2. Склад злочину та його кримінально-правове значення

Традиційно склад злочину визначається як сукупність об’єктивних та суб’єктивних ознак, які характеризують діяння як злочинне. Об’єктивні ознаки характеризують такі елементи складу злочину як його об’єкт, предмет та об’єктивну сторону. Суб’єктивні ознаки характеризують суб’єкта та суб’єктивну сторону складу злочину.

Щодо об’єкта злочину слід зауважити, що формальне його визначення не викликає суперечок серед дослідників цієї проблеми. Воно зводиться до наступного: об’єкт – це те, що зазнає суспільно небезпечного впливу від злочинного діяння, в результаті якого об’єкт або зазнає шкоди, або йому створюється небезпека її настання.

Щодо сутності та змісту об’єкта злочину існує безліч концепцій. Найбільш поширеними серед них є наступні: це - захищений правом інтерес (Р. Ієрінг, Ф. Ліст,); це - суб’єктивне право (В.Д. Спасович, А. Фейєрбах); це - безпека і добробут громадян (О.Ф. Кістяківський); це - блага та інтереси, що охоплюються законом (правові блага) (Г.В. Колоколов, Є.Я. Немировський, А.Н. Круглєвський); це - правові норми (М.Д. Сергієвський), норма права в її реальному бутті (М.С. Таганцев); це – в розумінні посереднього об’єкта, порушуваний припис, норма, а в розумінні безпосереднього об’єкта – суспільне відношення, що є реальним проявом цього припису (І.Ф. Фойніцький); це – з, формальної сторони, норма права, а з матеріальної – блага та інтереси, що охоплюються цією нормою (Л.С. Білогриць-Котляревський); це - окремі особи чи групи осіб (П.Д. Калмиков); це - охоронювані кримінальним законом суспільні відносини (Б.С. Нікіфоров, А.А. Піонтковський, Є.А. Фролов, М.Й. Коржанський, В.Я. Тацій та ін.)

Теорія об’єкта злочину – суспільних відносин довгий час була домінуючою, але останнім часом вона поставлена під сумнів, як схоластична та безплідна з точки зору теорії та практики протидії злочинності.

Сьогодні не існує жодних підстав для повсякденного звернення до такої високої філософської категорії, як суспільні відносини, а особливо для оперування нею при визначенні об'єкта злочину. Категорійний статус суспільних відносин більшою мірою відповідає досить абстрактному рівню соціально-філософського погляду а суспільство. Суспільні відносини як соціально-філософське поняття з успіхом можуть виконувати роль сутнісної характеристики суспільства, а не вузької юридичної категорії, якою є склад злочину.

В понятті "суспільні відносини" особливо акцентується його перша частина - "суспільні," - що підкреслює надіндивідуальний характер соціальних залежностей і, відповідно, трансіндивідуальну сталість сторін суспільних відносин. Справжніми суб’єктами суспільних відносин є не індивідууми, не локальні соціальні групи, а виключно великі соціальні спільноти (класи, нації тощо) котрі становлять собою у деякому сенсі надіндивідуальну реальність. Отже, суспільні відносини - це категорія, котра виражає спосіб суспільного взаємозалежного співбуття великих соціальних груп, а не окремих інивідумів.

Теза про те що об'єктом злочину виступають суспільні відносини, дуже віддалена від безпосередньої практики юриста, оскільки окремому суб’єкту чи їх групі (співучасть у злочині) ні прямо, ні опосередковано не під силу порушити суспільні відносини у вище названому їх розумінні.

Категорія ”суспільні відносини" відображає дійсність на надзвичайно високому рівні абстракції. Пересічний правознавець з такими рівнями абстракції не працює. Він має справу з питаннями правового захисту життя, здо­ров'я, гідності, власності, політичної системи і таке інше, але при цьому завдяки існуючій теорії „суб’єкт злочину – суспільні відносини” схильний трактувати злочин як посягання саме на суспільні відносини.

Це непорозуміння виникає через те, що суспільні відносини змішують з формами їх зовнішнього прояву. Найчастіше суспільні відносини ототожнюють з міжособистісними відносинами, а інтереси, потреби, цінності та ідеали вважають змістом цих відносин. Більш коректним, на наш погляд, було б таке вирішення цього питання: об’єктом злочину є не суспільні відносини, а певні цінності, з приводу яких вони виникають.

Таким чином, в злочинних діяннях окремих осіб відсутня небезпека суспільним відносинам тому вони не є об'єктами злочину. Норми діючого кримінального права охоплюють сферу конкретних діянь індивідів відносно один одного і прямо не згадують про суспільні відносини. Це обмежує можливість спекуляцій навколо суспільних відносин як об'єкта злочину. У злочинних діях окремих осіб нема загрози суспільним відносинам. Від злочину страждають не міфічні суспільні відносини, а конкретні цінності: особистість, житя, здоров’я, громадська безпека, власність тощо.

Неабияке кримінально-правове значення має розподіл об’єктів злочину на види. Зазвичай їх поділяють на три види: загальний, родовий та безпосередній. Останній вид, у свою чергу, ділять на основний та додатковий. При цьому додатковий об’єкт буває обов’язковим та факультативним.

Зазначений підхід потребує деяких уточнень. Зокрема, перш ніж розподіляти об’єкти на зазначені вище види, слід виокремити два явища та поняття про них: об’єкт кримінально-правової охорони та об’єкт злочину. Перше охоплює собою всю сукупність цінностей, визначених ч.1 ст. 1 КК України до моменту злочинного посягання на них. Тобто, про загальний об’єкт можна говорити лише в його „статиці”, а не як про елемент складу вчиненого злочину („динаміка”). До складу конкретного злочину загальний об’єкт не включається.

Щодо родового об’єкта слід зазначити, що він є структурним елементом так званого родового складу злочину, як певної абстракції, теоретичної категорії, яка забезпечує пізнанню кримінально-правових ознак групи однорідних злочинів. Родовим об’єктом є сукупність однорідних цінностей, які охороняються групою однорідних кримінально-правових норм. (Звідси – друга назва цього об’єкта: груповий). Родовий об’єкт є частиною загального об’єкта кримінально-правової охорони.

Із змісту Особливої частини КК України випливає, що родові об’єкти розподіляються на окремі більш дрібні групи цінностей. Інколи їх називають видовими об’єктами кримінально-правової охорони, хоча з точки зору теорії класифікації явищ ця назва є не зовсім вдалою. Наприклад, громадську безпеку утворюють такі її види, як загальна безпека, транспортна безпека та виробнича безпека.

У свою чергу так звані видові об’єкти розподіляються на безпосередні об’єкти, які включаються до складів конкретних злочинів у якості їх елементу.

Розподіл об’єктів кримінально-правової охорони (об’єктів злочину) на зазначені види має пізнавальне (гносеологічне), аксіологічне (ціннісне) та кримінально-правове значення. Останнє полягає, перш за все, в тому, що саме за родовим та видовим об’єктами має систематизуватися Особлива частина „кримінального” закону. За родовим об’єктом доцільно виокремлювати її розділи, а за видовим – глави. Зазначену частину чинного КК України сконструйовано по-іншому: в основу виокремлення одних її розділів покладено родові об’єкти, а в основу інших - видові (р.р. ІХ, Х, ХІ тощо), що не дає можливості назвати її досконалою.

Стосовно поділу на види безпосереднього об’єкта злочину слід зазначити, що в теорії до цього часу не існує усталеної думки щодо ознак основного безпосереднього об’єкта злочину. Ми виходимо з того, що таким об’єктом є, по-перше, цінність, заради охорони якої встановлено відповідну кримінально-правову норму-заборону; по-друге, цінність, яка у всіх без виключення випадках страждає від забороненого цією нормою злочинного діяння. Дотримання зазначеного правила забезпечує правильне визначення місця відповідного складу злочину в системі Особливої частини КК України. При конструюванні цієї частини чинного КК України зазначене правило порушено, в результаті чого низку кримінально-правових норм розміщено не за призначенням (ст.ст. 148. 149,150, 151-1 тощо)

Наступною складовою структури складу злочину є предмет злочину.

Щодо його сутності та змісту в теорії кримінального права висловлюються різні думки. Превалюючою серед них є та, що предмет – це річ матеріального світу, вказана в законодавчому визначенні певного злочину, або така, що витікає з цього визначення, з певними ознаками котрої пов’язується наявність відповідного складу злочину. Звідси робиться висновок, що існують предметні та безпредметні склади злочину.

Викладене вище розуміння предмета злочину не витримує критики. По-перше, кримінологічні реалії та й зміст вітчизняного кримінального законодавства доводять, що предметом злочину є не лише речі, але й будь-які інші субстанції, незаконно впливаючи на котрі вчиняється злочин. Такими субстанціями закон називає інформацію, людину тощо.

По-друге, безпредметних злочинів не існує. Інша справа, що в одних випадках предмет прямо називається в законодавчому визначенні складу певного злочину, а в інших інформація про предмет здобувається шляхом тлумачення відповідної кримінально-правової норми.

Наступним елементом складу злочину, яким об’єднується група його об’єктивних ознак є об’єктивна сторона злочину. Вона є зовнішньою стороною злочину, у тому сенсі, що більшість її ознак піддається людському сприйняттю на відміну від сторони суб’єктивної, яка такому сприйняттю не піддається, тому йменується внутрішньою стороною злочинного діяння.

Об’єктивна сторона – це зовнішній процес вчинення злочинного діяння та його шкідливі наслідки. Її утворюють обов’язкові та факультативні кримінально-правові ознаки. До числа обов’язкових належать: злочинне діяння, його шкідливі наслідки та причинний зв’язок між ними. Групу факультативних ознак об’єктивної сторони злочину утворюють: спосіб, місце, час, обстановка, засоби та знаряддя вчинення злочину.

Кримінально-правове значення факультативних ознак об’єктивної сторони складу злочину полягає в наступному:

1. у випадках, визначених відповідними статтями Особливої частини КК України вони „трансформуються” з факультативних в обов’язкові (спосіб - у складі крадіжки, грабежу, шахрайства, розбою тощо; місце – у складі контрабанди; час – у складі державної зради; обстановка – у складі залишення в небезпеці);

2. у випадках, визначених відповідними частинами статей Особливої частини КК України вони визнаються кваліфікуючими та особливо кваліфікуючими обставинами вчинення певного злочину;

3. у випадках, визначених статтями 66, 67 Загальної частини КК України вони визнаються обставинами, які пом’якшують або обтяжують покарання.

Суб’єктивні ознаки складу злочину, як відомо, зосереджені у двох його елементах: суб’єктивній стороні злочину та суб’єкті злочину. Означені елементи складу злочину, на відміну від розглянутих вище його об’єктивних елементів, достатньо відображені в тексті КК України, тому при їх вивченні та тлумаченні в процесі правозастосування виникає значно менше проблемних питань. Зосередимо увагу лише на деяких із них.

Зокрема, дискусійним залишається проблема вини у так званих формальних складах злочину. Стосовно цього слід зауважити наступне. За загальновизнаною думкою злочини з формальним складом можуть вчинятися лише умисно. З огляду на те, що законодавче визначення необережної вини сфокусоване на суспільно небезпечних наслідках діяння, а вони не входять до структури об’єктивної сторони формальних складів злочину, можливість вчинення такого злочину з необережності виключається. Отже без зміни теоретичного розуміння та законодавчого визначення форм вини необережний злочин з формальним складом уявити неможливо. Такі злочини є виключно умисними.

Умисел є формою вини, для якої характерне найбільш негативне (зневажливе) психічне ставлення суб’єкта суспільно небезпечного діяння до охоронюваних законом цінностей, що обумовлює його підвищену у порівнянні з необережністю небезпечність.

Відповідно до ст. 24 КК умисел поділяється на прямий і непрямий (евентуальний). Прямим є умисел, якщо особа під час вчинення злочину усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала лише можливість настання його суспільно небезпечних наслідків і не бажаючи цього свідомо припускала їх настання. Як зазначав відомий дослідник складу злочину О.М. Трайнін, евентуальний умисел – і в цьому його особливість – передбачає, що наслідок, який не бажає, але свідомо припускає винний, є саме евентуальним, тобто може настати, а може і не настати.

Таким чином, розмежування видів умислу здійснюється шляхом співвідношення його інтелектуальних та вольових ознак. Розмежування видів умислу значною мірою впливає на ступінь вини, а тому й на межі відповідальності та покарання, виступаючи одним із чинників їх індивідуалізації.

Законодавець визначає види умислу відповідно до матеріальних складів злочину вказуючи на психічне ставлення суб’єкта як до діяння, так і до наслідків (ст. 24 КК). При цьому у злочинах з формальним складом, де наслідки не є його елементом, вольова ознака у виді психічного ставлення до них на перший погляд не впливає на визначення виду умислу. Саме тому цю ознаку вини визначають через психічне ставлення не до наслідків, а до самого діяння.

В теорії склалося щонайменше два підходи до визначення психічного ставлення суб’єкта до об’єктивних ознак формального складу злочину. Одні криміналісти вважають, що в цих складах злочину суб’єкт усвідомлює суспільну небезпечність діяння і бажає його вчинити не формуючи свого психічного ставлення до наслідків діяння. На думку іншої групи фахівців, усвідомлення суспільної небезпечності діяння неможливе без усвідомлення небезпечності його наслідків навіть тоді, коли останні винесено за межі законодавчого визначення складу злочину.

Окремим проблемним аспектом залишається визначення виду умислу у злочинах з формальним складом. Переважна більшість фахівців упевнена, що такі злочини вчиняються лише з прямим умислом, але існує й протилежна думка.

З точки зору представників першої групи вчених, оскільки у злочинах з формальним складом наслідки не є обов’язковим його елементом, психічне ставлення до них відсутнє. На їхню думку, ознакою об’єктивної сторони, яка втілює суспільну небезпечність діяння у зазначених складах, є заборонене законом діяння. Усвідомлення суспільної небезпечності цього діяння та бажання вчинити його і складають зміст інтелектуального та вольового моментів умислу у формальному складі злочину. Тому непрямий умисел при вчиненні злочинів з таким складом виключається, адже передбачення, як різновид психічного ставлення до дійсності, згідно ст. 24 КК стосується лише наслідків суспільно небезпечної дії чи бездіяльності, які у злочинах з формальним складом лежать за рамками об’єктивної сторони.

Аргументуючи висновок, що у формальних складах вольовий зміст умислу обмежується лише вольовим ставленням до суспільно небезпечних діянь О.І. Рарог наводить такий приклад: ґвалтівник, усвідомлюючи, що вчиняє статевий акт з жінкою всупереч її волі шляхом застосування насильства у будь-якому разі бажає вчинити дії, які мають саме такі соціальні властивості. Це свідчить про те, що у разі вчинення злочинів з формальним складом вольовий елемент умислу завжди полягає у бажанні вчинити суспільно небезпечні діяння, заборонені кримінальним законом, тобто умисел може бути лише прямим.

Схожу позицію відстоює І. Г. Філановський, який стверджує, що прогалину у законодавстві щодо визначення видів умислу лише для матеріальних складів злочину практично можливо усунути за допомогою прийому, згідно якого психічне ставлення до наслідків діяння повинно проектуватись на саме діяння. Це дає змогу ігнорувати факт відсутності наслідків.

Неможливість існування непрямого умислу у злочинах вказаної категорії підтримував і П.С. Дагель вважаючи, що у формальних складах зміст вини визначається психічним ставленням до діяння. У той же час він зазначав, що для характеристики злочину як умисного достатньо усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своєї дії чи бездіяльності, а в зв’язку з тим, що види умислу відрізняються один від одного різним психічним ставленням особи до суспільно небезпечних наслідків своєї дії, поділ умислу у формальних складах на прямий і непрямий позбавлений сенсу, тому правильніше говорити просто про умисел, або лише про прямий умисел.

Останнє влучно, на нашу думку, критикує В.А. Ломако, наголошуючи на неможливості існування, окрім закріплених у КК видів умислу, ще й „універсального”, сконструйованого на основі лише інтелектуального моменту – усвідомлення суспільної небезпечності діяння. Подібне міркування, зазначає дослідник, не тільки не узгоджується із загальним поняттям вини, але і перебуває у протиріччі із законодавчим описом окремих видів умислу.

Протилежну позицію щодо характеристики вини у формальних складах злочину висловлював Б.С. Нікіфоров. На його думку слід виходити з того, що суспільно небезпечний результат завжди є органічно включеним у діяння. Вчинення діяння є не чим іншим, як спричиненням певних наслідків. Умисел є формою психічного ставлення не до власне діяння, а до його соціальної сутності, тобто до його наслідків.

Зазначене вище підтримував Г.А. Кригер, на думку якого психічне ставлення як до діяння, так і до наслідків необхідно встановлювати незалежно від того, йдеться про матеріальний чи формальний склад злочину. Цю позицію поділяв М.Й. Коржанський, наголошуючи на обов’язковості встановлення вольової ознаки по відношенню до наслідків злочину.

Ще більш категоричними є міркування В.М. Мельничка, який стверджує, що встановлювати вину у злочинах з формальним складом необхідно лише на підставі психічного ставлення суб’єкта до можливих наслідків цього злочину, до заподіяння шкоди у сфері об’єкта посягання. При цьому потреби у з’ясуванні вольової ознаки відносно діяння взагалі не існує.

Послідовним прихильником необхідності встановлення психічного ставлення до наслідків злочинного діяння у будь-якому складі злочину, в тому числі і в формальному усіченому, є відомий український криміналіст професор А.О. Пінаєв. При цьому він влучно зазначає, що у формальних складах злочину за межі складу виводяться не наслідки посягання, а лише їх розміри. На думку вченого, яку важко спростувати, у злочинах з формальним складом особа не лише усвідомлює суспільно-небезпечний характер своєї дії чи бездіяльності, але й передбачає її суспільно небезпечні наслідки бажаючи їх настання.

Викладене вище дає змогу зробити висновок, що необхідною та достатньою умовою наявності вини у злочинах з формальним складом можна вважати усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння та бажання його вчинити, але за умови, що усвідомлення суспільної небезпечності діяння розуміється як результат усвідомлення його наслідків, а бажання вчинити злочинне діяння одночасно означає наявність бажання досягти злочинних наслідків. Та обставина, що ці наслідки в формальному складі злочину „опинилися” за межами складу жодним чином не змінює змісту вини суб’єкта. Модифікується в формальному складі злочину в порівнянні з матеріальним складом лише форма вина, а не її зміст.

Оскільки діяння є засобом досягнення певного результату, в процесі осмислення діяння, в тому числі й усвідомлення його суспільної небезпечності, результат діяння „вмонтовано” в структуру осмислення (усвідомлення) його сутності. Мабуть не буде недоречним висновок, що процес усвідомлення сутності діяння одночасно є й процесом усвідомлення наслідків, до яких воно призводить. Діяння і його наслідки можна вважати елементами єдиного об’єкта усвідомлення (осмислення) з боку суб’єкта, який його вчиняє, а отже – досягає. Розривання діяння та його наслідку повинно носити виключно умовний характер. В дійсності діяння та його результат у свідомості суб’єкта злиті воєдино, інакше неможливо адекватно усвідомити та оцінити ні перше, ні друге. За дотепним висловом з цього приводу В.М. Мельничка, в противному разі ми не зможемо відрізнити подвиг героя, який вдався до самопожертви від самогубства.

Стосовно іншого аспекту дискусії щодо змісту вини у формальних складах злочину, а саме – виду умислу, зауважимо, що для злочинів з формальним складом характерною є вина у виді прямого умислу. Але не тому, що суб’єкт не має психічного ставлення до наслідків діяння. Напроти, саме наявність такого ставлення до наслідків визначає зміст ставлення до діяння. До речі саме тому законодавча формула умислу є універсальною і не потребує змін та „уточнень”.

Незначна за кількістю група вчених допускає можливість вчинення злочину з формальним складом і з непрямим умислом. Зокрема, В.Г. Макашвілі вбачає непрямий умисел у формальних складах злочину коли суб’єкт вчинюючи діяння не впевнений у його злочинному характері і лише припускає, що воно є суспільно небезпечним.

Ми дотримуємося позиції про наявність у зазначених складах лише прямого умислу. У всякому випадку ситуації, змодельовані зазначеними вище прихильниками іншої точки зору, не є типовими для практики. При цьому ми свідомі того, що з теоретичного боку зазначений аспект характеристики вини у злочинах з формальним складом залишається дискусійним тому повинен бути предметом подальших наукових розвідок.

Щодо суб’єкта злочину слід зазначити, що традиційно його поняття формулюється таким чином: це фізична, осудна особа, яка у віці, з якого настає кримінальна відповідальність, вчинила злочин (с. 18 КК). Звідси випливає три ознаки загального суб'єкта - його „фізичність”, осудність та досягнення віку кримінальної відповідальності. Якщо ж суб'єкт наділений бодай одною додатковою ознакою, він автоматично зараховується в ряд так званих спеціальних суб'єктів.

Подібне визначення суб'єкта злочину має суттєві вади, головна з котрих - недостатня повнота ознак і, як наслідок, недостатньо докладна характеристика явища, що відображається у визначенні. Це призводить, окрім іншого, до чисто формальної класифікації суб’єктів, що в свою чергу породжує різноголосицю та труднощі в кримінально-правовій оцінці суспільно небезпечних діянь, зокрема під час кваліфікації співучасті в злочині з спеціальним суб’єктом.

Суб'єкт злочину доцільно визначати як фізичну, осудну особу, яка вчинила ла у віці, з якого настає кримінальна відповідальність, суспільно небезпечне діяння, заборонене кримінальним законом та має інші ознаки, закріплені в Особливій частині КК. Це визначення дає змогу виокремити дві групи ознак суб'єкта – обов’язкові та факультативні.

До обов'язкових ознак належать фізична природа, осудність, факт вчинення саме цією особою суспільно небезпечного діяння та досягнення нею на цей час віку кримінальної відповідальності.

Факультативні ознаки суб’єкта – це обставини, що обмежують коло можливих суб'єктів окремих злочинів та характеризують особу, правове становище чи специфіку злочинних діянь. Ці обставини або прямо закріплені в Особливій частині КК, або однозначно витікають із її змісту. На відміну від невеликої кількості обов’язкових ознак, факультативних ознак суб’єкта налічується декілька десятків, і їх кількість зростає, що віддзеркалює природне розмаїття людської життєдіяльності.

Особливий інтерес викликає друга обов'язкова ознака суб’єкта – осудність, формула котрої є однією з аксіом кримінального права. Осудність традиційно визначають як можливість особи під час вчинення злочину усвідомлювати своє діяння та керувати ним (ст. 19 КК).

Недолік цього визначення вбачається в тому, що воно фокусує увагу лише на психологічному боці явища, залишаючи осторонь не менш важливі його аспекти – соціально-медичний та юридичний. Більш точним за змістом, на наш погляд, могло б бути наступне визначення осудності: це – здатність особи в момент вчинення злочину за своїм психічним станом усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпечність діяння та керувати ним, а внаслідок цього – здатність підлягати кримінальній відповідальності за вчинене. Отже, осудність характеризує не один (психологічний), а щонайменше три критерії: соціально-медичний, психологічний та юридичний.

Соціально-медичний критерій визначається словами „за своїм психічним станом” і означає, що суб'єкт під час вчинення злочину, по-перше, досяг такого рівня розвитку психічних функцій та соціалізації,¹ котрий дозволяє йому усвідомлювати істинний сенс того, що діється, та керувати своїми вчинками, по-друге, він не страждає жодною з хворобливих вад психіки, що позбавляє його спроможності звітувати в своїх діях чи керувати ними.

Соціально-медичний критерій є показником певного вікового розвитку та психофізіологічного стану людини. Він служить своєрідною основою наступного, психологічного критерію.

Психологічний критерій осудності – це здатність особи усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпечність діяння та керувати ним. Цей критерій характеризує людину з соціально-психологічного боку, показуючи, що вона не безвольна істота, повністю залежна від біофізичних факторів, а особистість, що має розум та волю і здатна, до того ж, переживати емоції. Особистість, котра спроможна не лише адекватно відображати об'єктивну реальність, розуміти антисоціальну суть своєї злочинної поведінки, але й вільно вибирати той чи інший варіант поведінки взагалі, тобто керувати нею.

Психологічний критерій характеризують дві відносно самостійні ознаки - інтелектуальна і вольова. Інтелектуальна .– це здатність усвідомлювати фактичний характер своєї злочинної поведінки та її суспільну небезпечність. Вольова – це спроможність керувати такою поведінкою. Здатність до усвідомлення своєї поведінки та керування не є ще самим усвідомленням та керуванням. Інтелектуальна та вольова ознаки психологічного критерію осудності характеризують потенційні психічні можливості особистості, її статику. Переходячи в динаміку, від можливості до реального усвідомлення та керування, ці властивості інтелекту та волі автоматично стають ознаками суб’єктивної сторони злочину. У цьому відмінність ознак вини, особливо навмисної, від ознак осудності.

Для визнання особи осудною необхідно встановити обидві зазначені ознаки в їх сукупності. Відсутність цих ознак або однієї з них, вольової, трансформує осудність в її антипод – неосудність. Ситуацію, в котрій була б відсутня інтелектуальна ознака при наявності вольової, уявити неможливо. Це неможливо в силу послідовності розвитку психічних процесів - від інтелектуального до вольового, а не навпаки.

Інтелектуальна та вольова діяльність психіки супроводжується багатьма емоціями, відбувається в своєрідному емоційному полі, котре впливає як на першу, так і на другу сфери психічної діяльності. Однак емоційна ознака самостійного значення, мабуть, не має, оскільки самі емоції, якими б сильними вони не були, безпосередньо не породжують здатності до усвідомлення сенсу діяння та керівництва ним. Вони лише впливають на цю здатність, через те повинні враховуватись при установленні психологічного критерію осудності. З цих міркувань емоційна ознака не включена і в запропоноване визначення осудності.

Юридичний критерій осудності немов би виростає з двох попередніх: соціально-медичного та психологічного. Він означає здатність особи, що вчинила злочин, бути відповідальною за вчинене, підлягати кримінальній відповідальності. Врешті-решт, осудність – це здатність особи до усвідомлення та сприйняття сенсу осуду. Лише спроможна до цього людина піддається кримінально-правовому впливу. По відношенню до суб'єкта, позбавленого здатності усвідомити та сприйняти осуд своєї поведінки, право взагалі і кримінальне зокрема безсиле, тут потрібні інші засоби – медико-психіатричні.

Необхідність відокремлення юридичного критерію від інших у формулі осудності та самостійний його розгляд обумовлені насамперед тим, що без юридичного критерію установлення інших – соціально-медичного та психологічного - перетворюється в самоціль, позбавлену юридичного сенсу. Але ж осудність - категорія перш за все юридична, оскільки сама осудність є ознакою суб’єкта як елемента саме юридичної конструкції - складу злочину. Розумінням цього, мабуть, і пояснюється термінологічне ототожнення юридичного критерію з психологічним, котре має місце в літературі.

Доцільність самостійного виокремлення юридичного критерію осудності підтверджує і аналіз діючого кримінального законодавства. У відповідності до ч. 1 ст. 19 КК „не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно-небезпечного діяння... перебувала в стані неосудності”. Продовжуючи думку законодавця, можна сказати: „Не піддягає тому, що у неосудної особи відсутня здатність до сприйняття змісту цієї відповідальності, здатність бути відповідальним за вчинене, тобто відсутній самостійний юридичний критерій осудності, а значить, і сама осудність”.

Визнання відносної самостійності юридичного критерію в структурі осудності зовсім не свідчить про повернення до так званої концепції доцільності в формулі осудності, відповідно до якої осудність розглядалась виключно як здатність до сприйняття впливу покарання безвідносно того, звітувала особа перед собою про свої дії, керувала ними чи ні. Осудність – це здатність адекватного сприйняття та відображення дійсності в момент вчинення злочинного діяння та розуміння можливих наслідків його вчинення у формі кримінальної відповідальності, тобто сукупність трьох критеріїв: соціально-медичного, психологічного та юридичного в їх органічному поєднанні.

Таке розуміння осудності, окрім теоретичного, має і прикладний аспект. Воно дозволяє відповісти на одне непросте питання: хто все-таки повинен встановлювати факт осудності чи неосудності, хто компетентний в цьому - юрист, психіатр чи вони разом? Якщо разом, то як це робиться? Запропонована концепція осудності дає змогу сформулювати наступну відповідь: перші два критерії повинен встановлювати психіатр, а третій, юридичний, звісна річ - юрист. Чітка правова регламентація процесу встановлення осудності - неосудності повинна знайти своє відображення в новому КПК, так само, як і визначення осудності в новій редакції КК

Обов’язкові ознаки суб'єкта злочину характеризують його як загального суб'єкта. Однак в КК велику питому вагу мають склади злочинів із спеціальним суб'єктом.

Поділ суб'єктів на загальний та спеціальний проводиться в теорії кримінального права за суто формальною ознакою, а саме – за наявністю чи відсутністю бодай однієї обставини, котра б доповнювала обов'язковий перелік основних ознак злочину („фізичність”, осудність та досягненні певного віку). Такий підхід до вирішення питання є спрощеним, механічним і не відповідає суті справи. Наявність будь-якої додаткової обставини в характеристиці суб'єкта не завжди автоматично перетворює його із загального в спеціальний. Справа в тому, що і за наявності додаткових ознак, причому прямо передбачених в законі, суб’єкт може залишатись загальним. На наш погляд, загальний суб’єкт – це та особа, котра вчиняє діяння, заборонене кримінальним законом взагалі, в принципі. Ніхто з фізичних осудних осіб, що досягли віку кримінальної відповідальності, не повинен їх скоювати під страхом кримінального покарання. Вчинюючи таке діяння суб’єкт порушує загальну кримінально-правову заборону.

Спеціальний же суб’єкт - це той, хто вчиняє діяння, заборонене не для всіх без винятку осіб, а лише для певної їх категорії, до котрої ця особа належить. Наприклад, службова особа, військовослужбовець визнаються спеціальними суб’єктами не взагалі, а стосовно лише відповідної групи злочинів – службових, військових і т. ін. Ці суб’єкти порушують не загальну, а спеціальну кримінально-правову заборону, котра тільки їм і адресується. Особа, наділена лише обов'язковими ознаками суб'єкта, одна порушити спеціальну заборону не зможе. Найбільше, на що вона здатна - це виступити в ролі співучасника в злочині, що скоює спеціальний суб’єкт. Особа ж, котра має ознаки і спеціального суб’єкта, в разі порушення загальної заборони буде нести відповідальність як загальний суб’єкт злочину. Наприклад, та ж посадова особа чи військовослужбовець, котрі вчинили крадіжку чи зґвалтування, відповідають на загальних підставах як цілком звичайні загальні суб’єкти.

Таким чином, розподіл суб’єктів злочину на види повинен проводитись не формально-механічно, а за характером кримінально-правової заборони діяння, котре вчиняє суб’єкт, або, іншими словами, за характером кримінальної протиправності діяння.

Загальні та спеціальні суб’єкти, в свою чергу, піддаються більш дрібнішій класифікації, котра має не лише пізнавальне, а й практичне, значення. Загальні суб’єкти в залежності від того, мають вони поряд з обов'язковими ще й додаткові ознаки, можна поділити на загальні та загальні з додатковими ознаками.

Загальний суб'єкт першого виду - це фізична осудна особа, що вчинила злочин у віці кримінальної відповідальності. Цей суб’єкт вільний від будь-яких кримінально значущих ознак, окрім вказаних.

Загальний суб'єкт другого виду - це суб'єкт, котрий має поряд з обов'язковими, і додаткові ознаки, передбачені кримінальним законом, але вони не перетворюють його в спеціального суб'єкта, оскільки ним порушується не спеціальна, „вузька” заборона, а загальна, обов'язкова для всіх: не вбий, не вкради і т. ін. Сюди слід віднести, наприклад, матір новонародженої дитини у складі дитиновбивства, службову особу у складі вимагання чи торгівлі людьми тощо.

Класифікація спеціальних суб’єктів злочину набагато складніша і різноманітніша. Так, останнім часом виділяють три їх групи в залежності від: 1) правового становища; 2) особливостей особи винного; 3) специфіки злочинних діянь; але їх детальний аналіз виходить за межі цієї публікації.