Релігійний простір міста (на прикладі донецька) 56

Місто є унікальним об'єктом соціокультурних досліджень і проектних дій. Теоретичною базою таких досліджень може слугувати думка С. Кримського про виникнення міста як феномена культури: «появу цивілізації, вихід людини в духовний універсум» ⁵⁷. Практичною -оригінальна концепція «міської міфологеми в автомоделі культури» А. Пелипенка та І. Яковенка, яка виходить з розуміння особливого значення міста в історії культури і простежує механізм впливу на його розвиток сакральних символів та ідеології тих чи інших владних структур ⁵⁸.

Сьогодні актуальною є проблема іміджу різних міст України, питання міської ідентичності, проблеми культурно-символічних ресурсів, феномена міської культури. У сучасному українському соціокуль-турному ландшафті для міст є характерним процес ідентифікації себе у загальнукраїнському контексті, намагання виявити свою унікальність та неповторність. Таким чином, одним з найважливіших напрямків в дослідженні міста та способів його соціокультурного розвитку є знаково-символічне середовище. Використання характеристик міської самосвідомості, аналіз знаків і символів міського простору надає можливості для ефективного формування образу міста та його репрезентації в культурному просторі України.

У контексті українських міст проблеми міського релігійного простору ще потребують опрацювання. Серед останніх публікацій на цю тему слід звернути увагу на роботи Л. Малес та В. Середи, присвячені аналізу семантичного поля міст Києва та Львова ⁵⁹, О. Міхеєвої, яка розглядає соціокультурний простір м. Донецька крізь призму його

пам'ятників та монументів ⁶⁰, а також на статтю І. Федя про формування топосу міста Слов'янська як сакрального центру просторової моделі світу ⁶¹.

Продовжуючи цю рефлексію містобуття, ми спробуємо показати, як протягом останніх двох століть разом з архітектурною формою формувався релігійний простір і духовний світ міста Донецька.

Міське середовище як феномен культури є нашаруванням повідомлень або, за виразом Ю. М. Лотмана, «казаном текстів» ⁶². Саме тому в міській культурі ми знаходимо не тільки різні тексти, але й різні мови, на яких вони «пишуться», та різні коди, необхідні для їх адекватного розуміння. Формування такого локального тексту виступає закономірним результатом історичної і культурної діяльності. Будуючи архітектурні споруди, зводячи пам'ятники, даючи назву вулицям міста, людина символічно організує те, що було до неї безособовим простором, перетворюючи його на простір свого особистого життя. Як відзначав М. Еліаде, потреба жити не у випадковому і хаотичному, а в осмисленому і символічно організованому просторі властива самій природі людини ⁶³.

Невід'ємною частиною відзначених міських «текстів» виступає їх релігійна складова, яка знаходить своє втілення в міській культовій архітектурі, а також в мережі сенсів і значень, що оточують ці будівлі. При цьому, якщо враховувати тезу М. Еліаде про те, що яким би не був ступінь десакралізації світу, людина, яка обрала мирський спосіб життя, не здатна повністю звільнитися від релігійної поведінки, культові будівлі займають одне з ключових положень в смисловому полі міста. Це визначає актуальність вивчення та аналізу міського простору крізь призму його релігійних (культових) будівель та споруд.

Розглядаючи Донецьк як текст, під кутом його релігійної історії, необхідно з'ясувати цілий ряд визначальних моментів: по-перше, відносна молодість міста, історія якого налічує трохи більше ста років

(час життя двох поколінь); по-друге, попри нетривалість свого існування як міста Донецьк має достатньо насичену релігійну історію; по-третє, від моменту свого заснування і до тепер Донецьк був і залишається містом поліконфесійним.

Історія зведення та існування культових споруд у Донецьку має певну періодизацію, якої ми також будемо дотримуватися у нашому викладі.

1. Дореволюційний період (з моменту заснування перших посе- лень на території сучасного міста - до 1917 року).

2. Радянський період.

3. 1990 - 2000-ті роки (період незалежності).

Вважається, що архітектура в структурі міського тексту є первинним засобом упорядковування простору. У ній фіксується первинна структура образу міста, в її осередках відбуваються процеси зародження, розвитку і зміни текстуальних просторів. Розподіл на періоди дозволить простежити крізь призму релігійної складової, як зі зміною ставлення до релігії змінювалась і зовнішність міста.

Традиційно дату заснування Донецька пов'язують з початком будівництва металургійного заводу англійським підприємцем Дж. Г'юзом (1869 р.). Проте, ще задовго до того на території сучасного міста існував ряд слобід та сіл, згодом поглинутих містом. Причому назви деяких сіл до цього часу використовуються донеччанами поряд із сучасними назвами районів міста (Семенівка, Смолянка, Олександрівка, Щєгловка). Саме з цими селищами і закладеними в них копальнями пов'язано будівництво перших культових споруд, в переважній більшості православних.

У 1793 р. у Олександровці була споруджена Олександро-Свірська церква. На початку ХІХ ст. у селі Григоріївка (район сучасної вул. Купріна) на кошти поміщика О. Рутченка зводиться церква Святителя Миколи Чудотворця, що стала основним місцем релігійних відправ для робітників і службовців Новоросійської Компанії. Самостійний прихід в Юзовці було відкрито у 1883 році. Споруда церкви була дерев'яною, оскільки розглядалася як тимчасова і знаходилася на цвинтарі. У 1895 р. каплицю закрили для богослужінь і використовували лише для відспівування покійних.

Центральна Преображенська церква була побудована у 1886 р. на кошти робітників та контори Юзовського заводу. Той факт, що чимала частка грошей на будівництво церкви була зібрана безпосередньо робітниками заводу і прилеглих копалень свідчить, що попри страхітливі умови праці і побуту, а також повсюдне пияцтво, релігія відігравала не останню роль в житті населення Юзівки. Спочатку церква мала строгу кубічну форму, пізніше до неї були прибудовані дзвіниця, трапезна, чотири купола і приміщення для вівтарів. Дзвіниця стала найвищою будівлею Юзівки, з неї оглядалось усе селище ³⁹⁵. Церква розташувалася в північній частині селища, по-іншому її ще називали «Новий світ», (від назви алкогольного закладу, відкритого у 1871 р.) на центральній торговельній площі поряд із базаром. У конфігурації площа була квадратною, на одній з її сторін знаходилися конторські будівлі та поліція.

На Торговельній площі розташувалася також дерев'яне приміщення цирку. Над усіма цими спорудами підносилась Св. Преображенська церква, тим самим, по суті, відібравши у металургійного заводу статус містоутворюючого «центру», і одночасно створюючи з ним умовну центральну міську вісь, де орієнтирами виступали, з одного боку заводські труби, з іншого - церковна дзвіниця. Також слід урахувати місце розташування Юзівки: селище розмістилося на пагорбах, утворених руслами двох річок - Кальміуса та Бахмутки. Саме тому церковна дзвіниця панувала над місцевістю практично так само, як і в середньовічних містах, ставши проекцією точки відліку - «Центру», що для людини релігійної, за словами М. Еліаде, рівнозначно створенню світу. Саме Преображенська церква, принаймні, для православного населення Юзівки, стала «тим парадоксальним місцем, де світ мирського переходив у світ священного» ³⁹⁶.

Як згадувалось на початку, однією з основних рис Юзівки була її поліконфесійність із переплетенням різних релігійних текстів у міському просторі. Серед службовців металургійного заводу були вихідці з Великобританії, Уельсу, Бельгії, Німеччини. Як результат, у

Юзовці виникають католицький і англіканський приходи. Також слід

відзначити, що річка Кальміус була смугою осідлості для єврейського етносу, завдяки чому на західному її березі з'явилися компактні єврейські поселення, в яких сповідували як юдаїзм в його ортодоксальній формі, так і хасидізм.

Католицький молитовний будинок Св. Йосипа був побудований у 1892 р. на території заводу. На пагорбі в англійському секторі селища розташувався будинок настоятеля англіканської церкви. Юзівка знаходилася у веденні єпископа Гібралтарського. До 1917 р. у місті існувала одна синагога і молитовний будинок, розташовані на Сьомій лінії (нині вул. Постишева). Тоді ж розпочалося будівництво нової синагоги на Четвертій лінії (зараз вул. Жовтнева).

³⁹⁵ Стёпкин В. П. Иллюстрированная история Юзовки-Сталино / В. П. Стёпкин. - Донецк : Апекс, 2002. - 164 с. Стёпкин В. П. История Донецка / В. П. Стёпкин. - Донецк : Апекс, 2003.

³⁹⁶ Див.: Элиаде М. Священное и мирское ...

Говорячи про архітектурну зовнішність міста, не можна не відзначити так зване «лінійне» міське планування і назви вулиць. Іменування міських вулиць - процес не стихійний, це значущий показник культурної самосвідомості міста, прагнення ідентифікувати себе з територією власного мешкання. У Юзівці про появу самосвідомості можна говорити лише в радянський період, в зв'язку з формуванням образу «червоного Донбасу» і відповідними назвами вулиць і проспектів. До цього ж місто було поділене лише на лінії з 1 по 19-у та на ряд проспектів. Саме тому міські культові споруди відігравали роль своєрідних маркерів, ідентифікуючи релігійну і етнічну приналежність міста, домінантою якої виступала все ж таки Православна церква. Як відзначав дослідник міського простору С. Мілграм, сприйняття міста - явище суспільне, і не тільки те, що існує, але й те, що висувається на перший план суспільством, стає помітним в свідомості окремих городян ⁶⁴.

Ілюстрацією даної тези став той факт, що під час так званого «холерного» бунту 1892 р., що спричинив єврейські погроми, доказом російського походження господаря лавки або крамниці для шахтарів було не що інше, як виставлена напоказ православна ікона.

З приходом радянської влади релігійний контекст міста руйнується. У Донбасі, як і в усій країні, почався масовий терор, спрямований проти вірян різних конфесій: за винятком деяких православних і баптистських общин всі інші були закриті, віряни змушені були проводити богослужіння таємно. У 1925 р. було знесено дерев'яну каплицю на міському цвинтарі. Із зростанням міста цвинтар опинився в його центрі, місця для поховань закінчилися. Це стало приводом як для закриття цвинтаря, так і для зносу каплиці. Дзвони, що залишилися, були використані для пожежної станції, що знаходилася неподалік. На місці кладовища було розбито сквер ім. Флеровського. Символічно, що проспект який проходив поруч з вул. Кладовищенською, був перейменований на проспект Дзержинського, як, власне, і саме місто отримало назву Сталіно.

Центральний Св. Преображенський собор було закрито, і у середині 1931 р. підірвано. Після реконструкції вул. Артема влада звела на його місці ідеологічну альтернативу у вигляді кінотеатру «Червоний» (потім «Комсомолець», нині меблевий салон). Цікавим є той факт, що зниклий собор дав життя міському саду (нині не існуючому, але збереженому у міській топоніміці). За усіма архітектурними нормами собор, не міг стояти посеред степу, тому поблизу його стін було запроектовано сквер. Парком цей сквер не можна було вважати навіть умовно. Але із зростанням міста необхідність саме в парку також зростала, і він виник поряд із собором під стандартною для тих часів назвою «Міський сад».

Церкви, що не були зруйновані, здебільшого не функціонували. Виняток становив періодично працюючий Св. Миколаївський храм на Ларинці. У приміщенні синагоги на вул. Жовтневій розташовувався клуб медичних працівників, пізніше, у 1960-1980 рр., тут знаходилося репетиційне приміщення театру ляльок. Навколо «старої» і «нової» семіотичних систем міста виникає цікава гра.

Відомо, що будь-яка влада прагне створювати нові святилища на місці колишніх. Отже і в Сталіно традицією стає заміна релігійних святилищ на святилища мистецтва (кінотеатри, репетиційні приміщення). До того ж у 1930-х рр. поряд із кінотеатром «Червоний» була розташована Театральна площа (район сучасного сквера Полеглих комунарів) із зведеною на ній будівлею драматичного театру ім. Артема. Пізніше, з перенесенням приміщення театру, у сквері (практично на місці колишнього міського собору) встановлюється пам'ятник з символічною назвою - «Борцям за радянську владу».

Старий містоутворювальний «центр» міста, про який ми вже говорили вище, з Торговельної площі і собору зміщується далі по Першій лінії (вул. Артема) до нової площі Леніна, тим самим остаточно закріплюючи в архітектурній зовнішності міста радянську ідеологічну складову.

1930-ті рр. стали періодом активного формування радянської міфології Донецька (Сталіно), спрямованої на трудові відчуття, на промисловий ентузіазм і створення «нової історичної спільності», нової ідентичності - міста шахтарів і металургів. Саме в цей період з'явилися до сьогодні активні міфологеми: «Донецьк - місто шахт», «місто трудової слави», «місто териконів», «місто людей праці», «місто гірників і гірняцької слави», «місто чорного золота», «місто вугільної слави». Релігійній складовій в цих ідеологемах місця не знайшлося.

Подальша індустріальна розбудова Донбасу призвела до масового припливу робітників у Сталіно з центральних регіонів Росії, а також центральних, північних і західних областей України. Потенційна релігійна карта Донецької області у зв'язку з цим стає ще більш строкатою: з'являються християни віри Євангельської; з переселенням татарського населення з Татарстану і Мордовії, в область прийшов іслам; вихідці із західних областей України збільшили общини Свідків Ієгови і греко-католиків. Причому будівництво храмів будь-якої конфесії і релігії не велося.

У 1950-ті роки на короткий час відбувається «потепління» у відносинах між державою та церквою. А вже на початку 1960-х рр. розпочинається кампанія закриття церков і посилення контролю за діяльністю тих, що існували. Влада дозволила офіційно діяти в Донецькій області лише деяким общинам православної церкви, євангельських християн-баптистів і одній невеликій общині християн-молокан. Існував офіційний курс на зменшення кількості церков та їх «укрупнення».

З отриманням Україною незалежності починається новий етап державно-церковних відносин, що відбилося на архітектурній зовнішності міста, в релігійний текст якого почали вписуватися «старі нові» рядки. Донецьк стає наочним підтвердженням тієї думки, що будь-яка нова архітектурна форма, що приймається культурою, є лише трансформацією вже існуючих форм, оскільки еволюція архітектури єдина з процесом еволюції людини. Духовна (релігійна) складова стає невід'ємною частиною, створеною вже в період незалежності міфологем. І тепер поруч з такими конструктами як «пальма Мєрцалова», «чорне золото», «донецькі троянди», футбольний клуб «Шахтар» обов'язково включається Святогірська Свято-Успенська лавра. У цілому, реабілітація релігії перетворюється з об'єктивного процесу на своєрідний «бренд» або візитну картку Донецька (Донбасу), що відзначається не тільки донеччанами, але й гостями міста. Кампанія з упровадження духовності стає новим захопленням місцевих еліт після будівництва супермаркетів і проведення видовищних заходів.

Найбільш яскравим прикладом цього процесу стала нова символічна організація центральної вулиці міста - вул. Артема (Першої лінії). Якщо пройтися нею від залізничного вокзалу - своєрідних воріт міста - до центральної площі Донецька, то можна нарахувати, принаймні, сім культових споруд, які презентують різні конфесії. Першими по мірі руху до центру (у районі ТЦ «Маяк»), нас зустрінуть Римо-католицький костьол з розташованим через дорогу від нього молитовним будинком однієї з протестантських церков. Далі, на Шахтарській площі, центром архітектурного ансамблю якої виступала фігура Шахтаря з однойменного пам'ятника, знаходиться Воскресенський (УПЦ МП) собор. Можна припустити, що через деякий час відбудеться зсув умовного центру площі, причому не тільки в архітектурному плані, але й у свідомості мешканців міста.

Відразу ж за Шахтарською площею в сквері на розі з вул. Панфілова розташувалася каплиця Великомучениці Варвари (УПЦ МП), зведена на вшанування пам'яті загиблих шахтарів. І вже безпосередньо у центральній частині міста, кульмінацією ланцюжка «місць проявів ієрофаній» стає монументальна будова кафедрального Свято-

Преображенського собору (УПЦ МП) на Соборній площі з розташованою поряд дерев'яною церквою Сергія Радонезького. Свято-Преображенський собор став точною копією зруйнованого вибухом у 1931 р. старого міського собору з тією лише різницею, що розташувався він дещо далі по Першій лінії від місця свого попереднього перебування. Узагалі сквер ім. Горького, де нині перебуває собор, є місцем незвичайним. Старожили Донецька добре пам'ятають, що саме тут в післявоєнні роки знаходився німецький госпітальний військовий цвинтар. Більше того, ту частину скверу, яка нині прилягає до вулиці Челюскінців, за часів Юзівки займав холерний цвинтар, де ховали жертв епідемій. Набагато пізніше на місці цвинтаря був зведений знову ж таки кінотеатр дитячого фільму «Червона шапочка».

Якщо продовжити рух вулицею Артема у бік металургійного заводу, то паралельно до головної магістралі на вул. Горького (район гастроному «Москва») розташована нещодавно зведена церква Іоанна Воїна, присвячена загиблим працівникам правоохоронних органів. Нарешті, уже в історичному центрі Донецька (Юзівки) у сквері Полеглих комунарів напроти пам'ятника «Борцям за радянську владу» як певна насмішка над ним, поряд з місцем, де був розташований юзівський собор, знаходиться церква Різдва Христова (УПЦ МП).

Говорячи про православні церкви, не можна не відзначити таку особливість Донецька як сусідство храмів з міськими ринками, сусідство «священного» (реального) і у найвищого прояву «мирського» (псевдореального). Як наголошувалося вище, ще юзовський собор знаходився саме на Торговельній площі. Нинішній Свято-Преображенський собор продовжив дану традицію, поставши неподалік від Центрального ринку. У ще тіснішому сусідстві з торговельними рядами знаходиться храм Покрови Пресвятої Богородиці в Калінінському районі. Та й сам ринок, із зведенням собору, став називатися Покровським. Подібна картина спостерігається також і в Будьонівському районі, поряд з церквою Ксенії Петербурзької.

Отже, центр Донецька переважно репрезентується культовою архітектурою православної церкви, тим самим позиціонуючи себе як місто православне і суворо підпорядковане Московському патріархату. При цьому культові будівлі інших конфесій в основному витісняються на периферію міста. Можливо, виняток становить міська синагога, що розташувалася в своїй історичній будівлі на вулиці Жовтневій, 36. (Цікавим фактом є те, що святкування Хануки і запалення хану-кальних свічок відбувається на бульварі Пушкіна і у будівлі Театру ляльок (колишній студентський кінотеатр «Перемога»), як своєрідна данина тому, що тривалий час в будівлі синагоги знаходилося репетиційне приміщення цього самого театру).

Сьогодні практично в кожному районі Донецька знаходиться «територія з якісно відмінними властивостями» і яка, за словами М. Еліаде, передбачає яку-небудь ієрофанію (прояв священного). У Петровському районі - Свято-Вознесенський храм і храм Святого Іоанна Кронштадтського; у Ленінському - Свято-Нікольський Кафедральний собор (найстаріший собор міста, який діяв майже постійно) і Свято-Олександро-Невський храм; у Пролетарському -Свято-Успенський храм. Відкриті Православні храми на території металургійного заводу (Свято-Ігнатіївський храм), обласної лікарні ім. Калініна (храм Агапіта Печерського).

Розглядаючи культові будівлі інших конфесій, не можна не відзначити соборну мечеть «Ахати - Джамі», яка зведена в районі шахти Жовтневої, - місці компактного проживання татарського етносу. У Куйбишевському районі міста знаходиться греко-католицький храм Покрови Пресвятої Богородиці, у цьому ж районі діє каплиця Святої Варвіци.

Окремо слід зупинитися на культових будівлях протестантських і неопротестантських общин, що діють у Донецьку. Як наголошувалося вище, міська культура є не тільки різними текстами, але й різними мовами, на яких вони «пишуться», різними кодами, необхідними для їх адекватного прочитання. І якщо, наприклад, Православна церква або мечеть, навіть людиною нерелігійною інтерпретуються не тільки як архітектурна форма, але і як щось, що протистоїть повсякденності мирського, то протестантські церкви сприймаються по-іншому. Зауважимо, що більшість з цих громад мають власні будівлі, молитовні зали, будинки. Проте, багато хто з них використовує для проведення власних служб приміщення все тих же кінотеатрів, будинків культури, палаців спорту. У результаті, ці, на перший погляд, абсолютно світські будівлі отримують несподівано нове прочитання (інтерпретацію). Якщо відштовхуватися від думки М. Еліаде, то для віруючої людини цей кінотеатр стає предметом іншого простору, ніж вулиця, на якій він знаходиться.

Двері, що відкриваються усередину кінотеатру (будинку культури, актового залу установи), означають розрив зв'язку. Поріг, що розділяє два простори, вказує водночас на дистанцію між двома способами життя: світським і релігійним. Світські будівлі перетворюються на те «парадоксальне місце, де світ мирського може перейти у світ священного» ⁶⁵.

Таким чином, розглядаючи Донецьк як текст під кутом його релігійної складової, можна відзначити його калейдоскопічність і подеку

ди несподіваність інтерпретацій. Будучи містом промисловим та сформованим радянською ідеологією, що відбилося в його архітектурній зовнішності, він не завжди охоче (органічно) приймає в себе нові архітектурні форми, включаючи й культові. Прийняті ж, вони ще більше ускладнюють його структуру. Можна сказати, що Донецьк - це місто, побудоване за принципом колажу, у тому числі й релігійного.