2. Головні течії національної ідеології

Хоча нація вповні розвинулася щойно в новітній добі, проте й у давніших фазах культурного розвитку людства можемо знайти вже національні елементи. Напр., ще в старовону виник космополітизм протинаціональний у своїй істоті, але поруч з цим у той час зустрічаємося також з підкремлюванням своїх племенних, а далі народних своєрідностей, цебто і з зародковими проявами пізнішого націоналізму. Свою національність люди відчули, а потім почали усвідомлювати негативно, тобто в сенсі протиставлення себе до чужинця. Антична доба означала чужинця, цебто, не свого, як „варвара". У старобулому Орієнті жидівський релігійний месіянізм витворив прототип новочасного національного себеобожування, звідси постали інші прояви національного ексклюзивізму (напр., національне самозакохання, тоже, свого роду колективний „нарцисизм" або добре відомий й популярний тепер „святий егоїзм").

Філософський космополітизм старої доби має свою аналогію в універсалізмі католицької держави в середньовіччю, що ідеологічно був так само протинаціональний. Щойно від ренесансу й особливо реформації, які започаткували добу в історії Европи, можна встановити появу активного народотворчого чинника, який підготувув пізнішу націогенезу нашого континенту. Рік 1789, цебто вибух Великої французької революції, — як це вже попередньо тут кілька разів зазначено, можна вважати історичними зворотом та межі етно- та націогенези.

Але щойно XIX ст. (слушно назване „століттям нації") вся Европа була стихійно захоплена хвилею національного пробудження — відродження. Це звичайно сприяло поглибленню національної ідеології та проблематики. Коли давніше, й особливо у XVIII ст., переважав уселюдський космополітизм, тепер провідна роля припала романтичному націоналізмові. Згодом соціялістичний інтернаціоналізм, після певної еволюції (К. Маркс, Ф. Енгельс з одного боку, М. Драгоманів, Жорес, О. Бавер, К. Реннер з другого) — вирівнює суперечність між анаціональним космополітизмом та однобічним романтичним націоналізмом.

Треба сказати, що романтичний націоналізм з перед сто років був у своїй істоті демократичним і революційним. Немає у цьому нічого дивного: адже, як ми це бачили, нація є легітимною дитиною новочасної демократії. Політична демократія, що дала громадську рівноправність поневоленим суспільним станам (робітництву й селянству), цим самим сприяла національній активізації приспаних народів, соціяльно представлених тільки закріпаченим „misera plebs", бо вони втратили вже або не витворили ще своїх суспільних верхів. Не забуваймо, що кріпацтво селянства остаточно зникає в Середній Европі після 1848 р. (в царській Росії проіснувало навіть до 1861 року). Справедливо тому революція 1848 р. була названа „весною народів", від неї бо датується інтенсивний національний ренесанс по всій Европі.

Романтичний націоналізм середини минулого століття був наскрізь гуманітарний, приймаючи без застережень шляхетну національну філософію Гердера, цього „архіжерця чистої людяности" який наприкінці XVIII ст. інтуїтивно відчув історичне призначення нації в майбутньому розвитку людства. Зокрема національне пробудження й відродження слов'янських народів проходило під великим впливом гердеризму. Гердера слід отже уважати духовним батьком і першим каменярем націософії. Романтичний націоналізм XIX ст. ідеологічно ніс на собі тавро „Молодої Італії", що була зразком для „Молодої Европи". Дж. Мадзіні розробив проблематику цього молодого націоналізму, що формувався під впливом ідеологічної тріяди Великої Французької революції („свобода, рівність, братерство") і мріяв про визволення всіх народів; стояв на позиціях міжнародного солідаризму; визнавав етичні норми; мовляв, „чиста справа потребує чистих рук" (М. Драгоманів).

Цей первісний націоналізм іноді зраджує ознаки месіянізму, але історично не був ані агресивним, ані імперіялістичним, його роля, як політичного чинника у новітній історії Европи, була поступова, а не реакційна; творча, а не деструктивна; словом за означенням Манчіні цей націоналізм справді був „святою й божеською засадою". Йому завдячує „Молода Европа" своє національне самовизначення. Він розбудив з національної нестями приспані та забуті народи й вивів їх на кон історії.

Світова війана, як ми бачили, дуже сприяла поглибленню й поширенню цього націоналізму. Засада й право на самовизначення народів були визнані офіціяльною дипломатією. На жаль, мир завів сподівання багатьох народів. В наслідок цього ми є свідками тяжкої, кризи націоналізму після війни. Новий націоналізм істотно різниться від свого попередника з минулого століття. Ідеологічно він перейшов на діяметрально протилежне становище. Він майже цілковито заперечує й відкидає генетичний зв'язок з молодоевропейським націоналізмом. Він творить свою власну філософію та ідеологію; зовсім інакша є його етнополітика. Тому, на мою думку, слушніше його назвати нео- або паннаціоналізмом.