6.1. Суспільство, людина і сталий розвиток 236

6.1.1. Становлення громадянського суспільства в Україні 236

6.1.2. Підвищення якості освіти 239

6.1.3. Модернізація системи охорони здоров’я 245

6.1.4. Вирішення проблем демографії 250

6.1.5. Покращення умов розвитку та якості трудових ресурсів 254

6.1.6. Реалізація національної екологічної політики на 2013 – 2020 роки 257

6.2. Підвищення енергобезпеки та покращення енергозабезпечення 260

6.2.1. Підвищення ефективності енергетичної політики Уряду 260

6.2.2. Підвищення рівня енергетичної безпеки 261

6.2.3. Підвищення ефективності транспортування та споживання енергоресурсів 263

6.2.4. Стимулювання розвитку альтернативних джерел енергії 264

6.3. Кардинальне підвищення інноваційної складової розвитку 264

6.3.1. Концентрація матеріальних та фінансових ресурсів на провадженні наукових досліджень з пріоритетних напрямів розвитку науки і технологій 265

6.3.2. Створення сучасної інноваційної інфраструктури та системи трансферу технологій, забезпечення ефективного захисту прав інтелектуальної власності 266

6.3.3. Посилення ролі держави у забезпечення технологічного прориву та модернізації виробництва 267

6.3.4. Посилення ролі науки та інновацій у збереженні довкілля та ефективному використанні природних ресурсів 269

6.3.5. Інформаційне забезпечення інноваційного розвитку 270

6.4. Підвищення конкурентоспроможності окремих сфер економіки 271

6.4.1. Модернізація індустріального сектору економіки 271

6.4.2. Аграрний сектор і сільські території 276

Стратегія розвитку України у період до 2020 року, далі – Стратегія, розроблена на виконання доручення Кабінет Міністрів України Міністерством економіки України за участю центральних органів виконавчої влади, Державної установи “Інститут економіки та прогнозування Національної академії наук України” із врахуванням пропозицій, отриманих від громадських організацій.

Головною проблемою, на вирішення якої розроблено стратегію є неготовність економіки України до адекватної відповіді на зовнішні, так і внутрішні шоки в умовах постійного загострення глобальних викликів. Україна хронічно відстає від більшості країн майже за усіма макроекономічними критеріями та оцінками, залишається на периферії світових інноваційних систем, що гальмує подальший розвиток. За даними останнього звіту Всесвітнього економічного Форуму про глобальну конкурентоспроможність 2008-2009 років Україна займає лише 72 місце серед 134 країн, поступаючись Литві (44 місце), Латвії (54 місце), Росії (51 місце), Казахстану (66 місце) та деяким іншим пострадянських країнам. Найнижчий результат - 115 місце залишається в категорії «якість інституцій», зокрема, для нашої країни є проблемними «прозорість ухвалення урядових рішень (110-е місце), ефективність використання державного бюджету (114 місце), довіра суспільства до політиків (101 місце), тягар державного регулювання (91 місце). Оскільки негативну оцінку також мають показники ефективності товарних ринків (101 місце), технологічної готовності (93 місце), то надзвичайно актуальним є посилення конкурентних переваг, пов’язаних з технологічними інноваціями, формуванням сприятливого підприємницького середовища та ефективних конкурентних ринків, що дасть змогу підвищити продуктивність виробництва. Найгіршими інституційними індикаторами є захист міноритарних акціонерів (129) та прав власників (123), що підриває головну ідею ринку – створення ефективного власника.

За останні вісім років свого відновлювального зростання економіка України так і не позбавилася глибоких структурних деформацій і значно відстає від розвинених країн світу за сукупною продуктивністю всіх факторів виробництва та відповідно – рівнем добробуту населення. Більшість підприємств залишилися технологічно відсталими, енергоємними, із слабкою диверсифікацію продуктів і ринків, що зумовлює низьку адаптивність до зовнішніх збурень і призводить до негативних тенденцій в виробництві.

Відкрита економіка України є надзвичайно вразливою до коливань зовнішньої кон’юнктури і не справляється із поточними проблемами, а також не готова до нових викликів, включаючи кризову трансформацію фінансових ринків, кліматичні зміни, енергетичні та продовольчі кризи тощо.

В умовах, коли світова еліта не справляється з оздоровленням фінансових ринків та реального сектору економіки, витрачаючи величезні фінансові ресурси без позитивних результатів, то країни, що потрапили в борговий капкан і мають дефіцит власних ресурсів вимушені шукати інші шляхи виходу з кризи.

Нема альтернативи - формуванню конкурентоспроможної і водночас адаптивної до зовнішніх збурень національної економіки. Це є головним завданням соціально-економічної політики України на довгострокову перспективу. Задача Уряду – сприяти створенню умов, що забезпечують кращі можливості для підприємництва і виходу з кризи і далі відновити вихід на траєкторію розвитку з досягненням вищих стандарти життя для громадян України. Відповідно національна політика націлена на сталий розвиток із постійним підвищення добробуту і якості життя кожного громадянина і досягнення гідного місця країни в глобальних економічних процесах. Сприятлива макроекономічна, фіскальна, регуляторна, інноваційна політики, висока якість послуг державних установ, освіти, науки тощо закладають підґрунтя для підвищення конкурентоспроможності економіки. Для цього необхідні скоординовані дії в напрямку підвищення конкурентоспроможності економіки та її адаптивності до постійних змін в економічному середовищі.

Стратегія складається із аналітичної та безпосередньо стратегічної частин. Аналітична частина надає характеристики основних мегатрендів світового економічного розвитку та виклики і загрози, що стають перед Україною, демонструє потенціал розвитку економіки України, сильні та слабкі сторони української економіки, сприятливі можливості та загрози, можливі сценарії розвитку економіки України до 2020 року. Стратегічна частина окреслює ключові напрямки реалізації економічної політики Уряду на двох етапах розвитку: середньостроковому – до 2012 року та довгостроковому – до 2020 року. При цьому найбільш детально прописані завдання та заходи Уряду на період 2009-2012, які відповідають основним положення Програми діяльності Кабінету Міністрів ”Подолання впливу світової фінансово-економічної кризи та поступальний розвиток” і націлені на мінімізацію впливу фінансової кризи на економіку України та вихід з кризи. Завдання другого етапу розвитку (на період 2013-2020 роки) зосередженні на забезпеченні повноцінного сталого розвитку на основі створення ефективної національної інноваційної системи та підвищення конкурентоспроможності економіки України та досягненні високої адаптивності до зовнішніх збурень.

Стратегія є стрижневим документом у системі державних програмних документів, що дозволяє скоординувати дії влади задля утвердження більш сильної і гнучкої моделі розвитку економіки, яка здатна гармонізувати економічне зростання з вирішенням екологічних проблем, що особливо стає актуальним в умовах глобальних викликів. Вирішення критичних проблем в забезпеченні макроекономічної стабілізації, створенні привабливого середовища для ефективної діяльності суб’єктів ринку, модернізації виробництва, дасть поштовх до позитивних структурних зрушень в економіці, диверсифікації та зниження енергоємності виробництва. Водночас Україна має стати більш стійкою до коливань зовнішньої кон’юнктури і поєднати усі компоненти сталого розвитку, формуючи нову якість економіки та життя населення.

Результатом реалізації Стратегії має стати кардинальне підвищення ефективності використання людського, виробничого та природного потенціалу, забезпечення підвищення конкурентоспроможності національної економіки досягнення стабільного сталого розвитку і підвищення добробуту громадян України. Не менш важливим є створення нового суспільства громадян із високим рівнем економічних, соціальних, політичних, культурних і моральних якостей і спроможностей.

Стратегія відповідає Конституції України: статті 11 в частині обов’язку держави щодо консолідації та розвитку української нації; статті 16 щодо забезпечення екологічної безпеки; статті 18 щодо забезпечення інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства; статті 116 і 117 щодо функцій Кабінету Міністрів України, а також повноважень органів виконавчої влади відповідно до Закону України про Кабінет Міністрів України.