Приватність і приватизація двору 282

Уже кілька років поспіль не сходить зі шпальт преси та ефіру радіо і телебачення питання розпродажу міських земель, руйнування пам'яток архітектури, хаотичної забудови центру столиці країни та багатьох її міст. Нагла зміна міського простору збурює городян, породжуючи більш усвідомлену ідентичність та самоорганізаційні ефекти, зрештою, стає добрим підґрунтям для передвиборчої кампанії (прикладом чому став блок «ГАК»). Саме ця проблематика нагально актуальна нині для міської громади.

А з іншого боку, в цій ситуації соціологічного осмислення потребує проявлена у містобудівних процесах роль престижності міського простору, конвертація економічних, соціальних, політичних, символічних капіталів, зміна статусу та портрету мешканців, умов їх життєдіяльності. Запропонований соціокультурний підхід, де ландшафт міста розглядається як результат політичних стратегій структурування і структуруючих ефектів самоорганізації городян, дозволяє краще зрозуміти культурне навантаження та механізми динаміки територіальних змін та їх зв'язок з процесами, що відбуваються у соціальному просторі. Про складність і різнонаправле-ність цих зв'язків свідчать проваджувані дослідження з соціальної історії міста, феномен «комуналки», «престижу адреси» та ще багато іншого.

²⁸² З текстом також можна ознайомитися: Малес Л. Актуалізація та соціокультурний аналіз міського простору: приватність та приватизація двору / Л. Малес // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. «Соціологічні дослідження сучасного суспільства: методологія, теорія, методи». - 2009. - № 844. - С. 23-27.

Культурне сприйняття міського простору має досить давню історію. Перша значна робота в рамках цього підходу, як зазначає А. Чешкова, була виконана В. Файрі в Бостоні ще в середині минулого століття. У цій роботі стверджувалася необхідність врахування культурно заданих сенсів міського простору і, відповідно, не-релевантність складній природі соціальної взаємодії поширеного на той час екологічного підходу. У розвиток таких ідей і з'являється тема культурних ландшафтів. Інший напрямок цього підходу асоціюється з іменами Г. Саттлза та К. Лінча, котрі більше уваги приділяли локальним спільнотам. Аналізуючи доробок прихильників культурного підходу, А. Чешкова не оминає і феміністського дискурсу, його впливу на методологію соціологічного осягнення

міста ²⁸³. Значну традицію має і проблематика соціального, символічного, фізичного просторів, їх виробництва (П. Бурдьє, Е. Сойя, А. Лефевр, В. Л. Каганський). Ці традиції у взаємодоповненні формують теоретико-методологічне підґрунтя соціокультурного підходу до міського простору.

Та з усього спектру соціокультурної проблематики міста найбільшу емпіричну реалізацію отримала тема престижності різних місць простору міста, що стало предметом багатьох досліджень як на наших теренах, так і в роботах науковців із інших пострадянських країн. Певно, що найбільшу кількість таких «точкових» (на рівні якогось одного міста) замірів міського простору маємо з Росії: Н. Устьянцева

(Саратов), Є. Заборова (Катеринбург), Л. Бляхер (Хабаровськ), П. Антіпова (Перм), Є. Герасимова, С. Чуйкіна, Е. Панеях (Санкт-Петербург). Та все ж найприскіпливіше була вивчена Москва. Особливостям соціопросторо-вої структури Москви, основним критеріям оцінювання та надання переваг певним територіям москвичами, присвячені публікації Г. Костинського, Н. Барбаша, О. Трущенко, а також В. Амеліна, Дж. Бейтер, А. Дєггярьова, Ю. Вешнинського, А. Стрельнікової ²⁸⁴. Натомість аксіологічна, субкультурна,

ритуальна чи комунікативна пробле- Просгір міського двору. ^J ^

Чернівці (Україна) матика у формуванні урбаністичного

Фото Оксани Міхеєвої ландшафту мало висвітлена.

²⁸³ Див.: Чешкова А. Методологические подходы к изучению городской про- странственной сегрегации / А. Чешкова // Российское городское пространство: попытка осмысления [отв. ред. В. В. Вагин] - М. : МОНФ, 2000. - Вып. 116. - С. 13-38. - (Сер. «Научные доклады»).

²⁸⁴ Ильин В. Государство и социальная стратификация советского и постсо- ветского обществ 1917-1996 гг. (Опыт конструктивистско-структуралистского ана- лиза) / В. Ильин. - Сыктывкар : Сыктывк. ун-т. Ин-т социологии РАН, 1996. - 349 с. (С. 58-61; 212-214); Устьянцева Н. В. Социально-пространственные структуры крупного города: городская среда, ее инфраструктуры и социальные слои : автореф. дис. на соискание науч. степени канд. соц. наук. : спец. 22.00.03 / Н. В. Устьянцева. - Саратов, 1998. - 19 с.; Трушина Л. Е. Эволюция простран- ства городской среды (структурно-семиотический аспект) / Л. Е. Трушина // Перспективы практической философии на рубеже тысячелетий : материалы теоре- тического семинара. 09.03.99. [ред. В. Г. Марахов, Ю. Н. Солонин]. - СПб. : СПб. гос. ун-т, 1999. - С. 114-116.

У фаховій літературі з містобудування та архітектури теми соціальних, економічних, політичних наслідків зміни урбаністичного ландшафту рідковживані, а журналістські дописи з проблем руйнування архітектурно-історичних перлин навіть у супроводі коментарів мистецтвознавців не можуть замінити всебічного наукового аналізу нинішньої ситуації

джентрифікації у змінах центральної частини великих міст, яка розгортається нині на пострадянському просторі.

Соціальне навантаження простору міста проглядається у всі часи, проте по-різному, що і використовується у міській політиці. Вишуканість стилю і робота архітектора у минулі століття була знаком приналежності до заможних домовласників, що чітко розділяло й зонувало соціальні групи у міському просторі. Навіть в межах одного будинку підсліпуваті вікна першого поверху та просто оформлені мансарди відтінювали великі із складним переплетенням вікна основних житлових поверхів - кожен перехожий легко прочитував ці стратифікаційні ознаки.

Ідеологія функціоналізму XX ст. супроводила зміну соціального навантаження розподілу і маркування міського простору. Набуло широкого розповсюдження зонування. Масове житлове будівництво (з рівнонаповненістю типових мікрорайонів мінімумом об'єктів життєзабезпечення) вихолощує функцію дистанціювання, яку виконував архітектурний ансамбль. Та й сам ансамбль: ритмічне чергування різ-новеликих будинків і допоміжних споруд - стає помітним лише з висоти пташиного лету, що зміщує суб'єкта оцінки з міської публіки на комісію експертів. Окрім символічного вираження змінився й суб'єкт управління процесом організації простору міста. Ще наприкінці XIX ст. держава через міську владу починає розширювати свій контроль над цим процесом, аж до його повного перебирання до своїх рук за радянських часів.

І ось нині, фіксуючи високу значущість центральних районів міст, дослідники дивуються, чому ж «городянин надає перевагу не функціонально зонованому і побудованому на найкоротших відстанях раціональному середовищу периферійного району, а вузьким, кривим і

функціонально змішаним вуличкам історичного центру?» ²⁸⁵. І немов у відповідь на це запізніле питання, зарубіжна постмодерна критика ще в минулому столітті дискваліфікувала функціональну архітектуру як позбавлену історичної, національної, культурної своєрідності, як антигуманну. Досвід західних міст показав, що зразкові з точки зору функціоналізму квартали або переінакшувалися мешканцями, або руйнувалися самою владою як нежиттєздатні ²⁸⁶. І натомість з'являється так званий «новий урбанізм», тобто відтворення міста, співмірного людині, ідеологію якого пропагує А. Лефевр ²⁸⁷.

Проте на наших теренах, навіть у часи побудови ринкової економіки і демократичного суспільства, ці дискусії архітекторів та дослідження соціологів не знайшли місця у конкуренції економічного і політичного капіталів агентів виробництва простору міста. Рівно тридцять років тому побачила світ стаття відомого мистецтвознавця Р. Юіга «Архітектори США: гуд бай, скляні ящики і решта», а ось наші будівничі нині охоче їх вітають. І постають висотні будинки посеред

центральних кварталів. Мімікруючи під стару забудову, будівельники залишають фасад зруйнованого будинку, ступінчасто підвищуючи висотність новобудови углиб двору. Таким чином відбувається розмежування можливостей огляду: турист бачить лише відновлений фасад, що не порушує його загальне враження історичності вулиці; офісний працівник, окинувши оком Центр із вікон сусіднього хмарочоса, помічає приховану частину цих архітектурних айсбергів; а ось жителям будинків цього кварталу не видно вже майже нічого (ні сонця, ні колишнього спортивного майданчика, ні дерев). Ця гра в піжмурки як варіант джентрифікації може бути розтлумаче-

²⁸⁵ Клочкова О. Н. Аксиологические аспекты сохранения архитектурно- исторического наследия / О. Н. Клочкова // Культура, власть, идентичность: новые подходы в социальных науках - Саратов : Изд.-комерческое предпр. «Волжский сад», 1999. - С. 291-295 (С. 292).

²⁸⁶ Батракова С. Язык архитектуры постмодернизма и конец великой утопии / С. Батракова // Борьба тенденций в современном западном искусстве - М. : Наука, 1986. - С. 150-181.

²⁸⁷ Лефевр А. Идеи для концепции нового урбанизма / А. Лефевр // Социологическое обозрение. - 2002. - Т. 2. - № 3.

на через прагнення агентів виробництва простору зберегти символічну цінність історичного Центру, байдуже, що лише для туристів, з можливістю подальшої її конвертації у їх економічний капітал.

Таке ущільнення, так само як і ущільнення мешканців квартир у середині минулого століття, не лише естетично, екологічно, санітарно-гігієнічно погіршує урбаністичний ландшафт, а й призводить до соціальних наслідків.

Багато в чому розкрити соціальне тло цих змін нам дозволить концепт «приватне-публічне». Цей концепт позначає один з базових структуруючих напрямків розвитку соціальних процесів суспільства ²⁸⁸. Публічність майже завжди була головним об'єктом соціологічної уяви, теоретизування і дослідження, що донедавна сприймалося як самоочевидність. А ось у повноті своїй дихотомія була відновлена в гендерних дослідженнях, які виявили політичність різної значимості і цінності обох цих сфер, сегрегацію відповідно до поділу «публічне-приватне» чоловічого і жіночого тощо.

Суттєва віддаленість місць праці від дому в містах вимагає від сім'ї зміни гендерного порядку: якщо жінка - домогосподарка, то вся територія дому, магазину та двору позначається як сфера приватного і жіночого; якщо ж західноєвропейська та радянська жінка опинялися на виробництві, то, згідно з даною ідеологією, це відбувалося винятково через нестачу коштів чи примус держави, адже світ професій та публічних інституцій визначався як чоловічій. Проте сучасна академічна і політична активність жінок вносить суттєві корективи у ці розподіли.

²⁸⁸ Ходус Е. Современное социокультурное пространство в приватно-публичной перспективе: модусы реконфигурации / Е. Ходус // Методологія, теорія та прак- тика соціологічного аналізу сучасного суспільства. - Харків, 2008. - С. 431-434.

²⁸⁹ Українське суспільство 1992-2008. Соціологічний моніторинг. - К. : ІС НАНУ, 2008. - 82 с. - (С. 50-54).

Сусідські стосунки потребують окремого дослідження, проте дані соціологічного моніторингу Інституту соціології НАН України свідчать, що свій двір «ближче»: хоч і оцінюється населенням благоустрій та санітарний стан вулиць, парків, довкілля як гірший (переважно не-задоволені ним близько 60 %, а задоволені - 16 %), аніж стан подвір'я (43 % і 33 % відповідно), та працювати, тим більше без оплати, на озелененні перших мешканці згодні на 10 % менше, аніж брати участь у прибиранні та впорядкуванні територій за місцем проживання ²⁸⁹. Простір міського двору - це одне з основних середовищ соціалізації, самореалізації для домогосподинь, молодих мам чи людей літнього віку, на нього часто поширюється приватність самого дому (особливо за неможливості мати власне приватний дім).

Межі змін приват-ного-публічного співвідносяться з ідею двох почергових культурних стилів за В. Паперним. Культура-1, за його висновками, характеризується пріоритетом масовості, розширенням, відкритістю до нового і запозичень, сміливістю у починаннях та зрушеннях тощо. Культура-2 -це немовби затвердіння попередньої епохи, ви-

будова ієрархій, посилення ролі індивіда та закритість до критики і зовнішніх впливів ²⁹⁰. Тож окреслені зміни публічного-приватного у переходах від культури-1 до культури-2 повною мірою відобразилися і на придомовому просторі.

²⁹⁰ Паперный В. Культура Два / В. Паперный. - М. : НЛО, 1996.

²⁹¹ «Червоний будинок охопив великий простір. Геометризував видноколо. Довжелезний мурований паркан того ж темно-червоного кольору продовжував в обидва боки пряму лінію будинкових стін. [...] Сторіччя тому Університет ще зна- ходився поза містом. [...] Так будовано палаци й казарми в Росії. Так збудований Університет у Києві. Піраміди належали пустелі; палаци, казарми і Університет — так само. Порожнеча грандіозного простору покликана була підкреслювати їх ізольовану виключність. [.] У вестибюлі в студента відбирали його посвід- ку. Ніхто з непосвячених не смів стати причетним до містерій науки. Імперія оберігала спокій державного неруху» (Домонтович В. Університетські роки / В. Домонтович // Хроніка-2000. - 1993. - № 1-2(3-4) - С. 136-139).

Так, культура-2 культивує культуру двору. Віддавна двір перебував під захистом мурів, байдуже, фортечних чи монастирських, за якими простягалося дике поле. Така нездоланна межа «ми-вони» із входом для чужих лише через браму з «контрольно-пропускним пунктом» оточує і цивільну споруду - головний (Червоний) корпус Київського університету, що одразу викликало у відомого українського науковця Віктора Петрова (знаного під псевдонімом В. Домонтович) асоціації із уже згадуваними закритими зонами ²⁹¹. Пізніше розростання забудови і занурення цих острівців неприступності у міський ландшафт все ж не зруйнувало повністю підкреслену інакшість оточеного простору і тих, хто за мурами. Єдине, позиція суб'єкта оцінки частіше перебувала поза мурами, в метушливому гамірливому публічному просторі міста.

Але найбільше асоційовані із «дворовою» темою славноз- вісні дворики Одеси, Львова, Чернівців, Києва, інших міст, у численних своїх втіленнях всере- дині будинку чи кварталу, оторо- чені балконами чи системою арок. Де в одних архітектурних тради- ціях набули поширення глухі, а в інших - прохідні двори, але що- разу вони створювали захищений внутрішній простір, дозволений навіть для малечі та вагітних. Те, Фото Людмили Малес

що тут формується окремішня

субкультура, доводить численна фольклорна, усноісторична та мистецька традиція оспівування двору ²⁹², його атмосфери, особливого шарму, вона ж протиставляється маргінальній культурі підворіть.

За культури-1: подибуємо нечисленні комплексні забудови в дусі конструктивізму 20-30-х рр. чи ж масове будівництво «хрущівок» у 60-ті. Тут двір зникає, ряди будинків утворюють поміж собою міні-вулиці як за функціональністю (проходи, проїзди, під'їзди), так і за паноптичною соціальністю, адже через великі вікна будівель навпроти так само можна споглядати, як і з будинку, що має вихід на цю територію, не відділену від пішоходів, транспорту, великих проспектів. З цієї перспективи стає очевиднішою відповідь на згадуване вище питання: чому населення міст надає перевагу тісним і плутаним вуличкам центру, а не ретельно спланованим «спальним» районам. А оскільки в процесі джентрифікації центральних кварталів міста двори забудовуються чи перепрофільовуються на автостоянки, то при-ватність двору залишається хіба за мурами нових районів котеджної забудови - так отримуємо більш ранній як для західних міст процес субурбанізації.

Таким чином окреслюються ті процеси розвитку міського простору, котрі, хоч і мають аналоги у зарубіжній практиці та літературі, вирізняються специфічним соціальним та культурним контекстом. Інтерпретація в термінах розвитку приватного і публічного, культурних стилів, застосування можливостей соціокультурного аналізу у виявленні особливостей дозволяють повніше описати зміни простору міста, їх наслідки.

²⁹² Можемо згадати, наприклад, один із московських двориків, де відбуваються події фільму «Покровські ворота».

Вікторія Середа, Данило Судин