20. Українська еміграція й націологія.

Большевицька інвазія та окупація України перервала творчі початки будування молодої її державности. Але започаткована у Києві ініціятивна праця на полі практичної політики продовжується на еміграції у сфері вже й передовсім чистої націології. Під цим оглядом є велика різниця між українською й російською еміграцією. Коли ця остання в національному залишилася за незначними винятками на старих, довоєнних позиціях, українська еміграція виявила в цьому напрямі не абияку творчу ініціятиву. І то у всіх ділянках націології, розроблюючи теорію нації й аналізуючи питання практичної політики чи націософії.

Потребу націології авізував автор цих рядків наприкінці Першої світової війни у своїй праці: „Національна справа", що вийшла під час мирових переговорів. У цей час появилися цікаві націологічні розвідки В. Левинського, присвячені з' ясуванню проблеми: держава й нація та історично освітлюючи становище Соціялістичного Інтернаціоналу до питання поневолених народів. Коли 1921 р. у Відні проф. М. Грушевський заклав Український Соціологічний Інститут, у ньому проф. В. Старосольський виголосив свій курс націології (перший майбуть в Европі взагалі), що відтак вийшов друком („Теорія Нації", 1921 p.).

Закладена згодом у Подєбродах Господарська Академія у своєму пляні навчання вводить окремо націологію (при катедрі соціології), де цей предмет впродовж майже десяти років викладав автор цієї праці, в основу якої покладено саме оті виклади. Також у соціологічному семінарі Української Господарської Академії — націології та націографії присвячувалося багато уваги. На І Українському Науковому З'їзді в Празі я представив спеціяльний виклад: „Націологія й Націографія, як спеціяльна соціологічна дисципліна для наукового досліду нації", друком оголошений відтак у І т. „Записок Української Господарської Академії"". Національною проблемою цікавився Український Соціологічний Інститу в Празі, особливо ж його фундатор, покійний М. Ю. Шаповал, головно звертаючи увагу на вивчення питання про поневолені нації та на ролю міста і села в житті народу.

В атомістичному аспекті з'ясував цікаво національну проблему проф. Ст. Рудницький у своїй розвідці „До основ нашого націоналізму" у віденській „Волі" (1920 p.). Націософічною спробою обґрунтування ідеології сучасного паннаціоналізму є відома книга д-ра Дм. Донцова „Націоналізм". Це лише де які головні праці з новітньої української націології. Вони зовсім не вичерпують списку авторів, що виступали на полі націології.

Із старих представників у цій царині слід згадати М. А. Славінського. З новітніх — покійного вже, але талановитого дослідника проблеми про охорону національних меншостей д-ра Давидівського. Націографією України спеціяльно цікавиться Н. Григоріїв. Проблематику жидівської національної економіки української мовою з'ясував проф. С. Ґольдельман.

Українська публіцистика й преса багато присвячує уваги національним питанням. Цей журналістичний матеріял зі становища націології має, так би мовити, семінарне значення. Оскільки б націологію брати ширше, з урахованням націографії України, то наведений попередній реєстр авторів довелося б значно поширити. Але це виходило б за межі програми моєї праці. В кінці мушу згадати проф. Ст. Дністрянського, як видатного знавця в усіх питаннях національного питання в державно-політичному аспекті, маючи на увазі тип прийдешньої „нової держави".