окремі аспекти вивчення та виокремлення принципів правового регулювання посмертного донорства були предметом дослідження таких науковців, як Кирильчук В.В., Міщук І.В., Розвадовський В. Б., Сальников В.П., Сенюта І. Я., Стеценко С.Г. та інші.

Професор Стеценко С. Г. виокремлює два види принципів: загальні, на основі яких передбачається здійснювати правову регламентацію, та принципи трансплантації,які містяться в нормативно-правових актах. Він зазначає наступні принципи, які необхідні для пересадки органів та інших анатомічних матеріалів: – принцип поваги і дотримання прав пацієнта; – принцип дотримання черговості згідно "листа очікування"; – принцип декомерціалізації пересадок органів та інших анатомічних матеріалів людини; – принцип інтеграції в міжнародні трансплантологічні співтовариства [Стеценко С. Г., Стеценко В. Ю., Сенюта І. Я. Медичне право України: Підручник / За заг. ред. д.ю.н., проф. С. Г. Стеценка. – К. : Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність». – 2008.

– С. 199]. Ми погоджуємось з таким розмежуванням, та пропонуємо виокремити ще одну підгрупу принципів трансплантації: принципи правового регулювання трансплантації від донора-трупа. До якої віднести принципи: автономії волі померлого (тобто, якщо особа за життя дала згоду або заперечення на вилучення своїх органів після смерті, її воля має бути дотримана в будь-якому випадку); принцип звітності (він повʼязаний з діяльністю медичних працівників, лікарі повинні повідомляти про ризик і можливість виникнення небезпеки під час здійснення пересадки, а також надавати звіти про кількість вилучених органів у донора-трупа, про результати проведених операцій, і т.д.);принцип судового захисту ( право рідних на захист прав померлого – необхідна складова даних правовідносин, дотримання цього принципу забезпечить непорушність прав донора та попередить вчинення правопорушень з боку медичних працівників).

Разом з тим, Сенюта І. Я. та Стаценко С. Г. однаково стверджують, що принцип поваги та дотримання прав пацієнта є одним з основних. Так як він базується на першорядних правах пацієнта – праві на життя, праві на отримання кваліфікованої

21

Цивільне та міжнародне приватне право

медичної допомоги, на гідне ставлення з боку медичного персоналу [Сенюта І.Я. Право людини на охорону здоров‘я та його законодавче забезпечення в Україні (загальнотеоретичне дослідження): автореф. дис. На здобуття наук ступ. канд. юрид. наук : 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» / Львів. нац. ун-т ім. І.Франка. – Львів, 2006. – 16 с.]. На нашу думку, основоположним принципом є добровільність, так як саме на ньому грунтується початок виникнення донорських правовідносин.

Слід зазначити, що правове регулювання посмертного донорства в Україні має безпосередньо відповідати міжнародним принципам та стандартам. Всесвітня Організація Охорони (ВООЗ) здоров‘я розробила Звід основоположних принципів по трансплантації людських органів, який був схвалений 1991 р. та, зважаючи на різну систему охорони здоровʼя, рекомендований державам-членам. Даний документ регулює вилучення органів як в живих так і в померлих осіб з дотриманням конкретних принципів, які необхідні для забезпечення належного регулювання трансплантації. Так при пересадці від донора до реципієнта, перевага надається вилученню органів у доноратрупа. Також встановлює принцип дотримання згоди померлої особи на вилучення її органів [Міщук І. В. Інформаційна регламентація міжнародно-правових актів трансплантації органів і тканин людини // І. В. Міщук – Правова інформатика. – № 3– 4 (31–32). – 2011. С. 124 – 131]. Слід наголосити, що деякі принципи знайшли своє відображення у Законі України «Про трансплантацію органів та інших матеріалів людині» в статті 15 зазначається, що забороняється лікарям, які визначають смерть мозку у особи, брити участь у взяті у цього донора анатомічних матеріалів. А також стаття 18, положення якої закріплює принцип заборони торгівлі органами людини [Закон України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» від

16.07.1999 р. // ВВРУ. – 1999. – № 41. – С. 377].

Важливим міжнародним документом є Декларація стосовно трансплантації людських органів, прийнята Всесвітньою медичною асамблеєю у 1987 р. та ратифікована Україною. У ній закріплені принципи поведінки лікарів, які здійснюють пересадку органів. Особливістю є визначення здоровʼя пацієнта головною метою лікарської діяльності [Декларація стосовно трансплантації людських органів // ООН, Всесвітня медична асоціація. – 1987 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_330].

Отже, можна зробити висновок, для того щоб вдосконалити законодавство України щодо регулювання посмертного донорства, необхідно розробити універсальні, основні принципи, додержання яких забезпечуватиме належний захист прав потенційних донорів та реципієнтів, спрощуватиме роботу медичних працівників та допоможе уникнути прогалин у правовому регулюванні трансплантації. Такі принципи слугуватимуть основою для розроблення норм вітчизняного права з пересадки органів від померлої людини.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Демиденко Н.В.

22

Цивільне та міжнародне приватне право

Сергій Бугайов

Інститут кримінально-виконавчої служби, факультет заочного навчання студент 4 курсу

Деякі питання щодо дійсності договору дарування

Договір дарування є одним із найчастіше оспорюваних в практиці цивільного права. Особливий ризик визнання договору дарування недійсним існує тоді, коли

предметом цього договору є нерухоме майно. Незважаючи на те, що до укладення такого договору встановлені певні вимоги, такі як обов'язкове нотаріальне посвідчення та державна реєстрація (ст. 717 Цивільного кодексу України), визнання такого договору недійсним є досить розповсюдженим явищем у практиці цивільного судочинства.

Отже, для уникнення подібних випадків, сторони повинні однаково розуміти юридичну природу та наслідки укладання договору дарування. Дослідження даного питання і стало метою доповіді.

Однією з підстав для визнання договору дарування недійсним є нездатність дарувальника розуміти значення своїх дій, керувати ними та усвідомлювати наслідки угоди в момент її підписання. Особливо це стосується дарувальників літнього віку. Якщо договір укладається в письмовій формі і нотаріально посвідчується, то нотаріуси, зазвичай, вимагають довідку від психіатра, яка підтверджує психічне здоров‘я дарувальника. Однак, якщо форма договору проста письмова, для уникнення недійсності договору в майбутньому, не буде зайвим отримати дарувальнику таку довідку та додати її до договору. Про доцільність такої перестороги свідчить судова практика [Постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України (справа про визнання договору дарування недійсним та відновлення права власності на квартиру) № 6-202цс15 від 21.10.2015 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/; Постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України (справа про визнання договору дарування квартири недійсним) № 6-1364цс15 від 03.02.2016 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/].

Відповідно до зазначених справ, підставою визнання договору дарування недійсним є положення статті 229 Цивільного кодексу України – помилка особи, яка вчинила правочин щодо обставин, які мають істотне значення. Так, в розглянутих справах, особи були похилого віку чи з обмеженими фізичними можливостями, що вплинуло на розуміння ними юридичної природи цього правочину, прав та обов'язків сторін за цим договором, оскільки вважали такі правочини договором довічного утримання.

Виходячи зі змісту статей 203 та 717 Цивільного кодексу України, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не тільки про предмет договору, але й досягли згоди щодо усіх його істотних умов. Договір, який встановлює обов‘язок обдарованого здійснити на користь дарувальника будь-яку дію майнового чи немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого належного майна у власність іншої особи без отримання взаємної вигоди.

Тому, вважаємо, що вирішуючи питання про наявність чи відсутність помилок у неправильному розумінні особою фактичних обставин угоди, що сприяло на її волевиявлення при укладенні договору дарування замість договору довічного утримання, нотаріусам необхідно з‘ясувати обставини, які можуть вплинути на об‘єктивне розуміння нею сутності договору, такі як: вік особи, стан здоров‘я, необхідність у

23

Цивільне та міжнародне приватне право

догляді та сторонньої допомоги, наявність житла як єдиного, відсутність фактичної передачі майна дарувальником обдарованому, продовження проживання дарувальника в оспорюваному жилому приміщенні після укладення угоди тощо.

На нашу думку, зазначена правова позиція повинна знайти відображення у нормах цивільного права, адже, сам факт ознайомлення сторін із текстом договору дарування та роз‘яснення нотаріусом його суті не завжди може свідчити про сприйняття юридичної природи та усвідомлення правових наслідків договору дарування, який укладається особами, що потребують додаткового захисту і піклування.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Тищенко Ю.В.

Катерина Валігура

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет аспірант 1 року навчання

Теоретичні засади визначення поняття механізму цивільно-правового регулювання

Питання, пов'язані з дослідженням сутності механізму цивільно-правового регулювання, традиційно викликають підвищений науковий інтерес. Це пов'язано з особливим значенням досліджуваної правової категорії для системи цивільного права та необхідністю детального пізнання сутності способів і засобів, що безпосередньо впливають на суспільні відносини.

Вивчаючи механізм правового регулювання, науковці розглядають регулювання суспільних відносин, як правило, у двох аспектах. По-перше, як процес з властивою йому протяжністю в часі, що включає в себе діяльність компетентних органів по встановленню правових норм та їх реалізації.

Вплив цивільно-правових норм на поведінку його суб'єктів здійснюється за допомогою таких форм, як дозволи, приписи і заборони [Грибанов В. П. Осуществление и защита гражданских прав / В. П. Грибанов. – М. : Изд. 2-е, стереотип. – М. : "Статут", 2001. – 411 с. – С. 323-324]. Враховуючи, що цивільні права та обов'язки є змістовною основою всіх зазначених форм, слід погодитися з тим, що вони, будучи універсальною формою впливу права на суспільні відносини, являють собою основні елементи механізму цивільно-правового регулювання [Витушко В. А. Курс гражданского права: Общая часть. [Текст]: учебное пособие. [В 5 т.]. Т. 1 / В. А. Витушко. – Минск : БГЭУ,

2001. – 414 с. – С. 216-217].

Слід погодитися з думкою професора В.Ф. Яковлева в тому, що саме в рамках цивільно-правового регулювання «..існує об'єктивна можливість використання відповідних інтересів для стимулювання потрібної суспільству активної поведінки, оскільки правовим засобом задоволення інтересів служить суб'єктивне право, оскільки наділення правом є найбільш ефективним шляхом активізації суспільно-корисної поведінки». Разом з тим, не можна не погодитися з тезою, що «..саме такий комплексний шлях стимулювання - покладання обов'язку з одночасним наділенням рівнозначним правом є найбільш ефективним засобом спонукання до бажаного активної поведінки» [Яковлев В. Ф. Гражданско-правовой метод регулирования общественных отношений. 2- е изд., доп. / В. Ф. Яковлев. – М. : Статут, 2006. – С. 146–147].

Аналіз поглядів В. Корельського щодо досліджуваного питання, дозволяє зробити висновок про взаємний вплив і взаємопроникнення всієї сукупності правових засобів, що

24

Цивільне та міжнародне приватне право

становлять елементи механізму правового регулювання, включаючи і ті, які він називає нематеріальними. Ілюструючи вплив окремих елементів механізму правового регулювання на суспільні відносини, В. Корельський відзначає, що «норми права, акти законодавства, рішення судів справляють на поведінку людей і на суспільні відносини інформаційний, психологічний, ідеологічний вплив, під дією якого формуються психологічні установки, мотиви поведінки людей» [Гражданское право: В 2 т. Учебник / Отв. ред. Е. А. Суханов. - 2-е изд., перераб. идоп. – М., 1998. – Т. 1. – С. 278-279].

Викладене дозволяє зазначити, що механізм цивільно-правового регулювання є складним, комплексним, системним явищем правової дійсності, яке структурно складається з елементів, що визначаються як об‘єктивними (нормативна основа, правовідносини, акти реалізації прав і обов‘язків), так і суб‘єктивними (правосвідомість, режим законності, правова культура і т. под.) чинниками. Слід зауважити, що вплив названих елементів механізму цивільно-правового регулювання на відносини, які підлягають регулюванню, можна розмежувати лише умоглядно. В реальній дійсності складно розмежувати сам процес правового впливу, засоби, які його забезпечують, і його результат. Водночас, акти реалізації прав і обов‘язків, здійснені суб‘єктами відповідних відносин (які можна розглядати як кінцевий результат правового регулювання), можна відокремити і оцінити з точки зору їх зовнішнього вираження і результативності.

Категорія «механізм правового регулювання» має міжгалузеве значення і може бути використана всіма галузями права як у гносеологічному, так і в термінологічному аспектах. Тому використання категорії «механізм цивільно-правового регулювання», що має галузевий характер, для обмеження меж її термінологічного застосування приватноправовою сферою видається методологічно виправданим. З погляду широти охоплення його регулятивним впливом усіх груп відносин, що становлять предмет цивільного права, механізм цивільно-правового регулювання як цивілістична категорія має важливе галузеве значення. Воно виражається в тому, що дія механізму цивільноправового регулювання поширюється на всі відокремлені групи відносин, які становлять предмет цивільного права. Водночас особливості кожної групи відносин, що становлять предмет цивільного права, визначають специфіку використання і взаємодії окремих правових засобів, які забезпечують дію механізму цивільно-правового регулювання у відповідній сфері.

Отже, конструкція механізму цивільно-правового регулювання повинна бути орієнтована на стимулювання та забезпечення можливості ініціативної правомірної поведінки людей, що має на меті настання соціально значущих результатів.

Механізм цивільно-правового регулювання характеризується універсальністю і водночас індивідуальністю його правового впливу на суспільні відносини, на які поширюється його дія. В цьому сенсі правові засоби, які визначають його дієвість, забезпечують відносну одноманітність правового регулювання всіх груп відносин, які складають предмет цивільного права. Разом з тим, особливості окремих груп суспільних відносин визначають необхідність забезпечення специфіки їх правового регулювання.

Особливості регулятивного впливу механізму цивільно-правового регулювання на відповідну відокремлену групу суспільних відносин полягають в диференційованому використанні необхідної сукупності правових засобів. Останні мають різноманітне призначення у механізмі цивільно-правового регулювання і забезпечують специфіку взаємодії окремих елементів його структури – нормативної основи, правовідносин, актів реалізації прав і обов‘язків.

25

Цивільне та міжнародне приватне право

В праві як системному явищі, всі правові засоби, що забезпечують процес правового регулювання (як елементи системи), перебувають у постійному зв‘язку обумовленості і взаємодії.

Науковий керівник – д.ю.н., проф. Безклубий І.А.

Олена Григоренко

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет аспірант 3 року навчання

До розгляду окремих проблемних питань при реалізації права особи на репродуктивний вибір

В останній час проблеми, пов‘язані з репродуктивними правами, набули особливу гостроту, і обговорення репродуктивних прав уявляється зараз як ніколи раніше актуальним та своєчасним.

Не вдаючись до детального аналізу усіх репродуктивних прав, зазначимо, що право на репродуктивний вибір – є центральним, ключовим правом серед них. Змістом даного права виступає саме правомочність самостійно, на власний розсуд, без будь-якого примусу та впливу вирішувати питання про наявність дітей, їх кількість, інтервал між їх народженням.

Право людини на вільний репродуктивний вибір виступає гарантією кожної людини поза статевої належності реалізовувати своє право на продовження роду. Цілком зрозуміло, що держава не має обмежувати жінку у її прагненні мати дітей, як створюючи родину, так і самостійно. Разом з тим, держава має гарантувати і чоловікові право на реалізацію його репродуктивної функції. Сьогодні, на жаль, українське законодавство не вирішує проблему батьківства за ініціативою батька, тобто питання дітонародження вирішує виключно жінка.

Загальновідомий вектор розуміння права на репродуктивний вибір простежується саме через призму міжнародно-правових актів. Так, згідно Пекінської платформи дій визнається право всіх подружніх пар та окремих осіб вільно приймати відповідальне рішення відносно кількості своїх дітей, інтервалів між їх народженням та часом їх народження, мати для цього всю необхідну інформацію та засоби.

Певною мірою дискусійним є питання з приводу того, кого потрібно вважати суб‘єктом права на репродуктивний вибір. Адже у більшій мірі свідомо на народження дитини йде саме жінка, а чоловік може навіть і не знати про її вагітність. Більш вірним, на нашу думку, слід визнати варіант, коли суб‘єктом права на репродуктивний вибір є фізична особа, без вказівки на стать, вік чи інші відокремлюючі ознаки. Розмежування лише може проводитись за різновидами допоміжних репродуктивних технологій, на використання яких спрямовується дане право.

Окремим питанням, що викликає дискусії в контексті права на репродуктивний вибір є репродуктивні права жінок старшої вікової категорії. Американське товариство репродуктивної медицини зазначає, що аргументи на користь донорства клітин жінкам у постменопаузі засновані на соціальній практиці, статевій рівності та репродуктивній свободі. [Reproductive Aging in Women. American Society for Reproductive Medicine [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.asrm.org/Reproductive_Aging_in_ Women_factsheet/] Вважається, що право на свободу народження нащадків та моральне

26

Цивільне та міжнародне приватне право

право кожного на розмноження не залежить від віку, і цей принцип має переважати всі інші аргументи.

Ряд авторів ведуть мову про необхідність встановлення вікових меж для громадян, що бажають скористатися методами допоміжної репродукції. Зокрема, Г.Б. Романовський пропонує зафіксувати на законодавчому рівні максимальний віковий ценз для жінок на рівні 40-45 років. [Романовский Г. Б. Право на искусственное оплодотворение и экология размножения / Г. Б. Романовский // Законность. – 2003. – №7.

– С. 31–32] У такому разі необхідність обмеження граничного віку громадян, що бажають застосувати щодо себе методи допоміжних репродуктивних технологій, пояснюється захистом прав та інтересів майбутньої дитини.

Головний аргумент проти дозволу репродукції жінкам у постменопаузі – це те, що неприродньо переступати біологічні межі дітонародження. Одне із головних питань, що виникає у випадках, коли люди похилого віку вдаються до застосування допоміжних репродуктивних технологій, чи не проявляють вони безвідповідальність та егоїзм своїм бажанням мати дітей, не дивлячись на підвищений ризик батьківської смертності та вікової інвалідності. Більше того, у жінок старшого віку підвищений ризик материнської смертності, гіпертензії, діабету, передчасних пологів, інших ускладнень вагітності. Крім зазначеного, порушення можуть бути і у плода, у тому числі затримка розвитку, мертвонародження, хромосомні аномалії.

Але, при цьому, вік сам по собі не є суттєвою перепоною для здійснення лікування методами допоміжної репродукції. У спеціальній літературі описуються випадки народження здорових дітей після застосування методу ектракорпорального запліднення у жінок віком 50-60 років. Нещодавно світовий рекорд був встановлений 70-річною індіанкою, що зважилася на екстракорпоральне запліднення заради спадкоємця чоловічої статі. [World's oldest mother gives birth to twins at 70. Daily Mail materials [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.dailymail.co.uk/news/article-1031722/Worlds-oldest- mother-gives-birth-twins-70.html]

В Україні, як і в большості інших країн світу, вже не в перший раз відбуваються спроби законодавчого встановлення вікового обмеження при використанні допоміжних репродуктивних технологій. Треба відмітити, існує проект закону "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обмежень у використанні допоміжних репродуктивних технологій"[Проект закону "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обмежень у використанні допоміжних репродуктивних технологій" № 8282 від 06.09.2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=39973], що мав встановити певну граничну вікову межу застосування допоміжних репродуктивних технологій, але даний законопроект був ветований Президентом України через невідповідність його принципам визначеності та недвозначності правових норм.

Отже, на сьогодні існує ціла низка проблем юридичного, етичного, морального характеру з приводу встановлення обмежень щодо суб'єктів права на репродуктивний вибір, що потребують свого вирішення та подальших досліджень у цій сфері.

Науковий керівник – д.ю.н., проф. Кохановська О.В.

27

Цивільне та міжнародне приватне право

Лілія Гриник

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет аспірант 2 року навчання

Наслідки зміни кредитного договору

Слід зазначити, що у законодавстві не міститься такої підстави як неможливість виконання договору як підстави його зміни. Зміна договору, пов‘язана із неможливістю виконання своїх зобов‘язань одним з контрагентів, допускаються при наявності певних умов. Порушення умов договору однією із сторін повинно носити систематичний характер, бути істотним і стосуватися основних дебіторських обов‘язків боржника або таких кредиторських зобов‘язань кредитора, до виконання яких боржник не може виконати свої зобов‘язання. При цьому зацікавлена сторона повинна довести, що було виконано всі дії, щоб спонукати контрагента до виконання своїх зобов‘язань, але ці дії не принесли бажаного результату і нею втрачено інтерес до подальшого виконання договору, а його зміна є найбільш ефективним способом вирішення цієї ситуації [Заменгоф З. М. Изменение и расторжение хозяйственных договоров / З. М. Заменгоф. –

М. : Юрид. лит., 1966. – С. 67].

Стаття 653 Цивільного кодексу України закріплює наслідки зміни або розірвання договору, відповідно до положень якої у разі зміни договору зобов‘язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо. У разі зміни зобов‘язання змінюється з моменту досягнення домовленості про зміну договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється у судовому порядку, то відповідно зобов‘язання змінюється з моменту набрання рішенням суду про зміну договору законної сили. Сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов‘язаннями до моменту зміни договору, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо договір змінений у зв‘язку з істотним порушенням договору однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною договору. Стаття 654 ЦК України закріплює норму про те, що зміна договору вчиняється у тій самій формі, що й договір, що змінюється, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.

Слід відмітити, що до проблеми класифікації наслідків зміни цивільно-правового договору дослідники договірної проблематики в своїх працях звертаються не так часто, як це необхідно для формування єдиного правового погляду. В Господарському кодексі України не передбачається наслідків зміни господарського договору, тому застосовуються відповідні норми ЦК України. Якщо вести мову про зміну договору (в окремих випадках часткове припинення окремих умов договору), то в першу чергу слід зазначити, що одним із наслідків її здійснення є договір, що починає діяти на інших умовах. З правової точки зору вид договору не змінюється, але його умови, яким відповідають права та обов‘язки його учасників, предмет договору і т.п. змінені, тобто виникає нова редакція договору. Основним способом, який сторони використовують на практиці для зміни договору та який найбільше відповідає природі договірних відносин, є домовленість сторін. У постанові Пленуму Вищого Господарського Суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з кредитних договорів» від 24.11.2014 № 1 в п. 2.7. наголошується на тому, що вирішуючи питання щодо права банку змінювати в односторонньому порядку умови кредитного договору, зокрема

28

Цивільне та міжнародне приватне право

підвищувати розмір процентної ставки за таким договором, господарським судам слід враховувати приписи статті 1056-1 ЦК України, згідно з якими банку забороняється збільшувати розмір фіксованої процентної ставки за кредитним договором (або встановлений кредитним договором порядок сплати змінюваної процентної ставки) за відсутності згоди на це позичальника. Згідно п.2 ч. 1 ст. 611 ЦК України зміна умов зобов‘язання визнається як правові наслідки у разі порушення зобов‘язання. Тому, коли буде йти мова про зміну договору, необхідно чітко відмежовувати, чи маються на увазі наслідки порушення зобов‘язання чи зміна договору. Якщо зміна договору є відповіддю на порушення умов договірного зобов‘язання, то її слід розглядати як наслідки, застосовувані для захисту прав сторони, якій завдано збитки. В цьому випадку заподіяння збитків передує зміні договору. Якщо в основі зміни договору лежить вольова категорія – ініціатива однієї сторони чи угода сторін, то зміну договору слід розглядати як дію, що породжує правові наслідки, передбачені в ст. 653 ЦК України. Можна розглядати три варіанти розвитку подій. В першому випадку буде йти мова про односторонні дії сторони кредитного договору, передбачені законом чи договором, які направлені на зміну такого договору, для вчинення яких не потрібно згоди іншої сторони. В другому випадку кожна із сторін кредитного договору може звернутися до суду з вимогою змінити договір. І в третьому випадку сторони можуть досягти домовленості про двосторонню погоджену зміну договору. Заподіяння збитків у цих випадках є наслідком їх вчинення.

Наслідки, які виникають внаслідок зміни кредитного договору умовно можна розділити на дві групи: позитивні, які передбачають юридичні наслідки таких дій, наприклад, зміну зобов‘язань сторін (п.п. 1,3 ст. 653 ЦК) та негативні, які пов‘язуються із відшкодуванням збитків завданих зміною договору. У разі зміни договору зобов'язання змінюється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Моментом зміни договору за домовленістю сторін є досягнення згоди про таку зміну. Якщо договір змінюється у судовому порядку, зобов'язання змінюється з моменту набрання рішенням суду про зміну договору законної сили (п. 3 ст. 653 ЦК), що є юридичним фактом. Сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом. Встановлення меж виконання прав і обов‘язків сторін має важливе значення для визначення наслідків зміни і розірвання договору. Оскільки зміна і розірвання договору відбуваються на майбутнє, тому відповідні наслідки наступають в такому ж порядку. Диспозитивне правило п. 4 ст. 653 ЦК передбачає, що все отримане сторонами за договором залишається у них, тому немає необхідності повертати сторони в попередній стан, що існував до укладення договору. Оскільки одна із сторін може опинитися в більш вигідному становищі, тому у сторін виникає право вимоги оплати переданої речі, та можуть застосовуватись норми, що регулюють зобов'язання у зв'язку з набуттям майна без достатньої правової підстави (ст. 1212 ЦК).

Науковий керівник – д.ю.н., проф. Діковська І.А.

29