2. Місто і село

Мусимо тут ще звернути увагу на один націотворчий чинник значного впливу. Це — місто. Воно відігравало велику ролю в національному відродженню поневолених народів у зв'язку з новочасною індустріялізацією, яка сприяла зросту міст і міського населення шляхом пролетаризації селянської людности околиць, національне і культурно пасивних. К. Кавтський помилявся, приписуючий у своїй цікавій розвідці: „Визволення народів" (1917), що розвиток сучасної промисловости та обумовлена ним урбанізація, поширення й поступ міського життя, спричинять винародовлення інтернаціонального аграрного населення. Його пролетарізація на послугах міської великої промисловости, за думкою цього видатного націолога, — має означати заразом мовну й культурну асиміляцію в індустріяльно й політичне пануючою нацією. „Так, — каже він, — народи, що залишилися аграрними, будуть усе більше й більше всмоктані у державі різнонаціонального складу аж врешті щезнуть. „Вони безнадійно засуджені на поталу". Ця прогноза була фактично спростована новочасним національним відродженням і самовизначенням аграрних і відсталих народів у всій Европі. Ми є свідками не винародовлення аграрного села, але зовсім навпаки, — бачимо поступову націоналізацію винародовлених міст, що лежать посередині чужонаціональної стихії. Можна навести силу доказів цього. Перед сто роками Прага майже зовсім онімеччена, таксамо, Рига або Реваль, а Гельсінфорс був сутошведський. А сьогодні? Не лише Прага, але майже всі чеські міста, в процесі історії згерманізовані, стали знову чеськими; Рига є латишською; Талін, колишній Реваль — естонським; Каунас кол. Ковно, — политовщується; Барсельона — каталонізується; Антверпен є сутофламандський; навіть баскійські міста — як Більбао чи Севастяно, що були перед війною еспанськими або інтернаціональними, після революції 1931 р. наявно націоналізуються. Українізуються також міста в Україні.

Немає в цьому нічого дивного. Це передовсім природній соціологічний та історичний процес. Він діє скрізь, де модерний капіталізм і політична демократія розбудили приспані історією аґрарні народи. Так само в минулому можна це явище констатувати, коли міста також були каменярами й носіями національної культури, як, напр., у північній Італії, або в бельгійській Фляндрії в її боротьбі проти чужого наїзду (французького, еспанського, австрійського); чи в Чехах за доби гуситської революції, що попри релігійного й суспільного свого характеру мала незаперечний національний напрям, як масовий вибух чеської стихії про загрози винародовлюючої германізації.

Нема отже нічого парадоксального в тому, що пролетаризований селянин стає в місці національне усвідомленим елементом і що молода інтелігенція селянського походження націолізує винародновлене місто, вертаючи його власному народу. Робітники, батьки яких з села, заливаючи масово місто, накидають йому свою пасивну національність, що під впливом міської культури активізується. Взагалі є зовсім неправильна думка, що робітники — це істота анаціональна чи антинаціональна, або принаймні національне пасивна або байдужа. Вже Ж. Жорес (J. Jores) переконливо спростував цей популярний блуд у своїй студії: „Батьківщина й робітництво". Там він казав: „Пролетаріят не стоїть поза батьківщиною".

Полемізуючи з відомим реченням з „комуністичного маніфесту", де говориться, що пролетаріят не має батьківщини, великий провідник та ідеолог французького соціялізму пише: „Було б найбільшої недоречністю голосити, що батьківщина є байдужою справою для пролетаріяту... Пролетаріят який би зрікся оборони національної самостійносте, а тим самим оборони свого власного вільного розвитку, не зможе ніколи подужати капіталізму. А коли він, двигаючи вже ярмо капіталізму, візьме на себе ярмо завойовника, то не матиме в собі навіть охоти піднести свою голову". Роля й вплив соціялістів, поневолених народів у національно-визвольній боротьбі під час світової війни цілковито виправдали той погляд і становище Ж. Жореса.

У промислових містах робітництво є отже чинником націоналізуючим, а не денаціоналізуючим. Індустріялізація й урбанізація аграрних народів не означає ще їхнього винародовлення. Навпаки, тажим шляхом ународовлюється винародовлені міста. Взагалі ж „доки нарід сидить на своїй рідній землі, — він не денаціоналізується, й не асимілюється масово. Зокрема ж у наш час необмеженого поширення культурного та громадського життя.