5. Схід Европи з антропогеографічного та етно-націографічного боку

Саме на прикладі Сходу Европи легко переконатися, як географічні узагальнення можуть заводити на маніваці. Між східньою та західньою частиною нашого континенту є чималі різниці з географічного боку. Загально беручи, географічна диференція Европи слабшає в напрямі від заходу на схід. Тому для західньоевропейського дослідника колишня царська Росія уявлялася дуже одноманітною, як земленистий краєвид. Від Леруа-Больє почавши, багато європейських видатних географів, як, напр., Ал. Кірхгоф або А. Гетнер, — констатували антропогеографічну одноманітність Сходу Европи й робили з цього передчасні етнополітичні висновки. Мовляв, кажучи словами Леруа-Боллє — „російська земля створена для єдности..." „різноманітність у ній рас і племен — це тільки історична спадщина..." Автор свого часу клясичної французької публікації про царську імперію наявно помилявся, хоча з довшого перебування в Росії мав нагоду добре

вивчити цю державу та її населення. Помилявся він не тільки тому, що, як француз, трактував етнополітичні справи під кутом державного централізму, але й через те, що на Сході Евррпи етно-національні відносини значно складніші, ніж у західній частині цього континенту, де вони виразніші й скоріше тому устійнилися. М. Драгоманів — один з перших звернув на це увагу, промощуючи таким чином шлях до модерного антропогеографічного зрозуміння Сходу Европи. У своїй монографії: „Историческая Польща й великорусская демократія" він писав з цього приводу: „Історія кожного народу зумовлується географією країни, яку він заселює, або інакше кажучи землю (ґрунт), на якій він живе. Щасливі ті народи, яким довелося зайняти країни, вигідні й, так би мовити, легкозрозумілі, цебто такі, прикмети й відносини в яких легкозрозумілі навіть і тоді, коли нарід стоїть ще на невисокім шаблі розвитку (отже за моєю термінологією в добі етногенези. Б.). Але лихо тому народові, що мусить жити в країні, географічні прикмети якої затягають його в складні відносини, що можна опанувати тільки на високому культурному рівні під умовиною дуже яскравого розуміння, витривалости й послідовности... (цебто у фазі вже націогенези. Б.). Отже, такі і дуже „тяжкі" країни дісталися майже всім слов'янам, що заселюють велику східню рівнину Европи з її продовженням на Заході до долішньої Ельби, цебто полякам, білорусам, українцям і москалям. Рівнинний характер цієї країни сприяє поширенню її мешканців. Зв'язуючими нитками служать лише ріки, але тому, що вони перехрещуються завдяки своїм протокам, то їх басейни легко переходить один у другий, ї їхнє населення переплутується між собою"... Мушу ще зацитувати тут загальну тезу М. Драгоманова щодо Сходу Европи: „Таким чином, — каже він, — географічно-історичні умовини країн поміж Балтійським і Чорним морем спричинили те, що там народи, відкинені від морського побережжя, мусіли наштовхуватися один на другого, з наявною шкодою для себе." У вз'язку з тим постав етнічний рух на цих територіях, а саме: в напрямі на південний схід, один з варіянтів відомого німецького „Drang nach Osten", що мав саме з географічних причин свої, мовляв дальші підваріянти: литовський, польський, український та московський. Другим, з етно-національного і політичного боку куди небезпечнішим — особливо ж для України — був інший „натиск", а саме: азійський „Drang nach Westen", також геограцічного походження, що кілька сот років викликував безнастанну міґрацію степових кочовиків поперед усієї України, унеможливлюючи нормальний перебіг її етногенези та державно-політичної кристалізації.

Щойно модерна географія почала з'ясувати, мовляв, мікроскопійною методою антропогеографічні відносини на Сході Европи. А. Пенк, — видатний німецький географ, — був одним з каменярів дослідів у цьому напрямі. Його цікава розвідка: „Природні кордони Росії. Матеріял до політичної географії європейського Сходу" виразно розмежувала народи Сходу Европи взагалі, а зокрема східньо-слов'янські, на підставі антропогеографічних критеріїв. Виходячи з правильної тези, що „існують на рівнині природні кордони, які розмежовують між собою великі одноцільні комплекси європейської землі". Ал. Пенк за даними геологічними, кліматичними та гео-морфологічними встановляє такі головні природно-географічні райони в європейських межах б. царської Росії: Фінляндію, Балтику Литву, Конгресову Польшу, Білорусь, Україну, відокремлених антропогеографічно від Московщини, а врешті — Басарабію. Варязька зона, — каже він, — відділяє москалів від білорусів, так і українців, а між цими останніми справжнім кордоном є поліські болота". Для цієї природної три партиції Східнього Слов'янства Ал. Пенк, про що вже тут згадувалося, добачає аналогію в розмежуванню трьох сусідніх скандинавських народів. Учень А. Пенка проф. С. Рудницький застосовував цю методу свого майстра для визначення України, як географічної та антропогеографічної індивідуальности на Сході Европи. З численних його праць на цю тему згадую тут дві, що систематично й аналітично трактували це питання. Маю на увазі німецьку його могографію: „Ukraine, Land und Volk" (1916) та українську публікацію „Українська справа з становища політичної географії" (1923). До української справи я ще вернуся на дальших сторінках, а тепер хочу тут трохи зупинитися над питанням, мовляв, „механіки" взаємин між землею й населенням, а отже, й між нацією та територією.