7.7 Прибуток і його норма

Що є прибутком? За реалізовану продукцію підприємство отримує відповідну суму грошей - валову виручку. Одна її частина йде на заміщення зношених засобів виробництва(с), інша - на заробітну плату працівників(v), що разом становить собівартість продукції. Тоді прибуток з кількісного боку - різниця між валовою виручкою і собівартістю, а з якісного боку - перетворена форма додаткового продукту і додаткової вартості. Термін „перетворена форма” означає, що прибуток приховує справжнє джерело свого виникнення і створює враження, що участь в його появі брали не лише працівники, а й засоби виробництва. Саме так стверджують західні економісти, починаючи з теорії трьох факторів виробництва. Працівниками на сучасних капіталістичних підприємствах є не лише наймані працівники, а й власники, які управляють цими фірмами. Вищі менеджери самі частково стають власниками компаній, виконуючи функції управління, беруть участь у формуванні новоствореної вартості (v+m), отримують плату за свою працю як з необхідного, так і з додаткового продукту. Тому з якісного боку категорія “прибуток” також виражає відносини між власниками засобів виробництва і найманими працівниками з приводу створення та привласнення.

Прибутковість підприємства слід розглядати у двох вимірах: 1) як прибутковість усього підприємства щодо всього авансованого капіталу (тобто витрат на c+v); 2) як прибутковість виготовлення окремої партії товарів. Остання вимірюється співвідношенням прибутку та собівартості певної партії товарів.

Авансуючи капітал на виробництво товарів, підприємець цікавиться насамперед вигодою, рівнем приросту вкладеного у виробництво капіталу. Цей рівень знаходить свій вираз у нормі прибутку.

Норма прибутку – це процентне відношення маси прибутку до авансованого капіталу:

p’= (p/(c+v))  100%

де р’ - норма прибутку;

р - маса прибутку;

с +v — авансований капітал.

Середня норма прибутку в крупних компаніях становить до 12%. Його величина залежить від швидкості обороту виробничих фондів, зниження собівартості продукції, зростання продуктивності праці, величини створеного додаткового продукту та інших факторів.

7.8 Теорія фірми та ринкова пропозиція

Основним економічним агентом ринкової економіки є фірма.

Фірма – це організація, що володіє одним або декількома, підприємствами, використовує ресурси для виробництва товару або послуги з метою одержання прибутку.

Доречно поставити питання, яка причина змушує індивідуальних підприємців поєднуватися у фірму? Адже відомо, що ринок забезпечує волю, а фірма її обмежує.

Справа в тому, що для успішного функціонування на ринку підприємець повинен мати про нього певну й докладну інформацію, що вимагає великих витрат, які визначають як трансакційні (лат. transactio — угода).

Засобом знизити ці витрати є організація фірми, у якій трансакції виявляються дешевше. Вважається, що фірми виникають у відповідь на дорожнечу ринкової координації.

У західній економічній літературі існує цілий ряд теорій фірми, у кожній з яких по різному визначається її мета та засоби її досягнення.

Традиційна теорія пояснює поводження фірми прагненням до максимізації прибутку. Менеджеральна теорія фірми доводить, що ціль фірми — максимізація обсягу продажів і тільки потім доходу. Основну роль у цьому процесі грають не власники, а управлінці, менеджери, які зацікавлені в зростанні торгівельної виручки, тому що від неї залежать їхня платня й інші виплати й пільги.

Теорія максимізації росту заснована на ідеї про те, що зростаюча фірма переважніше, ніж просто велика фірма. У її рості зацікавлені й власники, і менеджери, і акціонери.

Існує два шляхи росту: внутрішній, за рахунок концентрації виробництва й капіталу, і зовнішній, котрий заснований на централізації виробництва й капіталу в результаті злиттів і поглинань.

Внутрішні джерела росту:

а) нерозподілений прибуток, що вертається у виробництво;

б) випуск акцій;

в) позичкові кошти, узяті в банку.

Зовнішні джерела росту:

а) злиття, тобто об'єднання двох і більше компаній;

б) поглинання однією фірмою іншої через скупку контрольного пакета акцій.

Злиття й поглинання здійснюються шляхом горизонтальної, вертикальної інтеграції й диверсифікації.

Горизонтальна інтеграція супроводжується придбанням однією фірмою інших, що займаються тим самим бізнесом.

Різновидом горизонтальної інтеграції є диверсифікація (англ. diversification — розмаїтість), що означає об'єднання фірм, чиї технологічні процеси ніяк не зв'язані (наприклад, виробництво хімічних волокон і літаків).

Вертикальна інтеграція означає об'єднання фірм, зайнятих на цілому ряді етапів виробничого процесу знизу доверху (наприклад, від видобутку нафти до торгівлі нафтопродуктами).

Теорія множинності цілей головний упор робить на характері поводження вищого керівництва фірми. Поводження повинне бути таким, щоб урахувати інтереси всіх зацікавлених осіб: робітників, менеджерів, акціонерів і керівників. Ця теорія найбільше поширення одержала в Японії.