2.7. Забезпеченість земельними ресурсами та кліматичні зміни

Динаміка землезабезпеченості і землекористування України суттєво відрізняється від глобальних тенденцій.

• В 1990 році з загальної площі в 60,4 млн. га сільськогосподарські угіддя займали 42 млн. га (майже 70 % всієї території), а землі в обробітку (рілля і багаторічні насадження) – 34,6 млн. га (57,3 %). На початок 2008 року площа сільськогосподарських угідь країни становила 41,7 млн. га (зменшення на 1 %), земель в обробітку – 33,3 млн. га (зменшення на 4 %).

• У зв’язку з депопуляційними процесами чисельність населення України скоротилася за вказаний період з 51,9 млн. осіб до 46,4 млн. осіб, тобто на 10,6 %, що збільшило показник душової землезабезпеченості. Площа земель в обробітку в розрахунку на одну особу збільшилася з 0,67 га до 0,72 гектарів. Таким чином, наразі по показнику душової землезабезпеченості України тричі перевищує середньосвітовий показник.

• Темпи вибуття продуктивних земель уповільнюються і це дозволяє вважати, що у 2020 році в Україні площа земель в обробітку буде не менше 32,5 млн. гектарів. Демографічні прогнози оцінюють ймовірну чисельність населення країни на цю дату в 43 млн. осіб. Отже у 2020 році площа земель в обробітку на одну особу буде становити 0,75 га, що буде більше середньосвітового показника у 3,5 рази.

• Трансформаційна криза суттєво зменшила обсяги сільськогосподарського виробництва в Україні. В 2007 році на одиницю площі продуктивних земель вироблялося продукції сільського господарства на 37 %, а на душу населення на 32 % менше, ніж у 1990 році. Але, починаючи з 2000 року в Україні діє тенденція зростання обсягів сільськогосподарського виробництва, темпи якої останнім часом прискорилися.

Висхідний післякризовий розвиток сільськогосподарського виробництва дозволяє прогнозувати зростання обсягів виробництва сільськогосподарської продукції зі швидкістю 3-3,5 % щорічно. Підтримування такого темпу приросту дасть можливість до 2020 року повністю подолати негативні наслідки трансформаційної кризи і вийти на рівень 1990 року. Це буде означати зростання погектарного розміру аграрного виробництва на 50 % і його душового розміру на 57 % порівняно з рівнем, що очікується у 2008 році.

Найважливішими завданнями агропромислового виробництва є забезпечення населення країни продовольством на рівні науковообгрунтованих норм харчування, збільшення експортного потенціалу, зростання його конкурентоспроможності що передбачає:

- збільшення у 2020 році виробництва зерна до 80 млн. т, насіння олійних культур – до 18 млн. т, цукрових буряків (фабричних) – 25 млн. т, картоплі – 18 млн. т, овочів і баштанних – 10 млн. т, плодів і ягід – 6 млн. т, молока – 26 млн. т, м’яса (в живій масі) – 7,13 млн. т, яєць -17,2 млрд. шт. і вовни – 13 тис. тонн;

- підвищення доходності агропромислового виробництва за рахунок більш ефективного використання природного і економічного потенціалу галузі, генофонду сільськогосподарських культур і тварин, матеріальних, фінансових і трудових ресурсів;

- створення власної сировинної бази для розвитку біоенергетики та інших нетрадиційних джерел енергії, зменшивши залежність сільського господарства від зовнішніх факторів забезпечення пальним;

- прискорення розвитку органічного землеробства з метою збільшення виробництва екологічно чистої продукції і впровадження No-till та інших інноваційних технологій;

- доведення обсягів експорту зерна до 21,7 млн. т, м’яса – 1,26 млн. т, молока – 5,4 млн. тонн.

Для виробництва таких обсягів продукції України має сприятливі природно-економічні умови, значні площі зрошуваних та осушених земель, достатні площі родючих сільськогосподарських угідь й реальні можливості для цього, за умови технічного та технологічного забезпечення галузей.

Потенціал сільського господарства

Сільське господарство безпосередньо взаємодіє з природними ресурсами і належить до найбільш кліматично чутливих галузей. Глобальні зміни клімату впливатимуть на Європейське сільське господарство з певними наслідками для виробництва продовольства і сировини. Зокрема, незрошуване сільське господарство у багатьох європейських регіонах стане менш життєвим. Сценарії для Європи показують, що потепління над Північною Європою буде вищим від середнього потепління у зимові місяці, а над Південною Європою – у літні.

Відповідно, у південній Європі прогнозується зменшення доступності води і посівних площ приблизно на 20 % при підвищенні середньої загальносвітової температури на 2^оС. Регіони, які вже відчувають нестачу води, зіткнуться з серйозними проблемами і зростаючими витратами.

Вразливість сільського господарства України до змін клімату об’єктивно визначається географічним розміщенням значних масивів високопродуктивних сільськогосподарських земель у посушливих і навіть дуже посушливих степових районах. Нестабільність урожайності і обсягів зернового виробництва значною мірою пов‘язана також з тим, що цей сектор тяжіє до південно-східних регіонів, наближених до портової інфраструктури експорту. В останні роки флуктуації на зерновому ринку України досягали рівнів вищих, ніж економічно і практично можна було перекрити політикою буферних запасів, наслідком чого була дестабілізація цін, сільськогосподарських доходів, зовнішньої і внутрішньої торгівлі. В той же час, у ході аграрних трансформацій потенціал зрошуваного землеробства на півдні України значною мірою був втрачений.

Результати кількісної оцінки просторового потенціалу вирощування озимої пшениці в Україні демонструють суттєве зменшення урожайності і сприятливих територій вирощування для 2080-х років порівняно з сучасними умовами, зокрема, у південно-східній частині України, а також поліських регіонах. В цілому варто відмітити північно-західний напрям зміщення зон сприятливого вирощування озимої пшениці.

Агреговані процентні зміни потенціалу вирощування озимої пшениці для трьох кліматичних проекцій HadCM3, CSIRO і CGCM2 показують зменшення площ придатних земель та рівнів досяжної урожайності практично у всіх природно-сільськогосподарських зонах України. Відповідно, в цілому по Україні потенційні втрати обсягів виробництва озимої пшениці можуть складати -12 % -17,8 % і 8,6 %. Найбільш сильні негативні наслідки – зменшення площ придатних земель на 6,6 % і урожайності на 19,8 % – прогнозується для зони Степу відповідно до кліматичної проекції CSIRO. Як наслідок, валові збори пшениці у цій зоні можуть скоротитися до 25 %.

Розрахунки також показують, що при просторовій оптимізації набору вирощуваних сільськогосподарських культур існують певні резерви зменшення негативних наслідків змін клімату для сукупного потенціалу сільського господарства. Водночас, ці резерви незначні і стосуються головним чином зони Полісся.

Вплив кліматичних змін на потенціал сільського господарства України є ймовірним і може мати негативні та відчутні ефекти, що визначає необхідність формування політики пристосування сільського господарства України до змін клімату і врахування їх можливих негативних наслідків при розробці державних програм, пов'язаних з довгостроковим розвитком сільського господарства.

Найбільш сильні негативні наслідки змін клімату, а відтак найбільша потреба у розробці регіональних заходів адаптації, можуть очікуватись у зоні Степу, де за період 2000-2006 роки вироблялось в середньому 37 % валової продукції сільського господарства. На противагу цьому, центральні, північні і західні території України, ймовірно, будуть менш уразливими до довгострокових змін клімату і можуть відігравати більш важливу сільськогосподарську роль у майбутньому. В цілому, з позицій ефективної регіональної взаємокомпенсації доцільним є підтримання територіального балансу обсягів товарного сільськогосподарського виробництва.

Для стабілізації сільського господарства у посушливих південно-східних територіях України в умовах можливих негативних наслідків змін клімату принципове значення має розвиток стратегій ефективного зрошуваного землеробства. Наразі ці регіони не підтримуються систематично, а реакція держави на наслідки посух типово є сезонною і пасивно-реактивною – практично щорічні збитки виробників намагаються відшкодувати фінансовими компенсаціями. В той же час, усталена система державної підтримки, спрямована на інноваційне відновлення вторинних зрошувальних мереж може відповідати інтересам багатьох нових землекористувачів, суспільства в цілому.

Вплив кліматичних змін на сільське господарство

Дані спостережень метеорологічної мережі України свідчать про підвищення середньорічної температури повітря, зміну термінів утворення і тривалості залягання стійкого сніжного покриву, зміну тривалості сезонів і характер перезимівлі зимуючих сільгоспкультур, поступове зростання тепло забезпечення вегетаційного періоду, збільшення кількості і інтенсивності несприятливих метеорологічних явищ.

За останні 10 років середньорічна температура повітря підвищилася на 0,3-0,6^о (при цьому менше в Степу і більше на Поліссі), майже досягнувши величини перевищення за минулі 100 років – тоді вона становила 0,7^о. Найбільш помітне потепління спостерігається у зимові місяці (у січні – на 1,5-2,5^о, лютому 1-2^о порівняно з кліматичною нормою); поступово підвищується температура літніх місяців.

Сформована тенденція підвищення температури повітря в березні-квітні та збереження і навіть деяке зниження її в травні призводить до несприятливих наслідків для аграрного виробництва – посів ярових культур у дуже ранній термін з метою максимального використання вологи в ґрунті та досить часті пізні заморозки у травні (найбільш уразливими виявляються степові та лісостепові регіони) затягують період посів-сходи та загалом призводять до масового й істотного ушкодження ранніх посівів (2000, 2004 рр.)

Потепління супроводжується такими явищами, як прохолоднішими стали листопад і грудень, зменшення кількості опадів у холодний період, що створює загрозу сприятливій перезимівлі озимих культур. За останнє десятиліття кількість опадів у зимові місяці скоротилася до 30 %. Разом з тим істотне збільшення опадів спостерігається у вересні та жовтні.

Довідково. За оцінками експертів, до середини 21 століття середня річна температура повітря у порівнянні з нинішнім часом підвищиться ще на 1,8^о. Відтак, може змінитися агрокліматичне зонування території країни, що вимагатиме реалізації стратегії адаптації сільського господарства країни до погодно-кліматичних умов, що формуватимуться. За кліматичними сценаріями, через 30 років теплозабезпечення культур у північній частині країни може досягти або перевищити нинішній рівень теплозабезпечення південної частини.

Це дозволить у північних регіонах без обмежень вирощувати кукурудзу на зерно, соняшник та інші теплолюбові сільгоспкультури. Біокліматичний потенціал північних регіонів України буде збільшуватися, а, отже, зростатиме його сільськогосподарська роль.

В зв’язку з очікуваними змінами клімату біокліматичний потенціал північно-західних регіонів буде зростати, а отже, зростатиме його сільськогосподарська роль і вартість земельних ресурсів. Тому фактор зміни біокліматичного потенціалу агросистем обов’язково повинен бути врахований при зональному розміщенні виробництва сільськогосподарської продукції.

Для стабілізації сільського господарства у посушливих південно-східних регіонах України, в умовах можливих негативних наслідків змін клімату, принципове значення має розробка і запровадження вологозберігаючих технологій обробітку грунту (поверхневий та нульовий обробіток), створення більш посухостійких сортів та гібридів, реструктизація виробництва на користь культур більш стійких до дії посухи, а також прискорений розвиток зрошувального землеробства. Наразі ці регіони не підтримуються систематично, а реакція держави на наслідки посух типово є сезонною і пасивно-реактивною – практично щорічні збитки виробників намагаються відшкодувати фінансовими компенсаціями. В той же час, установлена система державної підтримки, спрямована на інноваційне відновлення вторинних зрошувальних мереж може відповідати інтересам багатьох нових землекористувачів, суспільства в цілому.

Нераціональне використання земельних ресурсів формує значні диспропорції:

посилення масштабної деградації сільськогосподарських угідь, погіршення їх якісного стану, яке призводитиме до зниження продуктивності угідь, зниження обсягів і ефективності виробництва сільськогосподарської продукції;

- сформовані нестійкі агроландшафти матимуть обмежений потенціал асиміляції забруднень, самовідновлення, що позначатиметься на якісних параметрах сільськогосподарського виробництва і середовища проживання сільського населення;

- збільшуватиметься обсяг еколого - економічного збитку через ерозію ґрунтів. За оцінками, вже нині цей еколого - економічний збиток (від втрати ґрунту, зниження урожайності сільськогосподарських культур, погіршення навколишнього природного середовища) перевищує 10 млрд. доларів США;

- надмірна концентрація сільськогосподарських земель у окремих агрофірмах створює загрози соціального та екологічного характеру.

За 2001-2007 роки кількість господарств, які мають у власності і оренді більше 10 тис. га сільськогосподарських угідь, збільшилася у 2,6 раза, а загальна площа сільгоспугідь в них – майже у 3,3 раза. Відтак, ці надвеликі агрофірми (середній розмір понад 20 тис. га), становлячи 1,3 % усіх господарств, розпоряджаються 13,6 % сільськогосподарських угідь.

Вони ведуть високоінтенсивне й високомеханізоване виробництво, з обмеженою кількістю робочої сили, надаючи перевагу мобільним бригадам найманих працівників, ігноруючи місцевих селян; реєструються переважно у великих містах. Таким чином, посилюють проблему зайнятості сільського населення, сприяють обезлюдненню і занепаду сільських територій. Поширена тут монокультуризація, високий рівень агрохімізації, застосування надважких засобів механізації виробничих процесів створюють екологодеструктивний тиск на земельні ресурси й навколишнє середовище.

Негативні тенденції подальшого розвитку аграрного сектора зумовлюються наступними обставинами:

- сформовані досить нестійкі і несприятливі агроландшафти, з невеликою часткою природних елементів:

висока сільськогосподарська освоєність території (69,1 %), яка забезпечена за рахунок значно нижчої, ніж у світі частки лісів та лісовкритих площ (17,5 %, тоді як у світі – 30 %) та малопридатних для сільськогосподарського обробітку площ (3,3 % займають відкриті заболочені землі й інші, натомість як у світі таких земель у 10 разів більше);

- якість значних площ сільськогосподарських земель постійно погіршується.

За характеристиками, які впливають на родючість ґрунтів, 26 % сільськогосподарських угідь – кислі, 7 % – солонцюваті та з солонцевими комплексами, 4 % – засолені, 8,5 % – перезволожені (заплавні і позазаплавні) і заболочені (у тому числі мулуваті й торф’яні); близько третини площі сільськогосподарських угідь піддані водній ерозії (змиті), 4 % – вітровій ерозії. З продуктами ерозії з земель виносяться гумус і мінеральні речовини, які є чинниками формування родючості ґрунтів. Протягом трьох десятиріч (1961-1990 рр.) вміст гумусу в орних ґрунтах України знизився у середньому майже на 20%. З урахуванням того, що цей процес прискорюється, гумусність ґрунтів за такого стану справ може бути втрачена протягом наступних 100 років.

- нинішні орендарі, як правило, ведуть виснажливе землеробство, практично по хижацькому ставляться до землі: набула поширення монокультура з вирощуванням декількох комерційно привабливих культур – зернових (переважно пшениці і ячменю), соняшнику, ріпаку та сої; масове порушення сівозмін, вичерпання природної родючості.

Особливо стрімко розширилися посіви ріпаку у порівнянні з 1990 роком – у 10 разів, сої – у понад   разів, соняшнику – у понад 2 рази. Частка соняшнику в структурі загальної посівної площі досягає в середньому 14-15 % (див. в додатках табл. 2.7.1). Проте, за нашими розрахунками, частка соняшника в структурі посівної площі сільськогосподарських підприємств, які займалися вирощуванням цієї культури (41 %), перевищувала третину, що значно – майже в 3 рази перевищує раціональну частку (10-12 %). Досить часто орендарі декілька років підряд висівають соняшник і ріпак на одному й тому ж полі, перетворюючи родючі землі в безплідну субстанцію. Очевидним є те, що розширення площ комерційно привабливих культур відбулося переважно за рахунок скорочення кормових культур. У 2008 році, за даними Міністерства аграрної політики України, соняшник посіяно на площі 4,1 млн. га (на 14 % більше, ніж у 2007  році), ріпак – 1,5 млн. га (на 64 % більше);

- значне варіювання урожайності, що зумовлено не лише погодно-кліматичними умовами (звично, з 5-ти років, принаймні, 2-3 роки несприятливі для сільськогосподарського виробництва), а й не забезпеченням належної культури землеробства, у тому числі необхідного поповнення поживних елементів ґрунту за рахунок внесення раціональних доз органічних і мінеральних добрив, недостатньо жорстким дотриманням технологічних та екологічних вимог. Необхідно оптимізувати агрохімічне втручання у формування родючості ґрунтів та максимально використовувати природний потенціал формування урожаю сільськогосподарських культур (пожнивні рештки, посів сидератів на „зелене” добриво тощо).

Урожайність зернових і зернобобових в Україні становить 85 % середньосвітового рівня та, принаймні, в 2 рази нижча, ніж в розвинених країнах, у тому числі й Франції, яка характеризується схожими погодно-кліматичними умовами.

- забезпечення раціонального використання та охорони продуктивних сільськогосподарських земель не стало предметом державної турботи: відсутня система державного контролю за використанням земель, практично припинені державні заходи з охорони земель.

Мінагрополітики визнано уповноваженим державою органом за раціональне використання і охорону сільськогосподарських угідь (згідно з Положенням про міністерство), а Держкомзем – уповноваженим за загальне управління земельними ресурсами. Міністерство аграрної політики України практично реалізує лише окремі з покладених на нього завдань щодо земельних ресурсів; у рамках Департаменту ринків рослинництва є малочисельний відділ загального землеробства, хімізації та меліорації земель) та проводить роботу щодо моніторингу стану та агрохімічної паспортизації земель (при Міністерстві функціонує центр „Держродючість”). Цього вкрай недостатньо для забезпечення ефективної роботи у справі раціонального використання і охорони сільськогосподарських земель.

Сприятливі можливості використання сільськогосподарських угідь України визначаються наявністю великого аграрного потенціалу, насамперед, продуктивних земельних ресурсів (42 млн. га сільгоспугідь, з них 32 млн. га ріллі) та людського капіталу; порівняльних переваг у виробництві певних видів сільськогосподарської продукції як для внутрішніх потреб, так і зовнішніх ринків; глибоких історичних традицій аграрного виробництва.

Сприятливі умови розвитку національного аграрного сектора можна окреслити як:

- раціональне використання земельних ресурсів для нарощування виробництва сільськогосподарської продукції;

Так, із 32,4 млн. ріллі у 2008 році посівні площі займали 27 млн. га, а 5,4 млн. га – не засівалися, з них чисті пари займали 1,6 млн. га. Очевидними є резерви інтенсифікації агровиробництва на основі раціональної хімізації, меліорації і механізації. Нині у вітчизняному сільському господарстві, зокрема, використовується у декілька разів менше добрив, ніж у європейському; урожайність значно нижча; втрати врожаю при збиранні досягають 20 % через відсутність комплексу збиральних машин.

- можливості реалізації агроекологічної політики використання оброблюваних земель, інтенсифікації та подальшого розвитку аграрного виробництва; формування сприятливих агроландшафтів;

- значний потенціал для масштабного вирощування екологічно чистих продуктів, а також продуктів харчування, традиційних для окремих регіонів.

За даними Міжнародної федерації органічного сільського господарства (IFOAM), в Україні функціонувало 69 сертифікованих сільськогосподарських підприємств з площею відповідних угідь 234,5 тис. га. Зважаючи на значне зменшення використання в аграрному виробництві агрохімічних засобів, тривалий термін, що пройшов від ведення інтенсивного землеробства, на окремих ділянках навіть не буде потреби в перехідному періоді (звично 3 роки). Приклад фірми „Агроекологія” (колишній САТ „Обрій”) Шишацького району Полтавської області свідчить про можливість забезпечення високорентабельного аграрного виробництво з мінімальним впливом на навколишнє середовище. Зокрема, виробничі затрати зменшуються на 24-30 %: витрати пального – на 38-50 %, мінеральних добрив – у 10 разів, отрутохімікатів – на 80 %, амортизаційні відрахування – на 30 %; продуктивність праці підвищується на 37-50 %.

Україні слід рішучіше адаптувати свою соціально-економічну політику до загальносвітових тенденцій підтримки аграрного сектору, які вимагають спрямування дедалі більших ресурсів на розв’язання завдань сільського розвитку. Найголовніші з них – підвищення життєвого рівня сімей, члени яких зайняті у сільському господарстві; зміцнення сільських громад, поліпшення їх структури; реалізація екологічних заходів і підтримка природоохоронної діяльності. Сільський розвиток є необхідною умовою формування сприятливого просторового і соціального середовища для розвитку аграрного сектора і зумовлює потребу в комплексному, багатоцільовому і системному підході до подолання процесів соціального розшарування, та бідності, вдосконалення інфраструктури в сільській місцевості, досягнення загальнонаціональних соціальних стандартів життя на селі.

Основними стримуючими чинниками сільського розвитку нині є:

• звуженість сфери економічної діяльності в сільській місцевості, що спричиняє низький рівень продуктивної зайнятості і трудову міграцію населення. Практично для кожного другого зайнятого сільського жителя єдиним місцем прикладання праці є неформальний сектор економіки, передусім власне особисте селянське господарство. Останнє ж через техніко-технологічну відсталість і фактичну виключеність з системи регульованого (в різний спосіб підтримуваного) сільськогосподарського виробництва неприйнятне як сфера діяльності для осіб активного працездатного віку;

За роки ринкових трансформацій кількість сіл, де відсутні будь-які суб’єкти формалізованої господарської діяльності, збільшилась із 5 до 14 тис. (у 2,8 раза), частка останніх у загальній кількості сільських населених пунктів досягла 49 %. Понад 40 % сільських жителів, які працюють на підприємствах і в організаціях, зайнято за межами своїх поселень (без врахування тривалої закордонної трудової міграції).

• бідність сільського населення: рівень його добробуту залишається загалом нижчим, ніж у докризовий період (1990 рік), і нижчим, ніж у міських жителів;

У 2007 році частка витрат на харчування в структурі сукупних витрат сільських домогосподарств становила 59,3 %, міських - 54,3 %; частка осіб, які отримували загальні доходи нижче прожиткового мінімуму у сільській місцевості – 37,5 %, у міських поселеннях – 25,4 %. Низький рівень платоспроможного попиту, в свою чергу, є однією з причин занепаду сфери обслуговування.

• погіршення доступу сільського населення до базових послуг;

Частка сіл з достатнім рівнем забезпеченості об’єктами сфери обслуговування зменшилась із 34,4 % у 1991 році до 18,6 % у 2005 році, а частка сільського населення, що проживає у таких селах, відповідно з 70,4 до 48,9 %. Натомість частка сіл, де немає жодного об’єкта сфери обслуговування, зросла із 10,5 до 20,8 %. .

Окремі заходи щодо розвитку пересувних і дистанційних форм надання послуг не компенсують звуження мережі об’єктів сільської інфраструктури. Якість сільських автомобільних доріг погіршується, зменшується кількість сільських населених пунктів, які мають водопровід і каналізацію. Водночас продовжується підвищення рівня газифікації сіл природним (сітьовим) газом. Збільшуються обсяги житлового будівництва, але в основному за рахунок спорудження мешканцями міст житлових будинків у приміських селах та рекреаційних зонах;

• обезлюднення сільських територій: частка сільських адміністративних районів демографічної і поселенської кризи

Райони, у яких впродовж останніх 3 років рівень депопуляції сільського населення перевищував 15 осіб на 1000 жителів, або частка безлюдних і деградуючих сіл у загальній кількості сільських населених пунктів була більшою 40 %) зросла від 23,2 % у 1991 році до 34,3 % у 2005 році.

Цей процес, найгостріше проявившись в північно-східній частині України (Чернігівська, Сумська, Полтавська області), охоплює дедалі більше територій;

• слабка інституціональна забезпеченість: недостатній рівень людського і соціального капіталу сільських громад; слабкість місцевого самоврядування на сільських територіях ( в тому числі його фінансової і організаційної бази); практична відсутність національної системи управління сільським розвитком.

Сприятливі можливості сільського розвитку потенційно закладені в багатофункціональності сільського господарства, яке, поряд з виробництвом відповідних товарів, забезпечує продукування незамінних суспільних благ. Найважливішими з них є: продовольча безпека, збереження родючості грунтів і природного середовища, підтримання життєдіяльності населення на сільських територіях, відтворення селянства. Багатофункціональним є й село, як один із двох (поряд з міським) територіально-соціальних секторів суспільства, що служить просторовою базою розвитку не лише сільського господарства, але й багатьох інших галузей національного господарства, забезпечує відтворення значної частини людського капіталу нації, виконує інші функції, зокрема суспільного контролю над територіями.

Потреба в повноцінному використанні багатофункціональної природи сільського господарства і села в інтересах усього суспільства спонукатиме до необхідності:

• в процесі реалізації аграрної політики спрямовувати дедалі більшу частину державної підтримки аграрного сектора на розвиток конкурентоспроможного малого і середнього підприємництва в сільському господарстві, нарощування людського капіталу аграрного сектора, диверсифікацію доходів виробників сільськогосподарської продукції, підтримку екологічних заходів і природоохоронної діяльності;

• у межах регіональної політики забезпечувати випереджувальний розвиток сільської інженерної і соціальної інфраструктури;

• засобами регуляторної політики формувати сприятливі умови для створення і функціонування малих підприємств у сільській місцевості у позааграрних видах діяльності;

• в процесі вдосконалення міжбюджетних відносин забезпечити наповнюваність місцевих бюджетів податковими надходженнями, достатніми для повноцінного виконання на сільських територіях основних функцій самоврядування;

• на всіх рівнях організації суспільства цілеспрямовано формувати сприятливе інституційне середовище сільського розвитку, в тому числі створювати умови для того, щоб сільські жителі активніше використовували право голосу при розв’язанні проблем своїх громад і прийнятті загальнодержавних рішень.