9. Франція.

Не можна заперечити, що у франції після війни присвячується багато уваги народознавчим дослідам. Сучасна французька націологія має здебільшого загальний характер. Конкретний матеріял для своїх дослідів вона шукає поза межами Франції. Вона нехтує, або недобачає початків національне визвольних прямувань на теренах цієї країни, що традиційно все уважається клясичним типом національної держави. Не лише французька політична думка, а також і наука, все ще немов загіпнотизовані революційним ідеалом „єдиної й неподільної" Франції. Французький представник у Союзі народів, Г. де Жувеналь, під час III сесії цієї установи (у вересні 1922 року), на якій саме дебатувалася справа міжнароднього захисту національних меншостей, склав таку заяву від імени свого уряду: „якщо Франція не підписує таких пактів, так це через те, що вона не має меншостей. Щоб знайти меншості й Франції, треба було б їх вигадати". Факти новітнього політичного розвитку Франції подекуди заперечують це категоричне твердження. Сьогодні тяжко вже відкидати зовсім як справу ельзаську, так і зокрема бретонську, що обидві мають свій політично-національний характер. Зокрема бретонський автономізм є фактом, з яким мусить рахуватися також вже і французький уряд. Нагадую велику полемічну промову Р. Пуанкаре (1 і 2 лютого 1929 p.), скеровану проти бретонського націоналізму, який тодішній голова французького уряду кваліфікував, як „пангерманську інтриґу". Інші французькі політики уважають бретонський автономізм справою большевицької Москви. Ще інші добачають в ньому загрозу клерикалізму й реакції, або навіть закидають йому замаскований роялізм. Слушно М. Дюгамель, один із провідників та ідеологів цього руху, спростовує ці безпідставні закиди у своїй джерельній монографії: „Бретонське питання й своїх європейських рямках" (1929 p.), переконуюче доводячи, що бретонський автономізм є одним із варіянтів сучасного національного відродження взагалі. Одночасно цікава ця праця, що є добрим націологічним вступом до пізнання теперішньої Франції з суто політичного боку, заслуговує на увагу, як виправдана і речева, хоча дуже гостра, критика французького державного централізму. Разом з ґрунтовною німецькою розвідкою Марґарети Цур (С) про бретонський реґіоналізм, ця книга М. Дюгамеля добре знайомить читача з фактично національною структурою сучасної Франції та з початками національних рухів у цій державі, що незабаром поставлять на порядок денний національне питання також у Парижі, який досі уважав себе зовсім забезпеченим під цим оглядом. Але національне питання виринає перед Францією тепер ще і в іншому аспекті, а саме у зв'язку з національним пробудженням кольорового людства у колоніях. І це не лише у Африці, але головно в Індо-Китаї, де національно-визвольний рух аннамітів спричиняє Франції чимоло клопотів і де справді відчуваються наслідки большевицькоі пропаганди, яка в Азії та серед кольорового людства взагалі ширить націоналістичну, протиевропейську акцію.

З французької новітньої націологічної літератури звертає на себе увагу у великому масштабі закроєна, але, на жаль, не закінчена праця Ван Женнеппа (Van Geneppa): „Порівнюючий трактат про народи" (1927 p.), де автор ґрунтово з'ясовує основи сучасного народознавства, між іншим спеціяльно зупиняючись на питанні національних кордонів. Інакше і більш у традиційнім для Франції дусі трактує національну проблему другий автор Лявернь (Lavergne), що у своїй монографії: „Національна засада й війна" (1926 р.) оцінює самостійницькі змагання поневолених народів під кутом історій через це ставиться критично до справи т. зв. неісторичних народів на національне самовизначення, між іншим, заперечуючи на цій підставі це право також і для українського народу.

Загальний інтерес до національних дослідів безперечно у Франції є. Доказом цього є численні французькі публікації націографічного характеру. Хоча немає тут спеціяльних видавництв народознавчого напряму, проте, майже усі видавництва політичного характеру публікують праці націологічного змісту. Зокрема збірка публікації про „Сучасні держави" (Les etats contemporains), що має на увазі також новоповсталі після Першої Світової Війни держави, з етнополітичного боку. Так само інше відоме французьке видавництво присвячене „питанням сучасности" (Les questions du temps present) цікавиться національними питаннями, як про це свідчать публікацій націознавчого змісту (напр., про націоналізм молодого Китаю, новочасну Індію, а також і про Україну), що вийшли у ньому. Не менший інтерес французькі видавництва виявляють і до національних й расових питань у колоніях, у зв'язку з визвольними змаганнями серед кольорового людства, про що була вже тут мова на попередніх сторінках.

Націологія не має у Франції свого власного осередку. Вона також не викладається спеціяльно у високих школах. Проте й зокрема відома паризька школа політичних наук уділює чимало уваги національним питанням. Між іншим тут у 1927 р. був влаштований спеціяльний цикл викладів націознавчого характеру, оголошений відтак друком у збірнику „Европа федералістична" (Прямування й факти), де теоретично розвинено було засади політичного федералізму й реґіоналізму, а практично — цікаво змальовані між іншим національні відносини в Еспанії та Бельгії, як також національна політика Совєтів.

Велике зацікавлення до націології виявляють французькі „аложені", що в 1927 році об'єдналися в „Comite des minorites nationale de France", де представлені ельзаська, бретонська, флямандська й корсиканська національні меншості. В цій акції ведуть перед бретонці, які також виявляють активізм на полі національних дослідів, про що вже тут була згадка.