12.2 Темпи економічного зростання

Економічне зростання виміряється річними темпами зростання у відсотках:

Темп зростання ВНП = ВНП₁ / ВНП ₀  100%,

де ВНП₁ – національний продукт звітного року;

ВНП₀ – національний продукт базисного року.

Розрізняють високі, нульові., негативні та оптимальні темпи. Які ж них вигідніші?

На перший погляд наче вигідніше мати високі темпи. Але при цьому слід ураховувати: 1) якість продукції ( так високі темпи виробництва телевізорів, що вибухають – це погано); 2) важлива структура приросту продукції: при значному прирості воєнної продукції і низькому - предметів споживання життєвий рівень населення знижується, що теж погано.

Нульові темпи економічного зростання не завжди носять негативний характер. Так, якщо вони знижують матеріалоємність і цим призводять до економії витрат на фактори виробництва, то це не погано.

Негативні темпи - свідчення кризи національної економіки.

Оптимальні темпи не можуть бути ні занадто високими, ні занадто низькими. Вони повинні бути такими, щоб забезпечити макроекономічну рівновагу.

12.3 Чинники економічного зростання

Економічне зростання визначається численністю чинників, важливішими з яких є: чинники пропозиції, чинники попиту, чинники розподілу.

До чинників пропозиції належать:

- кількість і якість природних ресурсів (земля, родовища корисних копалин, клімат та ін.): чим кращі природні умови, тим більше у країни можливостей для економічного зростання;

- кількість і якість працездатного населення: залежність і в цьому випадку пряма;

- наявність основного капіталу;

- рівень технології, яка використовується для виробництва продукції.

До чинників попиту належать такі, які збільшують сукупний попит суспільства на виробляєму продукцію і цим стимулюють її зростання:

- заробітна плата – чим вона вища, тим вищий і попит;

- фіскальна політика держави – чим вищи податки, тим нижча заробітна плата, отож, нижче попит та економічне зростання;

- схильність населення до заощадження також знижує реальний попит, а значить, економічне зростання.

Розподіл ресурсів повинен бути організований найкращим для приросту продукції (економічного зростання) способом.

12.4 Економічне зростання і економічні цикли

З того часу, як велика машинна індустрія стала пануючою формою суспільного виробництва (перша половина 19 ст.), поступальний розвиток господарства спочатку в окремих країнах, а потім і в цілому світі став періодично „пробуксовувати”. Кожні 7-11 років стали виникати економічні кризи, які свідчили про те, що вироблено надто багато товарів, більш від того, що може бути реалізовано, тобто сукупна пропозиція періодично ставала більшою за сукупний платоспроможний попит. Причому товари не реалізуються в такій ситуації не через те, що в них немає потреби. Навпаки, значна частина населення не задовольняє в цей час своїх найжиттєвіших потреб.

Безперешкодна реалізація сукупного суспільного продукту теоретично можлива. Це зумовлюється наявністю економічної рівноваги між різними частинами суспільного виробництва. А саме: а) між першим і другим підрозділами; б) між галузями; в) між виробництвом і споживанням; г) між сукупним попитом і сукупною пропозицією. В той же час кризи, починаючи з 1825 р. відбуваються в економіці постійно. Лише у 20 ст. у розвинутих країнах заходу мали місце 12 циклічних криз. З часу першої такої кризи в економічній теорії з’явилося до 200 концепцій причин її виникнення та сутності.

Так, англійській економіст У.Джевонс виникнення економічних криз та їх періодичність пов’язував з появою темних плям на сонці. Американський економіст Г.Мур пояснював кризи змінами ритму руху планети Венери. Француз А.Афталіон причиною криз вважав нерівномірність технічного прогресу, а його співвітчизник Симон де Сисмонді - недостатнє споживання населення. Український економіст М.Туган-Барановський причину економічних криз вбачав в диспропорційному розвитку окремих галузей економіки. Американці Й. Шумпетер та Х.Елвін пояснювали кризи використанням у виробництві важливих нововведень. Англійські економісти А.Пігу і Д.Кейнс трактували кризу як наслідок песимістичних або оптимістичних настроїв населення.

Класифікуючи різноманітні теорії економічних криз, американський економіст П.Самуельсон зводить їх у дві великі групи: екстернальні теорії (зовнішні) і теорії інтернальні (внутрішні).

Екстернальні теорії. Їх автори вбачають головні причини економічних криз у коливаннях факторів, що лежать за межами економічної системи: поява темних плям на сонці, війни й революції, природні катаклізми тощо.

Інтернальні теорії. Прибічники цих теорій причини економічних криз обумовлюють факторами, що знаходяться в середині економічної системи: недостатнє споживання населення; диспропорційність між галузями економіки; розширення або звуження банківського кредиту, тощо.

Отже, одні економісти пояснюють виникнення економічних криз випадковими обставинами, інші визнають кризи як явище галузевого характеру - неполадки у грошово-кредитній сфері, у сфері розподілу, в капіталовкладеннях. Тому, на їх думку, навівши порядок у цих сферах можна уникнути економічних криз. Проте, як показує історичний досвід, навіть при відносно ідеальному порядку в кредитно-грошових та розподільчих відносинах у розвинутих країнах світу економічні кризи все одно періодично виникають. Тому згодом певна частина науковців стала визначати, що кризи - явище властиве ринковій економіці за умов, коли вона стає великомасштабною й складною. І взагалі кризи - це не кризи, а цілком закономірні спади виробництва, зумовлені циклічним характером економічних процесів. А тому слід дбати не про те, як їх уникнути, а про те, як не допустити глибоких спадів і великих піднесень економічної кон’юнктури.

На інших позиціях стояв К.Маркс. Для нього економічні кризи-явище загальноекономічне, але не обов’язкове для ринкової економіки. Справжня причина криз лежить не в тих чи інших економічних, технічних, природних чи політичних негараздах, а в специфічній суті виробничих відносин і суперечностей ринкової системи, основаній на приватній власності на засоби виробництва. Тому в рамках цієї системи кризи неминучі. В той же час, змінивши економічну основу існуючого суспільного ладу - приватну власність на засоби виробництва, можна позбутися кризи. Чому ставиться так питання? Річ у тім, що ринковій економіці, основаній на приватній власності на засоби виробництва, притаманний ряд нездоланних суперечностей. В першу чергу - це основна суперечність капіталістичного виробництва - суперечність між суспільним характером виробництва й приватнокапіталістичним привласненням результатів виробництва. Цей продукт суспільної праці привласнюється не суспільством у цілому, а окремими приватними власниками. Ця основна суперечність в реальному житті проявляється в ряді конкретних суперечностей: а) між працею і капіталом; б) між виробництвом і споживанням; в) між планомірною організацією виробництва на окремих підприємствах і відсутністю її в суспільстві; г) між виробництвом і сферою обігу.

Наявність цих суперечностей веде до постійного порушення необхідних пропорцій відтворення, що в умовах великого й складного виробництва робить економічні кризи неминучими.

Неминучість економічних криз в умовах ринкової економіки проявляється в їх періодичності. Отже, сучасна світова економіка розвивається циклічно, тобто від однієї економічної кризи до іншої. Цей період розвитку від кризи до кризи отримав назву економічного циклу.

По тривалості виділяють: а) малі цикли - короткочасні коливання ділової активності, що продовжуються 3-4 роки; б) середні цикли - терміном 7-11 років; в) великі цикли, періодичність яких становить 40-60 років; г) вікові циклічні коливання.

Усі кризи різняться між собою, бо кожна з них історично неповторна й індивідуальна. Проте майже для всіх середніх циклів характерним є проходження через чотири фази - криза, депресія, пожвавлення, піднесення.

Визначальною фазою економічного циклу є криза. Кризою завершується один цикл і починається новий. Основними напрямками кризи є:

- перевиробництво товарів порівняно з платоспроможним попитом на них;

- різке падіння цін внаслідок перевищення пропозиції товарів над попитом на них;

- різке скорочення обсягів виробництва;

- масові банкрутства підприємств;

- значне зростання безробіття й зниження заробітної плати;

- потрясіння кредитної системи.

Криза змінюється депресією, характерними рисами якої є:

- поступове зменшення товарного надлишку в результаті відновлення й реалізації товарів;

- призупинення різкого падіння цін;

- припинення спаду виробництва;

- падіння позичкового процента.

Наступними фазами економічного циклу є пожвавлення й піднесення. Ці фази характеризуються зростанням виробництва, різниця лише в тому, що під час пожвавлення відновлюється тільки той обсяг виробництва, який був досягнутий перед кризою, а під час піднесення обсяги виробництва перевершують докризовий рівень. Найбільш важливою з цих двох фаз є фаза піднесення, основними рисами якої є:

- швидке зростання виробництва;

- значне підвищення товарних цін;

- скорочення розмірів безробіття;

- підвищення заробітної плати;

- кредитна експансія, тобто розширення розмірів кредиту, що надається банками.

Але саме у цей найбільш сприятливий для економіки період в її надрах зростають передумови майбутнього спаду.