2. Територія та етногенеза

На попередніх сторінках (10, 62) було вже тут підкреслене значення території, як народотворчного елементу. Вона є передумовою етногенези. Щойно на даній території, природно чи політично (тобто державно) визначеній певними кордонами, можливе інтенсивне народотворення. Заселення та опанування якоїсь території, що згодом стає своєю, народом, обмежує, а відтак припинює міграційні процеси, які, звичайно, гальмують нормальний перебіг етногенези. Певними кордонами визначена територія сприяє поширенню й поглибленню суспільних взаємин між населенням. Нарід взагалі, а зокрема модерна нація є саме вислідом таких взаємин. Чим вони інтенсивніші, тим органічніше проходить процес етно- й націогенези. В цьому розумінні територія є одним з найголовніших чинників етногенези. Нарід у процесі історії зживається з своєю територією, що стає згодом для нього батьківщиною. Так народжується спочатку місцевий патріотизм, який в процесі історії в новітній добі перетворюється в націоналізм, що є ідеологічним спадкоємцем першого.

Як бачимо, між територією й народом справді існує дуже інтимний зв'язок, особливо ж на початках етногенези. Немов мітичний Антей, нарід з них черпає живі й творчі сили для свого життя. Традиція цього зв'язку з рідним краєм ніколи не пропадає в свідомості народу. Навпаки, він переховує її в всіляких національних символах, голловно ж у своїй словесній та поетичній творчості, іноді звічнюючи її навіть у національних гимнах, як, напр., чехи у свойому — „Де моя домівка!" Посідання своєї території є для народу запорукою майбутнього його існування. Чудово цю думку висловив фінський поет Юхані Ахо у своїй збірці поетичних малюнків: „Галузка ялівця", написаних під час трагічної зими 1899 p., коли московський царизм розпочав був безоглядну кампанію на знищення автономії Фінляндії. Перша з алегорії цієї збірки символічно каже: „Мій нарід, немов ялівець", якого не може знищити жодний буревій, жодна природня сила. Через це прабатьки фінського народу оселилися в цій малопридатній та суворій країні, яку марно спокушувалися захопити інші племена". Цитований фінський автор порівнює далі свій нарід ще з іншою рослиною, а саме з вереском. Вона також дуже типова для Фінляндії: „немов вереск, — каже він, — ми тримаємося обома руками та навіть зубами нашої землі. Той, хто хотів би нас від неї відірвати, вхопив руками лише стебло, але коріння залишилося в ній і знову виросло".

Юхані Ахо гарно висловив таку глибину патріотичних почувань і любови до рідного краю. Він не ідеалізує своєї батьківщини, навпаки, дивиться на неї зовсім тверезими очима й бачить її зо всіма не лише гарними, але й від'ємними прикметами. „Там вдома, — пише він, — сонце світить косо й зимно. Земля є поріпана й неродюча, рослинність там на півночі лише трохи вища за малу березку; люди там мрійні й задумливі; їхня інтелігенція пересічна, а круговид обмежений... Все тут, звичайно, мале, але все це наше, а у всьому цьому є чимало доброї нашої праці..." Висновок фінського поета з цих патріотичних міркувань такий: „Коли людина всього не знає, й коли над собою бачить знову лагідну блакіть обрію, (Юхані Ахо писав це, вернувшись саме з Франції. Б.), тоді Фінляндія не здається йому слабшою за інші країни світу, а її положення безнадійніше за решту країв..." Навіть навпаки, поет у національно-творчому захваті в трагічну хвилину історії совгот народу підбадьорює його визвольну боротьбу месіяністичною візією, порівнюючи Фінляндію з античною Грецією та уважає свою батьківщину новочасною північною Гелядою.

Славетний фінський письменник мовою поета висловив у наведених цитатах певні антропологічні факти, стверджуючи символічно органічний зв'язок між народом і землею, яку він заселює. Наука ще не відслонила кавзального (причинового), відносно кондиціонального (умовного) характеру цього зв'язку або взаємин. Певно, що вони в процесі історії еволюціонували. Занепадали згодом перевага природи над людиною. Яскравіше виявляється обопільність цих взаємин. Людина починає у свою чергу бути „коректором" землі, а подекуди й природи. В цьому допомагає їй культура, а головно техніка. Трагічно згинувший німецький філософ Т. Лессінґ — нещодавно висловив цю думку в цікавій статті „Природа пристосовується" до людини: її потреб та вимог. Це передусім стосується саме до території, яку людина справді моделює, як хоче й може. Але у свою чергу вона також підлягає і впливам. Бо природа й земля незаперечно моделюють певні національні типи, що помилково не раз ототожнюються з расами, так різні етнічні елементи, перебуваючи довший час спеціяльно на певній території, державне об'єднаної й політичне зорганізованої, перетоплюється згодом в один нарід. Цей процес відбувається нормально й без перешкод у першій стадії етногенези, коли суспільне народи ще пошматовані, коли культурно вони необ'єднані навнутрі, коли національне вони масово не усвідомлені. Тоді процес етнічної асиміляції в напрямі пануючого племени, що найскоріше розвинулося до щабля народу, — є можливий. Натомість у фазі новочасної націогенези, отже, в добі масового поширення культури, дуже помножених громадських взаємин та всенародньої національної свідомости, — є безвиглядна, навіть примусова асиміляція молодих відроджених народів, які щойно тепер вийшли на кон історії. Цим пояснюється та національна мозаїка або розмежування народів у країнах різнонаціонального складу, по обох боках етнічного чи мовного кордону: напр., у Швайцарії, в півніцній Чехії, у Бельгії. Здебільшого міжнаціональні кордони остаточно встановлюються на межі етно- і націогенези. Відтак вони пересуваються в той чи інший бік, відносно небагато й залежно головно від господарських причин. Під впливом націогенези майже скрізь доводиться констатувати відновлення первісних міжетнічних кордонів шляхом націоналізації винародовлених міст на користь національного захованого села, про що вже тут була мова (ст. 112). Процес усуспільнення національних кордонів йшов у напрямі від заходу Европи на схід. Це тому, що історично Західня Европа з національного боку давніше й скоріше визначилася за середню та східню частину, де розвиток історичного процесу гальмувався багатьма різними причинами, а передовсім турецькою інвазією через Балкани та азійським кочовництвом на сході (головно в Україні). Завдяки цьому скрізь тут запізнився й заштютався перебіг первісної етногенези. Щойно під впливом новочасної націогенези виразніше з'ясувався національний характер цих частин Европи. Є безсумнівним, що географічний чинник відіграв тут не останню ролю. Бодай загально зупинимося отже на цьому й то тим більше, що його вплив головно у зв'язку з характером території, про яку саме мова.