7. Роль держави у соціальному структуруванні простору міста

Ще наприкінці ХІХ ст. держава через міську владу починає розширювати свій контроль над процесом організації простору міста, аж до його повного перебрання до своїх рук за радянських часів.

Про це свідчать численні приклади, коли за допомогою маніпулювання простором та людськими потоками держава досить ефективно досягає поставленої мети. Зокрема дослідження О. Трущенко та

8. Семенової показують, як протягом ХХ ст. відбувався керований державою процес концентрації в центрі Москви (Садового кільця), з одного боку, джерел культурного та політичного капіталу (музеїв, шкіл з поглибленим вивченням певних предметів, міністерств та відомств), з іншого - інституцій партійної, виробничої та творчої еліти, у результа- ті чого дана територія набула особливо престижного статусу.

При цьому для витіснення соціально підпорядкованих груп активно використовувались методи регуляції об'єму і структури просторового капіталу. До 30-х рр. ХХ ст. відбувалося примусове виселення старої інтелігенції та царських чиновників з їх московських помешкань і перетворення прибуткових будинків на «комуналки», у які з темних підвалів та кутків в'їжджали робітники, а також у значній кількості молода радянська бюрократія. З 60-х - 70-х рр. ХХ ст. починається активна реставрація старої забудови, «комуналки» перетворюються на просторі квартири з усіма зручностями, при цьому попереднім мешканцям надаються окремі квартири в районах за межами Центрального округу Москви, а на їх місце вселяються городяни, які вже набули певного статусу.

Таким чином, у процесі сегрегації соціальних груп відбувалося переселення робітників з наближенням їх до благ розвиненої інфраструктури Центру без суттєвого збільшення житлового простору, а потім, навпаки - дистанціювання у спальні райони, що супроводжувалося отриманням помешкань більшої площі. Панівний клас у цей час нарощував обсяг свого просторового капіталу в обох напрямках: за обсягом і центральністю одночасно. Такі ж процеси були характерні для багатьох великих міст Радянського Союзу, країн соціалістичного табору, - не став винятком і Київ.

Загалом, сьогодні в Україні ще не можна говорити про значущу залежність для громадян (без посередництва соціальної політики держави) між статусними характеристиками і переміщеннями у просторі міста чи району. Зокрема, через значну капіталоємність зміни місця проживання, структуру і стан житлового фонду, як наслідок радянської політики, а також через сучасні особливості розвитку ринку житла. Тому положення французького теоретика П'єра Бурдьє про об'єктивацію соціального статусу у фізичному просторі повністю реалізуються лише стосовно юридичних осіб. Так, за рахунок представництв, кур'єрів, агентів підприємство збільшує територію охоплення своїми послугами чи товаром, що дає можливість наблизитися до споживачів, краще врахувати місцеві умови - у цьому випадку розширення сукупної площі діяльності стає вагомою перевагою у конкурентній боротьбі.

Вже згадуваний феномен «престижу адреси» спостерігався донедавна у прагненні фірм за будь-яку ціну отримати прописку центральних чи прилеглих вулиць, навіть якщо це будуть непристосовані, підвальні приміщення. Така поведінка зумовлена, по-перше, бажанням користуватися благами, які надає центр, де зосереджуються джерела всіх видів капіталів (органи влади, заклади культури, інші фірми), по-друге, бажанням задекларувати свою приналежність до класу агентів зі значним економічним, політичним, культурним (щоб забезпечити належний рівень дизайну) статусом.