Добавил:
Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Том 2_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

.pdf
Скачиваний:
40
Добавлен:
22.06.2016
Размер:
3.35 Mб
Скачать

Цивільне та міжнародне приватне право

2.В день подання нотаріусу заяви про відмову від нього. За таких обставин права та обов‘язки, встановлені шлюбним договором, які існували до його припинення, зберігатимуть свою силу. Повернення виконаного за договором не здійснюватиметься.

3.Розірвання шлюбного договору. За даної ситуації договір припиняє свою дію на майбутнє при збереженні правових наслідків, які виникли під час його дії. За ст. 102 СК для розірвання необхідно відповідне рішення суду.

У разі розірвання шлюбу умови договору, які не пов‘язані з існуванням шлюбу, зберігають свою силу: зобов‘язання одного із подружжя щодо додаткового утримання дитини, згідно з ч. 2 ст. 93 СК; зобов‘язання одного із подружжя щодо виплати аліментів другому з подружжя (ст. 99 СК); щодо умов користування житловим приміщенням, яке належить одному з подружжя.

Оскільки шлюбний договір, як і інші подружні правочини, у силу певних обставин може бути визнаний недійсним. Відповідно до ст. 103 СК шлюбний договір за вимогою одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених ЦК України. СК містить низку умов, порушення яких слугуватиме підставою визнання шлюбного договору недійсним. Можна виділити наступні основні підстави визнання шлюбного договору недійсним:

1) Порушення нотаріальної форми договору, а також укладення шлюбного договору неповнолітніми не емансипованими особами, які укладають шлюб без згоди батьків або піклувальника;

2) Укладання договору недієздатними особами, або такими, що не мають необхідного обсягу дієздатності (неналежний суб‘єктний склад);

3) Зменшення обсягу прав дитини, які встановленні СК України;

4)Включення умов, що ставлять одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище;

5)Укладення договору під впливом обману або насильства;

6)Помилка одного із учасників договору;

7)Порушення шлюбним договором норм закону (включення в договір положень, що стосуються особистих прав і обов‘язків подружжя або їх неповнолітніх дітей.

Доцільно зазначити, що визнання шлюбного договору недійсним не впливає на долю шлюбу. А визнання шлюбу недійсним, навпаки, тягне за собою недійсність шлюбного договору. Це засвідчує залежність шлюбного договору від шлюбу і певну підпорядкованість першого другому.

Одностороннє розірвання шлюбу можливе лише за рішенням суду, за наявності істотних обставин, зокрема, в разі неможливості його виконання.

Підсумувавши все вищевказане, шлюбний договір є яскравим прикладом суттєвих новел сімейного законодавства. Займаючись вивченням цієї теми, ми дійшли висновку, що надаючи неповнолітнім особам, які мають намір вступити в шлюб, законодавець неначе забезпечує охорону їх інтересів, встановивши правила про необхідність отримання згоди батьків (піклувальника) на укладення шлюбного договору. На нашу думку, дуже сумнівно, що таким правилом можна убезпечити неповнолітню особу від укладення договору на невигідних умовах. Шлюбний контракт регулює обсяг майнових прав на майбутній період і може в собі містити умови про відмову неповнолітньої особи від своїх майбутніх майнових прав, і являє собою надзвичайно важливу угоду, але виступає запереченням конституційних принців.

50

Цивільне та міжнародне приватне право

З огляду на цю обставину, вважаємо, що справедливо надавати право на укладання шлюбного договору лише особам, які досягли повноліття. А тому доцільніше п.2 ст. 22 СК України вилучити з Кодексу.

Науковий керівник – к.ю.н. Пазиніч В.І.

Валентина Крижна

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого канд. юрид. наук , доцент кафедри цивільного права № 2

Як захистити незареєстровані позначення

В умовах ринкової економіки у конкурентному середовищі підприємці намагаються вирізнити себе і результати своєї діяльності серед маси подібних. Для цього використовуються різноманітні позначення, які допомагають споживачам орієнтуватися серед існуючого різноманіття товарів, робіт та послуг.

Однак на практиці досить часто виникає ситуація, коли конкурент, бачачи попит на певний товар з певним позначенням, має намір безпідставно скористатися уже існуючою репутацією і отримати від цього дохід. Якщо мова йде про позначення, яке зареєстроване як торговельна марка, то такі дії будуть кваліфікуватися як порушення прав на торговельну марку.

Значно складнішою є ситуація, коли підприємець напрацьовував собі репутацію шляхом використання незареєстрованого позначення. Однак навіть в такій ситуації свої права потрібно шукати вихід і захищати свої права. Але при цьому слід мати на увазі, що перспектива досягнення бажаного результату залежить від того, наскільки вдало обрана стратегія. Тому потрібно з самого початку вибрати належний спосіб захисту своїх прав, виходячи з особливостей кожної конкретної ситуації. Вибрати вірний напрямок поведінки допоможе аналіз трьох способів захисту незареєстрованих позначень: 1) як комерційного найменування; 2) як добре відомої торговельної марки; 3) визнання прав попереднього користувача на торговельну марку.

Спосіб перший: захист незареєстрованого позначення як комерційного найменування (ст. 489 ЦК України, ст. 159 ГК України).

Цей спосіб є доречним, якщо позначення використовувалось для вирізнення не просто окремого товару, а самого суб‘єкта підприємницької діяльності, який займається певним видом діяльності. Наприклад, коли підприємець використовував це позначення, як вивіску, тобто назву для магазину, кафе, бару, ресторану тощо. Перспектива захисту своїх прав на незареєстроване позначення у цьому випадку залежить від того, наскільки вдасться довести момент і факт використання певного позначення як комерційного найменування.

Спосіб другий: визнати незареєстроване позначення добре відомою торговельною маркою. Підґрунтя правової охорони добре відомих торговельних марок на міжнародному рівні були закладені Паризькою конвенцією про охорону промислової власності, яка 6 листопада 1925 року була доповнена статтею 6bis. Що стосується законодавства України, то охорона прав на добре відомі торговельні марки передбачена ЦК України, положення якого послугували підставою доповнення 22.05.2003 року Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг» (далі – Закон) статтею 25, яка визначає основні положення охорони цього об‘єкта.

51

Цивільне та міжнародне приватне право

Незалежно від наявності чи відсутності реєстрації визнати торговельну марку добре відомою може суд або Апеляційна палата Державної служби інтелектуальної власності, рішення якої може бути оскаржене у судовому порядку.

У залежності від того, який орган буде визнавати торговельну марку добре відомою – суд чи Апеляційна палата Державної служби інтелектуальної власності – дещо відрізняється процедура і необхідні докази для прийняття рішення. Так, Апеляційна палата визнає знак добре відомим при відсутності спору і додатково до Закону керується Порядком визнання знака добре відомим в Україні Апеляційною палатою Державного служби інтелектуальної власності, затвердженому наказом Міністерства освіти і науки України № 228 від 15 квітня 2005 р.

Що стосується можливості визнання торговельної марки добре відомою господарським судом, то вона існує лише при наявності спору і реалізовується в позовному провадженні. Як правило, мова йде про позови про припинення порушення прав інтелектуальної власності на торговельну марку чи про визнання свідоцтва на знак для товарів та послуг іншої особи недійсним. У цьому випадку вирішення питання, чи є знак позивача добре відомим, необхідно для вирішення існуючого спору.

Спосіб третій: доводити наявність прав попереднього користувача на торговельну марку. Проаналізувавши ст. 500 ЦК України, можна виділити умови, спільна наявність яких є достатньою підставою для виникнення зазначеного права: 1) повинно бути два тотожних чи схожих до ступеня змішування позначення, на одне з яких видано свідоцтво відповідно до законодавства України, а щодо іншого вчинялися реальні дії по підготовці до його застосування чи воно використовувалося без закріплення виключних прав на нього як на торговельну марку; 2) зареєстроване позначення, було практично використане іншою особою чи остання здійснила значну і серйозну підготовку до такого застосування; 3) таке використання мало місце стосовно тих же чи однорідних товарів і послуг, для яких зареєстровано аналогічне позначення; 4) передбачені законодавством дії (застосування чи підготовка до нього) повинні мати місце до дати подачі до Державної служби інтелектуальної власності заявки або, якщо заявлено пріоритет, до дати її пріоритету; 5) таке використання повинне здійснюватися саме в інтересах діяльності особи, яка претендує на виникнення права; 6) необхідна добросовісність застосування аналогічного позначення чи приготування до нього; 7) факт використання чи готування до використання повинен мати місце на території України.

Коли яким способом краще скористатися? При виборі між наведеними варіантами слід чітко дати відповідь, зокрема, на такі питання: 1) З якою метою використовувалося позначення: вирізнити виробника чи його товари, роботи, послуги? 2) Чи використовувалися при цьому інші позначення? Якщо використовувалися, то скільки і з якою метою? 3) Як довго використовувалося позначення? 4) Як багато споживачів пов‘язує це позначення з цим підприємцем чи його товарами, роботами, послугами?

Що стосується правових наслідків, то найбільше прав отримує особа у випадку визнання позначення добре відомою торговельною маркою. Тому, якщо особа вважає, що їй підходять усі три способи захисту, то найбільш вигідним для неї буде саме цей варіант.

Однозначно можна стверджувати, що існують дієві цивільно-правові способи захисту незареєстрованих позначень. Однак при будь-якому обраному способі захисту своїх прав необхідно досить чітко будувати лінію поведінки і відстоювати свою позицію.

52

Цивільне та міжнародне приватне право

Ярослав Лисюк

Приватний вищий навчальний заклад «Фінансово-правовий коледж», юридичний факультет студент 2 курсу

Оціночні поняття в сімейному праві

Сімейним правовідносинам завжди притаманний звичаєвий характер, адже більшою мірою урегульовуються за допомогою тих правил поведінки, які не встановлені актами сімейного законодавства, так як є усталеними у певній сфері сімейних відносин. Правовий зв‘язок закріплення оціночних понять в сімейному законодавстві, дає можливість вести мову про правову природу деяких сімейних правовідносин. Тому, видається вкрай актуальним питання, по суті, щодо місця оціночних понять у сімейному праві.

Доктринальні розробки, які останнім часом були проведені в галузі сімейного права, не стосуються значною мірою питань, що розкривають правову природу оціночних понять та їх зв‘язок із формуванням деякої категорії сімейних правовідносин [Кашанина Т.В. Оценочные понятия в советском праве /Т. В. Кашанина. //Правоведение. – 1976. – №1. – С.25–31. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.law.edu.ru/article/ article.asp?articleID=188031; Мельник Я., Мельник, Ю., Мельник, М. Дефініційні особливості оціночної категорії «любов» та її місце в системі сімейного права// Jurnalul juridic national: teorie şi practică. – № 4 (14). – 2015. – С.66–71; Чернега В.М. Оціночні поняття у Сімейному праві України / В.М. Чернега // Форум права. - 2015. - № 4. - С. 313–317]. Відтак, приділення уваги щодо визначення правової природи та ролі оціночних понять є вкрай актуальним, оскільки вирішення цих питань, надасть можливість з‘ясувати шляхи формування категорії «оцінки», чим і сприятиме забезпечення належного правового регулювання та розуміння сутності сімейних правовідносин.

Так, під оціночним поняттям у праві в широкому розумінні мається на увазі «…закріплене в нормах права уявлення (абстрактна думка), яке відображає у собі різні емпіричні властивості явищ шляхом закріплення їх правозначущих типів і зумовлює здійснення на його основі індивідуального піднормативного регулювання та конкретизації суспільних відносин чи самостійної оцінки конкретної ситуації з боку суб‘єкта правозастосування… [Веренкіотова О. В. Оціночні поняття у правових актах: теорія та практика реалізації [Текст]: автореф. дис. . канд. юрид. наук : 12.00.01 / О.В. Веренкіотова. – К., 2013. – 20 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mydisser.com/en/catalog/view/6/343/13504.html]».

Ю.О. Мельник та М.Б. Мельник приходять до висновку в тому, що оціночні поняття завжди характеризуються проблемністю у структурі інституту сімейних правовідносин в контексті ідентифікації їх елементів – об‘єкту, суб‘єкту та змісту (прав та обов‘язків). На думку дослідниць, оскільки цей критерій тісно пов‘язаний із суб‘єктом права, то проблематика питання завжди зводиться до його правосвідомості, що впливає на здатність чітко вбачати під час правозастосування мету врегулювання сімейних правовідносин, що визначена сімейним законодавством…[Мельник Ю.О., Мельник М.Б. Онтологія оціночних понять і їх місце в структурі сімейних правовідносин // Право і суспільство. – № 5-2 частина 2 / 2015. – С. 59]».

Проте, як видається, із такого (доктринального) розуміння сутності оціночного поняття (в теорії права та теорії сімейного права) випливає саме звичаєвий аспект

53

Цивільне та міжнародне приватне право

правової природи оціночних понять в сімейному праві, тобто, «історії» їх появи. Отже, деталізуючи увагу в цьому аспекті важливо звернути увагу на інститут звичаю в праві.

Так, С.Я. Фурса та Є.І. Фурса справедливо віднаходять те, що «…у житті звичаї можуть бути самостійним регулятором сімейних правовідносин, …. Крім того, сфера сімейних відносин, звичай вкорінює традиції національної самобутності, де відповідні місцеві чи національні звичаї можуть набувати виключно важливого значення для врегулювання сімейних відносин, виконувати установчі функції щодо утворення сім‘ї, розподілу прав і обов‘язків між окремими членами сім‘ї, виховання дітей тощо…[Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар/ За заг. ред.. С.Я. Фурси. – К. : Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2008. – С.49, 50]».

Натомість, незважаючи на коментовану ст.11 СК України, законодавець в буквальному сенсі виклав її так, що не пов‘язується із можливістю до врегулювання сімейних правовідносин за допомогою звичаїв, тим більше, не визначав їх зв‘язку із оціночними поняттями, хоча такий випливає. А отже, виникає можливість врегульовувати правові відносини в сімейному праві за допомогою звичаїв національних меншин, національних традицій, тощо. Таким чином, це аспект є вкрай актуальним для врегулювання сімейних правовідносин в умовах державотворення, оскільки сприяє задоволенню інтересів максимальної кількості учасників сімейних правовідносин, що підпадають під дію вітчизняного сімейного законодавства в умовах трансформації до євроінтеграційних стандартів.

Таким чином, враховуючи викладене, можливо прийти до висновків у тому, що правова природа оціночних понять тісно пов‘язана із інститутом звичаїв у праві. А тому, формування оціночних понять і засновується на розумінні та сприйнятті учасниками сімейних правовідносин тих правил поведінки, які роками вироблялися та устоялися у тому чи іншому осередку суспільстві. А відтак, їх «оцінка» тим чи іншим правовим явищам, які засновують правомірність поведінки, повинна надаватись перевага при праозастосовчому процесі в контексті з‘ясування правоінтерпритатором сутності оціночного поняття для врегулювання правового відношення з приводу певного об‘єкту між конкретними суб‘єктами (учасниками). Зрештою, законодавцю слід також піти шляхом удосконалення норми, що визначає застосування звичаїв, оскільки акцентуація уваги виключно на суду, не є позитивним вирішенням належного правового регулювання сімейних правовідносин при застосуванні феномену «оцінки» в умовах державотворення.

Науковий керівник – к.ю.н. Мельник Я.Я.

Наталія Малишенко

Запорізький національний університет, юридичний факультет студентка 3 курсу

Недоліки законодавчого врегулювання питань, пов’язаних з утриманням повнолітніх дітей

Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що стягнення аліментів на дитину є чи не найпоширенішою категорією справ, яка розглядається судами в порядку цивільного судочинства. Здавалось би, що в цій частині правовідносин (як матеріальних, так і процесуальних) вже все врегульоване, все передбачене, але все ж таки зазначимо на

54

Цивільне та міжнародне приватне право

певні аспекти, які хоч і мають своє вирішення на практиці, але не достатньо чітко врегульовані у чинному законодавстві.

Одним з таких питань є законодавчо надана можливість звернення до суду з позовом про стягнення аліментів на повнолітню дитину. Сімейний кодекс України (далі – СК України) чітко регулює два випадки можливості стягнення аліментів на повнолітню особу – це продовження навчання дитиною (ст.199 СК України) та її непрацездатність (ст.198 СК України), і при цьому перший випадок, який ми й проаналізуємо нижче, має чітку верхню межу дії у часі – не більше ніж до досягнення особою двадцятитрьохлітнього віку.

Фахівцями у галузі цивільного та сімейного права, у судовій практиці вже давно було означено певні підстави для такого утримання, які утворюють сукупність юридичних фактів, а саме: пов‘язаність можливості отримання аліментів із безпосереднім процесом навчання; наявність нижньої та верхньої вікової межі (після досягнення повноліття, тобто вісімнадцяти років, і не більше ніж до двадцяти трьох років); потреба дитини у такому утримані та можливість батьків його надавати.

Враховуючи, що дитина все ж таки вже повнолітня, законодавець передбачив й можливості звільнення одного або обох батьків від надання утримання повнолітній дитини у зв‘язку із продовженням нею навчання. Така можливість пов‘язується із наявністю у дитини доходу. Щоправда для звільнення батьків від обов‘язку утримання повнолітньої дитини необхідно буде довести, що дохід дитини набагато перевищує дохід кожного з них і забезпечує повністю потреби дитини. Звертає увагу оціночне поняття, яке застосовує законодавець – «набагато», використання яких (оціночних понять) у законодавчих актах звичайно ж не є бажаним явищем.

Досить цікавим є питання щодо визначення віку (верхньої «вікової межі»), коли можливим є пред‘явлення вимог щодо утримання дитини після досягнення нею повноліття – двадцять три роки. Видається, що такий вибір пов‘язаний із механічним доданням до вісімнадцяти років п‘яти років, з яким за історично усталеними традиціями пов‘язувався строк навчання у вищому навчальному закладі. На наш погляд, сучасний стан не зовсім відповідає вказаним критеріям, адже у відповідності із Законом України «Про вищу освіту» встановлено не один, а декілька рівнів такої освіти, і, у т.ч. (при успішному виконанні особою відповідної освітньої (освітньо-професійної чи освітньонаукової) або наукової програми) можливість отримання таких ступенів вищої освіти, як молодший бакалавр, бакалавр, магістр. Строк навчання в магістратурі може становити більше року. Відтак виходить, що дитина, які за нині чинним законодавством після отримання повної загальної середньої освіти відразу вступить до вищого навчального закладу, отримати такі рівні освіти, як молодший бакалавр та бакалавр до досягнення двадцятитрьохрічного віку встигне, натомість отримати до досягнення цього віку такий рівень освіти, як магістр, навряд чи встигне. Отже, у магістратурі певний проміжок часу буде довчатись без можливості зобов‘язати батьків допомагати їй матеріально. А якщо взяти до уваги прагнення України (і безпосередні кроки у цьому напрямі з поступової реалізації цього прагнення) щодо переходу на дванадцятирічний термін навчання для здобуття повної загальної середньої освіти у загальноосвітніх навчальних закладах I-III ступенів, то й вік дитини після закінчення неї школи має збільшитись, а, відтак, і вступати до вищого навчального закладу вона буде у більш дорослому віці. Доцільнішим видається у зв‘язку із висловленими міркуваннями встановлення не верхньої «вікової межі» (двадцять три роки), а певного проміжку часу, наприклад ті ж самі п‘ять років

55

Цивільне та міжнародне приватне право

навчання. Це дає змогу зробити період навчання більш гнучким, врахувати можливі перерви у процесі навчання.

Певним чином пов‘язані із питаннями повноліття положення ст.180 СК України, яка закріплює загальний обов‘язок батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття, та роз‘яснення, надані у п.15 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15.05.2006 р. № 3, в якому вказується на необхідність судами враховувати те, що укладення шлюбу не припиняє передбаченого законом аліментного обов‘язку щодо утримання дитини до досягнення нею повноліття. Тобто йдеться про один з випадків емансипації. Тут слід вказати, що оскільки у СК України це чітко не врегульовано, а питання щодо місця Постанов Пленуму Верховного Суду України в системі джерел процесуальних галузей права є дискусійним, та враховуючи також те, що роз‘яснення (тлумачення), які надаються Верховним Судом України, однозначно не є нормою права (а лише останні є обов‘язковими до застосування), врегулювання цього питання доцільно здійснити саме на рівні законодавчого акту, зокрема СК України

Висновки та пропозиції. Отже, питання законодавчого врегулювання можливості дитини отримувати аліменти від батьків після досягнення нею повноліття, зокрема на підставі продовження нею навчання, не є досконалими. Серед недоліків можна зазначити на наявність оціночних понять, кількість яких, на наш погляд, слід скорочувати, та спосіб встановлення верхньої «вікової межі» щодо можливості отримання дитиною матеріального утримання від батьків у зв‘язку із продовженням нею навчання, зокрема у вищому навчальному закладі. Вбачається доцільним врегулювання останнього питання не встановленням конкретного віку (двадцять три роки), а закріпленням певного проміжку часу. Також необхідним є чітке закріплення у СК України положення щодо впливу випадків емансипації на обов‘язок утримання дітей до досягнення ними повноліття.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Болокан І.В.

Марія Мельник

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет

юрист 1 категорії кафедри трудового права та права соціального забезпечення, аспірант Інституту законодавства Верховної Ради України

Особливості задоволення майнових інтересів інших дітей майном дитини, яке набуте припиненням аліментних зобов’язань

Правове регулювання правовідносин, які виникли шляхом припинення права на аліменти в зв‘язку із набуттям дитиною у власність нерухомого майна, характеризуються потребою забезпечення насамперед їх майнових інтересів. Проте інститут сім‘ї, закладає потребу не тільки забезпечення інтересів однієї дитини, яка є власником такого нерухомого майна, але й потребу забезпечення батьками інтересів й інших дітей, які не є власниками нерухомого майна, що набулося шляхом припинення аліментних зобов‘язань в інтересах однієї із дитини.

56

Цивільне та міжнародне приватне право

В науці сімейного права, проблематика утримання за рахунок аліментів однієї дитини інших, чи то управління нерухомим майном, не досліджувалося в достатній мірі. Адже були сфокусовані без врахування множинності утриманців і тих правових конструкцій управління майном дитини, коли слід забезпечити й інтереси тих дітей, які не є власником такого майна але є членами однієї сім‘ї [Романовська Л. А. Управління майном дитини за цивільним та сімейним законодавством України [Текст] : автореф. дис.

... канд. юрид. наук : 12.00.03 / Романовська Людмила Антонівна; Нац. акад. прав. наук України, НДІ приват. права і підприємництва ім. Ф. Г. Бурчака. – Київ, 2016. – 20с.; Жилинкова И. В.Правовой режим имущества членов семьи. — Харьков: «Ксилон», 2000.

— 376 с.; тощо]. Це й зумовлює дану проблематику, чим і становить необхідність та мету в дослідженні.

За юридичною конструкцією ст.190 СК України, дитина набуває у власність майно, в силу укладення договору про припинення аліментних зобов‘язань. Цим самим забезпечується можливість реалізації майнового інтересу дитини, взамін на отримання нерухомого майна. А для одного із батьків з ким проживає дитина – виконати обов‘язок по утриманню цієї дитини. Натомість, аналізуючи зміст ч.1 ст.178 СК України постає за очевидне, що дохід, який «…одержаний від використання майна малолітньої дитини, батьки мають право використовувати на виховання та утримання інших дітей та на невідкладні потреби сім‘ї…». Тобто, йдеться про те, що і ті діти, на яких не були стягненні аліменти, як і ті, які є рідними, чи то від різних батьків, але проживають в одній сім‘ї, можуть клопотати про забезпечення своїх майнових інтересів, завдяки отриманому прибутку, чи то отримання благ (житлових, тощо) від майна, яке було отримане у власність одним з їх братів чи сестер в силу припинення аліментних зобов‘язань.

Таким чином, можливо вказати і на те, що законодавець допускає можливість використання доходу, отриманого від майна, що набуте у власність дитини шляхом припинення аліментних зобов‘язань не на її користь, а на користь інших дітей (дитини). При чому, майновий інтерес дитини може бути не задоволений в тому обсязі, який був окреслений аліментними зобов‘язаннями, що припинилися, чи то з огляду на те, які блага повинні були бути отримані дитиною, чи на її утримання в зв‘язку із здійсненням права власності тим чи іншим нерухомим майном, що набуте у такий спосіб.

Р.І. Ташьян, з цього приводу вважає за доцільне необхідність передбачити в законодавстві, що «…що все, що отримано по договору майно може бути відчужене до досягнення дитиною повноліття лише із дозволу органів опіки та піклування… [Харьковская цивилистическая школа: антология семейного права: монография/ В.К.Антошкина, В.И. Борисова, И.В. Жилинкова и др.; под общ.ред. д-ра юрид. наук, проф. И.В. Спасибо-Фатеевой. – Харьков: Право, 2013. – С.191]». Проте, не піддаючи сумніву дану позицію, варто уточнити, що слід предметно розділяти об‘єкти права власності, які набулись шляхом укладення договору про припинення права на аліменти (нерухоме майно), як і ті об‘єкти, які набуваються у власність від дії такого договору (як рухоме так і нерухоме майно). Адже такі блага, у свою чергу, можуть зрештою характеризуватися специфічним режимом правового регулювання, і саме виходячи із цього контексту, буде й вибудована належна правова платформа для задоволення майнових інтересів інших дітей, розприділення та доля (допустима частка) такого майна, що може бути виділена на їх утримання.

Варто враховувати і те, що в силу специфіки режиму рухомого так і нерухомого майна, в тому числі, і щодо суті використання та розпорядження такого майна (по змісту

57

Цивільне та міжнародне приватне право

права власності) їх реалізація потребує спеціальних процедур. Зокрема, вже відповідно до ч.3 ст.17 Закону України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001р. № 2402-III визначено, що «…батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов‘язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов‘язання….. (курсив власний – М.М.)». А ч.1 ст.177 СК України вказує на можливість управляти належним дитині майном, без спеціального на те повноваження. Тому, щодо рухомого майна (отриманого прибутку від нерухомого майна), то, очевидно, що таке може бути реалізоване в рамках як договору так і правочину. А питання щодо «повноваження на управління» та «реалізацію майна» слід відрізняти, адже останнє включає насамперед питання можливості позбавлення права власності.

Звідси, задоволення майнових інтересів інших дітей, за рахунок майна власникадитини, повинні враховуватися щонайменше при дотриманні таких правил, як те, що:

(1) правочин «…не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей…» (ч.6 203 ЦК України); (2) істотними умовами будуть зумовлюватися ті обставини, які вказують на врахування позиції дитини, яка наполягає на задоволенні певного її майнового інтересу (ч.1 ст.638 ЦК України), щодо рухомого майна; (3)форми правочину, тощо.

В рамках висновків, відмітимо, що законодавчого врегулювання потребують питання (а) процедури розприділення та (б)визначення допустимих часток, які можуть бути виділені на утримання дітей, адже його (в)сума, чи (г) вид майна, впливає на (д)форму правочину, (ж)істотні умови договору в підінституті задоволення майнових інтересів інших дітей, що не є власниками нерухомого майна дитини, яке набуте припиненням аліментних зобов‘язань.

Науковий керівник – к.ю.н. Мельник Я.Я.

Ярослав Мельник (молодший)

Приватний вищий навчальний заклад «Фінансово-правовий коледж», юридичний факультет студент 2 курсу

До постановки питання щодо системи оціночних понять в Сімейному праві України

Правове регулювання сімейних правовідносин тією чи іншою мірою пов‘язано із застосуванням «каучукових норм», що містять оціночні поняття. Їх нормативне закріплення пояснюється не тільки вимогою найбільш гнучкого врегулювання правовідносин, але й, як уявляється, сягає своєю природою в звичаєве регулювання відносин, що складаються у тій чи іншій сім‘ї, як основному та унікальному в кожному разі окремо осередку суспільства.

Аналізуючи численні наукові доробки, що виробилися в доктрині сімейного права, важливо відмітити, що інститут оціночних понять все ж таки був предметом наукових досліджень, але в не достатній мірі. Адже предмет досліджень не фокусувався на їх системності, що є не припустимим та становить мету даного дослідження. А тому, більш детальне дослідження даної проблематики, надасть можливість чіткіше визначити критерії та місце оціночних понять правовому регулюванні сімейних правовідносин.

58

Цивільне та міжнародне приватне право

Вдоктрині тих чи інших галузей права устоялася думка про те, що під оціночними поняттям слід розуміти «…загальні, абстрактні, нечіткі поняття, які закріплені в джерелах права, що регулюють певний порядок «правового регулювання – Я.М.)» ….. та зумовлені тим, аби представити правозастосувачу в межах конкретної справи можливість застосувати певну свободу дії. [Опалев Р.О. Оценочные понятия в арбитражном и гражданском процессуальном праве / Р.О. Опалев – М. : Волтерс Клувер, 2008. – С. 33]».

Усімейному праві, Ю.О. Мельник та М.Б. Мельник визначають, що «….попри їх одночасну властивість можливості широкого тлумачення, по суті, законодавцем спеціально використовуються гнучкість норми, що містить в структурі своєї норми (гіпотезі, диспозиції чи санкції), заради належного врегулювання сімейних правовідносин, власне адаптування нечіткості норми до суспільних потреб. З іншої сторони, оціночні поняття характеризуються у структурі інституту сімейних правовідносин проблемністю та суперечливістю по ідентифікації об‘єкту, суб‘єкту та змісту – прав та обов‘язків…. [Мельник Ю. О., Мельник М. Б. Онтологія оціночних понять і їх місце в структурі сімейних правовідносин// Право і суспільство. – № 5-2 частина 2 / 2015. – С. 59]». До прикладу, оціночними поняттями на нашу думку є закріплення законодавцем у нормі сімейного законодавства таких понять як ото «повага», «підтримка», «взаємної любові», «почуття обов‘язку» (ст.1 СК України), «привілей», «інтереси дитини», «справедливості», «добросовісності», «розумності» (ст.7 СК України), «моральним засадам суспільства» (ст.11 СК України), «допомога» (ст.16 СК України), тощо.

З огляду на це, не важко помітити, що такі оціночні поняття не тільки притаманні тим чи іншим правовідносинам, їх структурі, але й притаманні іншим сімейно-правовим інститутам, які

Звідси, доцільним видається предметно вказати й на позицію С.С. Алєксєєва, у тому, що правовому регулюванню правових відносин завжди притаманні правоохоронні та регулятивні інститути. На думку вченого, до регулятивних відносяться ті, які націлені на безпосередньо на упорядкування, закріплення та розвиток суспільних відносин, вони встановлюють суб‘єктивні права та юридичні обов‘язки. А до охоронних, вчених відносить ті, які втілюють охоронну функцію права, так як складаються із охоронних норм і являють собою правовідносини, за допомогою яких здійснюються міри юридичної відповідальності, міри захисту суб‘єктивних прав, а також превентивні заходи державного примусу [Алексеев С.С. Собрание сочинений. В 10 т. [+Справочн.том]. Том 3: Проблемы тории право: Курс лекций. – М.: Статут, 2010. –

С. 263].

По суті, йдеться про те, з огляду на розміщення в СК України оціночних понять, такі зосередженні і в регулятивних правовідносинах та охоронних. Адже в силу приналежності структури (елементам) сімейних правовідносин, як і тим інститутам, що становлять предмет регулювання сімейних правовідносин, тією чи іншою мірою притаманні й оціночні поняття.

Отже, оціночним поняттям в сімейному праві притаманна певна системність, яка випливає не тільки із регулятивних та охоронних правовідносин, але й інститутів насамперед – принципів сімейного права (ст.ст.1, 7 СК України), інституту захисту сімейних прав та інтересів (ст.ст.15, 16 СК України), джерел сімейного права (ст.11 СК України), тощо.

Врамках висновків, ми можемо з упевненістю вказати на те, що сімейне право в рамках правового регулювання сімейних правовідносин містить не тільки оціночні

59