23. Нація й територія.

Земля й люди

Територія звичайно уважається однією з найголовніших ознак нації. Очевидно, є безсумнівний зв'язок між існуванням і розвитком людських скупчень і землею, яку вони заселюють. Завданням спеціяльної або нової науки, — антропогеографії — є вивчення та з'ясування цього зв'язку. Це молода наука, батьком якої був німецький видатний вчений Фр. Рацель (Fr. Ratzel), автор джерельної праці „Антропогеографія", 1982), — брала під увагу, крім території, також ролю інших природніх чинників у життю людства, а саме: підсоння, фавни, фльори, й т. п., словом усього природного оточення (середовища), в якім відбувається розвиток людських скупчень від найпримітивніших початкових форм до найвищих сучасних шаблів суспільної організованости. Сам цей зв'язок між людиною й середовищем (millieu) в процесі розвитку антропогеографії різно трактувався: або як абсолютний та непереможний вплив природи на людину, цебто в розумінні геодетермінізму, — так було на початку, або, як свого роду взаємини між природним оточенням і виявами діяльности зорганізованої людської праці. Таке становище, що переважає у сучасній науці, а головно у французькому розумінню т. зв. „людської географії" (geographic humaine), — я б назвав георелятивізмом.

Звичайно, тут не місце для докладного розгляду проблематики антропогеографії. Про сучасний її стан читач добре може довідатися з ґрунтовної праці французького спеціяліста в цій ділянці Л. Фефра (L. Fevre) „Земля й розвиток людства" (1927), що є синтетичним і критичним оглядом дотеперишніх надбань у царині антропогеографії. Нас цікавить тут антропогеографія остільки, оскільки вона спеціяльно з'ясовує значення території, як націологічного, відносно політичного фактору. Треба сказати, що в цьому випадку переважає все ще в науці становище геодетерміністичне, зокрема же, оскільки йде мова про державу. Яскраво зазначив його Фр. Рацель, кажучи, що земля „все та сама й все вміщена у тій самій точці і просторі та є свого роду непохитною підвалиною для змінливих людських змагань". Земля, за думкою цього вченого, „править долею народів з сліпою брутальністю". А якщо люди забувають іноді про це, то „земля нагадує їм про свою владу; поважними вказівками пригадує їм те, що все життя держави має свої коріння у землі". Подібно на цю справу дивиться також шведський державознавець Р. Челлен (R. Kjellen), один з фундаторів наймолодшої науки геополітики, що спеціяльно має вивчати взаємини між землею та людським політично-організованим життям. У своїй праці: „Держава, як вияв життя" (1917), він прирівнює державу до лісу, непереможно й непохитно зв'язаного з землею, на якій він росте й яку захоплює необмежене під свою владу. Фр. Рацель поширює панування землі також на народи. З цього приводу він висловився аксіомою: „нарід мусить жити на землі, яку він дістав від долі, і він мусить на ній померти, підлягає її законам". Не менш детерміністичне трактував цю справу німецький правознавець Р. Ґерінґ, що у своїй недокінченій праці: „Передісторія Індоєвропейців" прийшов до цього, з погляду етногенези цікавого висновку: „земля — це нарід". Розуміється, що це питання вимагає з'сування з націологічного становища.