§ 3. Інститути кримінального права

3.1. Основні інститути кримінального права країн англо-американської правової сім'ї

Злочини у Великобританії та Сполучених штатах Америки

Законодавчого визначення злочинного діяння в англійсь-кому та американ­ському праві немає. Поняття злочину подається в судових рішеннях і застосо­вується до конкретних його видів (Англія), або в окремих літературних джере­лах з кримінального права. У США нормативне визначення існує в окремих північноамериканських штатах, однак і вони по суті мають формальний харак­тер, тобто є такими, в яких не розкривається соціальна сутність злочину, кот­рий визначається як діяння, заборонене нормами права під загрозою покарань.

Тривалий час в Англії зберігалася сформована ще в епоху середньовіччя тричленна структура злочинів: тризн (зрада), фелонія (тяжкий кримінальний злочин), місдімінор (здебільшого дрібні злочини). У XVIII ст. ця традиційна схема лише поповнилася новими видами злочинів. З 60-х pp. XVII ст. до поча­тку XIX ст. число діянь, що кваліфікувались як фелонія й каралися за тради­цією стратою, зросло від 50 до 200.

Лібералізація каральної політики в Англії в цей час здійснювалася лише ті­єю мірою, якою це було необхідно для самих правлячих кіл, котрі прагнули захистити себе від переслідувань з боку короля й урядової влади. Це стосувало­ся в основному кримінального процесу.

Важливі перетворення в англійському кримінальному праві відбулися у XX ст.: у 1945 p., були скасовані розходження між фелонією і тризн, у 1967, згід­но зі ст.1 Закону про кримінальне право, було закріплено розподіл злочинних діянь на фелонії та місдімінор.

У другій половині XX ст. склалося кілька класифікацій злочинів. Найбільш поширеними класифікаціями є ті, що здійснені за такими критеріями:

I. залежно від значимості об'єкта зазіхання;

II. за ступенем небезпеки діянь;

III. за їх ставленням до норм моралі.

І. За об'єктом, на який вони спрямовані:

а) злочини проти уряду й суспільства;

б) злочини проти особистості;

в) злочини проти власності.

Перша група поділяється на 18 категорій злочинів: проти королівської вла­ди; проти громадського спокою; незаконне володіння вогнепальною зброєю; розголошення державної таємниці; проти посадових осіб; проти правосуддя; проти власності й повноважень королівської влади; проти іноземних держав; проти релігії; проти шлюбу та сім'ї; проти честі й моралі; проти публічного здоров'я й безпеки; проти профспілок та підприємців; бродяжництво тощо.

Друга група містить у собі 3 категорії злочинів: діяння, які «заподіюють шкоду тілу» (убивство, самогубство, тілесні ушкодження, небезпечне управлін­ня транспортними засобами тощо); статеві злочини; жорстоке ставлення до ді­тей, підмайстрів та слуг.

До третьої групи входять 4 категорії злочинів: заволодіння майном, одер­жання майна шляхом обману, підробка, злочинне пошкодження майна.

Розділ III. Держава і право країн західної цивілізації 549

II. За ступенем небезпеки злочинів в англо-американському кримінальному праві існують два види класифікації: матеріально-правова і процесуально-правова.

Після того, як в Англії скасували розподіл злочинних діянь на фелонії і мі-сдімінор (1967 р.), за матеріальною ознакою всі злочини стали поділятися на дві групи: 1) зрада; 2) інші злочини.

З процесуальної точки зору злочини поділяються на дві групи:

1) злочини,-справи про які розглядаються з дотриманням процедури, що вимагає обвинувального акту; 2) злочини, справи про які розглядаються у спрощеному порядку, або сумарні. У першому випадку справи можуть бути розглянуті за участю присяжних і з дотриманням цілої низки процедурних правил, що не поширюються на розгляд справ у спрощеному порядку. В анг­лійському праві ці групи злочинів доповнюються третьою — «змішані» («гіб­ридні») злочини. Для них вибір процедури судового розгляду залежить від сто­рони обвинувачення або самих обвинувачуваних.

В основі цього поділу так само лежить ступінь суспільної небезпеки діяння, а також інші фактори.

Згаданим Законом 1967 р. в Англії уведено ще один вид процесуальної кла­сифікації злочинів, що була частково змінена Законом про поліцію й докази: 1) злочини, після скоєння яких підозрювані можуть бути піддані арешту до су­ду (арештні справи); 2) злочини, після скоєння яких такий арешт не може відбутися. До першого належать злочини, за які особі віком не молодше 21 року, раніше засудженій, може бути призначене покарання на термін 5 і бі­льше років позбавлення волі, або визначене законом інше покарання.

Загалом (але з деякими особливостями) стара англійська класифікація злочинів за ступенем небезпеки прийнята в СІЛА. За американською мате­ріально-правовою класифікацією, злочини поділяються на дві групи: 1) небезпечні злочини — фелонії; 2) менш небезпечні — місдімінори. До другої групи відносяться, як правило, ті злочини, за які може бути призна­чено покарання до одного року позбавлення волі і штраф, а до першої — всі інші. З другої групи виділяється, як правило, підгрупа — незначні місдімі­нори, або порушення.

У свою чергу, законодавство більшості штатів поділяє і фелонії, і місдіміно­ри на кілька категорій, залежно від чого встановлюються межі покарань. Так, відповідні злочинні діяння називаються фелоніями класів А, В, С тощо (зазви­чай у межах 3-5 класів) і місдімінорами класів А і В або А, В і С. Сутність і практичне значення класифікацій злочинних діянь полягає в тому, що вони визначають межі покарань, призначуваних за злочинні діяння відповідної ка­тегорії.

Традиційні розходження між фелоніями та місдімінорами відіграють суттє­ву роль при кваліфікації злочинів, у сфері кримінального процесу, в умовах відбування покарання й у правових наслідках осуду. Здійснення фелонії або одна тільки мета її здійснення нерідко служать обтяжувальною обставиною, прямо передбаченою законом (при вбивстві, підбурюванні й ін.). Закони майже всіх штатів передбачають, що засуджені за фелонію відбувають покарання в каральній установі більш суворого режиму. Засудження за фелонію, на відміну від місдімінора, пов'язане з втратою багатьох прав та привілеїв: участь у вибо­рах, обіймання публічних посад тощо.

З процесуальної точки зору всі злочини у США поділяються на такі групи: 1) злочини, справи про які розглядаються з обвинувальним актом; 2) злочини,

550 Частина II. Держава і право країн громадянського суспільства

справи про які розглядаються у спрощеному порядку. До перших відносять фелонії, а до других — незначні, менш небезпечні, злочини (незначні місдімі-нори).

III. У кримінальному праві Англії і СІЛА поширеною є й класифікація зло­чинів відповідно до морально-етичної оцінки конкретних діянь. З цього погля­ду злочинні діяння поділяються на дві групи: 1) злочини, що «самі по собі є злом», тобто суперечать уявленням людей про добро і зло, про моральне й амо­ральне (убивство, тілесні ушкодження, розкрадання, шахрайство тощо); 2) діяння, що стають злочинними тільки в силу заборон, уведених державою, незалежно від того, засуджуються вони мораллю чи ні.

Така класифікація має для Англії певне практичне значення, оскільки за­кон і судова практика в багатьох випадках не вимагають, щоб кримінальна відповідальність за злочин, що не є «аморальним», покладалася судом за наяв­ності провини підсудного.

Деякі англійські юристи вважають за необхідне встановити різні процесуа­льні правила судового розгляду для кожної з цих груп злочинів. «Аморальні» злочини, на їх думку, повинні розглядатися за участю присяжних, а інші — тільки суддями-професіоналами без участі присяжних.

Покарання в Великобританії та Сполучених штатах Америки

У законодавстві розгляданих країн не існує загального визначення покаран­ня, його сутності й цілей, а лише встановлюється система покарань (а нерідко — й інших кримінально-правових заходів), що можуть бути призначені за зло­чинне діяння. Вона включає такі основні види:

1)страта;

2. позбавлення волі (переважно різні види тюремного ув'язнення);

3. штраф.

Особливістю англійського кримінального права у вченні про покарання є про­голошення триєдиної мети покарання — відплата, залякування й виправлення. Юридична доктрина США в цілому зазнала на собі впливу основних теорій про покарання, розроблених англійськими юристами.

Англія (Великобританія). За англійським правом, санкції складаються з аб­солютно визначених (страта й довічне ув'язнення) і відносно визначених (ув'язнення на термін від одного дня до 25 років і штраф, розміри якого, з ни­зкою обмежень, залежать тільки від судової практики).

Абсолютно визначені санкції. Страта формально може бути призначена за скоєння трьох злочинів: а) за зраду суверену або державі; б) за піратство з на­сильством (за Законом про піратство 1837 р.); в) за підпал королівських (дер­жавних) кораблів, портів, складів (за законом про охорону портів 1772 p.). Во­на не може бути застосована до осіб, молодших 18 років, і до вагітних жінок. У першому випадку особа підлягає тюремному ув'язненню на невизначений те­рмін (цей термін визначає її Величність), а в іншому — страта замінюється до­вічним ув'язненням згідно зі ст.1 Закону 1931 року.

До недавнього часу в Англії існувала страта за вбивство, але з 1970 р. цей вид покарання скасований. Слід зазначити, що вже протягом багатьох років страта в Англії не призначається взагалі: вона замінена довічним тюремним ув'язненням.

Відносно визначені санкції. Після скасування каторжних робіт у 1948 р. іс­нує тільки один вид позбавлення волі — тюремне ув'язнення, що диференцію-

Розділ III. Держава і право країн західної цивілізації 551

ється залежно від його терміну. Мінімальний термін, який може бути призна­чений за один злочин, дорівнює одному дню, максимальний — 25 рокам.

В Англії тюремне ув'язнення розглядається як один з універсальних видів покарання, оскільки воно забезпечує нібито реалізацію всіх трьох цілей пока­рання: відплати, залякування і виправлення.

Відсутність чітких критеріїв в англійському кримінальному праві для ви­значення міри покарання зумовила вироблення судовою практикою системи певних стандартних термінів покарання за різні злочини. Ця система в юриди­чній літературі називається системою тарифів, котра, однак, не має обов'язкової сили: суди можуть визначати покарання на свій розсуд).

Покарання у вигляді позбавлення волі здійснюється в установах з різною суворістю режиму, однак каторжні роботи, що колись широко застосовувалися, з 1948 р. скасовані. В Англії ведуться пошуки нових форм позбавлення волі: наприклад, створення «відкритих в'язниць» і особливо установ для молодих правопорушників. Законом про повноваження кримінальних судів 1973 р. вста­новлені обмеження для призначення вироку з позбавленням волі особам, котрі не досягли 21 року й котрі раніше не перебували у в'язницях.

Законом про кримінальне правосуддя 1991 р. уведені обмеження для засто­сування позбавлення волі до інших категорій громадян.

Пробація (буквально — випробування) — найбільш поширена, але не єдина форма умовного осуду в Англії, з'явилася в 1887 р. у зв'язку з прийняттям За­кону «Про випробування вперше засуджених». У 1907 р. з прийняттям Закону «Про випробування злочинців» цей інститут в англійському кримінальному праві сформувався остаточно. На сьогодні норми про пробацію консолідовані в законах 1948 і 1967 pp. про кримінальну юстицію. У 1965 р. були видані «Правила про пробацію».

Пробація припускає залишення засудженого на волі за умови виконання ряду встановлених судом вимог:

• не відвідувати певних, визначених судом (за законом) місць;

• утримуватися від зустрічей з певними, визначеними судом, особами;

• залишатися вдома у вечірній час;

• регулярно відвідувати церкву тощо.

Порушник умов пробації, що призначається, як правило, на термін до трьох років, за клопотанням пред'явленням соціального працівника, котрий наглядає за його поведінкою, може бути підданий штрафу або іншим заходам, не пов'язаним з позбавленням волі (наприклад, обов'язку бути протягом кількох годин на день у «центрі відвідувань для молодих людей»). З 1973 р. застосову­ється також відстрочка у виконанні вироку до позбавлення волі або до штрафу.

Грошовий штраф як вид покарання в Англії призначається не тільки за малозначні злочини, але й за діяння, які раніше відносилися до фелонії. Виня­ток становлять лише діяння, що караються абсолютно визначеними санкціями (стратою або довічним ув'язненням) .

Згідно зі ст.13 Закону 1948 р. про кримінальну юстицію, штраф може бути призначений:

а) замість іншого покарання (наприклад, тюремного ув'язнення);

б) на додаток до іншого покарання, тобто одночасно з іншим.

Розмір штрафу за загальним правом обмежується лише вказівками, що міс­тяться у Великій Хартії Вольностей (1215 p.) «покарання не повинні бути над­мірними» та у Біллі про права (1689 p.), який забороняє застосування «пока­рань надмірних, жорстоких або незвичайних». У нормах статутного права іноді

552 Частина II. Держава і право країн громадянського суспільства

визначається максимальний розмір штрафу. Несплата штрафу тягне його замі­ну покаранням у вигляді тюремного ув'язнення.

В Англії існують і такі види покарання, як позбавлення активного й паси­вного виборчого права, позбавлення прав водія терміном до трьох років тощо. Тілесні покарання були скасовані лише в 1948 році. До 1967 р., за свідченням літературних джерел, вони зберігалися як дисциплінарний засіб впливу в міс­цях позбавлення волі, але після 1967 р. скасовані й там.

Сполучені Штати Америки. У США основними покараннями є страта, по­збавлення волі і штраф.

Страта з часу утворення США передбачалася федеральним законодавством і кримінальними законами штатів як покарання за найбільш небезпечні дер­жавні злочини. У XX ст., особливо після другої світової війни, в США, як і в інших розвинутих капіталістичних країнах, посилився рух за скасування стра­ти. Противниками страти є організації борців з расовою дискримінацією (в США більшість серед страчених за вироком суду завжди складали негри, хоча їх частка у населенні ніколи не перевищувала 12%) та інші. Активність супро­тивників страти призвела до її скасування в ряді штатів, хоча в деяких з них (штат Орегон) вона по декілька разів заборонялася і знову відновлювалася.

З 1950-х pp. почалося все помітніше скорочення кількості смертних виро­ків, що виносяться щорічно. Після 1967 р. у США фактично встановився мора­торій на виконання смертних вироків, котрий, однак, не мав юридичних основ і не перешкоджав винесенню смертних вироків судами більшості американсь­ких штатів у тих випадках, коли вони вважали це необхідним. Це призвело до появи «черги смертників», яка поступово зростала. У такій ситуації Верховний Суд США в рішенні по справі Фурмена (1972 р.) визнав смертні вироки, вине­сені відповідно до чинного тоді «довільного» розсуду, кримінальними закона­ми, котрі суперечать Конституції США й зажадав перегляду законодавства штатів, яке регулює підстави та умови винесення смертних вироків.

Після цього рішення кримінальне законодавство штатів, що передбачало страту, зазнало суттєвих змін. У рішенні по справі Грегга, винесеному в 1976 р. з урахуванням нового законодавства штатів, і в ряді наступних рішень Верховний суд США визнав страту таким покаранням, яке не суперечить Кон­ституції США, однак обмежив можливість її застосування. Нині смертні виро­ки можуть бути винесені судами штатів лише за такі злочини:

• ТЯ5ККЄ вбивство;

• позбавлення життя, що стало результатом іншого тяжкого злочину.

При цьому, за вимогою Верховного суду США, закони будь-якого штату повинні надати судові присяжних можливість вибору між стратою й довічним ув'язненням. У відповідь на численні вимоги Верховний суд США в 1988 р. увів ще одне обмеження, якого не існувало в законах багатьох штатів: стра­та не може застосовуватися до неповнолітнього, котрому не виповнилося 16 років.

Сьогодні страта передбачена законодавством 36 американських штатів. За­лежно від законів окремих штатів вироки приводяться у виконання за допо­могою:

а) електричного стільця,

б) газової камери;

г) через розстріл чи повішення;

д) смертоносної ін'єкції (як альтернативний новий вид страти допускається у 16 штатах) .

Розділ III. Держава і право країн західної цивілізації 553

Межі застосування страти дуже неоднакові. Якщо за федеральним законо­давством вона може бути застосована у 28 випадках, то за законодавством шта­тів (наприклад, штату Масачусетс) — в 1 (тяжке убивство при здійсненні зґва­лтування); є штати, де страта передбачається у 2, 3, 4-х випадках. При цьому конкретні злочини, за які встановлена страта, значно відрізняються один від одного за формулюванням їх складу.

Позбавлення волі в США є одним із найпоширеніших за законодавством і практикою його застосування видів покарання.

За усталеним правилом, загальних максимальних термінів позбавлення волі не встановлюють ні федеральні закони, ні закони штатів. У більшості штатів і за федеральними законами допускається можливість довічного позбавлення во­лі. Воно може бути призначене: 1) за певних обставин тому, хто був або міг бу­ти засуджений до страти; 2) як самостійну міру за найбільш небезпечні зло­чини; 3) за сукупність вироків і злочинів; 4) особі, котра має 2 або 3 судимості за фелонії. При цьому довічне ув'язнення нерідко є єдиною й обов'язковою мірою.

Для чинного законодавства США не є рідкістю й санкція у ЗО, 40, 50 ро­ків тюремного ув'язнення; допускається винесення як визначених, так і не-визначених вироків. Суди в одних випадках вдаються до невизначених ви­років, а в інших — до визначених, у третіх — до змішаних. У цілому ж, як свідчать літературні джерела, найчастіше практика використовує невизна-чені вироки.

Штраф у США також є поширеним видом покарання за законодавством і практикою його застосування. Він може бути як основним, так і додатковим заходом покарання. Застосовується штраф, як правило, у випадках, коли під­судний спроможний його сплатити. Якщо ж він не має коштів, суди вдаються до тюремного ув'язнення. Крім того, призначення штрафу не означає того, що особа уникла позбавлення волі. Закони федерації і штатів передбачають велику можливість заміни штрафу тюремним ув'язненням. Останніми роками з'явилися норми, що закріплюють можливість виплати штрафу вроздріб у ви­значений термін.

Однак ці види не вичерпують усього переліку покарань, на які можна на­трапити в американському законодавстві й вироках судів. Існує велика кіль­кість додаткових видів покарання: 1) позбавлення виборчих прав; 2) заборона обіймати деякі посади або займатися певною діяльністю; 3) конфіскація майна; 4) заборона користування майном протягом встановленого терміну; 5) арешт; 6) примусовий розпродаж майна тощо.

Федеральне законодавство як додаткове покарання передбачає також позба­влення американського громадянства осіб, засуджених за зраду, збройний за­мах на уряд США з метою його усунення.

Американське кримінальне законодавство передбачає спеціальні види пока­рання для юридичних осіб (корпорацій): до них можуть бути застосовані штрафи (за фелонію — до 10 000 доларів, якщо не передбачене інше), стосовно до юридичних осіб може бути обрана пробація, а також оприлюднення винесе­ного судом вироку.

Сьогодні в більшості американських штатів система покарань упорядко­вана. Відповідно до поділу злочинних діянь, на ряд категорій поділяється і система покарань. При цьому для кожної категорії передбачена своя систе­ма покарань.

554 Частина II. Держава і право країн громадянського суспільства

3.2. Основні інститути кримінального права країн континентальної правової сім'ї

Система злочинів

' За весь період розвитку кримінального буржуазного законодавства у Фран­ції так і не було сформовано законодавчого визначення злочинного діяння. Як і в переважній частині зарубіжних країн, французькі юристи в основу його ви­значення покладають тільки формальний критерій. У зв'язку з цим злочинне діяння кваліфікується ними як таке, що порушує закон, передбачено й кара­ється кримінальним законом.

До класифікації злочинних діянь в історії кримінального законодавства Франції існували різні підходи. Так, під впливом ідей просвітницько-гума­ністичного напрямку у КК 1791 р. були закріплені положення, згідно з якими всі злочини могли мати своїм об'єктом тільки інтереси суспільства або інтереси особистості, з чого випливала й відповідна класифікація злочинів.

Сприйнявши в цілому цей підхід, КК 1810 р. поділив злочинні діяння на три категорії: злочини, провини й порушення. Критерієм класифікації служила природа покарання, передбаченого за скоєння того або іншого діяння. Злочин­не діяння визнавалося порушенням, провиною або злочином залежно від того, чим закон його карав: поліцейським, виправним або болісним і ганебним, тобто кримінальним покаранням. Отже, кодекс використовував лише формальний критерій, визначаючи сутність злочинного діяння через призначуване за нього покарання.

Злочини та провини проти публічних справ були висунуті на перше місце за важливістю: це відповідало загальному уявленню про перевагу суспільного блага перед особистим. У більшості випадків за них призначалася страта. У свою чергу, вони поділялися на три групи. До злочинів проти зовнішньої без­пеки держави були віднесені: підняття зброї проти батьківщини, зносини з во­роже налаштованими до Франції державами і сприяння їм у «ворожнечі», будь-які дії, що могли спричинити збройні конфлікти. Особливу підставу цих злочинів склали зазіхання на внутрішню безпеку держави: замах на імперато­ра або членів імператорської родини, змови з цією метою, спроба розв'язання громадянської війни тощо. За ці злочини також призначалася страта або інші тяжкі покарання.

До злочинів і провин проти конституції були віднесені, по-перше, посяган­ня на виборчі права громадян (погрози під час виборів, фальсифікація резуль­татів тощо), по-друге, численні посадові злочини (порушення прав громадян чиновниками, їх змова, нехтування адміністративними чи суддівськими обов'язками). Значна частина злочинів тут каралася ганебними покараннями, що мали виступати характеристикою громадського осуду злочинців.

Нарешті, до злочинів і провин проти публічного миру були віднесені фаль-шивомонетництво, підробка державних печаток, знаків оплати, банківських документів, виготовлення помилкових офіційних документів, підробка приват­них паперів та їх використання, хабарництво, зловживання владою тощо. По­рушеннями громадського спокою вважалися різного роду критика влади, до­пущена в пасторських проповідях, посланнях; створення злочинних угруповань каралося дуже суворо.

Кримінальний кодекс Франції 1992 р. уперше встановив матеріальний критерій диференціації злочинних діянь

Розділ III. Держава і право країн західної цивілізації 555

Іншим критерієм диференціації злочинних діянь служить те, чи скоєно зло­чинне діяння навмисно чи з необережності (поняття провини КК не містить). Відповідно до цього критерію, злочини — це тільки навмисні діяння, необере­жні й такі, що є кримінальними провинами. Провинами можуть бути й навми­сні діяння, але такі, котрі мають меншу тяжкість, ніж злочини (як бачимо, діє перший критерій диференціації). Що стосується порушень, то для притягнення до відповідальності і призначення покарання достатньо простого недотримання встановленого правила або порушення заборони, без будь — якого з'ясування форми провини особи.

Класифікація злочинних діянь має велике практичне значення, визначаючи систему покарань: кримінальних — для злочинів, виправних — для провин і «покарань, призначуваних за порушення» (поліцейських), — для порушень. Нею визначається можливість притягнення до кримінальної відповідальності при замаху та співучасті.

Замах на злочин звичайно караний, замах на провину — тільки у випадках, передбачених законом, замах на порушення — ніколи. Співучасть карається при здійсненні злочинів і провин, при здійсненні порушень тільки тоді, коли це прямо передбачено постановою виконавчих органів влади, що визначає «склад» порушень (поняття складу злочину невідоме французькому криміна­льному праву).

Класифікація злочинних діянь має також значення для давності й реабілі­тації. Терміни давності притягнення до кримінальної відповідальності та вико­нання покарання залежать від категорії діяння. Реабілітація як спеціальна процедура можлива тільки в галузі злочинів і провин.

На відміну від Франції, в Німеччині існує закріплене в КК ФРН формальне визначення злочинного діяння: «протиправне діяння — тільки таке, яке міс­тить склад злочину, передбачений кримінальним законом». Але, як і у фран­цузькому законодавстві, на першому плані формальною ознакою злочину ви­ступає заборонність діяння нормами права.

Щодо класифікації злочинів, то кодексом закріплюється розподіл усіх зло­чинних діянь на дві основні групи: злочини і провини. Злочинами є протиправ­ні діяння, за котрі передбачено як мінімальне покарання позбавлення волі на термін не менше одного року або більш суворе покарання. Провини — це про­типравні діяння, за які передбачено позбавлення волі на більш короткий те­рмін або грошовий штраф. При цьому обтяжуючі або пом'якшуючі обставини, передбачені положеннями Загальної частини для особливо тяжких або менш тяжких випадків, не мають значення для цієї класифікації. Таким чином, критерієм класифікації є суто ознака — характер і розмір передбаченого у КК покарання. На відміну від французького кримінального права, така класифі­кація злочинних діянь у німецькому кримінальному праві ніяк не пов'язана з підсудністю.

f" Система покарань

Спільним у кримінальному законодавстві Франції та Німеччини є те, що в ньому так і не склалося загального визначення поняття покарання, його сутно­сті та цілей. Загалом воно розглядається як захід державного примусу, що призначається спеціальними вповноваженими органами (судами, трибуналами) і полягає в певних несприятливих наслідках для особи, засудженої за скоєння злочинного діяння.

556 Частина II. Держава і право країн громадянського суспільства

\

Сутність та цілі покарання відрізняються. Так, якщо у КК Франції 1810 р. — це відплата й залякування, то в сучасному — ресоціалізація злочинця й від­плата за нанесене зло. В одному з коментарів до КК ФРН зазначено, що метою покарання залишається відплата й попередження.

Система покарань у Франції складалася відповідно до класифікації зло­чинних діянь. За КК 1791 р. передбачалося 8 видів покарань, у тому числі: страта, утримання в кайданах, обмеження волі, просте ув'язнення, депортація з країни, зменшення прав, накладення нашийника; останні два вважалися та­кими, що безчестять, і накладалися у процесі виставляння біля ганебного сто­впа. У перші роки революції зберігалося таврування злочинця як додаткове покарання, але декретами 27 вересня—ЗО грудня 1791 р. воно було скасовано. Санкції були дуже значними. За більшість видів навмисних убивств признача­лася страта, за ненавмисні — до 20 років кайданів.

При розробці КК 1810 р. одним із найгостріших питань було збереження страти. Більшість законодавців, посилаючись на проголошені Декларацією і природним правом права людини, виступали проти страти. Тим більше, що вже в конституціях містилися прямі заборони на її застосування. Однак Тарже вдалося надати вражаюче обґрунтування доцільності збереження такого взагалі негуманного інституту, мотивуючи це розходженнями в моральному вигляді людей звичайних і потенційних злочинців. Тільки загроза найочевиднішому з примітивних почуттів — любові до життя, на його думку, могла відвести лю­дину від кримінального діяння.

В основу доктрини кодексу було покладено уявлення про злочин як про ви­яв шкідливої спрямованості людської волі — шкідливої для громадськості. То­му співучасть у злочині (якого б роду вона не була й у чому б не полягала: у сприянні, співучасті, приховуванні тощо) каралася однаково з самим злочином. Однак до співучасників не застосовувалася страта (у такий спосіб їх діяння ви­знавалися вторинними), і взагалі пом'якшення покарань допускалося лише тільки в тих випадках, коли це було прямо передбачено законом.

Суб'єктом злочину (провини, порушення) визнавалася практично будь-яка особа, оскільки в кодексі не було ніяких соціальних, вікових та інших обме­жень. У цьому плані КК, проголошуючи умовну рівність громадян, значно по­ступався принципам кримінального законодавства «просвітницького абсолюти­зму» тогочасної Європи. Для злочинців молодше 16 років допускалося (якщо було встановлено, що вони діяли без чіткого уявлення про те, що здійснювало­ся) застосовувати більш м'які види покарань — у вигляді видачі батькам для виправлення або поміщення до виправного будинку до досягнення 20 років. В усіх випадках, коли вони все-таки підлягали покаранню, розмір його встанов­лювався наполовину проти запропонованого законом для повнолітнього (з 16 років) злочинця. Для осіб похилого віку (старше 70 років) також узаконювали­ся обмеження за видами застосовуваних до них покарань.

Кодекс передбачав можливість повного звільнення від відповідальності під приводом необхідної оборони. Однак зміст цього й аналогічного інститутів було не розкрито, що стало кроком назад у законодавстві. Від відповідальності зві­льняли стан неосудності на момент скоєння злочину, а також дія нездоланної сили. У разі скоєння злочинів проти особи (убивство, каліцтво тощо) звільнен­ня від покарання могло також настати, якщо злочин був скоєний у відповідь на неправові дії жертви.

За сучасним кримінальним законодавством Франції, злочини карають кримі­нальними покараннями, провини — виправними, порушення — поліцейськими.

Розділ III. Держава і право країн західної цивілізації 557

Найбільшою суворістю відзначаються кримінальні покарання: кримінальне ув'язнення (за здійснення загальнокримінального злочину) і кримінальне зато­чення (за здійснення політичного злочину). Кримінальні покарання залежно від їх тривалості, поділяються на два види: ув'язнення на певний термін й безстрокові. До ув'язненнь на певний термін відносяться кримінальне ув'яз­нення і кримінальне ув'язнення на термін, до безстрокових — довічне кримі­нальне ув'язнення і довічне кримінальне заточення.

Максимальний розмір кримінальних покарань на термін (ув'язнення і зато­чення) КК 1810 року встановлював у двадцять років. Чинний КК Франції пе­редбачає позбавлення волі на термін до тридцяти років. Необхідність встанов­лення «проміжного ступеня» між двадцятьма роками й довічним позбавленням волі була пов'язана з бажанням законодавця диференціювати відповідальність за зазіхання на різні за своєю цінністю суспільні блага. Після скасування стра­ти в 1981 р. всі діяння, за котрі було передбачено цей вид покарання, стали карати довічним позбавленням волі. Число складів, санкції яких передбачали довічне позбавлення волі, відразу зросло з 64 до 119. Було вирішено встанови­ти для діянь меншої ваги тридцятирічний термін позбавлення волі. Мінімум для кримінальних покарань на певний термін КК встановив у десять років.

Чинний КК Франції відмовився від розподілу кримінальних покарань на дві категорії: «болісні й ганебні», залишивши «тільки ганебні». Таке визначення кримінальних покарань було визнано архаїчним. Поряд з відмовою від страти, кодекс відмовився й від деяких політичних кримінальних покарань — виси­лання та громадянської смерті.

Серед виправних покарань чільне місце посідають тюремне ув'язнення і штраф. Максимальний розмір виправного тюремного ув'язнення встановлений кодексом у десять років, мінімальний — не встановлений.

Штраф є найпоширенішим з майнових видів покарання. При цьому існує два різновиди штрафу: звичайний грошовий штраф і штрафодні.

Фізичній особі може бути призначений штраф, максимальний розмір якого складає за скоєння злочину — 50 млн. франків, за провину — Г млн. франків.

Покарання у вигляді штрафоднів полягає в обов'язку засудженого регуляр­но вносити до державного бюджету визначені грошові суми. Розмір щоденного внеску встановлюється судом з урахуванням прибутків та майнових обов'язків підсудного й не може перевищувати двох тисяч франків. Кількість штрафоднів визначається з урахуванням обставин злочинного діяння, але не може переви­щувати 360 днів.

Юридичній особі може бути призначений штраф, максимальний розмір яко­го становить: за злочин — 250 млн. франків, за провину — 5 млн. франків. У разі повторного притягнення до кримінальної відповідальності зазначений мак­симум штрафу подвоюється.

У разі ухилення від сплати штрафу він може бути замінений примусовим ув'язненням під варту. Примусове ув'язнення не застосовується до неповноліт­ніх та осіб старше 65 років. Ця міра не застосовується до тих, хто доведе свою неплатоспроможність, надавши довідку від податкового інспектора, мера або комісара поліції. Не можна призначити таку міру одночасно у відношенні чо­ловіка і дружини.

Серед поліцейських покарань провідне місце посідають штраф і покарання, що позбавляють певних прав або їх обмежують. Мінімальний розмір штрафу кодексом не встановлений, максимальний —^за порушення 5 класу — до два­дцяти тисяч франків у випадку повторного скоєння злочинного діяння.

558 Частина II. Держава і право країн громадянського суспільства

Поряд із системою покарань для фізичних осіб у Франції існує система по­карань для юридичних осіб. Ця система розроблена законодавцем з урахуван­ням специфіки нового для Франції суб'єкта кримінальної відповідальності. Ос­новне місце в ній посідає штраф. Можуть бути також призначені інші покарання, які суттєво торкаються майнових інтересів юридичної особи: різні види конфіскації (в тому числі й загальна), заборона залучати внески населен­ня, видавати чеки, закриття однієї або кількох установ юридичної особи, забо­рона здійснювати будь-який вид діяльності, позбавлення ліцензії тощо. Отже, система покарань, передбачених для юридичних осіб, - це здебільшого система майнових санкцій. Однак передбачено й покарання, що стосується репутації: афішування або інші форми поширення винесеного судом вироку (таке пока­рання передбачено для юридичних осіб і в США).

Припинення діяльності юридичної особи (ліквідація) призначається судом у випадку, коли ця особа була створена для скоєння злочину чи провини або ві­дійшла від законної мети свого створення для скоєння злочину чи провини, за що для фізичних осіб передбачено виправне тюремне ув'язнення на термін по­над 5 років. Вирок про припинення діяльності юридичної особи передається до державного органу, вповноваженого приступити до ліквідації цієї особи. Разом із тим слід відзначити, що таке покарання не може бути призначене юридич­ним особам публічного права, політичним партіям та профспілкам.

Поряд з повним припиненням діяльності юридичної особи передбачені по­карання, які частково обмежують таку діяльність, зокрема, заборона здійсню­вати певний вид діяльності, у зв'язку з виконанням якої було скоєне злочинне діяння.

Афішування або поширення обвинувального вироку у пресі або іншим засо­бом аудіо-відео сповіщення може бути призначено юридичній особі за зловжи­вання довірою, зазіхання на права особи, які виникають з ведення різного роду картотек або обробки інформації на ЕОМ, шахрайство, приховування викраде­ного, фіктивне банкрутство, знищення або розкрадання предметів, на які на­кладено арешт, тощо. Афішування й оприлюднення вироку провадиться за ра­хунок юридичної особи.

Система покарань у КК ФРН формувалася протягом усього періоду станов­лення й розвитку сучасного буржуазного кримінального права. Так, у Кримі­нальному уложенні Північно-германського Союзу 1870 p., дія котрого була поширена на території всієї країни після утворенням єдиної Німеччини, перед­бачалися досить суворі покарання: смертна кара, ув'язнення в робітному домі, тюремне ув'язнення, обмеження у правах, штраф. Найбільш суворо карались особи, котрі скоїли державний злочин, злочин проти релігії, проти власності. Разом із тим в Уложенні можна побачити вплив ідей соціологічної школи кри­мінального права - а саме, прагнення побудувати каральну систему з ураху­ванням особи злочинця та характеру злочину, який він скоїв.

Веймарська республіка зберегла чинність КК 1871 р., продекларувала свою прихильність до ліберально-демократичних принципів у кримінальному праві, яких, однак, не завжди дотримувалася, про що свідчать укази президента 1920-1923 pp., котрі уводили страту за «антидержавну діяльність» і посилюва­ли покарання за заклики до страйку. У період 1933—1945 pp. були скасовані ліберально-демократичні принципи законності й фактично встановлювалася чинність надзвичайного законодавства, скасованого тільки після закінчення другої світової війни. З прийняттям Конституції 1949 р. почалася демокра­тизація кримінального законодавства, зокрема, було скасовано смертну кару.

Розділ III. Держава і право країн західної цивілізації 559

Сучасна система покарань за кримінальним законодавством ФРН репрезен­тована: основними, додатковими покараннями, наслідками як видом криміна­льно-правових заходів.

Єдине покарання у вигляді позбавлення волі з'явилось у КК ФРН з 1 квітня 1970 р. на підставі ст.4 Першого Закону про реформу кримінального права, замінивши наявні на той час 4 види: каторжні роботи, тюремне ув'язнення, поміщення під варту, арешт.

За чинним КК ФРН, покарання у вигляді позбавлення волі може бути дові­чним або призначеним на певний термін.

Довічне позбавлення волі може бути призначено за скоєння ряду злочинів, передбачених Особливою частиною КК ФРН: підготовка агресивної війни, дер­жавна зрада Федерації, зрада вітчизні, розбійний напад на водія автомобіля, напад на повітряний або річковий транспорт, геноцид, тяжке вбивство тощо.

Нижча межа покарання ув'язнення на певний термін становить один мі­сяць, а верхня — п'ятнадцять років. При цьому загальне покарання у вигляді позбавлення волі, призначуване на певний термін при сукупності діянь, також не може перевищувати п'ятнадцяти років.

Грошовий штраф є іншим видом основного покарання, котрий призначаєть­ся в денних ставках. Мінімальна кількість денних ставок грошового штрафу становить 5 повних денних ставок, а максимальне — 360 повних денних ста­вок, якщо закон не встановлює інше. Розмір денної ставки в кожному конкре­тному випадку також індивідуальний, оскільки суд визначає його з урахуван­ням особистого й матеріального становища особи.

Новий вид покарання в Німеччині — майновий штраф, призначається за корисливі злочини. Цей вид покарання був уведений Законом про боротьбу з нелегальною торгівлею наркотиками й іншими формами прояву організованої злочинності (від 15 липня 1992 року). Основною метою законодавця, що уводив норму про майновий штраф у КК Німеччини, було вилучення прибутку, отри­маного в результаті злочинної діяльності організованих груп і запобігання своєрідної реінвестиції коштів у сферу організованої злочинності. Майновий штраф як вид покарання, передбачений КК Німеччини, застосовується за зло­чинні діяння, перелік яких суворо обмежений нормами Особливої частини КК ФРН: підробка грошових знаків, підробка знаків оплати, підготовка підробки грошових знаків і підробка бланків європейських чеків та європейських чеко­вих карт, тяжкий випадок торгівлі людьми й сутенерство, крадіжка тощо.

Основна відмінність майнового штрафу від грошового полягає в тому, що майновий штраф не обчислюється системою денних ставок, а полягає у виплаті визначеної грошової суми, яка призначається судом. При визначенні розміру майнового штрафу суд виходить не з оцінки провини особи, котра скоїла зло­чинне діяння, а насамперед з вартості майна винного. Майновий штраф може призначатися тільки поряд з довічним позбавленням волі або позбавленням во­лі на термін понад два роки.

До додаткових покарань належить одне — заборона керувати транспортним засобом, яке призначається поряд з позбавленням волі на термін від одного до трьох років або грошовим штрафом у разі, якщо злочинне діяння було скоєне при використанні або у зв'язку з управлінням транспортним засобом.

Додатковими наслідками є ті, що настають для засудженого, як правило, без спеціального призначення цих заходів у вироку (автоматично). Подібний інститут існував у кримінальному праві Франції до моменту прийняття КК Франції 1992 року. Такі покарання іменувалися допоміжними й витікали з

560 Частина II. Держава і право країн громадянського суспільства

призначення деяких основних видів покарання. До додаткових наслідків у кримінальному праві Німеччини належать позбавлення права обіймати визна­чені посади, користуватися правами, отриманими в результаті публічних вибо­рів, привселюдно обирати або голосувати, бути обраним, голосувати. Такий до­датковий наслідок, як пониження в цивільних правах, з 1 квітня 1970 року виключене з КК ФРН.

Позбавлення правового становища і прав дійсні з моменту набуття вироком чинності. Цілям ресоціалізації служить правове розпорядження відновлення у правах, якщо фактично минула половина терміну або «суд очікує, що в майбу­тньому засуджений не скоюватиме більше навмисних злочинів».