III. Етнополітика

28. Проблематика й завдання етнополітики

Етногенетика й націоаналітика, з'ясуванню яких була прсвячена попередня частина цієї праці, творять основний й головний відділ науки про націю. Це, мовляв, загальна націологія. Натомість етнополітика й націософія, що приходять тепер на чергу, це вже спеціяльні частини народознавства. Кожна з них згодом стане окремою націологічною дисципліною: етнополітика, як конкретна націологія; націософія ж, як наука про проблему нації. Маючи це на увазі та з огляду на розміри цієї праці, я обмежусь тут лише конспективним викладом цих двох відділів народознавства, бо докладне вичерпання матеріялу як етнополітичного, так і націософічного характеру далеко виходив би за межі цієї праці. Згодом передбачаю окреме з'ясування кожної з цих націологічних дисциплін. Тут же подам з них лише найістотніше, мовляв, головні засади та основи кожної з цих націологічних дисциплін.

1. Що таке етнополітика?

Почнемо з етнополітики. Отже, насамперед мушу зробити зауваження з приводу назви цього відділу націології. Вона подекуди суперечить моїй термінології, згідно з якою національна політика мала б називатися націополітикою, а не етнополітикою. Проте я залишав назву етнополітика, спопуляризовану вже (головно німецькою) націологічною літературою.

Що ж таке уявляє з себе ця етно-націо-політика? Це тя частина народознавства, яка спеціяльно вивчає взаємини між нацією й державою, а загалом — досліджує питання нації в політичному аспекті. Це значить, що етнополітика цікавиться всіма справами, які так або інакше мають зв'язок з державним аспектом національних взаємин. Отже, передовсім вона вивчає питання політичного самовизначення нації, як з боку його проблематики, так і практичного вирішення. Досі увага етнополітики присвячена відтак проблемі національної меншости взагалі й зокрема в практичному її вигляді. Завданням її є клясифікація народів і держав з погляду національного складу існуючих та бажаних політичних формацій. Етнополітика на підставі вивчення політичної емпірії минулого й сучасного має збагнути тенденції й перспективи націо- державних взаємин у найближчій майбутності й предбачати й теоретично обґрунтувати ймовірні конкретні форми цього розвитку.

Також питання соборности як в її національному, так і державному аспекті має бути досліджене етнополітикою, хоча, з другого боку, воно належить і до націософії.

Подвійний характер під цим оглядом має далі справа асиміляції. Асимілюються чи не асимілюються народи? Коли? Де? Як? Аджеж ще й досі є багато прихильників навіть примусові асиміляції, хоч історичний дослід довів, що поневолені народи, доки вони живуть на рідній землі, не асимілюються, й що навіть світові культури та мови, як: англійська, французька, німецька та інші не змогли засимілювати дощенту своїх інородців (кімрів, ірляндців, бретонців, чехів, поляків, лужичан, естонців, литовців і т.д.) Асиміляція соціо- й націологічно дуже складне явище й вимагає тому докладного всебічного вивчення. Передовсім в історичній ретроспективі. В добі етногенези вона діє інакше, ніж під час націогенези, коли вплив її природно й поступово обмежується дедалі більше. Не можна говорити про асиміляцію народів, але тільки деяких їх верств, груп чи одиниць. Заки нація не зформувалася і не самовизначилася, легише й скорше асимілюються декотрі її шари. Напр., винародовилася майже скрізь шляхта й горішні верстви поневолених народів. Подекуди міста, але пасивно заховано свою народність і мову село. Слід далі розрізняти між асиміляцією природною під впливом суспільного іншонаціо-нального окруження, — та примусовою, яку політичними й адміністративними засобами переводить держава. Асиміляція найчастіше є вислідом господарського й суспільного натиску з боку пануючого народу. Іноді ця плянова культурна політика, спрямована до винародовлення дітей іншонаціо-нального населення через школу чи просвітні установи. Спеціяльною відміною асиміляції є, напр., ренеґатство, коли зраджується власна народність, задля користолюбства чи особистого кар'єризму. Як бачимо, існує багато різних родів і відтінків асиміляції. Вивчити й дослідти істоту цього явища з націологічного боку є спеціяльним завданням етнополітики. Тут я обмежуся лише зазначенням його, як одного з етнополітичних чинників, що в недавньому минулому діяв більше, ніж тепер, коли поширення й поглиблення національної свідомости серед загалу гальмує й обмежує вплив асиміляції, хоча після війни всупереч міжнародній охороні національних меншостей деякі держави, головно з авторитарним режимом (Італія, Німеччина), стали на шлях безоглядного примусового винародовлення своїх „окраїн" та „інородців". Висліди цих заходів сумнівні. Свідома нація не асимілюється, її можна хіба лише фізично винищити, коли частково вона невелика, як напр., лужицькі серби в сучасній Німеччині, або словінці в Італії. Перед і під час світової війни лише стара Туреччина дозволяла собі таку „етнополітичну" у відношені до своїх вірменів. Проте вірмени не вигинули: живі сили нації протидіють супроти фізичного переслідування. А загалом примусова асиміляція є вже політичним анахронізмом. Вона руйнує підвалини держави, яка її вживає та гартує сили переслідуваного народу до рішучого спротиву за його національне визволення.