- •Передмова
- •Розділ 1. Інформаційна політика україни за доби глобалізації трансформація інформаційної політики україни у XXI ст.
- •Базові чинники формування інформаційної політики України
- •Участь України у міжнародній програмі wsis (2003-2005)
- •Європейський вектор україни
- •Співробітництво України і Ради Європи у сфері інформаційної політики
- •Єс та інформаційна політика України
- •Фактор цєі як перехідна структура до європейської інтеграції
- •Обсє і нато в контексті формування інформаційної політики України
- •Концептуальні засади національної інформаційної політики
- •Розділ 2. Інтеграція україни у європейський інформаційний простір зовнішньополітичні чинники впливу на інформаційну політику україни
- •Чинники зовнішніх впливів на демократизацію українського суспільства
- •Європейський вектор і нова якість інформаційної політики України
- •Модернізація інформаційної політики України
- •Одновимірний підхід до евроінтеграційної перспективи
- •Міжнародне співробітництво україни у форматі європейської політики сусідства
- •Інформаційна підтримка європейської інтеграції
- •Нова інформаційна перспектива
- •"Копенгагенський вимір"
- •Проблеми інформаційного забезпечення співробітництва
- •Інституціональні рамки співробітництва
- •Зовнішній вимір інформаційної стратегії України
- •Політична цензура в Україні: наслідки запровадження та засоби протидії
- •Журналісти про цензуру в Україні
- •Проблема оптимізації інформаційного прориву України
- •Розділ 3. Засоби масової інформації і комунікації україни у формуванні громадянського суспільства інформаційне забезпечення формування громадянського суспільства в україні
- •Суспільне телерадюмовлення україни — альтернативні підходи й моделі
- •Міжнародно-правове регулювання суспільного мовлення
- •Зарубіжний досвід розвитку та функціонування громадського мовлення
- •Телерадіокорпорація Бі-Бі-Сі
- •Системи телерадіомовлення в Німеччині
- •Громадське мовлення сша
- •Шведське телебачення
- •Громадське мовлення у Франції
- •Польське радіо й телебачення
- •Громадські радіо й телебачення Естонії
- •Перспективи, передумови та проблеми створення громадського мовлення в Україні
- •Передумови та можливі моделі суспільного мовлення
- •Концепції створення суспільного телерадіомовлення в Україні
- •Розділ 4. Правові, економічні та безпекові складові інформаційної політики україни правове регулювання діяльності засобів масової інформації і комунікації
- •Загальні проблеми інформаційної безпеки
- •Інформаційна політика формаційна безпека україни на сучасному етапі Концептуальні засади національної інформаційної політики
- •Інформаційна політика у сфері безпеки й безпека інформаційної діяльності в Україні
- •Позиціонування українських змі у просторі національної безпеки
- •Журналістика як фактор урегулювання конфліктів і джерело конфліктності
- •Журналістика як фактор урегулювання конфліктів і джерело конфліктності
- •Ринок медіа бізнесу в україні Ринок друкованих змі
- •Ринок медіа бізнесу в україні Ринок друкованих змі
- •Ринок телебачення
- •Ринок Інтернет
- •Ринок мобільного зв'язку
- •Фінансова схема медіа-бізнесу
- •Чому власник мас-медіа в Україні не робить свої змі прибутковими?
- •Чому професіоналізм українських журналістів не зростає?
- •Чому розвиток телебачення в Україні гальмується?
- •Фінансово-промислові групи в інформаційному бізнесі України
- •Європейський ринок інформаційних продуктів та послуг
- •Інформаційна присутність україни у світі
- •Розділ 5. Характеристика сфери мас-медіа україни друковані засоби масової інформації і комунікації
- •Електронні мас-медіа
- •Радіо і телебачення
- •Видавнича справа та поліграфія
- •Розділ 6. Інформаційно-комунікаційний потенціал україни інфраструктура масово-комунікаційної сфери
- •Мережі радіомовлення і телебачення
- •Ефірне телебачення і радіомовлення
- •Багатоканальне (кабельне та ефірно-кабельне) телебачення
- •Проводове мовлення
- •Фінансово-економічна робота
- •Супутникове мовлення
- •Національний сегмент мережі інтернет
- •Телекомунікаційні мережі та системи
- •Перспективи мультимедійних технологій
- •Розділ 7. Науково-освітній вимір інформаційної політики україни інститути державної влади
- •Науковий потенціал
- •Інституції освіти у сфері засобів масової інформації і комунікації
- •Громадські й неурядові організації з інформації та комунікації
- •Міжнародні нуо з інформації та комунікації
- •Нуо України з інформації і комунікації
- •Післямова
- •Література
Політична цензура в Україні: наслідки запровадження та засоби протидії
Обговорювати цю проблему, на нашу думку, доцільно, попри те, що протягом останніх двох років поняття "цензура" фактично перестало бути предметом політичних дискусій. Адже високий рівень залежності журналістів і самих ЗМІ від "грошедавців" може супроводжуватися так званою внутрішньою цензурою.
Отже, перша хвиля масової і водночас специфічної офіційної цензури, як слушно зауважували учасники фахової дискусії "Політична цензура в Україні: наслідки запровадження та засоби протидії" (28 січня 2003 р.), прийшлася на період парламентських виборів 2002 р.
Українські науковці, опозиційні політики, демократично налаштовані парламентарії, журналісти й просто помірковані люди чітко визначили особливості тогочасної української цензури у повній відповідності з міжнародним правом і, що дуже важливо, в контексті проголошеного європейського вибору. Вони заявляли й переконливо аргументували, що цензура в Україні була одним із найсуттєвіших бар'єрів на шляху оптимізації процесу входження в європейський інформаційний простір на засадах партнерства й рівності.
Фактично наявність цензури в Україні на тлі тверджень про причетність вищих представників державно-політичного істеблішменту до корупції та скандалів кримінального забарвлення призводила до того, що Україну в інформаційному просторі деяких європейських країн, США і Канади нерідко почали відносити до сумнівного кола держав-парій.
Що ж до власне цензури як формалізованого бар'єра на шляху до ефективної політики входження в європейський інформаційний простір, то, за аргументованими висновками учасників дискусії, вона в Україні визначалася такими ознаками:
• мала політичний характер і була спрямована передусім проти політичної опозиції;
• її головним організатором виступала президентська адміністрація;
• український варіант цензурування не був формалізований у формі законів чи постанов уряду, були відсутні спеціальні структури для її організації й здійснення: право підмінялося самочинними "темниками", які готувалися на замовлення АПУ.
Три чверті населення України, за даними соціологів, вважали доконаним фактом наявність цензури в Україні, а тим часом представник президентської адміністрації заявляв, що "некоректно звертатися до непрофесійної аудиторії з професійним запитанням", а тому, мовляв, у такий спосіб цензуру підтвердити чи заперечити неможливо. Сьогодні новій владі доцільно розробити й законодавчо забезпечити неможливість реставрації будь-яких форм цензури в нашій державі. Водночас самі журналісти мають виступити ініціаторами таких дій.
Журналісти про цензуру в Україні
На початку 2000-х років свобода слова в Україні пережила надзвичайно складний етап унаслідок запровадження "оригінальної" форми офіційної цензури. Так звані "темники", розроблені Адміністрацією президента України Л. Кучми й адресовані керівництву ЗМІ, не так забороняли висвітлювати певну проблематику, як "рекомендували" журналістам певні рамки подання матеріалів. Вихід за рамки "рекомендацій" механічно спричинював фінансові, податкові, організаційні та інші проблеми для подальшої діяльності того чи іншого друкованого видання, телевізійного каналу чи програми радіо.
Реагуючи на запроваджену в Україні за часів попереднього президента цензуру, соціологічна служба Українського Центру ім. Разумкова за сприяння Національної спілки журналістів України, громадської організації "Хартія-4" та Інтернет-видання "Телекритика" опитала 727 журналістів у 27 регіонах України. Його результати вражали: переважна більшість журналістів (86,2%) визнала наявність політичної цензури в Україні. Щодо форм цензури, відповіді журналістів були такими:
• само-цензура журналістів, спричинена побоюванням негативних наслідків публікацій тих чи інших матеріалів — 57,3 %;
• вилучення редактором небажаних з політичного погляду фрагментів з авторського матеріалу, редагування, яке суттєво змінювало його політичні акценти — 54, %;
• проведення керівництвом "роз'яснювальних бесід" із журналістами, в яких висловлювалися побажання щодо необхідного характеру висвітлення тих чи інших політичних подій, діяльності державних і політичних діячів — 54,5%;
• пряма вказівка керівникові ЗМІ чи журналістові з державного органу — 50,8 %;
• пряма вказівка керівництва щодо необхідного характеру висвітлення тих чи інших політичних подій, діяльності державних і політичних діячів — 47,6 %;
• відмова в оприлюдненні підготовленого журналістом матеріалу з огляду на його політичні аспекти — 27,7%;
• доведення керівництвом до журналістів списку небажаних для згадування чи цитування осіб (політиків, експертів тощо) — 24,7%;
• поширення у редакціях ЗМІ анонімних інструкцій, в яких наводився перелік подій та осіб, небажаних для висвітлення, інструкції щодо характеру коментарів про політичні події - 8,4 %;
• інші форми — 5,1 %.
(Повністю результати дослідження опубліковані в журналі Центру Разумкова "Національна безпека і оборона" (№ 11. 2002), підготовленому до парламентських слухань "Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова і цензура в Україні".)
Однак висновки фахівців жодним чином не впливали на владу, яка тим самим прирікала себе на гостру критику як у самій Україні, так і за її межами. І лише після президентських виборів 2004 р. та парламентських виборів 2006 р. з'явився реальний шанс оптимізації процесу входження України в європейський інформаційний простір. Водночас тільки після 2004 р. можна реально стверджувати про можливість не спорадичних проявів такого входження в євроінформпростір окремих українських інформаційних, наукових, освітянських, культурних та інших інститутів, а внаслідок чіткої державної стратегії.
Надзвичайно важливим є усвідомлення представниками гуманітарного блоку українського уряду того, що: євро-інтеграційна стратегія держави як поняття, яке включає в себе відповідну політику у сфері ЗМІ, за українських умов потребує:
* по-перше, визнання й чіткого визначення загальних причин проблемності національного розвитку та поетапно зростаючого негативізму європейських управлінських структур до неодноразово декларованого курсу офіційного Києва на членство в Євросоюзі;
* по-друге, виконання затверджених у Конституції (ст. 34) прав на свободу думки і слова, вільне волевиявлення поглядів і переконань, вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації;
^ по-третє, реалізації прийнятих парламентом і виконавчою владою законів і постанов про підтримку національної культури, науки, освіти, книговидання, преси тощо [27).