2.3. Судові органи

Пережитки родоплемінного ладу, що існували в спартанському суспільстві, відбилися і на судоустрої держави. Як і в давньосхідних державах, судова влада перепліталася з адміністративно-політичною і здійснювалася одними і тими ж ор­ганами. Архагети виконували судові функції з питань усиновлення або видання заміж спадкоємиці, що мало значення при розподілі земельних ділянок.

Здійснення правосуддя в кримінальних справах вважалося функцією герусії, однак фактично воно було захоплене ефорами. З одного боку, вони порушували кримінальне переслідування проти посадових осіб і навіть царів, а з іншого — самі керували розглядом цих справ в герусії. Приватних осіб кожний ефор міг судити і карати одноособово.

108 Частина І. Держава і право країн кастово-станового суспільства

Для розглОДу найтяжчих політичних злочинів: замах на захоплення тира­нічної влади, військова поразка й інші злочини проти держави, об'єднувалися всі три органи державної влади. Якщо герусія, апелла і ефори не приходили до єдиної думки, то зверталися до волі богів, яку запитували через оракула. Це по суті означало, що рішення справи знову таки переходило в руки ефорів.

Схожою на спартанську була і судова влада в Римі. У період утворення держа­ви злочини проти Римської держави розглядалися царем. У першу половину пері­оду республіки порушення карного переслідування і судочинство по карних спра­вах здійснювалися спочатку консулами, а потім преторами. Апеляція в центу-ріатні коміції на смертний вирок, винесений магістратом, спричиняла за собою новий розгляд і вирішення даної справи. Але центуріатні коміції могли або відмі­нити вирок магістрату, або затвердити його. Змінювати вирок вони права не мали.

У деяких випадках судовим органом ставав сенат, головним чином у справах про повстання і заколоти, організовані проти Риму союзними йому народами.

Суд над членами сім'ї — агнатами — проводився домовладикою. Розправа над рабами чинилася їх господарями, але нерідко покарання рабів здійснюва­лися особливими служителями поліції безпеки, що знаходилися в розпоря­дженні трьох магістратів. При придушенні повстань рабів масові страти става­ли справою солдат або спеціальних поліцейських служителів.

Розгляд цивільних справ доручався суддям, обраним сторонами за участю магістрату з числа сенаторів. Деякі судді, що вирішували справи як посеред­ники (розділ, розмежування), називалися арбітрами. Справи з питань торгівлі на ринках розбиралися едилами. Спори між римлянами і іноземцями розгля­далися преторами у справах перегринів. У муніципіях судочинство знаходилося у веденні префектів.

Цивільні справи, як і раніше, розглядалися приватними суддями, які при­значалися претором за угодою сторін. Якщо такої угоди не було, то призначен­ня судді проводилося або на розсуд претора, або жеребкуванням. Іноді для роз­гляду цивільних справ призначалися колегії з кількох приватних суддів (трьох, п'яти). Існували також спеціальні судові колегії децемвірів і центумвирів (з 10 і 105 суддів). Децемвіри вирішували спори про громадянство, а центум-вири про спадщину.

В Афінах у порівнянні зі Спартою і Римом було зроблено значний крок уперед в судоустрої. При збереженні незначних архаїчних форм, афінський суд представляв собою самостійний орган державної влади, структура якого харак­теризувалася певною системністю.

Вершиною цієї системи була геліея — вищий судовий орган, який нарахо­вував до 6000 осіб (по 600 чоловік від кожної з 10 територіальних філ — Л. Б., С. Б). Члени геліеї обиралися жеребкуванням на один рік з громадян, які досягли ЗО років. У її складі функціонували 10 колегій, в кожній з яких було по 500 діючих суддів і 100 запасних. З метою запобігання можливим зловжи­ванням колегіям було невідомо, коли їх закличуть до виконання обов'язків. Це вирішувалося жеребкуванням у день суду.

Геліея виконувала роль:

• своєрідного конституційного суду, володіючи важливим правом відхиляти законопроекти, прийняті народними зборами;

• суду першої інстанції у справах про державні злочини і про зловживання посадових осіб;

• апеляційної інстанції у справах, розглянутих іншими судами.

Розділ І. Держава і право стародавніх цивілізацій 109

Деякі судові функції виконував ареопаг. Під головуванням архонта-базилевса він розглядав справи про навмисне вбивство. За дорученням народних зборів арео­паг міг провести розслідування справ про державні злочини. Але коли мова йшла про особливо тяжкий злочин, роль суду виконували народні збори.

Справи про ненавмисні вбивства розглядалися судом ефетів; розбій, краді­жка й інші майнові злочини — колегією одинадцяти.

Цивільно-правові спори про майно були у веденні третейського суду диететів і (по дрібних справах) колегії сорока. За часів Перікла виникли суди по демах.

Таким чином, можна зробити висновок, що механізм античних держав істо­тно відрізнявся від механізму давньосхідних держав. Більше того, вироблені тоді принципи його побудови і діяльності з деякою поправкою на час не втра­тили свого значення і сьогодні. Це:

а) принцип представництва інтересів громадян у всіх ланках державного апарату;

б) принцип розподілу влади;

в) принцип гласності і відкритості в діяльності державного апарату;

г) принцип демократизму у формуванні і діяльності державних органів. Але в цьому плані не слід забувати, що антична держава — це держава обра­ них і тому саме вони брали участь у цьому процесі.

§ З.Форми республіканських античних держав

Форма афінської держави

Аналізуючи юридичні характеристики форми правління Афінської держави

періоду її розквіту (V—IV ст. до н.е.), ми приходимо до висновку, що вона без­умовно була республікою. Про це передусім свідчать засоби формування орга­нів державної влади: заміщення державних посад на основі принципів вибор­ності, терміновості, колегіальності, винагороди, а також підзвітність і відпові­дальність перед демосом.

За характером державного режиму Афіни вважають республікою «демокра­тичною». Ми свідомо беремо це слово в лапки, бо розуміння демократії в ан­тичній Греції зумовлене тогочасним рівнем розвитку афінського суспільства. Воно було обумовлене двома принципами: ісономія (рівність перед законом) і ісегорія (рівність в праві голосу). Рівність у політичних правах обумовлювалася особли­вим статусом громадянина, який міг якимсь чином протистояти всьому суспільству. В Афінах гарантіями такого статусу була визнана священна недо­торканість житла (кожний суверенний у своєму будинку, і ніхто з посадових осіб не мав права входити туди, встановлювати домашні порядки — Л. Б., С. Б.) і право ефесїі, яке передбачало можливість опору рішенням магістратів, якщо ті не відповідали інтересам громадянина. Це виражалося в тому, що громадяни мали безумовне право участі в основних інститутах влади і контролю за посадовими особами, причому побудовані вони були таким чином, що за життя одного по­коління практично кожний повноправний громадянин (якщо не було виняткових обставин) неодмінно хоч раз брав участь у раді, геліеї, діяльності магістратів.

Але значення афінської демократії не слід перебільшувати. По-перше, у ра­бовласницьких державах (і в Афінах також) не було представницьких органів народовладдя (парламент, муніципалітети тощо). Народні збори такими вважа­ти не можна, тому що вони охоплювали лише вільне населення, причому тільки його чоловічу частину, і поступово були витіснені органами власне дер-

110 Частина І. Держава і право країн кастово-станового суспільства

жавного апарату. Як правило, питання виносилися на розгляд не рішенням суспільства, а з ініціативи магістратів. Отже, епоха рабовласництва народного представництва як такого не знала; антична демократія була демократією лише для нечисленної верстви населення — рабовласників, перш за все знаті.

По-друге, афінська «демократія» могла існувати тільки за умов здійснення політики примітивного соціалізму. Публічний сектор економіки відігравав важливу роль у прибутках полісу, регулярні хлібні, грошові, земельні роздачі вважалися обов'язковою частиною діяльності держави; більш того, демос тільки в цьому вбачав значення і виправдання полісу. В такому розумінні де­мократії фінал закономірний і відомий

«Демократія» в Афінах не була гарантією від імперських підходів до офор­млення державно-територіального устрою. Після реформ Клісфена Афіни яв­ляли собою своєрідну унітарну (полісну) державу з відповідною територіаль­ною організацією. Вся територія держави ділилася на 100 демів (умовних слобод). Кожний громадянин мав бути приписаний до такого дему із занесен­ням в списки, з яких починалося право громадянства. Дем мав самоврядуван­ня: на зборах обирали демарха, а також кандидатів у Раду 500 і в архонти. Деми об'єднувалися в 10 філ, кожна з яких мала свій храм і своїх виборних лідерів, користувалася правами самоврядування (робота зборів філи, діяльність виконавчої комісії, обрання представників у загальнополісне управління).

У середині V ст. до н.е. стала виявлятися тенденція політичної гегемонії Афін над іншими державами. У 446—433 pp. до н.е. оформився Афінський морський союз, куди увійшли майже всі держави Греції (крім Спарти). У сою­зі зберегли автономію тільки три колишніх поліси, для інших держав афінська екклесія стала органом політичної влади, фінансове пограбування сусідів су­проводжувало демократію і навіть зміцнювало її владу. Це дає підстави визна­чити форму афінської держави як своєрідну «республіканську імперіальну».

Форма спартанської держави.

На протилежність Афінам Спарта увійшла в історію як зразок аристокра­тичної військово-табірної держави, яка з метою придушення величезної маси підневільного населення (ілотів) штучно стримувала розвиток приватної влас­ності і безуспішно намагалася зберегти рівність серед самих спартіатів. Це відбилося на формі спартанської держави взагалі і формі її правління зокрема.

За засобами формування державних органів Спарти (шляхом виборів) фор­му правління спартанської держави можна схарактеризувати як республіку, бо в цілому статус спадкових архагетів скоріше був почесним. На відміну від Афін, де реальна влада належала екклесії, апелла в Спарті скликалася рідко, і, як вже було сказано, вирішальної ролі в політичному житті не відігравала. Влада на перших порах належала двом царям — архагетам, а згодом — неве­ликій групі представників знатних сімей, які довічно перебували членами ге-русії, і п'яти ефорам, які, щоправда, обиралися народними зборами, але управ­ляли без дієвого контролю, і по суті звітували перед своїми наступниками — представниками тих же знатних родів. Оскільки представники родової знаті — аристократія — володіли реальною виконавчою і законодавчою владою в спартанській республіці, то і державний режим, який там склався, з певною часткою умовності, можна було б назвати аристократичним.

У формі державного устрою спартанської держави спостерігаються такі ж ри­си, як у афінській, з тією лише різницею, що імперське спрямування Спарти вия-

Розділ І. Держава і право стародавніх цивілізацій 111

вилися набагато раніше. Це було зумовлене передусім очевидним військовим лідерством Спарти серед інших полісів півдня Еллади. В VI ст. до н.е. навколо Спарти склався Пелопоннеський союз кількох областей і полісів, який повів ак­тивну боротьбу за лідерство в Елладі. У кожному з міст союзу влада передавалася спеціальній раді з 10 аристократів, а Спарта ставила гар мостів — намісників з військовими і фінансовими функціями. У самій метрополії — Спарті — взаємовід­носини історичних інститутів влади дещо змінилися у бік переважання архагетів (во­ни стали очолювати ефорат) і герусїі (яка отримала право вета на рішення зборів).

Як відомо, в Пелопонеській війні (431—404 pp. до н.е.), у війні двох «рес­публіканських імперій», в боротьбі двох державних режимів: афінського «де­мократичного» і спартанського «аристократично-воєнізованого», перемогу оде­ржала, що в принципі закономірно, Спарта. Своєрідна державна форма, яка склалася в Афінах і Спарті у вигляді «республіканської імперії», вже в той час, і в подальшому (а з таким явищем ми зустрінемося в XIX—XX ст. — Л. В., СБ.), містила в собі суперечності, які вимагали свого вирішення. Для то­го періоду історичного розвитку закономірним був шлях встановлення держав­ної форми у вигляді «монархічної імперії», що і показав досвід (щоправда, не­довговічний) імперії Олександра Македонського і (більш тривалий) Риму, простими провінціями якого стали в подальшому Спарта і Афіни.

Форма римської держави.

Розглядаючи провідний елемент форми держави станово-кастового суспільс­тва — форму правління, слід зазначити, що в 509 р. до н.е. в Римі, після останнього (сьомого) рекса Тарквінія Гордого, своєрідна «монархія», яка існу­вала доти, поступилася місцем республіканському ладу.

Лад Римської республіки відрізнявся деякими важливими властивостями, що закріпили особливий політичний рівень взаємодії суспільних інтересів гро­мадянина з інтересами всього суспільства. У цьому значенні римська рес­публіка була новим найважливішим етапом в історії античної держави, мож­ливо, навіть більш змістовним для подальшої державно-правової історії, ніж уклад грецьких полісів, які засновувалися переважно на «прямому народо­владді» і, в якійсь мірі, архаїчному верховенстві демократії.

Різні інститути Римської республіки були по-різному взаємопов'язані з політичною волею народу:

• двоє зборів, одні з яких були спочатку чисто плебейськими;

• колегіальність магістратур з правом інтерцесії одного з магістратів у справах іншого;

• невтручання однієї магістратури в справи іншої (свого роду розділення влади);

• суворе дотримання термінів повноважень всіх без виключення магістра­тур і відповідальність магістратів за зловживання;

• спроба відділення судової влади від влади виконавчої;

• виключні повноваження народних трибунів;

• наявність Сенату як органу, що призначався і володів вищим авторите­том, хоча був позбавлений виконавчої влади.

Все це разом характеризує форму правління римської держави V — II ст. до н. є. як республіку з розподілом влади між демократією і аристократією, де вплив останньої був переважаючим. Це пояснювалося тим, що, хоча народні збори і вважалися органами влади римського народу і уособлювали властиву

112 Частина І. Держава і право країн кастово-станового суспільства

полісу демократію, не вони переважали в управлінні державою. Це були сенат і магістрати — органи реальної влади нобілітету.

Поєднання «народного суверенітету» з «представницьким органом», ціл­ком незалежним від основної маси народу, і з колегіально-одноосібним управ­лінням створювали особливий устрій взаємної політичної урівноваженості, яка вже в давні часи уявлялася ідеалом гарантій від державних зловживань. Влад­ні інститути Риму, крім того, мали в своєму розпорядженні різні повноважен­ня і права взаємного контролю, що створювало особливу систему політичних стримувань — важливу для запобігання суб'єктивізму в державній діяльності.

Аналіз внутрішніх взаємозв'язків елементів форми античних держав, які існували до нашої ери, показує, що визначальним чинником, який забезпечив наявність республіканської форми правління і відповідного «демократичного» (Афіни), «аристократичного» (Спарта) або «демократично-аристократичного» (Рим) державного режимів, була форма державно-територіального устрою цих держав, а саме полісу, своєрідної «унітарної» держави, як виявилося, най­більш сприятливою до втілення ідей республіканізму. Досвід Афін і Спарти свідчить, що поєднання «республіканізму» як основного принципу правління і «імперіалізму», як основного принципу державно-територіального устрою, не мали перспективи. Про це також яскраво засвідчив подальший розвиток форми римської держави.