12.1 Поняття кризи та характеристика основних концепцій кризи

Соціально-економічна система в будь-якому своєму вигляді і будь-якій формі, будь то суспільна формація, регіон, фірма чи підприємство, має дві тенденції свого існування: функціонування і розвиток. Функціонування – це підтримка життєдіяльності, збереження функцій, що визначають її цілісність, якісну визначеність, сутнісні характеристики. Розвиток – це придбання нової якості, що зміцнює життєдіяльність в умовах середовища, що змінюється.

Функціонування і розвиток найтіснішим чином пов’язані між собою. Вони відбивають діалектичну єдність основних тенденцій соціально-економічної системи. Цей зв'язок можна бачити в її характеристиках і показниках (рис. 12.1).

Рисунок 12.1 – Виникнення небезпеки кризи в соціально-економічній системі

Таким чином, виникає циклічна тенденція розвитку, що відбиває періодичне настання кризи. Криза – це крайнє загострення протиріч у соціально-економічній системі, що загрожує її життєстійкості в навколишньому середовищі. Криза при широкому розумінні, так само потрібна системі, що розвивається, як і стабільний стан. Кризу треба розглядати як переломний момент у розвитку системи, що дає простір новому виклику економічних змін. Кризи можуть бути викликані не тільки протиріччями функціонування і розвитку, але можуть виникати й у самих процесах функціонування. Це можуть бути, наприклад, протиріччя між рівнем техніки і кваліфікацією персоналу, між технологіями й умовами її використання. Причини кризи можуть бути різними. Вони поділяються на: об’єктивні, пов’язані з циклічними потребами модернізації і реструктуризації системи, а також з несприятливими впливами зовнішнього середовища; суб’єктивні, що відображають помилки і волюнтаризм в управління (рис. 12.2).

Причини криз можуть носити також природний характер і технологічний відбиток, пов’язаний з діяльністю людини. Причини кризи можуть бути зовнішніми і внутрішніми. Перші пов’язані з тенденціями і стратегією макроекономічного розвитку чи навіть розвитку світової економіки, конкуренцією, політичною ситуацією в країні. Другі – з ризикованою стратегією розвитку регіонів, соціальними конфліктами, недосконалістю управління, недоліками в організації інноваційної й інвестиційної політики.

Різні наслідки кризи визначаються не тільки її характером, але й антикризовим управлінням, що може чи пом’якшувати кризу, чи загострювати її. Можливості управління в цьому відношенні залежать від мети, професіоналізму, мистецтва управління, характеру мотивації, розуміння причин і наслідків, відповідальності. На рис. 12.3 наведені можливі наслідки криз.

РРисунок 12.2 – Причини кризи

Рисунок 12.3 – Можливі наслідки криз

На макрорівні великих економічних систем кризи виникають найчастіше через розриви між виробництвом і споживанням товарів. У докапіталістичних способах виробництва існувало недовироблення матеріальних благ. При капіталізмі вперше виникло надвиробництво. Найбільш глибоко і докладно цю проблему досліджував К.Маркс. він розкрив причини економічних криз і обґрунтував їхню неминучість в умовах стихії й анархії виробництва.

Перша економічна криза відбулась в Англії в 1825 р., де на той час капіталізм став пануючим ладом. Наступна криза в 1836 р. охопила вже Великобританію і США. Криза 1847 р. торкнулася майже всіх країн Європи. Перша світова криза відноситься до 1857 р. Це була сама глибока криза з часу початку капіталістичного розвитку. Світові економічні кризи відбувалися в 1900-1903 рр., 1907 р., 1920 р., але всі вони не йшли ні в які порівняння зі світовою кризою 1929-1933 рр. Вона продовжувалася більше чотирьох років і охопила увесь капіталістичний світ і всі сфери економіки. Тільки в США розорилося 109 тис. фірм. Після цієї кризи депресія була затяжною. Після деякого пожвавлення наступила нова криза, характерна тим, що їй не передувала фаза підйому. Нова криза хоча і була слабшою попередньої, але протікала дуже гостро. Загальний обсяг промислового виробництва в капіталістичному світі скоротився на 11%, а в США – на 21%, випуск автомобілів зменшився на 40%. Розвиток і загострення цієї кризи був перерваний другою світовою війною 1939-1945 р. Після другої світової війни в 1948-1949 р. вибухнула локальна економічна криза, що охопила США і Канаду. У США обсяг промислової продукції тоді упав на 18,2%, а в Канаді –на 12%, а загальний обсяг промислового виробництва розвинутих капіталістичних країн скоротився на 6%. Чергові економічні кризи в капіталістичних країнах виявлялися в 1953-1954 і 1957-1958 рр. Але найглибшою була економічна криза 1973-1975 рр. Вона охопила усі капіталістичні країни і відрізнялася високим рівнем інфляції. Характерною рисою цієї Кризи було переплетіння її з глибокими структурними кризами, що вразили найважливіші сфери виробництва – енергетику, сировинні галузі, включаючи і сільське господарство, а також валютну систему.

Дуже суперечливі точки зору на причини економічних криз. І для цього є чимало об'єктивних передумов. Справа в тім, що вплив на циклічність, відтворення тих самих факторів у різні періоди дуже різний і до того ж прояв їх в окремих державах має свої особливості. Багато економістів тривалість циклу пов’язують з науково-технічним прогресом (НТП). Активна частина основного капіталу морально старіла протягом 10-12 років. Це вимагало її відновлення, що служило стимулом економічного пожвавлення; вихідним поштовхом служить заміна устаткування і технології, відновлення основного капіталу, яке називають матеріальною основою економічного циклу. Наступні скорочення періодів циклу (з 10-11 років у ХІХ ст. до 7-8 років у передвоєнні і 4-5 років у післявоєнні роки ХХ ст.) пов’язуються з прискоренням термінів відновлення основного капіталу під впливом НТП у сучасному світі. У К. Маркса була своя система поглядів не тільки на причини, що визначають тривалість циклів, але і на саму природу циклічності. Принциповою відмінністю точки зору К. Маркса в даній проблемі є те, що причини циклічності капіталістичного відтворення він бачив у самій природі капіталізму, безпосередньо в протиріччі між суспільним характером виробництва і приватним характером присвоєння його результатів. Представники неокласичної і ліберальної шкіл висували різні версії на природу і причини економічних криз. Багато хто з них вважав причиною криз недоспоживання населення, що породжує надвиробництво. Послідовною представницею теорії недоспоживання була Джоан Робінсон, лідер лівого кейнсіанства. Ліками від криз вважалося стимулювання споживання, але виникаючий недолік споживання (платоспроможність) є скоріше наслідком, ніж причиною кризи. Більш близькі до марксистської позиції економісти вважають причиною криз диспропорціональність чи «нерівновагу». Кризи зумовлені відсутністю правильних пропорцій між галузями, стихійними діями підприємців. Теорія нерівноваги сполучається з іншим розповсюдженим поглядом на кризи як на породження зовнішніх умов політичних, демографічних, природни. Ф. фон Хайєк – прихильник ринкової свободи і супротивник державного втручання вважав, що кризи надвиробництва виникають через надлишкове фінансування з боку держави (дешевих кредитів, накачування попиту).

Існує психологічна теорія криз, за якої, на думку І. Шумпетера, кожній фазі властива своя психологічна картина, що формує відношення до інвестицій. Паніка і розбрід кризового стану ведуть до застою капіталовкладень, підвищений настрій в умовах підйому стимулює гарячку. «Мінливі ситуації» формують нерівномірність інвестиційного циклу. Економічною наукою до даного часу розроблений цілий ряд різних теорій, що пояснюють причини економічних циклів і криз. П. Самуельсон, наприклад, як найбільш відомі теорії циклів і кризи в своєму доробку «Економіка» відзначає наступні: • грошову теорію, що пояснює цикл експансією (стиском) банківського кредиту (Хоутрі й ін.); • теорію нововведень, що пояснює цикл використанням у виробництві важливих нововведень (Шумпетер, Хансен); • психологічну теорію, що трактує цикл як наслідок хвиль песимістичного і оптимістичного настрою, що охоплюють населення. (Пігу, Беджгот й ін.); • теорію недоспоживання, що вбачає причину циклу в занадто великій частці доходу, що йде багатим і ощадливим людям, у порівнянні з тим, що може бути інвестоване (Гобсон, Фостер, Кетчінгс й ін.); • теорію надмірного інвестування, прихильники якої вважають, що причиною рецесії є, швидше, надмірне, ніж недостатнє, інвестування (Хайєк, Мізес й ін.); • теорію сонячних плям – погоди – врожаю (Джевонс, Мур). Таким чином при оцінці поглядів на циклічність та її причини слід зазначити, що вони видозмінювалися в часі разом зі зміною самої соціально-економічної дійсності. З урахуванням цього заслуговує на увагу точка зору ряду російських економістів, які виділяють три етапи в зміні поглядів на економічні цикли.

Перший етап охоплює період з початку ХVIII ст. до середини 30-х років ХХ ст. У цей період переважали судження про те, що економічні кризи або взагалі неможливі при капіталізмі (ДЖ.С. Мілль, Ж.-Б. Сей, Д. Рікардо), або вони носять лише випадковий характер і що система вільної конкуренції здатна самостійно їх переборювати (Ж.-Ш. Сісмонді, К Каутський). Другий етап охоплює період із середини 30-х до середини 60-х років ХХ ст. Виділення цього періоду пов’язане з працями Дж.М. Кейнса і насамперед з його висновком про те, що економічні кризи (точніше депресія, застій) неминучі в умовах класичного капіталізму і випливають із природи властивого йому ринку. Дж. М. Кейнс одним з перших серед західних економістів прямо заявив про те, що капіталістичний ринок містить у собі різні прояви монополізму і сполучається з державним регулюванням, від чого ціни і заробітна плата є негнучкими. Як принципово необхідний засіб згладжування проблем кризи і безробіття Кейнс висунув ідею забезпечення державного втручання в економіку з метою стимулювання ефективного сукупного попиту. До його заслуг у дослідженні фактора циклічності варто також віднести розроблену ним теорію мультиплікатора, що у подальшому стала широко використовуватися при аналізі причин циклічності. Третім етапом у дослідженні причин економічних циклів є період із середини 60-х років до теперішнього часу. У цей період, по-перше, стала приділятися особлива увага розмежуванню екзогенних (внутрішніх) і ендогенних (зовнішніх) причин циклічності ринкової економіки, причому саме ендогенним факторам стала приділятися переважна увага. По-друге, визначилася позиція ряду фахівців, відповідно до якої держава в розвинутих країнах далеко не завжди прагнула до антикризового регулювання, згладжування циклічних коливань і до стабілізації економічної рівноваги, а проводила нерідко так звану проциклічну політику, тобто провокує і підтримує циклічність.

Докладний аналіз екзогенних і ендогенних підходів до пояснення причин циклічності представлений так званим мультиплікаційно-акселераційним механізмом циклу. Моделі мультиплікатора й акселератора і теорії розглядаються роздільно, але в житті їхній механізм діє в тісному взаємозв’язку: як тільки приходить у дію один з даних механізмів, починає функціонувати і другий. Якщо, наприклад, у положенні рівноваги відбувається автономна (не залежна від економічної системи) зміна попиту у вигляді приросту інвестицій, то в рух приходить мультиплікатор, що викликає цілий ряд змін доходу. А зміни доходу надають руху принципу акселератора і породжують зміни в обсягах похідних капіталовкладень, зміни в капіталовкладення знову пускають у хід мультиплікатор, що породжує зміни доходу, які приводять, до нових капіталовкладень. Відхилення, що викликає мультиплікаційно-акселераційний механізм, поділяють на три основні категорії: згасаючі, вибухові і рівномірні. Згасаючі – такі коливання, амплітуда яких поступово скорочується до того моменту, де вони зовсім зникають і дохід стабілізується на досягнутому рівні. При вибухових коливаннях амплітуда постійно збільшується. Рівномірні коливання мають місце тоді, коли амплітуда коливань постійна. Дослідження природи циклічності відтворення в умовах державного регулювання економіки породили ряд нових поглядів і концепцій з даної проблеми. У їхньому числі концепції «рівноважного ділового циклу» і «політичного ділового циклу» . Перша відбиває розвиток ідей монетаризму. Відповідно до цієї концепції держава поряд з багатьма властивими їй функціями відіграє роль своєрідного генератора грошових «шоків», що виводять господарську систему зі стану рівноваги й у такий спосіб підтримують циклічні коливання в суспільному відтворенні. У 70-80-х роках дана концепція активно розроблялася представниками теорії раціональних очікувань. Якщо монетаристи вважають, що держава може спровокувати цикл, користуючись недостатньою інформованістю людей про дійсний зміст і цілі різних напрямків державної економічної політики, прихильники теорії раціональних очікувань виходять у даному питанні з протилежних позицій. Вони вважають, що підприємці і населення навчилися завдяки інформаційній революції, що відбувається, оцінювати і розпізнавати мотиви рішень державних органів і можуть вчасно реагувати на них згідно своєї вигоди. У результаті мета державної політики залишається нереалізованою, а спад і підйом приймають більш виражений характер.

Друга концепція («політичного ділового циклу») базується на тім, що залежність між рівнем безробіття і рівнем інфляції визначається кривою Філіпса, тобто існує зворотна залежність між даними величинами: чим менше безробіття, тим швидше ростуть ціни. Її прихильники вважають, що економічне становище усередині країни істотно впливає на популярність правлячої партії. У якості головних економічних важелів, на які реагує населення, виділяються темпи інфляції і норма безробіття: чим нижчі їхні рівні, тим за інших рівних умов більше голосів буде подано на майбутніх виборах за правлячу партію чи президента. З метою забезпечення перемоги уряд вживає заходів для підтримки такого сполучення рівнів інфляції і безробіття, що представляється найбільш прийнятним виборцям. Тому адміністрація після приходу до влади намагається знизити темпи росту цін шляхом штучного провокування кризових явищ, а до кінця свого правління влада починає вирішувати протилежне завдання – піднімає рівень зайнятості. Останній викликає ріст цін, але розрахунок робиться на те, що до виборів рівень зайнятості підніметься, а інфляція не встигне набрати повної сили і партія влади може забезпечити собі перемогу на чергових виборах. Відповідно до сучасних уявлень, економічна динаміка макросистеми являє собою циклічний процес, що має складну структуру. Цей процес є результатом накладання циклів різного характеру: коротких (трьох-п’ятилітніх ділових) циклів Кітчіпа, цикл Жюглара (6-8 років), циклів Лабруса, названих інтерциклами (10-12 років), гіперциклами Коваля (подвоєних циклів Жюглара), довгих хвиль Кондратьєва (більше 50 років) і вікової тенденції. Дослідження властивостей цих циклів, механізмів їхньої генерації і результатів поки не досягли всеохоплюючої глибини, однак досить серйозно показали плодотворність ідеї циклічності, що пронизує економічне мислення.