2. «Писання» міста: символічне маркування міського простору, проектування «ідентичностей» на місто

На першому рівні розглядається процес символічного маркування міського простору і те, як з його допомогою на місто проектуються певні образи. Концепція «міста як тексту» зосереджується на вивченні механізмів привласнення міського простору, котре відбувається через його символічне означення. Один із головних засобів, через який різноманітні ідеології та ідентичності щоденно проектуються на міський простір і завдяки цьому «нав'язуються» мешканцям і прибульцям

• це символічне маркування міста. Як зауважує Джон Шорт, «Міста

• це системи комунікації, які свідчать про те, хто є носієм влади, і те, на чому ця влада тримається. Форма, призначення, розмір, внутріш-

нє планування, чи зовнішній дизайн - усе це є свідченнями природи, особливостей розподілу та боротьби за владу, властивих даному суспільству. Боротьба за владу в своїй основі спирається на значення, які репрезентував, репрезентує чи міг би репрезентувати міський простір. Насправді місто - це система знаків, які демонструють владу і престиж, статус і вплив, перемоги і поразки» ¹⁴⁶.

¹⁴⁶ Short J. City as Text / J. Short // The Urban Order: An Introduction to Cities, Culture, and Power. - Cambridge : Blackwell, 1996. - P. 390.

¹⁴⁷ Міхеєва О. Пам'ятники для забуття / О. Міхеєва // Критика. - 2006. - № 9 (107). - С. 6-9.

У нашому розділі процеси символічного маркування міського простору ми розглянемо на прикладі політики пам'яті, коли різні моделі минулого - і офіційний історичний дискурс, створений правлячою елітою, і дискурси альтернативні, витворені іншими акторами, «вписуються» в міський простір за допомогою таких символічних маркерів як назви вулиць, пам'ятники, меморіальні таблички, музеї, архіви тощо. Проте, символічні маркери можуть стосуватися багатьох інших соціальних феноменів, або поєднувати їх у собі (наприклад, маркування релігійного, національного, гендерного простору тощо). Якщо мова йде про дослідження політики пам'яті у міському просторі, то більшість дослідників зосереджують свою увагу саме на макрорів-невому аналізі міських маркерів. Найчастіше у своїх студіях вони обмежуються аналізом пам'ятників, меморіальних дошок чи назв вулиць, оскільки останні належать до тих маркерів сучасного міського ландшафту, навколо яких найбільше точиться символічна боротьба. Слід також зауважити, що згадані маркери мають тенденцію до взаємопосилення, що може позначатися на глибині інтерналізації моделей минулого, які вони репрезентують. Деякі вулиці або мікрорайони носять імена історичних діячів, на честь яких у певній частині цих вулиць чи районів споруджено пам'ятник. Як показують дослідження Донецька, «з другої половини 1950-х - до середини 1980-х рр. місто набуло чіткої радянської географії - 7 із 9 районів міста носило і до сьогодні носить ім'я радянського партійного діяча (Ворошиловський, Калінінський, Будьонівський, Кіровський, Петровський, Ленінський, Куйбишевський), 1 - є втіленням культивованої соціальної ідентифікації - Пролетарський, та останній - нагадуванням про республіканський центр - Київський. В усіх «іменних» районах було виділено місце під пам'ятник означеному діячеві» ¹⁴⁷. В інших сучасних українських містах використовуються подібні практики зонального маркування міського простору із залученням кількох взаємопосилю-ючих маркерів. Наприклад, бульвар Т. Шевченка у Києві виходить на парк ім. Т. Г. Шевченка, де розташований його ж пам'ятник, а також стилізований ресторан української кухні «Тарас», і прилягає до Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Аналогічно, одна з головних функцій меморіальної таблички чи дошки - пояснювати мешканцям міста і туристам, ким була особа, на честь якої названо вулицю. Пам'ятники, меморіальні таблички й назви вулиць є матеріальним втіленням політики пам'яті, вираженої в просторі. Вони артикулюють систему значень, яка леґітимізує ту чи іншу модель історичного минулого.

Політика маркування міського простору і владні відносини. Досліджуючи політику символічного (пере)означення міського простору, слід пам'ятати, що цей процес невід'ємно пов'язаний з панівним політичним режимом, культурними цінностями та соціально-економічним становищем даного соціуму. Зокрема в авторитарних суспільствах цей процес значно більшою мірою контролюється державними інститутами, ніж в демократичних.

¹⁴⁸ Эстетическое оформление города: из опыта политического и архитектурно-художественного оформления Львова / [Скрипченко Ю. Н., Гладуш О. К., Огранович С. А., Хохулин А. В.]. - Киев : Будівельник, 1982. - С. 8.

Поширеним є переконання, що авторитарна держава розвиває суворо обмежені двополюсні відносини «держава (уряд) - населення», за допомогою яких домінантна ідеологічна парадигма нав'язується (інколи примусово) правлячою елітою міському середовищу за допомогою визначених символічних маркерів. Натомість населення має обмежені можливості публічно висловлювати свої вподобання, артикулювати ідентичності чи контр-пам'яті, якщо вони не узгоджуються з офіційним режимом правди і символічними рядами, що нав'язуються. Як приклад можемо назвати процес символічного переозначення львівського міського простору і створення в ньому «ідейно-естетичного середовища соціалістичного міста», який не обмежувався лише усуненням одних пам'ятників і спорудженням на їхньому місці інших. Він мав значно глибший і комплексніший характер. «Нав'язування» містові соціалістичної «ідентичності» проявлялося також у назвах, які отримали райони міста - Ленінський, Радянський, Червоноармійський тощо, за кожним із яких було закріплене певне тематичне гасло («Ідеї Леніна живуть і перемагають», «Наша мета - комунізм», «СРСР -оплот миру у всьому світі», «Плани партії величні», «Дружба народів - велике завоювання Жовтня») і відповідно до якого уводилися в архітектуру елементи монументального та декоративно-прикладного мистецтва (пам'ятники, меморіальні дошки тощо), добиралися політична наочна агітація та світлове оформлення ¹⁴⁸.

Проте, на нашу думку, подання радянської, як і будь-якої іншої авторитарної політики символічного маркування міського простору як одностороннього процесу (влада — населення) є надмірним спрощенням. Слід враховувати межі піддатливості індивідуальних ідентичностей на вплив зовнішніх інституційних факторів. Бачимо це на прикладі зміни репрезентацій минулого в українських радянських містах, коли новий політичний режим намагався «переписати» міський простір, надавши йому іншого символічного звучання. Хоча центральна влада робила всі можливі зусилля, щоб зосередити увагу населення на періодах, фактах і процесах, які, на її думку, артикулювали найважливіші цінності існуючої політичної системи, вона також змушена була враховувати локальні моделі історичної пам'яті. Відповідно, зміна історичних символів, а також значень, приписуваних певним історичним подіям чи особам, проходила не як процес заміни одного іншим, а як складна боротьба, внаслідок якої відбувалося інколи часткове витіснення, інколи часткове накладання або взаємопроникнення чи, навіть, гібридизація моделей історичного минулого. Показовою ілюстрацією цього процесу є пам'ятник Максимові Кривоносу у Львові, який було споруджено в 1954 р. як один із коммеморацій-них заходів, «присвячених святкуванню 300-ої річниці возз'єднання України з Росією» ¹⁴⁹, але для багатьох мешканців імпліцитно він ідентифікувався з пам'ятником, присвяченим українським козакам та національному героєві. Відповідно, він не завжди виконував свою ідеологічну функцію, міг існувати одночасно в кількох мета-наративах. Інший цікавий приклад - пам'ятники Т. Шевченку, які уособлювали поета-борця з соціальною несправедливістю, їх було встановлено у багатьох містах Радянської України, зокрема, Донецьку, Києві, Харкові. Проте до 1991 р. львівська громада не отримала дозволу на встановлення свого пам'ятника Т. Шевченку, оскільки з боку влади висловлювалися небезпідставні побоювання, що він сприйматиметься радше, як національний символ, а не як символ соціальної боротьби. Центральна влада відмовляла львів'янам і у можливості встановити пам'ятник якомусь іншому героєві (навіть І. Франку), доки у Львові не було споруджено пам'ятник В. Леніну ¹⁵⁰.

Часто подібна двополюсна схема (правляча еліта - населення) застосовується науковцями і в сучасних дослідженнях політики символічного маркування міського простору в пострадянських країнах (включно з Україною). Проте, на нашу думку, слід пам'ятати, що у

¹⁴⁹ Грабовецький В. Напис на камені / В. Грабовецький. - Львів : Каменяр,

1976. - С. 84.

¹⁵⁰ Єкельчик С. Імперія пам'яті / С. Єкельчик. - Київ : Критика, 2008.

демократичній державі правляча еліта не може просто замінити старі реґулятивні техніки та символи новими, не маючи хоча б деякої підтримки своєї діяльності з боку громадськості. Відповідно, у сферу публічних дискусій потрапляють питання: Яким символам слід надавати перевагу? Хто має право приймати відповідні рішення?

У ситуації ідеальної демократії всі зацікавлені аґенти повинні б мати рівний доступ і можливість брати участь в обговоренні цих питань, що сприяло б прийняттю найоптимальнішого рішення. Проте реальність пострадянських країн виявляється набагато складнішою. На нашу думку, взаємовідносини у пострадянських міських спільнотах вибудовуються швидше за триполюсною схемою: «держава (центральний уряд) - інституції громадянського суспільства - населення» (див. рис. 8.2).

громадянське суспільство — міська адміністрація — уряд

населення

Рис. 8.2. Структура соціальних відносин у пострадянських спільнотах

Таким чином, процеси «переписування» міського простору та зміни його символічних репрезентацій не можуть нав'язуватися прямо чи винятково державною владою. Центральний уряд пропонує певні ініціативи, а місцеві громади мають право їх відхилити (прикладом цього може слугувати бойкотування місцевими активістами спроб встановлення центральним урядом пам'ятника С. Петлюрі в Полтаві). І навпаки, місцеві спільноти чи об'єднання часто висувають пропозиції стосовно того, що слід відзначати, і їх пропозиції можуть включатися до державних чи міських планів розвитку.

У системі владних відносин у пострадянській Україні, пов'язаних із політикою символічного маркування міського простору, міська адміністрація займає проміжну позицію. З одного боку, вона є речником офіційної державної позиції (і реципієнтом державного фінансування), але з іншого, належить також і до громадянського суспільства, оскільки обирається місцевою громадою і покликана репрезентувати її потреби та настрої.

Численні недержавні організації, об'єднання ветеранів і національно-культурні товариства, які є основою для формування громадянського суспільства, різними способами намагаються вплинути на міську владу з метою скерування процесу маркування символічного простору відповідно до їх ідей та ідеологій. Як приклад можна навести публічне обговорення (яке включало акції протесту, флешмоби, розповсюдження листівок, публікації у ЗМІ, круглі столи), організоване неурядовими організаціями «Громадський форум Львова» та «Опора», стосовно реконструкції історичних будівель у Львові напередодні його 750-ої річниці. Або пригадати сутички між двома козацькими громадами в Одесі, спровоковані встановленням пам'ятника Катерині ІІ.

Проте не слід переоцінювати роль громадянського суспільства та його здатність впливати на процеси символічного маркування міського простору. Варто наголосити, що, не зважаючи на всі зміни в Україні, міська влада досі має сильний вплив на політику формування міського середовища та потужніші ресурси для змін символічного простору міста, ніж більшість інституцій, які репрезентують громадянське суспільство. Будь-який символічний маркер, запланований для спорудження у міському ландшафті, має бути офіційно утвердженим і зареєстрованим міською адміністрацією.

¹⁵¹ Нора П. Всемирное торжество памяти / П. Нора // Неприкосновенный Запас. - 2005. - № 2-3. - T. 40-41 [Електронний ресерс]. - Режим доступу : www. nz-online.ru/index.phtml?cid=10010434.

Актори. Французький дослідник П'єр Нора, описуючи зміни репрезентації минулого, що відбуваються в сучасних країнах Заходу, говорить про процеси деколонізації пам'яті й виділяє кілька їх типів. Один із них - це так званий процес внутрішньої деколонізації пам'яті, що охоплює національні, соціальні, релігійні, сексуальні, регіональні й інші меншини ¹⁵¹. Відповідно до цієї концепції, в Україні, як і в інших країнах, офіційні дискурси минулого протистоять «голосам» з марґінесу, «голосам» груп, ігнорованих офіційним історичним мета-наративом. Аґенти, що репрезентують ці марґіналізовані «голоси», переважно не мають рівного доступу до політики символічного маркування міського простору загалом і до політики пам'яті зокрема. Здебільшого вони цілком або частково виключені з процесу прийняття рішень (наприклад, від рішення про те, які пам'ятники чи будівлі слід реставрувати до 750-ї річниці Львова, чию культурну спадщину слід представляти в музейних експозиціях тощо). Тому, вивчаючи процеси символічного маркування міського простору, не слід розглядати їх як єдиний процес, який стосується всіх мешканців даного міста і репрезентує їх уявлення про соціально значущі речі. На нашу думку, дослідникам слід звертати увагу на виявлення можливих акторів та опис особливостей їх взаємодії (чи інколи навіть конфлікту).

Рівні, на яких діють актори. Вивчення процесів маркування міського простору потребує також розрізнення між рівнями, на яких діють актори, чи до яких звертаються, творячи нові символічні репрезентації. Ерік Корін виділяє три рівні, до яких належать чи до яких апелюють актори міської політики: світ-нація-місто ¹⁵². На нашу думку, ця схема не дозволяє відобразити всю складність політики символічного (пере)означення міського ландшафту. До неї слід додати ще такі складові, як-от: локальний, регіональний, національний, континентальний (європейський) і глобальний виміри. Досліджуючи Львів, спостерігаємо, як у символічному просторі міста одночасно співіснують або змагаються між собою локальна, регіональна, національна, радянська та європейська моделі минулого. їхнє змагання деколи проявляється як гострий конфлікт стосовно політики пам'яті (наприклад, постанова міської ради про створення тимчасової комісії для визначення переліку радянських пам'ятників і символів, які необхідно демонтувати), а в деяких випадках як процес змішування і творення гібридних маркерів. Як приклад можна розглянути пам'ятник Іванові Франку, споруджений у Львові за радянської влади. З одного боку, збудований 1964 р. на вшанування місцевого «революціонера-демократа», він був важливим маркером леґітимізації радянського режиму у Львові, а з іншого, Івана Франка можна трактувати як постать, що репрезентує українське національне минуле (наприклад, мітинги часів перебудови у Львові часто відбувалися біля пам'ятника І. Франку, наголошуючи на його символічній ролі в національному «відродженні»).

¹⁵² Bouldry L. The Century of the City / L. Bouldry, E. Corijn. - Brussels :

Colophon, 2005. - Р. 89.

Символічна структура дискурсів, втілених у символічних маркерах міського простору. Ще один важливий напрямок у дослідженнях міста як соціального тексту полягає у вивченні символічної структури та змісту дискурсів, втілених у різноманітних маркерах та місцях пам'яті. Як приклад подібного аналізу, можемо привести дослідження процесу перейменувань вулиць Львова після 1991 року, здійснене Я. Грицаком та В. Сусаком. Як показали дослідники, «основний задум [політики перейменувань - В. С.] полягав не лише в тому, щоб створити український образ міста, а й у тому, щоб популяризувати й закорінювати в масовій свідомості українську історичну пам'ять. Перевагу віддавали іменам українських історичних постатей, тотально замовчуваних у радянський період. Ці імена надавали центральним і найзаселенішим вулицям з інтенсивним транспортним зв'язком. Інший принцип полягав у тому, щоб заповнювати певні райони наборами імен, що становлять певний розділ української національної історії. ... Центр міста перетворено на символ об'єднання всіх українських земель у боротьбі за національне визволення (наприклад, одна з центральних площ була названа на честь так званої соборності, центральної ідеї українського націоналізму)» ¹⁵³.