8. Жиди й раса

В науці немає досі одноманітного погляду на те, чи жиди з расового боку уявляють з себе антропологічне чистий тип, чи мішаний. Інакше кажучи, чи є чистою расою, — чи ні? Доводиться констатувати, що становище науки в цій справі мінялося з бігом часу. Давніше й на початку антропологічних дослідів переважав погляд, що жиди це окрема й чисто захована раса. Такої думки тримався, напр., Блюменбах (Blumenbach), — один із фундаторів антропології. Так само інший видатний антрополог Р. Андре (R. Andree) гадав, що жиди впродовж тисячі років заховали чистим свій антропологічний тип, всупереч змінам оточення, серед якого їм доводилося жити на вигнанні. Цікаво, що сучасний расизм, який свою теорію арійства збудував на запереченню семітизму, не уважає жидів чистою расою; навіть більше — бо не визнає жидів расою взагалі. Жиди расово, за думкою прихильників цього світогляду, це дуже складна мішанина найрізноманітніших етнічних типів, а саме: орієнтально-передньо-азійсько-нордійсько-хамітсько-негроїдна. В наслідок примусової ізоляції жидів на вигнанні та замкнення їх у „ґетто" постав і вважають расово меншевартим. За їхньою думкою, жидів не можна вважати народом, бо бракує їм двох головних ознак модерної нації, власної території й мови. Зрбштою, є велика різниця між західньо- та східньоевропейськими жидами. Скоріше можна уважати жидів деґенерованою расою, їхнє расове звиродніння, що виявляється поширенням психічних хворіб, різними фізичними вадами (багато сліпців і глухоніміх), нездібністю до чистої вимови, гомосексуалізмом і так далі — расисти пояснюють ендогамією, цебто подружжям у замкненому колі близько споріднених людей, а отже, без припливу й домішки нової та свіжої крови ззовні, (екзогамія), проте інтелектуально жиди за наукою расистів дорівнюються нордійцям, отже, расі, що є ідеалом арійства. Вони мають сильну волю, знамениті раціоналісти, прихильники папської етики, чудово пристосовуються й використовують всякі обставини, дуже самопевні, люблять науку й мистецтво, не абиякі промовці й організатори. Натомість не люблять фізичної праці. Не можна їм відмовити творчого духа. Вони залюбки плекають філософію. Особливо ж відзнадчаються на полі фінансів і грошових підприємств. Цитований тут попередньо німецький економіст Зомбарт гадає, що „жидівство й капіталізм — це те саме". При всьому своєму антисемітизмі расисти примушені визнати, що будівничими європейської культури поруч германського елементу був також і жидівський. Але вони закидають жидам вроджений аморалізм і через те уважають їх дуже руїнницьким чинником серед усіх народів. Звідси програмовий антисемітизм расистів, що оголосив жидам безоглядну війну на життя й смерть. Арійство є отже плянованою десемітизацією (віджидівлення) сучасної культури та громадського життя. Слід додати, що масовий антисемітизм виправдує здебільшого свою ненависть до жидів попередньо наведеними аргументами расистів, задумуючись над тим, оскільки така характеристика жидів об'єктивно є виправдана, а головно не цікавлячись тим, через що та як витворився сучасний тип жидівства та вдача жида на вигнанню в процесі понад двохтисячолітнього мандрування по всіх закутках землі.

Звичайно, що на обов'язку науки лежить усебічне й речеве зв'ясування жидівського питання з цього боку. На жаль, у справах національного й расового характеру наука не все утримується на належній височині. Особливо ж, оскільки йде про так болючу й все актуальну жидівську проблему. Проте, існує з цього приводу чимала та варта уваги спеціяльна література. Згадаю тут бодай про дві важливі праці з цієї ділянки народознавчих дослідів, а саме, про ґрунтовну розвідку американсько-жидівського вченого М. Фішберґа (М. Fischberg) „Расові прикмети жидів" (1913), що є знаменитим вступом до вивчення жидів з антропологічного боку, а далі не менш вартісну працю К. Кавтського „Раса та жидівство", що зокрема звертає увагу на ролю соціологічного чинника в процесі постання сучасного жидівства, слушно доводячи, що немає жодних підстав для трактування жидів, як расового типу в антропологічному розумінні. Зрештою, при з'ясуванні цього питання не слід оминати дуже авторитетних міркувань з цього приводу цитованого вже тут німецького етнолога Ф. Лушана та американського антрополога — Ф. Боаса. Доброю й джерельною — є також праця Фр. Кона „Жиди як нарід та раса" (1920). Натомість писання расистів про жидів з наукового боку дуже сумнівні, бо наперед обтяжені вже антисемітичним упередженням.

Переходячи тепер до з'ясування жидівської проблеми з расового боку по суті, насамперед слід зазначити, що не існує семітської раси так само, як й арійської. Обидва ці поняття культурного, а не антропологічного характеру; вони характеризують народи з мовного, а не расового боку. Оскільки розходиться про жидів, то історія не знає їх як нарід расово однорідний, навпаки, вони від найдавніших часів антропологічне були й лишилися виразно мішаним народом. До певної міри це пояснюється географічним положенням їх батьківщини — Палестини — країни типово коридорного типу (Durchzugsland) за влучним німецьким означенням. У діяспорі, цебто в розсіянні, жиди, не дивлячись на щільну ізоляцію, що тривала аж до XIX ст., — все ж таки антропологічно й кровно перемішувалися з своїми сусідами, а головно підлягали як природному, так й особливо суспільному оточенню, серед якого їм доводилося жити. В Европі від середньовіччя можна розрізнити два дуже відрубні типи жидівського населення: південний або еспаньольський, т. зв. „сефардім" та північний, відносно німецький, що відтак пошириний по всьому сході Европи, відомий під назвою „ашкеназім". Перші говорять староеспанською мовою й після вигнання з Еспанії подалися на Балкан та Близький Схід; другі послуговуються діялектом німецької мови, так званим „жарґоном", з якого постала сучасна новожидівська літературна мова східньоевропейських жидів, т. зв. "jidisch". Фактично отже жодна з цих двох великих частин жидівського народу не є семітичною навіть з мовного боку. Навпаки під цим оглядом слід було б зарахувати їх до арійської групи так само, як болгар (туранського походження) на підставі мови уважають слов'янами. Лише в релігійній сфері це європейське жидівство заховало староевропейську мову; а щойно під впливом сіонізму — у першу чергу східньоевропейські жиди почали навертатися на цю античну мову своїх прабатьків, що у Палестині після Першої Світової Війни стала знову живою та національною мовою відродженої жидівської нації.

А як стоїть справа з популярним жидівським типом, на який покликуються, звичайно, всі антисеміти, та який передусім вбачають у славнозвісному та анекдотичному „жидівському" носі!?

Отже, антропологія не знає жидівського носа. Бо те, що популярно уважається семітським носом (горбатим) — це антропологічно ніс орієнтального, відносно передньо-азійського типу, який краще було б назвати вірменоїдним носом. Цікаво, що серед жидів він не є так дуже поширеним, як це думається. Цитований попередньо антрополог Фіше перевів антропологічні досліди над 2836 жидами в Нью Иорку й констатував, що цей тип, т. зв. „жидівського" jioca був представлений серед жидівської еміграції в Нью Йорку (до речі, територіяльно репрезентуючої жидівство всього світу) — дуже слабо, бо усього 14,3% на вульгарний кирпатий ніс (22,0), 6,4% припадає на широкий ніс муринського, відносно фіно-угорського типу, натомість найбільш поширеним серед них є клясичний грецький ніс — 57,3%.

Так само стоїть справа з іншими фізичними прикметами жидів, на підставі яких їх рахували окремою й майже чистою расою. Щоб не обтяжувати читача зайвими статистичними даними обмежуся тут текстом і кількома головнішими фактами з цієї ділянки. Звичайно, і до останнього часу найтиповішою антропологічною ознакою уважався т. зв. черепний покажчик" на підставі якого переведена була клясифікація рас народів на довго-, середньо й короткоголовців (доліхо- мезо-та брахіцефалів), одночасно також культурно кваліфікуючи народи залежно від цього індексу у зв'язку ще з деякими іншими фізичними властивостями (ростом, кольором волосся, шкіри, очей тощо). „Черепний покожчик" вираховується на підставі „відношення найбільшої ширини черепної голови до найбільшої її довжини, яку приймають за 100" (Проф. Хв. Вовк: „Студії з української етнографії та антропології). Відповідно до цього доліхоцефалами уважаються індивіди з черепним покажчиком до 77,7; мезоцефалами — від 77,7 до 80, абрахіцефалами — з головним покажчиком понад 80. Французький вчений Ж. Фіно (J. Finot) у джерельній монографії: „Забобони раси" довів, що немає рації культурно кваліфікувати народи або індивіди на підстави „черепного покажчика" (відносно інших антропологічних ознак), — як це роблять прихильники расового принципу в історії від Ґобіно до Ґюнтера. Американський етнолог Ф. Боас експериментальне ствердив, що „черепний покажчик" не є жодною незмінною антропологічною ознакою. Він змінявся не лише в процесі історії, на що звернув увагу антрополог проф. Матейка, порівнюючи головні індекси чеського населення за друге тисячоріччя нашої ери та констатуючи повільний пересув від довго-до короткоголовости. Це констатував також славетний німецький вчений Вірхов, кажучи, що майбутність належить брахіцефалам, але, як доводить спостереження Фр. Боаса „Головний індекс" міняється навіть упродовж двох Генерацій залежно від зміни природного, або суспільного оточення, наближаючись до індексу даного середовища. Отже, в З'єднаних Державах Америки до черепного покажчика цієї країни. Діти європейських емігрантів, народжені в Африці, мають, звичайно, менший черепний індекс, ніж їх батьки. У європейських жидів, каже згаданий дослідник у своїй цікавій розвідці "Культура й раса', — він рівняється приблизно 83, але у американських жидів, що народилися після приїзду батьків до Америки, він спадає до 82, а у їхніх дітей, цебто внуків емігрантів, — аж до 79..." Це поперше. А подруге — не менш цікавим є інший факт, що констатує Лушан: жиди не мають свого специфічного „черепного покажчика". Навпаки, під цим оглядом характеризує їх дуже велика різноманітність, бо від 65 аж до 98. На думку Фішера серед жидів можна зустріти черепні покажчики головних трьох людських рас. Навіть більше: бо їхній покажчик цей, звичайно, наближається до пересічного черепного індексу даної країни, як це видко з наведеної Фішером цієї порівняльної статистичної таблиці.

Країна	Жиди	Нежиди
Литва	81,1	81,9
Румунія	81,8	82,9
Польща	81,9	82,1
Угорщина	82,5	81,4
Україна	82,5	82,3
Галичина	83,3	84,4

 

Такі самі висновки можна зробити на підставі порівняння інших фізичних ознак жидів: кольору очей, волосся, шкіри. Скрізь видко антропологічне їхнє пристосування до найближчого оточення, серед якого вони живуть. Скрізь потверджується, що расово вони є народом мішаного типу.

Специфічні своєрідності сучасного жидівства є продуктом історичного суспільного процесу, а не раси. Його позитивні та від'ємні риси простіше з'ясовуються у зв'язку з іхнім суспільним положенням та типовими професійними заняттями, ніж з їхніми антропологічними ознаками. Розуміється, жиди не уявляють із себе ані чистої, ані деґенерованої раси, але є народом у процесі історії та на примусовому вигнанні суспільно-розкладеним і деградованим. Під час середньовіччя — в добі тяжких переслідувань і обмежень вони фактично були зведені до ролі найнижчої касти, свого роду європейських партіїв.

Таким чином жидівське питання в історичному аспекті можна і треба досліджувати соціологічною, не расово-біологічною методою, як це, напр., зробив К. Кавтатський у своїй згаданій праці, де сучасне жидівство, розсіяне у діяспорі (на вигнанню), він слушно уважає вислідом суспільних і господарських відносин, а в першу чергу — продуктом міста". Вистане, — каже він, — лише подивитися, як міське середовище сьогодні впливає на людей, як воно змінює селян, а заразом пригадати, що жиди є єдиним народом у світі, який вже кругло дві тисячі років творить виключно міське населення, щоб мати простісіньке з'ясування жидівських своєрідностей. Вони є до крайности виявлені прикметами міської людини. Якщо хтось хоче це розуміти як расовий тип, тоді мусів би нащадка homo arispinus (до цієї раси зараховують жидів. Б.) назвати „homo urbanus", цебто міською людиною. Б.).