42.Одноосібний та колегіальний глава держави. Діархія.

Глава держави буває одноосібним і колегіальним. У біль­шості сучасних держав діє одноосібний глава держави, це монарх у монархіях або президент у республіках. Колегіальний глава держави — це звичайно постійно діючий орган парламенту, ним обираний. Такою є Державна рада на Кубі, де немає президента, а главою держави є Голова Державної ради. У Швейцарії повноваження глави держа­ви здійснює Федеральна Рада, що виконує одночасно функ­ції уряду. Голову Федеральної Ради називають президен­том, але істотних повноважень він не має. В Ірані повно­важення глави держави розділені між керівником держави, обраним особливим чином із вищих духовних осіб-мусульман, і Президентом республіки («двоголова президентура»). У Боснії та Герцеговині роль глави держави виконує Пре­зидія, до складу якої входять три члени — боснієць, хорваті серб. У Об'єднаних Арабських Еміратах існує «колектив­ний монарх», у Малайзії — виборний монарх.

Діархія — форма правління, при якій в одній країні співіснують дві влади. Ця форма правління може виникнути, як в результаті політичного чи військового конфлікту, так і в формі цілком усвідомленого політичного компромісу.

Двовладдя є однією з найстаріших форм правління. Сучасними прикладами діархія є уряди Сан-Марино, Північної Ірландії, Андорри.

Діархія – у державі існують два глави держави, кожен з яких може уособлювати якусь функцію (функціональна діархія), територію (територіальна діархія) або не уособлювати нічого (особиста діархія). На сьогодні прикладом діархії є Принципат Андорра (функції глави держави виконують співпринцепси1 – Президент Франції та єпископ Урхельський), Республіка Сан-Марино (два співправителі – капітанирегенти [366, с. 197]) та ін. Крім того, може існувати вертикальна діархія, коли один із співправителів стоїть вище за іншого і має конституційне право або призначати, або ж істотно впливати на вибори останнього. Так, ч. 9 ст. 110 Конституції Ісламської Республіки Іран закріплює право Релігійного Керівника (вищого співправителя) визначати придатність на посаду кандидата в Президента ІРІ (нижчого співправителя).

В умовах монархічних держав главою держави здебільшого є монарх (король, князь, цар, султан, емір тощо). Однак з цього правила є виключення, які стосуються колишніх британських домініонів. Річ у тім, що в цих державах існує своєрідна вертикальна діархія. Номінальним главою держави визнається британський монарх, а реальним – генерал-губернатор. Як приклад можна навести Конституцію Соломонових Островів, в якій закріплюється положення про те, що “главою держави Соломонових Островів є Її Величність” (ч. 2 ст. 1 Конституції), яка відповідно до ч. 1 ст. 27 призначає своїм представником генерал-губернатора. Таким чином, в умовах монархії може існувати класифікація, за якою глава держави є номінальним або реальним.

43.Конституційно-правовий статус монарха. Системи престолонаслідування.

Статус монарха характеризується насамперед тим, що він владарює за власним правом. Його влада є непохідною від волевиявлення якогось іншого державного органу або виборчого корпусу, що притаманне республікам. У конституціях більшості монархій містяться положення про те, що монарх не несе політичної відповідальності за свої дії як глави держави або як формального глави виконавчої влади. Вважається, що він діє за порадою своїх міністрів, які і несуть відповідальність. Механізм таких взаємовідносин глави держави і уряду забезпечується вимогою контрасигнування актів монарха главою або членами уряду. Водночас проголошується недоторканність особи монарха, яка насамперед означає, що він не може бути звинувачений у порушенні норм права і є непідсудним. Недоторканність монарха знаходить вияв і в тому, що посягання на його особу звичайно відносять до тяжких злочинів. Так, у Великобританії такі посягання кваліфікуються як державна зрада. Все це відбиває сучасне сприйняття феодального принципу, за яким «монарх не може бути неправий, і його дії не можуть бути неправомірними». Правове становище монарха, на відміну від президента, характеризується двома основними особливостями. По-перше, влада монарха юридичне вважається незалежною від будь-якої іншої влади, органу чи виборчого корпусу. Він владарює безстрокове (обмежено чи абсолютно) за власним правом і вважається джерелом усієї державної влади у країні. По-друге, влада монарха спадкова й переходить від одного представника царюючої династії до другого за встановленим законом порядком.

Новелою державного права теперішнього дня є "виборна" монархія. Так, згідно з Конституцією Малайзії 1957 р. глава держави обирається строго на п'ять років із султанів дев'яти штатів (у Федерації є 13 штатів, з яких дев'ять очолюються султанами-наступниками). Виборною є й посада глави держави — шейха в ОАЕ. Його обирає на п'ять років Верховна рада емірів — вищий орган влади у країні.

Монарх як глава держави, на відміну від президента, володіє рядом прав і прерогатив. Це і суто зовнішні атрибути монаршої влади, і така досить серйозна прерогатива, як абсолютне вето. До зовнішніх атрибутів монаршої влади належить право на титул і особливу назву: "король" чи "королева" у Великобританії, Швеції, в Іспанії; "імператор" в Японії; "емір" у Кувейті; "султан" в Омані; "князь" — у Монако і Ліхтенштейні. Титул зумовлює й обов'язкову форму звертання до монарха: "Його величність". У титулі звичайно перераховуються володіння монарха, підкреслюється божественне походження його влади і т. ін. У всіх монархічних державах за їх главами визнається право на утримання двору, тобто особливого штату посадових осіб, які відають не державними, а особистими справами монарха. Цей штат вельми великий і коштує платникам податків досить дорого.

Грошове утримання монархів складається з прибутків від їх особистого майна й асигнувань з державного бюджету. Розмір суми на утримання монарха, а також членів його родини звичайно встановлюється законом парламенту на початку кожного царювання і сплачується за цивільним листом,

Мимоволі постає питання, чому практичні англійці дозволяють собі витрачати мільйони на утримання королівської родини та ще й з повним набором середньовічних інститутів і атрибутів?

Головна причина збереження Інституту монарха за умов сьогодення полягає в тому, що він є вигідним певним політичним силам. Незважаючи на те, що в усіх парламентарних монархіях (а їх абсолютна більшість порівняно з дуалістичними й абсолютними) спостерігається практична нуліфікація повноважень монарха, сили, що зацікавлені в монархові, доводять і домагаються збереження цього анахронізму попередньої епохи. Справа полягає у тому, що монархові прерогативи значно ширші за президентські. Це й абсолютне вето, Яке, на відміну від президентського, скасувати не можна, це й достроковий розпуск нижньої палати парламенту, це й усунення уряду. Навіть наділений широкими повноваженнями Президент США всім набором таких дійових прерогатив не володіє. Збереження монархії і великих повноважень монарха дозволяє у кризових ситуаціях, в умовах різкого загострення соціальних проблем і конфліктів використовувати цей інститут силами, що перебувають при владі. Крім того, слід зазначити, що політичні сили, які перебувають при владі, за сучасних умов виробили інші шляхи, щоб чинити вплив на рішення питань зовнішньої та внутрішньої політики в обхід монарха (делеговане законодавство, лобізм тощо).

Саме тому в багатьох країнах монархові прерогативи нібито перебувають у стані летаргійного сну. Але не викликає сумніву те, що коли цього вимагатимуть обставини, вони негайно будуть використані. Правлячим колам вигідно збереження монархів і їхніх широких прерогатив на випадок завоювання демократичними силами більшості у парламенті, представництва в уряді й зміни ними державного курсу в певному напрямі. Тоді вони зможуть скористатися повноваженнями монарха як дійовим конституційним резервом.

Говорячи про причини збереження монархів як форми правління і монарха як глави Держави при цій формі організації влади, не можна не згадати й такий фактор, як данина традиції, консерватизму в організації функціонування державної влади. У даному випадку не можна не враховувати, що засоби масової інформації повсякчас і цілеспрямовано підтримують у свідомості народу імідж монаршої нейтральності, імідж монарха, що стоїть над усіма класами й політичними течіями, імідж неупередженого вирішення монарших справ і проблем. Вони доводять, що монарх — символ єдності нації, особа, яка піклується про її згуртованість і т. ін. Безперечно, допомогу тут їм надає служба "паблік рілейшнз".

Особливістю конституційного статусу монарха є наслідування його влади представниками правлячої династії. Порядок престолонаслідування, як правило, визначається конституціями. В розвинутих країнах з парламентарно-монархічною формою правління прийняті такі системи престолонаслідування: салічна (Бельгія, Норвегія, Японія), кастильська (Великобританія, Данія, Іспанія, Швеція), австрійська (Нідерланди), шведська, арабська.

За салічною системою наслідування престолу здійснюється тільки чоловіками за правом первородства. Кастильська система віддає перевагу чоловікам, хоч визнає право наслідування престолу і за жінками. Австрійська ж система зумовлює наявність такого права у жінок лише в тому випадку, коли відсутні законні претенденти на престол чоловічої статі. Питання престолонаслідування лише здаються малозначущими. Від їх вирішення може залежати політична доля самої монархії. Історія знає випадки виникнення кризових і навіть конфліктних ситуацій у суспільстві через вакантність престолу монарха. За шведською системою чоловік і жінка користуються однаковими правами. За умов арабської системи глава держави може бути обраний з будь-якого члена королівської сім’ї.

Вакантність престолу, незалежно від її причин, завжди має певні юридичні наслідки. Одним з таких наслідків може бути встановлення регентства, тобто тимчасового правління іншої особи або групи осіб (регентська рада) замість монарха. Конституції багатьох парламентарних монархій регламентують порядок встановлення регентства та його здійснення. Регентство може бути встановлене і за умов тимчасової недієздатності монарха, його малолітства та в деяких інших випадках. Іноді воно виконує роль гнучкого політичного інституту.

Конституції більшості парламентарних монархій відносять вирішення питання про заміщення вакантного престолу монарха за умов відсутності законних спадкоємців до компетенції парламентів. Усунути монарха з престолу юридичними засобами практично неможливо, але його можна приму­сити зректися престолу. Новітня історія знає також немало випадків, коли монарха усували з престолу за наслідками кардинальної зміни політичної системи і державного ладу (Болгарія, Греція, Італія, Румунія тощо).

До особливостей конституційного статусу монарха слід також віднести наявність у нього спеціальних особових прав, пільг і привілеїв, зокрема права на титул. Прийняті такі титули монархів, як імператор, король, великий герцог, князь, султан, емір тощо, до яких звичайно додають різні почесні іменування монарха, назви територіальних володінь та в яких вказують на династичні зв'язки. В наші дні значення монаршого титулу в розвинутих країнах суто формальне.

Одним з особових прав монарха є право на державне утримання за рахунок так званого цивільного листа — особливої статті у державному бюджеті, де визначені кошти на утримання монарха, а також звичайно його найближчих родичів та двору. Передбачає цивільний лист і деякі інші витрати, пов'язані з інститутом монархії. За своєю природою він не стосується майна, що є у власності монарха та його сім'ї.

Однією з особливостей статусу монарха є те, що в конституціях деяких держав встановлюється вимога належності монарха до офіційної церкви (Великобританія, Данія, Норвегія, Швеція). Аналогічні положення можна знайти в конституціях, прийнятих у так званих мусульманських країнах, форма правління яких визначається як дуалістична монархія (Бахрейн, Йорданія, Катар, Кувейт, Марокко). Цієї умови додержуються і в абсолютних монархіях, де не існує конституцій (Оман, Саудівська Аравія). Нерідко монархи проголошуються духовними лідерами на теренах своїх країн.

Дещо інший характер має право вето монарха, передбачене в Конституції Норвегії. Для його подолання закон має бути знову прийнятий парламентом двох скликань, причому засідання, на яких представницький орган розглядатиме його, повинні бути віддалені одне від одного щонайменше двома черговими сесіями. Подібне вето називається відкладальним (суспензивним). У сучасному державно-політичному житті цієї країни були випадки застосування главою держави вето і подолання його парламентом.

Не мають відповідних повноважень щодо розпуску парламенту або його нижньої палати глави держав у таких парламентарних монархіях, як Норвегія і Швеція.

У деяких парламентарних монархіях (Великобританія, Бельгія, Данія, Люксембург) вирішення всіх питань щодо розпуску парламенту формально вважається конституційною прерогативою глави держави. Останнє не відповідає дійсності: монарх майже завжди приймає відповідне рішення, виходячи з позиції глави уряду. В реальному державно-політичному житті уряд і його глава намагаються не створювати ситуацій, за яких глава держави мусив би вдаватися до розпуску парламенту, і будують свої стосунки з представницьким органом в рамках усталених політичних традицій демократичного характеру.

На сьогодні порядок заміщення посади глави держави залежить від форми державного правління, прийнятій в тій чи іншій країні.

У державах з монархічною формою правління посада глави держави належить монарху на основі діючого в певній країні порядку пре-столонаслідування. Цей порядок визначається конституцією або спеціальним законом, які значною мірою доповнюються правовими звичаями, в основу яких покладено принцип первородства, тобто престол наслідує старший прямий нащадок монарха з так званої старшої лінії правлячої династії. Наприклад, у ст . 2 Конституції Японії 1946 р. зазначено, що "імператорський трон є династичним і успадковується згідно закону про імператорське прізвище, прийнятим Парламентом".

Більшість сучасних монархів є спадковими. Нині існують наступні системи престолонаслідування:

1) салічна система - наслідування престолу здійснюється лише особами чоловічої статі у порядку первородства (Бельгія, Йорданія, Таїланд, Японія). Наприклад, у ст . 28 Конституції Йорданського Хашимітського Королівства 1952 р. зазначено, що "престол Йорданського Хашимітського Королівства успадковується династією короля Обдали Бен Аль-Хусейна безпосередньо чоловічою лінією: а) королівський титул повинний переходити від власника престолу до його старшого сина, а потім до старшого сина того сина і далі прямим успадкуванням за зазначеною схемою....";

2) кастильська система - при наслідуванні престолу перевага віддається чоловікам, хоча визнається право і за жінками, тобто молодший брат виключає з черги престолонаслідування старшу сестру (Великобританія, Данія, Іспанія). Наприклад, у п. 1 ст. 57 Конституції Королівства Іспанія 1978 р. проголошено, що "іспанська Корона успадковується спадкоємцями Ного Величності Дона Хуана Карлоса I де Бурбон, законного спадкоємця історичної династії. Успадкування престолу здійснюється у звичайному порядку первородства і представництва, причому перевага надається близькій родинній лінії більш дальній; у випадку однакової лінії в однієї родині - більш близькі родичі - дальнім, чоловіки перед жінкою, а у випадку однієї статті - старшому перед молодшим", а згідно п. 2 ч. I Конституції Королівства Данія 1953 р. "королівська влада успадковується королівською династією чоловічою та жіночою статі відповідно до положення Закону про престолонаслідування від 27 березня 1953 р.";

3) удосконалена кастильська (шведська ) система - надає однакові права на престол спадкоємцям чоловічої і жіночої статі, тобто монархом стає більш старша за віком дитина, незалежно від того, це син чи донька (Норвегія, Швеція). Наприклад, у §1 Закону Королівства Швеції "Акт про престолонаслідування" від 26 вересня 1810 р. у редакції 1979 р. зазначено, що "право наслідування Шведського престолу переходить до осіб чоловічої і жіночої статі ... Старший брат і сестра і спадкоємці старшого брата і сестри мають перевагу перед молодшим братом і сестрою і спадкоємцями молодшого брата і сестри";

4) австрійська (габсбурзька) система - право наслідування у жінок виникає лише у разі, коли відсутні законні спадкоємці на престол по чоловічої лінії, у тому числі двоюрідні брати, племінники тощо (Нідерланди). Наприклад, у ст. 25 Конституції Королівства Нідерландів 1983 р. визначено, що "після смерті Короля право на престол переходить по лінії спадкоємності успадкування до старшого за віком законному спадкоємцю Короля...".

5) Інакше вирішується питання престолонаслідування в мусульманських монархіях. За мусульманської системи престол наслідує не певна особа, а правляча сім'я (частина династії), яка на сімейній раді сама визначає, хто саме із найближчих родичів покійного монарха (осіб чоловічої статі, але не обов'язково синів) вступить на престол (Катар, Кувейт, Оман, Саудівська Аравія). Наприклад, у ст. 5(с) Основного Закону Королівства Саудівська Аравія 1992 р. зазначено, що "Король призначає коронного принца й може змістити його королівським наказом", при цьому кандидатура спадкоємця престолу повинна бути схвалена колегією, яка складається із представників дому саудідов і мають титул принців. У Кувейті спадкоємцем може бути призначений будь-який син монарха, а в Катарі - будь-який його родич. В Йорданії, незважаючи на те, що престолонаслідування здійснюється за салічною системою спадкування, відповідно до п. а ст. 28 Конституції Йорданського Хашимітського Королівства 1952 р. "Король... може обирати спадкоємцем одного зі своїх братів. У цьому випадку престол переходить від власника до нього". Іноді запропонована монархом кандидатура підлягає схваленню парламентом.

У Малайзії та Об'єднаних Арабських Еміратах існує так звана "виборна монархія", що поєднує елементи монархії і республіки, і за якої глава держави - монарх обирається і тільки на певний строк. Так, у Малайзії глава держави (Верховний Правитель) обирається Радою Правителів, яка складається із дев'яти спадкових правителів штатів (султанів), зі свого складу строком на п'ять років. Правителі обираються на пост Верховного Правителя почергово. Черговість обрання Верховного Правителя зумовлюється датою вступу правителів на трон. В Об'єднаних Арабських Еміратах глава держави (Раїс) обирається Вищою Федеральною Радою із семи правителів еміратів (емірів або шейхів) зі свого складу строком на п'ять років. Він може бути переобраний без будь - яких обмежень у часі.

6) Племінна, коли король розглядається як головний вождь племені, а його спадкоємця визначає племінна рада з числа багаточисельних синів покійного, при чому вирішальний голос має королева- мати ( Свазіленд).