3. Поняття історичного джерела. Основні джерела з історії України.

Історичне джерело — це певна якість артефактів минулого. Тому зміст цього поняття цілком залежить від комплексу уявлень епохи про залишки минулого.Історичне джерело можна визначити як носій історичної інформації, що виник як продукт розвитку природи й культури та відображає той чи інший бік людської діяльності.Виділяють такі типи історичних джерел, як письмові (зафіксовані на папірусі, пергаменті, папері), речові (їх вивчає археологія, музеєзнавство), усні (фольклорні джерела — казки, анекдоти), етнографічні (народні повір'я, обряди), лінгвістичні, кіно-фотодокументи та фонодокументи. Центральне місце серед історичних джерел займають письмові тексти — хроніки, документи, листи і т.п. — їх називають первинними історичними текстами(першоджерелами).Історичні джерела виступають як свідчення, відображення, образи, сліди минулого, використання яких служить реконструкції історичного минулого. У ході такої реконструкції виникають історичні праці — статті, монографії, підручники — їх називають вторинними історичними текстами (або історіографією). По суті можна розділити всі джерела, використовувані в історичних дослідженнях, на два основних класи: історичні й археологічні. Всі знаряддя і результати людської діяльності розглядаються як феномени-артефакти, в яких «закодована» інформація про цю діяльність. У випадках, коли письмові джерела відсутні, доводиться використовувати винятково археологічні джерела.Науку про історичні джерела, теорію й практику їх використання в історичних дослідженнях називають джерелознавство (історичне джерелознавство). Для вивчення життя людей у найдавніші часи найбільше матеріалів дають археологічні розкопки, з найдавніших часів коли здобуваються матеріальні до кінця XVIII ст. предмети — знаряддя праці, залишки жител та інших будівель, культові споруди та ін. На цій основі археологи й історики реконструюють господарство і життєвий уклад первісних людей.

Історичні джерела – це залишки минулого, що пов’язані з діяльністю людини і  „відбивають” її історію.

Їх можна поділити на такі типи:

– писемні, літературні джерела – літописи, хроніки, грамоти, настінні і  наскальні написи, документи офіційних органів влади (укази, накази, розпорядження, універсали, закони тощо), спогади очевидців подій, архівні документи, наукові і науково-популярні  історичні дослідження, публікації в  періодичних виданнях  тощо;

–археологічні джерела:  будівлі,  речі,  предмети,  знаряддя, пам’ятки матеріальної культури;

– усні джерела: билини, перекази, пісні, інша народна творчість, в якій „відбиті” ті чи інші події історії українського народу;

– лінгвістичні: аналіз мови, її діалектів у тій чи іншій місцевості;

– етнографічні: дані про характерні особливості культури, побуту, звичаїв;

–фото-, кінодокументи,електронні носії інформації тощо.

 Джерельна база  є основою для дослідження, вивчення історії України. 

Про життя народів, які населяли територію України в давні, до київські часи — кіммерійців, скіфів, сарматів, слов'ян та інших, розповідається в джерелах, — розповідях грецьких, римських, західноєвропейських, арабських авторів.Найважливіші джерела з історії Київської держави — це зокрема «Повість временних літ», «Руська Правда», договори Русі з греками, найдавніші грамоти на пергаменті і бересті (Новгород, Смоленськ, Вітебськ), князівські і церковні устави, а також літературні твори XI — XIII ст. — «Слово о полку Ігоровім», «Моління Даниїла Заточника», «Повчання Володимира Мономаха», «Слово про загибель Руської землі» (у зв'язку з поразкою на Калці в 1223 р.), «Києво-Печерський патерик» та ін.Для періоду феодальної роздробленості як історичні джерела велике значення мають місцеві, обласні літописи, зокрема для Південно-Західної Русі — Київський літопис, що охоплює час від 1111 р. до 1200 р., і Галицько-Волинський літопис, в якому йдеться про події від 1201 р. до 1292 р. До джерел історії України XVIII ст. належать акти державного управління — законодавчі акти царського уряду, гетьманські універсали; пам'ятки українського права, зокрема збірник «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743), матеріали Законодавчої Комісії 1767 р. і особливо накази українського шляхетства своїм депутатам; різноманітні документи центральних і місцевих адміністративних установ (Сенату, Малоросійського приказу, Кабінету Міністрів, Першої Малоросійської колегії (1722—1727), Другої Малоросійської колегії (1764—1786рр.), Генеральної військової канцелярії та ін.); ревізії та ревізькі реєстри (переписи оподатковуваного населення козаків, посполитих, міщан); матеріали Генерального слідства про маєтності, проведеного в 1729—1730 pp. в усіх десятьох полках Лівобережної України. Велике значення мають матеріали т. зв. Румянцевського опису Лівобережної України, проведеного за розпорядженням генерал-губернатора Малоросії графа Румянцева в 1765— 1769 pp., а також матеріли описів намісництв — Новгород-Сіверського, Чернігівського (1780), топографічні описи намісництв — Чернігівського, Київського, Харківського (80-ті роки XVIII ст.), матеріали генерального межування земель у 80-х роках XVIII ст., картографічні матеріали. Значний інтерес являють мемуари козацьких старшин — «Щоденник» генерального підскарбія Я. М. Марковича (1690—1770), «Діаріуш» Миколи Ханенка (написано 1722 p.), «Щоденник» Петра Апостола, сина гетьмана Данила Апостола (охоплює час 1725—1727 рр.) та ін., а також історичні твори (П. Симоновського, О. Рігельмана, В. Рубана, С. Митецького та ін.).