4. Поняття історіографії. Основні етапи розвитку історіографії історії України.

Історіогра́фія — історія історичної науки в цілому, а також сукупність досліджень, присвячених певній темі або історичній епосі (наприклад, історіографія Хмельниччини), або сукупність історичних робіт, об'єднані в ідеологічному або національному відношенні (наприклад, марксистська історіографія, французька історіографія). Також, історіографія це наукова дисципліна, що вивчає історію історичної науки. У найбільш широкому (і в менш вживаємому в сучасній мові) значенні історіографією називається сама історична наука, власне опис історії, історіограф - те ж, що історик.

Вісім основних періодів.

Перший період пов'язаний з княжою добою, з історією Київської Русі, Галицько-Волинської і Литовсько-Руської держав. Упродовж ХV-ХVІ ст. на історичну свідомість українців впливала західноєвропейська культура та історія.

Другий період охоплює козацько-гетьманські часи. Зародження українського козацтва, заснування Запорозької Січі, держави Богдана Хмельницького, Гетьманщини, розвити шкільництва, братств, колегій, діяльність учених Острозька та Києво-Могилянської академій.

Третій період, оплює другу половину XVIII - початок XIX ст., він дав перший професійних істориків і заклав основи української історичної науки.

Середина XIX ст. - це четвертий період, заклали національні традиції української історіографії. Університети у Львові, Харкові, Києві, Одесі, Товариство Нестора Літописця, М. Максимовича, М. Костомарова, П.Куліша.

Остання чверть XIX - початок XX ст. складають п'ятий період, який остаточно утверджує українську національну історичну науку як окрему, тобто за межами російської і польської історіографій.

Шостий період - це 20-ті - початок 30-х років XX ст., на Україну було експортовано тоталітарний режим.

У сьомому періоді, з середини 30-х до другої половини 80-х рр. XX ст., остаточна заідеологізованість офіційної історіографії в УРСР, Поява на еміграції О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко, двоколісність української історіографії: наукової в діаспорі і заідеологізованої в УРСР, енциклопедизація історичних знань, глибоку кризу і безперспективність радянської Історіографії.

Восьмий, рубіж 80-90-х рр. XX ст. рухом за суверенізацію і відновлення державної незалежності України, з відродженням національних традицій української історіографії, досягненням її соборності.

5. Первісне суспільство. Спосіб життя, форми соціальної ті господарської організації первісних людей.

Пе́рвісне суспі́льство — тривалий період в історії людства: від виникнення людини розумної (близько 2,5-2,8 млн. років тому) і до виникнення цивілізації і державності.

Для цього періоду існування людства характерна відсутність політичної влади та державних інститутів. Соціальні норми в цей період носять характер звичаїв, традицій, обрядів і табу. Члени первісного суспільства були рівні, вони не ділилися на керуючих та керованих, тому політична влада була відсутня. Однак владні інститути все-таки існували: члени первісного суспільства підпорядковувалися старійшинам, вождям, проте це підпорядкування було засновано на авторитеті цих людей, підкріпленим можливістю силового впливу на тих, хто відмовився підкорятися . Життя в первісному суспільстві (видобуток їжі, шлюбно-сімейні та інші відносини між людьми) не було хаотичним, воно підпорядковувалося певним звичаям і традицям, в яких закріплювалися ритуали, обряди, табу (заборони вчиняти певні дії) та інші правила поведінки людей в певних життєвих ситуаціях . Ці норми, як правило, виконувалися добровільно: за звичкою, в рамках наслідування іншим членам товариства або в силу їхньої корисності. Тим не менше, порушення цих норм могло спричинити покарання, аж до вигнання з общини (яке практично неминуче призводило до смерті вигнаного) . У науці питання про те, чи можна вважати ці соціальні норми правом або протоправом, є дискусійним.