Висновки

1. Місцеве самоврядування – політико-правовий інститут, в межах якого здійснюється управління місцевими справами в низових адміністративно-територіальних одиницях через самоорганізацію місцевих жителів за згодою і при підтримці держави. Аналіз характерних рис місцевого самоврядування доводить, що в Україні вибір зроблено на користь громадської теорії місцевого самоврядування. З іншого боку, ряд ознак вітчизняної моделі місцевої влади свідчить про вплив державної теорії місцевого самоврядування та теорії муніципального дуалізму, зокрема законодавчого закріплення норми, згідно з якою джерелом влади є весь народ, а не його частина (громада). 2. Як специфічна форма реалізації народом своєї влади місцеве самоврядування характеризується наявністю особливого суб’єкто-територіальної громади, а також об’єкта – питань місцевого значення - сутності питань (справ), які випливають з колективних інтересів місцевих жителів-членів відповідної територіальної громади, спрямовані на забезпечення нормальної їх життєдіяльності та віднесені до предметів відання місцевого самоврядування. Визнання місцевого самоврядування як однієї з основ конституційного ладу передбачає встановлення децентралізованої системи управління, запровадження інших (аніж при централізації і концентрації владних функцій) засад взаємовідносин центральної та місцевої влади. Це означає, що місцеве самоврядування як одна з основ конституційного ладу (поряд з державою) має джерелом свого існування не державну, а конституційну волю, виступає як: а) фундаментальний конституційний принцип, що встановлює, визнає та гарантує управлінську самостійність територіальних громад; б) правотворча, правозастосувальна та правореалізаційна діяльність, спрямована на здійснення цього принципу; в) політико-правовий стан місцевого життя, яке складається під впливом конституційного механізму. Ця характеристика місцевого самоврядування випливає з намірів України стати демократичною, правовою і соціальною державою. Невід’ємною складовою частиною організації місцевого самоврядування, його економічною основою є комунальна власність. 3. Механізми саморозвитку територіальних громад – отримання необхідних населенню благ в залежності від результатів його праці. Цей процес включає самостійний пошук територіальною громадою, підприємствами і населенням власних джерел стійкого економічного розвитку на основі підвищення зацікавленості працівників в повному залученні в обіг наявних ресурсів. Вирішення даної задачі передбачає, в першу чергу, ефективне використання інтелектуального потенціалу, сучасних інформаційних та інноваційних технологій. 4. Програма розвитку місцевого самоврядування - програмний інтелектуальний продукт у вигляді директивного документу. Орієнтована на комплексну і ефективну реалізацію центрального відтворювального процесу. Розробка і реалізація муніципальної програми розвитку орієнтована на досягнення найкращих економічних і соціальних результатів у середньостроковій і довгостроковій перспективі. 5. Самоорганізація місцевого самоврядування – це процес взаємодії об’єкта і суб’єкта управління, який при відповідній відповідальності і компетентності кадрів може забезпечити стійкий стан і розвиток об’єкту. Самоорганізація є механізм самоуправління спільноти, вироблений його членами з врахуванням специфіки умов їх життєдіяльності. Вона включає здатність кожної людини, підприємства і муніципального утворення адекватно реагувати на різні впливи і забезпечувати ефективний розвиток. Вона досягається на основі отримання соціальних та інших благ в залежності від розмірів доходів, які отримані за рахунок раціонального використання соціального і виробничого потенціалу, в тому числі розвитку творчості, територіальної кооперації, інформатизації, створення ефективних структур управління. Найважливішою характеристикою цієї системи є динаміка розвитку виробництва і населення, а також логічна циклічність цього розвитку. 6. Стратегічне планування територій включає аналіз економічного, кадрового і природного потенціалів, визначення реально здійснюваних цілей і задач соціально-економічного розвитку територій, узгодження групових інтересів всередині територіального утворення, виявлення вільних ресурсів, благоприємних факторів і обмежень, призначення відповідальних за виконання плану. Стратегічне планування здійснюється на середню і більш віддалену перспективу і враховує вплив факторів, які знаходяться за межами територіального утворення, як на державному рівні, так і на регіональному рівнях. 7. Комплексний економічний і соціальний розвиток територій – цілеспрямований процес, зорієнтований на взаємопов’язаний та пропорційний розвиток всіх галузей господарства регіону на основі раціонального використання місцевих і залучення ресурсів, який дає економічний ефект. Вищевказана комплексність досягається шляхом розробки і реалізації програми розвитку на основі використання ідеології соціально-виробничого комплексу і „дерева цілей”. Підсистеми програми покликані забезпечити виробництво засобів виробництва товарів народного споживання і соціальних послуг, а центральна підсистема – їх інтеграцію, що оцінюється виробництвом валового муніципального продукту і кінцевим споживанням на душу населення. Економічні відносини і механізми повинні бути включені в програму розвитку і сприяти покращенню цих показників за рахунок за рахунок підвищення зацікавленості в удосконаленні роботи підприємств і галузей, раціонального використання всіх ресурсів. 8. Місцеве (міське) господарство - економічна організація життєдіяльності населення і господарюючих об’єктів, які знаходяться на території міста чи села через посередництво місцевого управління, правового розпорядження і володіння власністю. Ця організація покликана забезпечити більш повне використання ресурсів, які мають місце в місті і селі, та можливостей територіальної кооперації з метою постійного підвищення ефективності виробництва і якості життя населення. 9. Соціально-економічний розвиток – розвиток, що передбачає взаємопов’язане вирішення економічних і соціальних задач. Він може розумітися як використання соціальних факторів у підвищенні ефективності виробництва, а розвиток останнього використовується для вирішення соціальних задач. 10. Інфраструктура території – комплекс галузей, які забезпечують нормальну життєдіяльність населення. Розрізняють виробничу, соціальну і ринкову інфраструктуру. Виробнича інфраструктура включає галузі, які обслуговують матеріальне виробництво. Соціальна інфраструктура включає галузі, які створюють умови для соціального споживання населення. Регіональна ринкова інфраструктура забезпечує функціонування ринку в територіальному утворенні.