3. Радянська націологія й соціяльна структура нації

Особливу увагу значенню суспільного складу нації для реального розв'язання національного питання присвятили радянські націологи: Ленін, Сталін, Скрипник. У своїх писаннях і заявах вони все підкреслюють, що не можна ставити національної проблеми абстрактно, але в кожному окремому випадку слід придивлятися до реального аспекту того або іншого національного питання. „Безумовною вимогою марксівської теорії, — казав Ленін, — при розгляді будьякого соціяльного питання є поставлення його в певні історичні рямки, а потім, коли мова йде про одну країну, (напр., про національну програму даної країни), урахований конкретних особливостей, що відрізняють цю країну від інших у межах однієї історичної епохи."

Так само Сталін на X з'їзді РКП розрізнив три головні історичні фази в розвитку національного питання, а саме: І. ліквідація февдалізму на Заході й поява там національностей на світанку капіталізму. II. Поява капіталістичного імперіялізму, що виходить за межі національної держави та „поширює свою територію коштом сусідів близьких і дальших." Цей капіталізм імперіялістичного типу розбуджує скрізь, куди він поширюється, відсталі та історією приспані народи. Нарешті III. Період, — за Сталіном, — радянський, — це доба знищення капіталізму і ліквідація національного гніту..."

Я наводжу ці погляди без критики на доказ того, як большевицька націологія трактує національні питання історично-конкретною методою. Це є метода, яку обстоював усе Масарик, перестеригаючи від узагальнень у справах, які торкаються національних рухів, і підкреслюючи з натиском особливо конкретний характер кожного національного питання зокрема. М. Скрипник, що виправдував потребу націології, як окремої наукової дисципліни сам перевів аналізу національних рухів на теренах СССР, розрізнивши головні типи радянських народів, в залежності від розвитку їх суспільної структури, зазначивши відсталість під цим оглядом народів азійського походження (башкірів, киргизів, татар, калмиків), де передчасно самовизначення їх ставити в площину „боротьби пролетаріяту за його клясову диктатуру проти буржуазії, як це слід робити у відношенні до суспільне більш здифереціованих народів західнього типу. Бо в цьому випадку, на думку М. Скрипника, слід „відзначити принципові відміни їхнього (цебто згаданих азійських народів. Б.) стану", який характеризує відсутність розвитку капіталізму й навіть торговельних відносин, патріярхальність", цебто рабську методу експлуатації й рабську залежність бідоти від багатіїв-ханів, беків і т. п. крайній ступінь темноти, в якій тримав ці народи царат, дуже сильний вплив магомеданського клерикалізму, територіяльну віддаленість пролетарських центрів..." Національна політика большевиків відносно таких народів, — за думкою М. Скрипника, повинна „зорганізувати їх пролетаріят, зміцнити довкола нього решту трудящої бідноти і на ділі показати, що саме пролетаріят є послідовний оборонець і прагне звільнити трудівників від усього, отже й національного пригнічення; показати, що тільки пролетаріят є носій культурного розвитку всіх народів".

Отже, як бачимо, радянська націологія тримається суто-клясового розуміння нації, яке так драматично формулював Бухарін, про що тут була вже мова (ст. 58). Правда, Ленін на VIII з'їзді Р.К.П. (у 1919 р.) полемізував з цього приводу з Бухаріном, закидаючи йому, що він „бере бажане за дійсність". Але розходження між Леніном і Бухаріном у цій точці не засадниче, лише тактичного характеру, передчасно ставити національну справу у виключно клясову площину руба, бо треба „вважати на те, на якому ступені стоїть дана нація на шляху від середньовіччя до буржуазної демократії й від буржуазної демократії до демократи пролетарської..."

Отже, цей підхід Леніна має на увазі саме соціяльну структуру народу, той або інший шабель його етно- відносно націогенези. Буває іноді так, що передчасно ще говорити про самовизначення нації виключно в клясовому аспекті; тоді за думкою Леніна, — „треба зачекати" й не слід „говорити про самовизначення трудящих мас," а дочасно заспокоїтися покищо буржуазним самовизначенням. Він, як приклад, наводить Польщу після війни. Треба зачекати, аж польський пролетаріят відповідно клясово самоозначиться. Ленін вірив, що польський робітничий рух також прямує до диктатури пролетаріяту, але не так, як у Росії". В азійських країнах — суспільне, господарське та культурно ще більше відсталих, треба мати цю обставину ще більше на увазі. Зокрема ж з цим слід дуже зраховуватися — як перестерігав М. Скрипник — „На сході в надрах Азії", куди перекинулася запалена в Росії пожежа революції. Закличним гучним дзвоном для пригнічених колоніяльно імпреріялістичною політикою азіятських народів пролунав декрет радянської влади про утворення автономних, вільних радянських республік тюркських народів, що саме визначаються. Знеможені від голоду й кастового пригнічення індуси, закабалені в різних сферах впливу персіяни, афганці, цивілізовані англійськими гарматами, тільки в радянській федерації бачать джерело, відкілля йде нація на звільнення. Клясове розшарування цих народів — ще в майбутньому. Там пролетаріят тількищо починає, й то лише в окремих місцях прокидатися. Але решта цього народу, всі ті, хто зазнав національного пригнічення від імперіалістичних держав, що пограбували земну кулю, всі тепер бачать, що вперше в усій історії здійснюються на ділі права й на самовизначення серед східніх народів і що це самовизначення провадиться тільки в Радянській Росії. Тим то й у хатині перса, й у саклі кавказького горця, й у халупі індуса побіч з статуями Будди і Кораном Махомеда так часто вже можна побачити портрети нашого проводиря Леніна..." На цих прикладах, — каже цитований радянський націолог, — як я гадаю, вдалося мені довести мої думки про те, якими різнобіжними шляхами повинна йти робота комуніста з тим, щоб збудити цю трудящу людність, щоб зрушити її до свідомої участи в боротьбі і будівництві нового життя". (Підкреслення мої Б.).

Отже, як бачимо з наведених цитат, радянська націологія дбайливо бере до уваги та враховує вплив суспільної диференціяції на можливості й досягнення практичної політики. Ось чому вже їхня етнополітика витворила таку гнучку систему державних форм, щоб у них можна було вкласти всі ступені національного розвитку від початкової етногенези до майже довершеної націогенези. Але про це мова далі у розділі про етнополітику. Тут пригадаю (див стор. 54 і 66) це знову про ролю большевизму, як національного ферменту серед кольорового людства. А в кінці хочу тут ще раз підкреслити, що всупереч полемікам радянських націонлогів із приводу нації та всупереч оцьому визначенню нації Сталіном (Марксизм й національний вопрос) — „нація — це історично складена тривка спільність мови, території, економічного життя, психічного складу, що виявляється в спільноті культури", з яким можуть погодитися європейські теоретики нації, — большевики в засаді визнають виключно клясове розуміння нації. Вони фактично ототожнюють націю з пролетаріятом і працюючим людом так само, як давніше вона ототожнювалися з аристократією, а згодом з буржуазією. Різниця лише в тім, що тоді більшість виводилася за дужки нації, тепер у СССР — формально є на цьому положенню меншість непролетарського походження або думання. Але на практиці ця „меншість може бути необмеженої величини, бож у Радянськім Союзі навіть приналежність до компартії не є ще ґарантією політичної благонадійносте, селяни, робітники, інтелігенція легко опиниться на індексі контрреволюційної небезпеки й фізично виводиться за дужки живої нації".