Розділ 12. Психологія регулярних («зависаючих») абонентів

З потопаючим непотрібна особлива обережність - щоб і його врятувати, і самому не потонути.

Бальтасар Грасіан «Кишеньковий оракул»

Людина, ким би їй не хотілося бути, не може відмовити собі у задоволенні мати що-небудь, і тому, наприклад, вона купує власність. Їй часто потрапляють на очі давно придбані речі, які чомусь є для неї пам'ятними, і хоча вони вже не мають жодної користі, але розлучитися з ними буває нелегко.

Щось подібне відбувається і у службі невідкладної телефонної допомоги: у міру їх діяльності постійно зростає число регулярних («зависаючих») абонентів. Враховуючи досвід телефонного консультування в інших країнах, можна вважати, що на них припадає у середньому, близько третини всіх звернень. Являючи собою поширене явище, «зависаючі» абоненти істотно ускладнюють консультативну роботу, тому слід домагатися зменшення їх активності.

Абонентів змушує «зависати» ряд причин: а) недостататній професіоналізм консультантів, які порушують принципи роботи під приводом «допомоги ближньому», б) відсутність інфраструктури соціальної допомоги, що змушує консультанта виконувати невластиві йому функції (юридичні, соціальні, медичні і т. д.) і, не в останню чергу, в) особливі психологічні риси «зависаючих» абонентів.

Досвід роботи засвідчує, що типологія «зависаючих» абонентів є досить різноманітною:

• дівчата у хронічно психотравмуючій ситуації через нерозділені почуття;

• юнаки, які заплутались у стосунках і впевнені, що знаходяться в дрімучому лісі, з якого немає виходу;

• прикордонні особистості, що майже постійно у стані протистояння;

• мастурбуючі абоненти, які «зависають» на дружиніх голосах консультантів;

• психічно хворі, які не забувають повідомити про кожен новий факт їх драматичного досвіду.

Перелік можна продовжувати. Але важливіше зрозуміти: що ж об'єднує цих, таких різних людей? Узагальнена відповідь консультантів-практиків виглядає наступним чином: «У них справді є проблеми, але вони надають їм надмірного значення. У бесіді у них немає реального прагнення подолати і позбутися складностей. Коли вирішення близьке, бесіда втрачає інтерес, і вони часто озлоблюються. Вони нічого не хочуть змінювати в житті й відчувають задоволення від проблем. Ніщо не лякає їх більше, ніж необхідність прийняти на себе відповідальність». Ця оцінка свідчить, що «зависанню» сприяє загальна риса таких абонентів, тобто - покірність.

На перший погляд, покірність - це стан, що формується під впливом підпорядкування іншій людині або зовнішнім обставинам і проявляється у слухняності та поступливості. Здавалося б, близьким до цього є поняття пасивності, яке визначається як відсутність діяльності, байдужість, залежність і несамостійність. Виходить, що пасивність є крайнім вираженням покори; не всяка покірна людина пасивна, але пасивна особистість завжди покірна.

Насправді покірні люди бувають вельми наполегливими. Як не парадоксально, це виникає з властивої їм агресивності. Зовні агресивну поведінку начебто заперечує їхнє підпорядкування і поступливість. Однак аналіз мотивів поведінки людини показує, що між ними є чимало спільного: покірність є закономірним наслідком агресивності. Російський філософ М. Бердяєв писав: «Лагідність та примирення може перейти в лють і розлючення». Покірність, будучи дволиким Янусом, завжди містить поряд з пасивністю приховану агресивність: не кожна агресивна людина підкорена, але будь-яка покірна особистість потенційно агресивна.

Ядро феномена покірності цілком описується поняттям конформізму, що припускає наступне відношення до життєвих ситуацій: «Людина перестає бути собою, повністю засвоює той тип особистості, який пропонується моделями культури і цілком стає такою, якою її хочуть бачити інші» ( Фромм, 1989). Кожен одягає на себе однаково безликий одяг, в якому немає відмінностей і помітний тільки понуро-одноманітний ряд - Ми. При масової покірності з'являються люди-автомати, люди-гвинтики, і гіпотетичні спостерігачі тоді опиняються на гігантському аутодафе, яке коли-небудь вигадувало людство, - на тотальному знищенні безлічі індивідуальних Я.

Мотиви цього «аутодафе» детально досліджені Еріхом Фроммом (1989). Якщо зникає Я, то одночасно майже відходять власні думки, почуття або дії людини. Натомість залишається ілюзорна впевненість, що вона ними володіє. За цією щирою переконаністю ховається псевдофеномен, не властивий суб'єктам, а індукований ззовні, але такий, що сприймається ніби свій. Людина не усвідомлює, що повторює чиїсь авторитетні судження, і вірить, що прийшла до певної точки зору шляхом власних раздумів. Так формуються погляди на життя. Аналогичною є природа псевдобажань.

Однією з великих ілюзій, за Фроммом, є 10, що, коли зовнішня сила відкрито не змушує людей щось робити, вони переконані, що рішення є їх власними. Але більшість рішень нав’язано ззовні, і людина лише переконує себе в їх добровільності. У результаті формується «псевдо-J?», яке є посередником, що грає нав'язану людині роль. Відображаючи очікування інших, людина губить ідентичність, що призводить до паніки. Прагнучи справитися з нею, вона підпорядковується зовнішнім вимогам і знаходить тотожність у чужому схвалення: інші знають й повідомляють - хто вона.

Феноменологією покірності психологи і псіхіатри, по суті, займалися здавна. Як поширений варіант психічної норми в кінці XIX ст. французьким психіатром Теодюлем Рібо був описаний «аморфний тип», позбавлений будь-яких індивідуальних рис: ці люди просто «пливуть за течією» життя, сліпо підкоряються зовнішнім вимогам, за них думає і діє суспільство, а розвиток їх особистості обмежується ускладненням наслідування.

Близькі риси були підсумовані П. Б. Ганнушкіним в його психопатичному типі конституційно дурних. Він відзначав їх постійну готовність підпорядковуватися більшості, шаблонність і банальність суджень, схильність до ходульної моралі, показної благочинності та консерватизму. Одні з них вміють тримати себе у суспільстві, говорити про погоду і вирізняються великою зарозумілістю, не проявляючи й краплі оригінальності. Він іменував це поширене явище «салонним слабоумством». Інші представляють собою простих примітивних людей без духовних запитів, справляються з нескладними вимогами якого-небудь ремесла.

А. Е. Личко вважав, що конформісти - це люди середовища. Їх головна риса - жити, думати і чинити «як усі». Вони ні в чому не відстають від оточення і не люблять виділятися. Немає більш затятих критиків нового, ніж вони. Але як тільки нове стає старим і приймається середовищем, немає більш стійких традиціоналістів. Нелюбов до нового проявляється ворожістю до чужаків. У хорошому оточенні вони милі і сумлінні, у поганому - приймають відповідні звичаї та манери. Все перейняте є для них незаперечною істиною, навіть якщо явно суперечить реальності. Вони позбавлені ініціативи й досягають успіхів у житті лише, якщо займана ними посада, наприклад, чітко регламентована і заздалегідь відомо, як слід чинити у кожному конкретному випадку.

Ще один тип, що відображає покірність, описаний психіатром М.О.Гуревічем1 в 1922 р. і мало відомий навіть професіоналам.

1 ' Гуревич М. О. К изучению о шизофреыоидной конституции // К детской психологии и психопатологии. Сб. статей Гос. Ме­дико-педологического Ин-та НКЗ / Под ред. М.О.Гуревича и ДР. Орел: Орловское отд. Госиздата, 1922. С. 69—80.

Це - селенельний характер (type selennele – у перекладі з франц. «урочистий»). Його основною рисою є урочистість у промовах, поведінці, ході, ставленні до всього, що відбувається навколо. Вони завжди урочисті, якими б простими речами не займалися і які б дурниці не говорили. Зовні їх характеризує велика, грунтовна і монотонна мова, коректна позірність, суворий одяг і повільні величаві рухи. Вони воліють промовляти і не люблять слухати. Вони впевнені у непогрішимості й вперто відстоюють свої погляди. Сперечатися з ними марно і краще погодитися, щоб уникнути повчально-важливого потоку слів. Упевнені у своїй значущості, вони не підозрююють, що слухачі можуть втратити терпіння або страждати від нудьги. В особистому житті вони самотні, знаходять себе у науковій або громадській діяльності, де нерідко досягають положення через серйозність, педантічність, посидючість й акуратність. Їх формальний інтелект непогано розвинений, але відсутня самокритичність. Вони пишаються насилу придбаними знанями і з дитинства проходять свій життєвий шлях урочисто. «Для зберігання традицій важко знайти більш підходящий саркофаг», - писав М. О. Гуревич (1922. с. 80).

Уявлення про покірність в американській психіатрії підсумовано в описах залежного і пасивно-агресивного розладів особистості. Ознаками залежного типу є: а) нездатність до самостійних дій і пасивне надання іншим права приймати відповідальність в основних сферах життя й діяльності, б) підпорядкування своїх потреб чужим, щоб уникнути відповідальності, в) відсутність впевненості, сприйняття себе як недалекої людини, що потребує допомоги.

Ще ближче до покірності стоять феномени пасивно-агресивних розладів особистості, для яких характерні наступні критерії: (1) протидія належному виконанню соціальних і професійних обов'язків; (2) воно проявляється непрямим чином - шляхом ухиляння, байдикування, упертості, навмисної невмілості, помилкової забудькуватості; (J) два перших критерії породжують тривалу соціальну та професійну марність, наприклад, навмисну невмілість, що перешкоджає професійному і посадовому росту; (4) збереження цього стилю поведінки, незважаючи на наявність можливість бути у житті більш наполегливим та ефективтивним.

Наведений ряд особистісних типів дозволяє більш яскраво побачити пасивно-агресивну сутність покірності. Конформний акцентуант без труда здатний на агресивний вчинок стосовно чужинця з іншими уявленнями про світ. Селенельні особистості нагадують геронтократію «епохи розвиненого соціалізму», віщають із саркофага ідей. Ці особистості настільки покірні зовнішнім обставинам, що це переходить у повну бездіяльність і байдужість2.

2 «Покірний» в тлумаченні С. Ожегова (Словник російської мови. М.: Російська мова, 1984) - «слухняний, поступливий, ввічливо-смиренно ставиться до будь-кого». Етимологічно походить від слова «покор - докір, докір, ганьба» (Фасмер М. Етимологічний словник російської мови. М.: Прогрес, 1987). Підкорити, за Ожеговим, значить: (1) підпорядкувати своїй владі, завоювати і (2) вселити комусь довіру, любов до себе. Введення терміну «покірність» як позначення психологічної властивості і, тим більше, зведення до нього настільки різнорідних явищ, не є вдалим і досить обгрунтованим: термін зі стількома значеннями і відтінками значень для позначення широкого кола психологічних і псіхіатричних феноменів швидше розмиває і затуманює розуміння. До того ж, навряд чи правомірно звести «зависання» до покірності - ні в пропонованому автором, ні в якомусь іншому розумінні вона не пояснює «зависання». Нарешті, є доречним розрізняти «зависання» клієнта як прикрий факт діяльності служби або консультанта, і «зависання» як факт життя й переживань клієнта.

З покорою так чи інакше межує, забезпечуючи її довготривалість та стійкість, феномен «соціального оглуплення». Він пов'язаний з індивідуальною дурістю. Покірність і дурість формують у людини спотворено-ілюзорний, повний приголомшливого невігластва світ. Знаменитий німецький теолог Д. Бонгеффер писав, що «дурість представляється скоріше соціологічною, ніж психологічною проблемою ... При уважному розгляді виявляється, що будь-яке потужне посилення зовнішньої влади (політичної чи релігійної) вражає значну частину людей дурістю ... Влада одних потребує дурості інших. Процес полягає не у раптовій деградації або відмиранні деяких (скажімо, інтелектуальних) людських задатків, а в тому, що особистість, пригнічена видовищем нищівного влади, позбавляється внутрішньої самостійності (більш-менш несвідомо), відрікається від пошуку власної позиції у створюваній ситуації» (Бонгеффер, 1989. с. 106-107). У цьому визначенні соціальної нерозумності помітний її зв'язок з конформізмом. Але при цьому вона, значною мірою, обумовлена індивідуальною нерозумністю, яка є не стільки інтелектуальним, скільки особистісним дефектом. Характерні для нього прояви складаються з (а) конформності, (б) релятивізму, (в) консерватизму, (г) егоцентризму, (д) асортативносто-тропізму до «дурної» групи, (е) пасивної агресивності, (ж) нездатності до емпатії та резонансу переживань, (з) прагнення до абсолютизації (лідера, норм або правил); (і) «життя серед оман» 3.

3 Соціологічні, соціокультурні і т. д. інтерпретації часто лежать в зовсім іншій етичній площині, ніж психологічне консультування і психотерапія, де діє закон «психотерапевтичного перетворення етичного» (Бад-Хен А. Що таке психотерапія. СПб., 1993), поза яким неможливе виконання основної умови терапії (консультування) - безумовне прийняття клієнта.

Підводячи підсумки, слід зазначити, що покірність, безумовно, має регресивний характер. Під її впливом не тільки порушується продуктивний розвиток особистості, але й істотно знижується рівень колективних досягнень людства і порушується технологія формування культури. Про це слід пам’ятати, проводячи консультування «зависаючих» абонентів у службах невідкладної телефонної допомоги.

Рекомендована література

Бонгеффер Д. Сопротивление и покорность // Вопросы философии. 1989. № 10. С. 106-167. № 11. С. 90-162.

Ганнушкин П.Б. Избранные труды. М.: Медицина, 1964.

Личко А.Е. Психопатии и акцентуации характера у подрост­ков. Л.: Медицина, 1983.

Фромм Э. Бегство от свободы / Пер. с англ. М.: Прогресс, 1989.

Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности / Пер. с англ. М.: Республика, 1994.