6.5. Зарубіжний досвід процесу децентралізації влади

Державно-територіальний устрій, що закріплений Конституцією, обумовлює застосування певного типу децентралізації, визначає співвідношення владних повноважень центральних і регіональних владних структур, принципи їх взаємовідносин, ступінь централізації або децентралізації державної влади і управління. За типом державного устрою держави поділяються на прості, або унітарні, та складні, найпоширенішим різновидом яких є федерації. Штати в Бразилії та США, провінції в Канаді, землі в Австрії і ФРН зберігають за собою певну політичну та юридичну самостійність та володіють ознаками державності – територіальні одиниці, що утворюють федерацію, мають статус її суб'єктів. Федерацію визначають як союзну державу, в якій територіальні одиниці мають статус конституційної автономії. Федералізм виникає або з необхідності інтеграції первісно самостійних державних одиниць у більшу державу, або внаслідок дезінтеграції унітарних держав. Він є засобом запобігання надмірній концентрації влади в центрі. Федеральні конституції та закони, згідно з якими здійснюється розподіл повноважень між федерацією як цілим та її суб'єктами, мають статус верховенства стосовно законодавства суб'єктів федерації. Конституційна автономія суб'єктів федерації зазвичай є обумовлена. Конституційний устрій земель у ФРН повинен відповідати принципам республіканської, демократичної і соціальної держави й керуватися принципом верховенства закону в межах задуму Основного Закону. Більшість федеральних конституцій не передбачають можливості відокремлення суб'єктів федерації (Австрія, Австралія, ФРН, США, Росія та ін.). Суб'єкти федерації здійснюють владні повноваження і владні функції, якщо конституція не передбачає або не дозволяє іншого. В основному, ця презумпція на користь суб'єктів має силу в законодавчій, виконавчій і судовій сферах. При обговоренні конституційної доктрини виникають суперечки, зокрема, про те, чи з'явилася Австрійська федерація шляхом злиття земель знизу і має договірну основу, чи вона заснована на засадах децентралізації.

Місцеве самоврядування у федеративній державі – це рівень управління, що належить до юрисдикції суб'єктів федерації, які створюють правові одиниці – муніципалітети і визначають коло їхніх повноважень та межі територіальної юрисдикції. При збільшенні завдань, що потребують активних дій центральних органів сучасної держави та зумовлюють необхідність централізації управління, продовжує зберігатися федеративний устрій багатьох сучасних розвинених держав (Австралія, Австрія, Канада, Німеччина, США). З 1993 р. до їх числа додалася Бельгія. Федералізація як одна із форм децентралізації стає важливою передумовою збереження стабільності в демократичній Індії з надзвичайною етнічною та конфесійною строкатістю населення. Розмежування в унітарній державіздійснюється дещо інакше, ніж у федерації. Унітарна держава – це єдина держава, територіально-адміністративні одиниці якої не мають політичної самостійності. Статус органів, що керують територіально-адміністративними одиницями, визначається загально-національними правовими нормами. Ступінь автономності та повноваження різних рівнів управління, що відповідають територіальному поділу унітарних держав, складаються у процесі історичного розвитку на основі прийнятої в цій державі правової системи. Унітарні держави мають різний ступінь децентралізації управління і в принципі не мають істотних перешкод для застосування найдемократичніших моделей місцевого самоврядування. Деякі з унітарних держав мають у своєму складі адміністративно-територіальні автономії (Данія, Іспанія, Італія, Фінляндія, Україна). Залежно від ступеня централізованості / децентралізованості унітарні держави поділяються на декілька підвидів.Формою політичної децентралізаціїможна розглядати перетворення усієї території держави на автономні утворення в Італії та Іспанії. Демократичні процеси в цих державах після падіння диктаторських режимів зумовили їх автономізацію як важливу передумову збереження територіальної цілісності.У деяких унітарних державах відсутні виборні місцеві органи, а керівництво на місцях здійснюють призначені з центру урядовці (Італія до середини 70-х років). В інших – місцеві органи влади обираються, але вони поставлені під контроль представників центральної влади (Франція, Японія). Є унітарні держави, в яких виборні місцеві органи управління перебувають під опосередкованим контролем центральних владних структур (Велика Британія, Нова Зеландія), а також держави, де органам місцевого самоврядування надано найширші повноваження у вирішенні питань економічного, соціального та культурно-духовного розвитку. В багатьох випадкахполітична децентралізаціясупроводжується і вертикальною деконцентрацією виконавчої влади з метою підсилення ролі місцевих органів державного управління. Зокрема, деконцентрація в Італії у 1955 р. була визначена як засіб протидії регіоналізму. Вертикальна деконцентрація державної влади помітно прискорюється з ускладненням покладених на державу завдань і необхідністю більшої диференціації та спеціалізації структурних елементів апарату державного управління.На прикладі Франції можна розглянути процес формування децентралізованого адміністративного і територіального устрою в унітарній державі. У період до 1789 р. Франція була поділена на провінції, що мали власні закони і суди. Французька революція замість провінцій створила департаменти. За розмірами департаменти були значно менші, а їх межі встановлено таким чином, щоб до будь-якого пункту на їхній території можна було дістатися з адміністративного центру на конях не більше, ніж за один день. В основному межі департаментів залишилися без змін і донині. Територіальними формуваннями Республіки є департаменти, муніципалітети і заморські території. Департаменти є інститутами децентралізованого державного управління, їх очолюють префекти, які були і є представниками центральних урядових міністерств на місцях. Згодом у Франції були введені специфічні укрупнені, територіальні одиниці – регіони, які володіють певними автономними правами. Хоч у французькій конституції про регіони не згадується, вона містить положення про те, що законодавством утворюється будь-яке інше територіальне формування. Воно й послужило конституційною підставою для створення регіонів.