Національний рух

Лібералізація суспільного життя у середині XIX ст., що була передвісником майбутніх реформ та модернізації, водночас сприяла пожвавленню національного руху. Повернувшись після амністії із заслання, колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства 1859 р. створюють у Петербурзі першу українську громаду — культурно-освітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Підтримуючи національне відродження, активно починає діяти інтелігенція. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Найвпливовішою в українських землях у цей час була Київська громада, що утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів.

Після поразки польського повстання 1863—1864 pp. у Російській імперії розпочався наступ реакції. Навіть поміркована культурницька діяльність українофілів цього періоду сприймалася як загроза самодержавству. Вже 1863 р. побачив світ сумнозвісний Валуєвський указ, що забороняв видання українською мовою шкільних та релігійних видань. Певною мірою царизму вдалося досягти поставленої мети: після Валуєвського указу иастає пауза у процесі національного відродження.

Лише на початку 70-х років громадівський рух знову активізується. У київській «Старій громаді» у цей час сконцентрувалися значні інтелектуальні сили — В. Антонович, М. Зібер, М. Драгоманов, О. Кистяківський, М. Старицький, П. Чубинський та ін.

Відповіддю самодержавства на пожвавлення українського руху став Емський указ 1876 p., який забороняв друкування літератури українською мовою в Російській імперії та ввіз її з-за кордону. Це остаточно підривало основи легальної культурницької діяльності, на яку орієнтувалися громадівці. Незабаром провідні діячі київської громади виїжджають за кордон. У 1878—1882 pp. М. Драгоманов у журналі «Громада», який виходив у Швейцарії, намагався узагальнити погляди громадівців і викласти програму українського руху.

Отже, представниками різних суспільно-політичних течій та рухів у другій половині XIX ст. висунуто широкий спектр альтернатив майбутнього суспільного розвитку та вироблено різноманітні форми та методи досягнення поставленої мети. Характерно, що лейтмотивом програмних документів загальноросійських рухів була, як правило, боротьба за соціальне визволення. На противагу цьому український рух основний акцент робив головним чином на національне визволення.

42. Революція 1905 – 1908 рр. В Росії та Україні.

Рубіж XIX і XX ст. — це не тільки період суттєвих соціально-економічних змін, а й час радикальних суспільно-політичних зрушень, значною мірою зумовлених революційними подіями 1905—1907 pp. Зволікання з остаточним вирішенням аграрного питання, посилення експлуатації робітничого класу, об'єктивна зацікавленість буржуазії в її залученні до вирішення важливих державних проблем, національний гніт, відсутність демократичних свобод тощо створювали ґрунт для стихійного вибуху невдоволення народних мас.

Початком революції стали події 9 січня 1905 р. в Петербурзі. Саме цього дня була розстріляна за наказом уряду 150-тисячна мирна робітнича демонстрація, учасники якої намагалися передати цареві петицію про свої потреби.

У своєму розвиткові перша російська революція пройшла кілька фаз (етапів), кожна з яких мала свої характерні риси та особливості.

І фаза — «піднесення» (січень—жовтень 1905 p.): наростання масової боротьби, посилення її політичного характеру; політизація народних мас; активізація процесу самоорганізації суспільства (утворення політичних партій, рад, профспілок тощо); поширення хвилі заворушень серед селян та армії; переплетення та взаємовплив робітничого, селянського та національно-визвольних рухів.

II фаза — «кульмінація» (жовтень—грудень 1905р.): коротка стабілізація в країні та певне розмежування політичних сил після публікації царського Маніфесту 17 жовтня; діалог та легальна взаємодія між опозицією та владними структурами; активне формування багатопартійної системи;

посилення пропаганди та агітації крайньо лівих партій — більшовиків та есерів; організація лівими силами хвилі збройних повстань у грудні 1905 р. (повстанськими центрами в Україні Пули Харків, Олександрівськ, Катеринослав, Горлівка та інші міста).

III фаза — «спад» (січень 1906—червень 1907p.): посилення репресій (каральні експедиції, арешти, обшуки тощо); помітне зменшення масштабів та інтенсивності робітничих страйків та селянських виступів; перехід більшості політичних партій у підпілля; поширення серед революціонерів терористичних форм боротьби (1906—1907 pp. у Російській імперії було вбито та поранено 97 тис. посадових осіб, на П. Столипіна було здійснено 10 замахів); спроби опозиції продовжити антифеодальну, антиімперську, антикапіталістичну боротьбу парламентськими методами у стінах Державної думи; перехід реакції у наступ.

Лише протягом квітня—серпня 1905 р. в Україні відбулося понад 300 робітничих страйків, у яких взяло участь монад 110 тис. осіб. Тільки жовтневий політичний страйк підняв на боротьбу майже 2 млн. жителів Російської імперії, з них в Україні — 120 тис. Червневі виступи українських селян 1905 р. охопили 64 із 94 повітів. За масштабами селянського руху Україна займала одне з перших місць у Російській імперії.

Повстання на броненосці «Потьомкін» (червень 1905 p.), збройні виступи у Севастополі під керівництвом П. Шмідта (листопад 1905 p.), у Києві на чолі з Б. Жаданівським (листопад 1905р.) та в інших містах свідчили про поширення революційних настроїв серед солдат та матросів.

Революційну хвилю жовтня 1905 р. царизмові не вдалося придушити силою, і він змушений був піти на поступки. Наслідком широкомасштабного жовтневого політичного страйку стало підписання 17 жовтня Миколою II Маніфесту, у якому народові обіцяли громадянські свободи (недоторканість особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів), декларувалося скликання російського парламенту — законодавчої Державної думи із залученням до виборів усіх верств населення.

З’явилася нова альтернативна модель організації влади — Рада робітничих депутатів. Протягом жовтня—грудня 1905 р. Ради виникли в 50 містах та селищах Російської імперії. В Україні вони діяли в Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві, Єнакієво, Маріуполі, Юзівці та Кременчуці.

Свідченням активної масової самоорганізації суспільства стало утворення профспілок. Наприкінці 1905 р. в Україні існувало майже 80 професійних об'єднань.

За роки революції вибухоподібне розгортається кооперативний рух. Так, якщо в Київській губернії 1904 р. було лише 3 кооперативи, то 1907 р. — вже 193, у Харківській 1905 р. — 2, а 1907 р. — 50 кооперативів. Аналогічні процеси відбувалися і в інших регіонах України.

Важливе значення для розвитку суспільно-політичного життя мала поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу — думської трибуни. У І та II Державних думах на правах парламентської фракції діяла Українська думська громада, яка налічувала у своїх лавах понад 40 депутатів і обстоювала, головним чином, право України на політичну автономію та українізацію школи, судочинства, церкви та місцевих адміністративних органів.

З червня 1907 р. були опубліковані царський Маніфест про розпуск II Державної думи і новий закон про вибори до III Думи, відповідно до якого 80% населення Російської імперії позбавлялося виборчих прав. Фактично було здійснено державний переворот, який не тільки відкривав новий період — період реакції, а й підводив риску під революційними змаганнями 1905—1907 pp.: перша російська революція зазнала поразки.