Висновки

1. Для створення системи ефективного управління соціально-економічного розвитку території необхідно: удосконалити класифікацію територій за рівнем їх соціально-економічного розвитку (вони можуть бути розвиненими, слаборозвиненими, депресивними); розробити систему економічних регуляторів, які органи державного управління могли б використовувати для вирівнювання рівнів розвитку окремих територій; схеми, що стимулюватимуть прискорений розвиток слаборозвинених територій; механізм оцінки рівня соціально-економічного розвитку територій, який би включав систему індикаторів – економічних, соціальних, екологічних, демографічних; диференційовану державну інвестиційну політику для територій із різним рівнем економічного розвитку.

2. Концептуальні основи державної регіональної політики зводяться до надання державної допомоги (підтримки) депресивним територіям; підтримка й зміцнення економік найбільш розвинених регіонів для швидкого досягнення ними конкурентоспроможності у світовому просторі. У першому випадку за мету має слугувати зменшення диференціації в рівнях розвитку окремих регіонів, нейтралізація можливого загострення соціальної напруги в найбільш вразливих територіальних утвореннях, у другому – можливість активного використання економічного потенціалу найбільш розвинених регіонів. Підтримка депресивних регіонів передбачає перерозподіл певної кількості ресурсів за рахунок регіонів – лідерів; стимулювання регіонального розвитку регіонів-лідерів навпаки передбачає, що їм створюються належні умови для прискореного розвитку.

3. Нова теорія регіональної політики – це саморозвиток регіонів на основі врахування державою їх інтересів. Стратегічна мета регіонально-адміністративного менеджменту полягає в забезпеченні необхідних організаційно-правових умов для ефективного використання внутрішнього потенціалу регіонів, а не механічному перерозподілі національного багатства між регіонами. Нова регіональна політика, яку можна назвати інноваційною чи політикою місцевих ініціатив, направлена на розвиток здатності регіонів до швидкої адаптації до умов глобалізації.

4. Необхідно запропонувати реальну модель фінансової децентралізації, яка забезпечить стабільність центральної влади і водночас надасть можливості для ініціативи реальній та місцевій владі. Фінансова децентралізація повинна починатись з чіткого розмежування компетенції і повноважень центральної, регіональної і місцевих органів влади у сфері фінансування. Наступним кроком має стати розподіл на стабільній основі дохідної бази між рівнями влади, створення прозорої системи трансфертів, тобто системи, на основі якої кошти передаються з бюджетів одного рівня до бюджетів інших рівнів. Мають бути розмежовані власні і делеговані завдання місцевих органів влади, потрібно створювати механізм фінансування делегованих повноважень органів виконавчої влади органам місцевого самоврядування.

5. Державну регіональну політику мають розробляти та втілювати у життя центральні органи державної влади й місцеві державні адміністрації, а розробка та реалізація політики регіонів має бути покладена на систему органів місцевого самоврядування, дієвість яких забезпечити через створення виконавчих органів на обласному і районному рівнях та відновлення у цій системі вертикалі підпорядкування. При цьому регіональне управління має розглядатися як діалектична єдність державного управління регіонами країни та самоврядування соціально-економічних територіальних комплексів субнаціонального рівня.

6. Регіональна політика будь-якої держави складається з державної регіональної політики та сукупності політики її адміністративних регіонів, причому цілі та принципи кожної з цих політик визначаються відповідно інтересам держав та регіонів; управління розвитком регіонів має розглядатися як поєднання державного управління регіонами та самоврядування регіонів, суб’єктами яких є органи державної влади та органи місцевого самоврядування, що одночасно виступають як об’єкт один до одного. Подальші розробки щодо перетворень у державному управлінні регіонами України мають перш за все бути спрямовані на вирішення проблеми перерозподілу частини повноважень місцевих державних адміністрацій на користь органів місцевого самоврядування для забезпечення можливості самостійно розробляти та здійснювати політику регіону.

7. Сильними сторонами державної регіональної політики є: стабільність розвитку, відновлювання соціально-економічного розвитку; соціально-економічне забезпечення; суспільно-корисна діяльність; раціональне використання економічного потенціалу; зміцнення економічної інтеграції регіонів, структурна перебудова , збалансованість розвитку. Слабкі сторони – потенційні загрози , зниження якості прибутку, погіршення екологічної ситуації, недосконалість технологій.

8. Глобалізація виробнича – це використання міжнародного поділу праці при розміщенні виробництва, а також комплексної глобальної філософії бізнесу, яка передбачає функціонування регіону. Глобалізація економічна – формує якісно нове середовище розвитку міжнародного бізнесу, змінює масштаби, структуру і механізм міжнародної конкуренції. Існують три аспекти міжнародного бізнесу, які сприяють процесам подальшої економічної глобалізації;розширення збуту, придбання ресурсів і диверсифікації джерел постачання і збуту. Глобалізація інвестиційна як новітній процес, надає імпульси економічному розвитку, видозмінює механізми і структуру ринкових відносин. Проблеми інвестиційної глобалізації мають особливе значення для країн з перехідною економікою, у т.ч. і для України, коли можливості мобілізації внутрішніх інвестиційних ресурсів на певний час вкрай обмежені. Глобалізація впливає на розвиток регіонів та потребує вдосконалення механізмів регіонального управління.

9. Таким чином, існування двох типів управлінського процесу – поступового (еволюційного) і вибухового (революційного) з синергетичної точки зору пояснюється загальними законами еволюції дисипативних систем. Такі системи проявляють здатність до самозбереження завдяки підвищенню рівня організації. Вони досягають стійкості, втягуючи в себе речовину і енергію, використовуючи їх для упорядкування своєї внутрішньої структури; ця структура само організується, приймаючи вид ієрархії безлічі подібних один одному (фрактальних підсистем). В організованій, таким чином, системі встановлюється певне співвідношення між порядком і хаосом,а зростання упорядкованості системи має межу, при наближенні до якої її адаптація до зовнішнього середовища зменшується. Зовнішні впливи починають руйнувати організацію системи, вона стає нестійкою, в системі зростає хаос. Проте, якби не дивно вважалося, цей хаос конструктивний в своїй руйнації; в ньому „гинуть” не життєстійкі елементи системи , а це приводить до її реорганізації, в результаті чого утверджується вже інше, нове співвідношення в ній порядку і хаосу. Граничний стан , до якого прямує система, називають аттрактором, який притягує систему до себе. Коли вона потрапляє в конус аттрактора (ведучий до нього „коридор”), це визначає майбутнє системи. Намагання вибратися із конуса аттрактора марні : всі траєкторії руху всередині конусу неминуче приводять до аттрактора. Поки система рухається до аттрактора, це визначає напрямок її еволюції, так що рух її зміни в загальних рисах слід було б передбачити. Але поблизу граничних станів її положення стає нестійким і виникає ряд можливостей . Вибір будь-якої із них може залежати від незначних випадкових обставин і тому стає непередбачливим.Нестійкі стани, із яких система може еволюціонувати по-різному, називають точками біфуркації (від англ.fork – вилка), а різні шляхи подальшого розвитку – біфуркаційними гілками