§ 4.Форма та державний механізм монархічного Риму

Рим від полісу до імперії

Зміни в формі державного устрою Риму почали відбуватися в кінці IV—на початку III ст. до н.е., що було зумовлено наступними чинниками:

По-перше, на цей час завершилося державно-політичне становлення римського полісу і римська державність спиралася на розвинену систему республіканських інститутів влади й управління, закріплених у праві і політичних традиціях.

По-друге, Римська держава, створивши могутню, нову за своїми бойовими і організаційними можливостями армію, перейшла до активної завойовницької політики — спочатку в самій Італії, а згодом і далеко за її межами.

Протягом III ст. до н.е. Рим підкорив Центральну і Південну Італію (Півні­чна була підкорена ще до 288 р. до н.е.), вступивши в політичне і військове зі­ткнення з греко-італійськими державами і Карфагеном, який панував тоді на Середземномор'ї.

Італійські племена і напівдержави утворили разом з Римом умовну Італій­ську федерацію під пануванням Риму, членство в якій забезпечувало її мешка­нцям деяку близькість до римлян в правовому становищі. Союзницькі народи кількісно значно посилили римську армію. Це дало можливість, хоч і після важких двох Пунічних воєн, знищити Карфагенську державу і підпорядкувати собі велику частину її володінь у Середземномор'ї.

До початку II ст. до н.е. внутрішня криза Македонської держави зробила її легкою здобиччю Риму. Більше ніж через півстоліття Рим розповсюдив свою геге­монію на всю Грецію. В областях, які приєднувалися, формувалася нова система управління, яка будувалася на домінуванні виконавчо-військової влади, що при­значалася Римом і представляла його інтереси. Так з'являлися перші провінції. Рим з полісу став перетворюватися на Римську імперію. Із занепадом найбільших

Розділі. Держава і право стародавніх цивілізацій 113

₈264

елліністичних держав — Селевкідів і Єгипту, які в І ст. до н.е. підпали під владу Риму, його імперія охопила майже весь середземноморський світ і Близький Схід, розпочавши військово-політичний наступ на північ і захід Європи.

Формування імперії було не тільки особливою військовою і політичною за­дачею Римської держави. Цей процес створював особливий фон для існування і перетворень самої державної організації. Військова і політична перевага Риму зробила римський народ особливим, пануючим народом. Так, колись досить го­стра, різка соціальна різниця всередині полісної общини відступила перед пе­ревагами єдності. Протягом IV—II ст.ст. до н.е. форма правління Риму зали­шалася в головному незмінною.

З кінця II ст. до н.е. давньоримську державу охопила криза, що торкнулася всіх сторін рабовласницького суспільства. Різнорідні конфлікти і соціальні супе­речності (повстання рабів, особливо під керівництвом Спартака — 74 р. до н.е.; боротьба між оптиматами і популярами¹ та ін.), ускладнені не дуже вдалими для Риму зовнішніми війнами, створили якісно нову державно-політичну ситуа­цію: республіканська організація вже не відповідала суспільним настроям і ча­су. Рим став прямувати до військової монархії, із зразками якої зіткнувся під час східного завоювання. Цьому сприяло декілька історичних чинників:

По-перше, державна організація республіки зберігала — в інститутах магіс­тратур, часом з дуже значними владними повноваженнями, політичну можли­вість встановлення одноосібної влади.

По-друге, безперервні війни, викликане ними посилення армії, перетворен­ня її з початку І ст. до н.е. в практично постійну, висувало відомих полковод­ців у політичні лідери; військове керівництво перетворилося в самостійний і державний інститут, що домінував над іншими.

По-третє, Рим ставав величезною державою — навіть не середземноморсь­кого, а світового масштабу, і влада в такій імперії вже за природою своєю (в умовах античного суспільства) не могла бути побудована інакше, як на монар­хічних засадах .

По-четверте, за роки воєн і криз різко визначилося соціальне розшаруван­ня «римського народу». Рабовласники, які представляли величезний клас, чи­сленний люмпенізований плебс, що існував значною мірою за рахунок держав­них роздач хліба (тільки в Римі в середині І ст. до н.е. таких було 320 тисяч)2, призвели до становлення нового способу життя, для якого була характерною вимога «хліба і видовищ», яка у наступні часи стала хрестоматійною. Звичай­но, твердження, що «падіння моральності» знищило Римську республіку, не зовсім правильне, але її соціальну базу воно безсумнівно підірвало.

По-п'яте, зростання приватних рабовласницьких господарств на території всі­єї імперії вплинуло на виключне становище «римського народу». Принісши його в жертву, римляни сприяли консолідації рабовласників на всій її великій терито­рії в пануючий клас, пов'язаний єдністю корінних інтересів. Тим самим було створено новий плідний соціальний фон для еволюції форми римської держави.

Найголовнішим показником кризи республіканської державної організації стало формування в І ст. до н.е. інституту військово-політичної диктатури од­нієї особи, яка стала в Римі майже постійним інститутом.

¹ Оптимати — рух (партія), який виражав інтереси багатих і аристократичних рес­ публіканських прошарків; Популяри — рух (партія), що виражав інтереси нових легіонерів, офіцерства і люмпенізованого плебсу.

² Омельченко О. А. Всеобщая история государства и права. — М., 1998. — Т. 1. — С. 153.

114 Частина І. Держава і право країн кастово-станового суспільства

Першим етапом на шляху становлення нової влади була диктатура Сулли (82—79 pp. до н.е.), визначного воєнначальника і лідера оптиматів, що отримав від Сенату повноваження диктатора довічно. При ньому істотні зміни відбулися в державному режимі: були скорочені повноваження народних трибунів, змінені сфери діяльності деяких магістратів, введено розправи над громадянами і конфіс­кації їх майна без судів, за списками, складеними диктатором (т.зв. проскрипції).

Другим етапом стала військова диктатура Юлія Цезаря (45—44 pp. до н.е.). Після перемоги в розв'язаній ним громадянській війні, Цезар, проголошений імператором, зосередив в одних руках найбільш значну магістратуру: безстро­кове диктаторство, довічну владу трибуна, цензорські повноваження, зберігши ще і права великого жерця-понтифіка. Незабаром його було вбито запеклими республіканцями, але старий порядок остаточно розхитався. Необхідність найшвидшого виходу з внутрішньої смути стимулювала передачу всієї можли­вої влади одному з духовних спадкоємців Цезаря — Октавісту Августу.

Правління Октавіана Августа (30(27) р. до н.е.—14 р. н.е.) стало завер­шальним, третім етапом становлення нового ладу. Формально всі установи і магістрати старої республіки зберігалися, але їх повноваження змінювалися, а головне — найважливіші зосередилися в одних руках. Що до нашої ери Август послідовно закріпив за собою звання імператора (29 p.), першого сенатора — принцепса (28 p.), проконсула провінцій (23 р.), трибунську владу (23 p.), по­саду консула (19 p.), верховного понтифіка (13 p.). цензора (12 p.). Влада Сена­ту стала повністю залежати від принцепса, про народні збори тільки згадували. Активна законодавча діяльність Августа (привласнений в 27 р. титул «благо­словенного» став спадковим) зовні була споямлвага на збереження патріар­хального укладу і моральності «суворої республіки» і сприяла створенню ново­го правового укладу майбутньої монархічної імперії.

Історія римської монархічної імперії, як вже було відзначено раніше, поділяється на два періоди:

а) принципат — 30 (27) р. до н.е.—284 р. н.е.;

б) домінат —284 р. н.е. — VII ст. н.е.):

• домінат періоду єдиної імперії — 284—395 pp.;

• домінат періоду Західно-Римської імперії — 395—476 pp.;

• домінат періоду Східно-Римської (Ромейської) імперії — 395—VII ст. н.е.

Принципат

Принципат (від «принцепса») зберігав ще видимість республіканської форми правління і майже всі установи республіки. Збиралися народні збори, засідав се­нат. Як і раніше, обиралися консули, претори і народні трибуни. Але все це було вже не більше, як прикриття постреспубліканського державного устрою.

Імператор-принцепс поєднав у своїх руках повноваження всіх головних республіканських магістратур: диктатора, консула, претора, народного трибу­на. Залежно від роду справ він виступав то в одній, то в іншій якості: як цен­зор він комплектував сенат, як трибун відміняв за своїм рішенням дії будь-якого органу влади, заарештовував громадян за своїм розсудом, як консул і диктатор, визначав політику держави, віддавав розпорядження по галузях управління; як диктатор командував армією, управляв провінціями тощо.

Народні збори, головний орган влади старої республіки, прийшли в повний занепад, про що писав Цицерон, назвавши гладіаторську гру тим заняттям, що приваблювало римських громадян більше, ніж збори коміцій. Звичайним яви-

Розділ І. Держава і право стародавніх цивілізацій 115

щем стали такі ознаки крайньої міри розкладу коміцій, як підкуп голосів, роз­гони зборів, насильства над їх учасниками тощо. Збори позбавлялися свого споконвічного права обирати на посади магістратів.

Сенат, уже за часів Августа, наповнився провінційною знаттю, всім зо­бов'язаною принцепсу, і особливо тими з вершників, які досягли сенаторського звання. З органу влади, що розповсюджувався на «місто Рим», сенат пере­творився в свого роду загальноімперський владний інститут. При всьому тому, становище його було приниженим, а повноваження обмеженими. Законопроек­ти, надходили до сенату від принцепса і забезпечувалися його авторитетом. Зрештою виникло і затверджувалося неписане правило, згідно з яким: «все, що вирішив принцепс, має силу закону».

Осереддям вищих установ імперії зробився двір принцепсу, що перетворився в своєрідну канцелярію з безліччю відділів, які виникли паралельно з рес­публіканськими магістратурами. Вибори самого принцепса належали сенату, але і це стало чистою формальністю. У багатьох випадках справа вирішувалася армією. Тому у цей час здійснюється низка державних реформ, спрямованих, головним чином, на посилення рабовласницької армії і поліції, які стали надійною опорою принцепса.

Поліція. Відповідно до реформи, приписуваної імператору Августу, корін­ній реорганізації піддавалася поліція Риму, на чолі якої був поставлений префект міста, наділений широкими повноваженнями в сфері охорони суспільного порядку. У його підпорядкуванні знаходилися 14 поліцейських комісарів, що очолювали міські квартали, відали там усіма справами і відповідали за безпеку і порядок у кожному з них. Комісари мали помічників в особі квартальних капітанів, агентів-донощиків і офіцерів сторожових поліцейських рядів. Через них комісари і префект міста в столиці стежили за виконанням законів і попереджали їх порушення, спостерігали за способом життя городян і перешкоджали всьому, що могло зашкодити суспільному добробуту міста рабовласників. Крім префекта міста, у Римі були засновані посади префекта сторожової служби, префекта масових і спортивних ігор, комісара громадських робіт, головного інспектора по очищенню міських ву­лиць та інші, що також мали поліцейську владу. Ще за часів правління Це­заря тут була створена і «поліція моральності», яке, подібно до афінської поліції, стежила за дотриманням законів, спрямованих проти розкоші в одязі і зайвих витрат на банкети, здійснювала нагляд за жінками легкої поведінки, вела безуспішну боротьбу з ледарством.

Переслідуючи рабів, а також незаможні категорії вільних громадян, поліція Риму вдавалась до послуг провокаторів. Проте спеціальних органів «таємної» поліції у стародавніх римлян не було і використання провокаторів у поліцей­ській практиці носило не систематичний, а, скоріше, випадковий характер.

За зразком Риму була перебудована поліція й в інших значних містах та ве­ликих провінціях імперії. На чолі провінційної поліції стали легати вищого рангу, уповноважені підтримувати порядок і громадську безпеку рабовласників на місцях. Під їх керівництвом проводився збір податків з місцевого населен­ня, велася боротьба з кримінальною злочинністю. Провінційна поліція мала свою розгалужену мережу таємної агентури, яка використовувалась для сте­ження за піданними і здійснення заходів щодо попередження повстань рабів. Придушення масових безпорядків серед населення провінцій здійснювалося також за допомогою добірних імператорських військ — так званих преторіан­ських кагорт, що виконували одночасно й поліцейські функції.

116 Частина І. Держава і право країн кастово-станового суспільства

Розрізняючись за рівнем розвитку, структурою й обсягом повноважень, поліція Риму та інших рабовласницьких країн у той же час мала ряд загальних ознак: по-перше, вона охороняла новий у порівнянні з первіснообщинним ладом суспільний порядок, що закріплював панування рабовласників; по-друге, вона направлялася не тільки проти рабів, але і проти незаможних прошарків вільного населення, по­винна була примушувати саме їх до дотримання нового порядку; по-третє, за ви­нятком керівних поліцейських посад, вона комплектувалася переважно з рабів, що пояснюється збереженням наслідків старого родового побуту і відсутністю ще у держави достатнього морального авторитету, щоб вселяти повагу до ремесла, яке колишнім членам родового суспільства неминуче повинно було здаватися таким, що не заслуговує на поважне відношення.

Домінат

Вже в період принципату рабовласницький лад у Римі почав переживати зане­пад, який в II—III ст. переріс в чергову кризу. Як вже було відзначено, в цей період поглиблювалося соціальне і станове розшарування вільних, посилився вплив великих землевласників, зростало значення праці колонів і зменшувалася роль рабської праці, приходив у занепад муніципальний лад, зникала полісна ідеологія — на зміну культу традиційних римських богів приходило християнство.

Економічна система, заснована на рабовласницьких і напіврабовласницьких формах експлуатації та залежності (колонат), не тільки перестала розвивати­ся, але і почала деградувати. Починаючи з III ст., ставали частішими і поши-ренішими повстання рабів, майже невідомі початковому періоду принципату. До повсталих рабів приєднувалися колони і вільна біднота. Становище усклад­нювалося визвольним рухом підкорених Римом народів. Від загарбницьких воєн Рим почав переходити до оборонних. Різко загострилася боротьба за владу між ворогуючими угрупованнями пануючого класу. Після правління династії Северів (199—235 pp.) наступила півстолітня епоха «солдатських імператорів», які приводилися до влади армією і правили півроку, року, найбільше п'яти років. Більшість з них були вбиті змовниками.

Принципат пригнітив дух громадянства у римлян, республіканські традиції залишилися вже в далекому минулому, останній оплот республіканських уста­нов — сенат остаточно підкорився принцепсу. З кінця НІ cm. почався новий етап в історії римської державності, коли Рим перетворився в монархічну державу з абсолютною владою глави держави (імператора). Остаточний пере­хід пов'язують з приходом до влади Діоклетіана. Ставши римським імперато­ром в 284 p., він наказав іменувати себе Домінусом (паном, господином), у зв'язку з чим форма римської держави цього періоду отримала назву домінат. її основними рисами були:

1. Влада імператора стала необмеженою, на що, зокрема, вказувала на­явність у них таких титулів, як Август і Домінус. Імператори стали обожнюва­тися, деякі з них після смерті оголошувалися богами зі своїми релігійними культами, що віддалено нагадували монарха найдавніших часів. Населення держави перетворилося з громадян у підданих імператора, які стали розгляда­тися навіть як його раби — серви.

2. Складався розвинений апарат чиновників, розподілених на ранги, з іє­рархією, що визначилася правилами підвищення в посаді. Рада, що існувала за часів принципату, перетворилася в державну раду — консисторіум. З відо­кремленням цивільної влади від військової з'явилися цивільні і військові чи-

Розділ І. Держава і право стародавніх цивілізацій 117

новники. Окремо стояла третя група чиновників — придворні, які відігравали велику роль в управлінні палацом імператора.

3) Старі республіканські установи втратили будь-яке загальнодержавне зна­ чення. Римом став управляти префект, який призначався імператором і був його підлеглим. Сенат перетворився в раду міста Рим, а магістрати — в му­ ніципальних посадових осіб.

Найбільш важливі кроки в еволюції форми і механізму Римської держави нового часу пов'язані з правлінням імператорів Діоклетіана і Костянтина. У роки правління Діоклетіана (284—305 pp.) були проведені військові, адмініс­тративні і територіальні реформи, що додали імперії нового вигляду і значно посилили центральну імператорську владу.

4) Внаслідок політико-територіальної реформи імперія була розділена на дві частини — західну і східну. Діоклетіан в 285 р. призначив собі співправителя — цезаря, якого через рік було оголошено Августом, з такою ж, як у Діоклетіана, владою по управлінню частиною імперії. Але законодавство ще залишалося єди­ ним, оскільки закони видавалися від імені обох імператорів. Кожен з них призна­ чав собі співправителя — цезаря. У результаті виникла тетрархія — правління чотирьох, що розповсюджувалося на 100 провінцій. Рим було виділено в особливу 100-у провінцію, але місто Рим перестало бути столицею імперії. Столицю Захід­ ної імперії перенесли в Медіолан (Мілан), а потім в Равенну. Столицею Східної імперії стала Нікомедія, розташована на східному березі Мармурового моря.

Після двадцятилітнього правління Діоклетіана і боротьби за владу між його спадкоємцями наступив період тридцятилітнього правління Костянтина (306— 337 pp.), який знову відновив єдність влади.

Костянтин продовжив реформи Діоклетіана, зокрема його політико-територіальну реформу. Тетрархія була скасована, але в кожній з двох частин імперії утворили по дві префектури, якими управляли префекти, що були на­ділені цивільною владою. Військова влада в префектурах належала військовим магістрам — двом начальникам піхоти і двом начальникам кінноти. Префек­тури ділилися на діоцези (6 в західній частині імперії і 7 в східній), очолювані вікаріями, діоцези — на провінції, якими управляли ректори, провінції — на округи з окружною адміністрацією.

5. У військовій сфері професія воїна ставала спадковою. В армію стали широко притягуватися варвари, які отримували римське громадянство і мож­ливість просуватися по службових сходах аж до вищих посад.

6. Прагнення правлячої аристократичної верхівки до централізованого управління увінчалося під час царювання Діоклетиана підпорядкуванням усіх поліцейських сил Риму начальнику імператорської канцелярії, який відігравав роль, аналогічну ролі першого міністра.

7. Якщо ці заходи Костянтина були продовженням справи, започаткованої ще Діоклетіаном, то стосовно питань релігійної політики цього не можна ска­зати. У 313 р. імператорським едиктом християнство було визнано рівноправ­ним з іншими релігіями, що існували в імперії, а потім, після хрещення Кос­тянтина в 337 році, — державною релігією.

Армія, чиновництво і християнська церква стали трьома головними опора­ми домінату — військовою, політичною й ідеологічною. Нарешті, враховуючи, що східна частина римської держави у порівнянні з західною, зазнавала на­падів варварських племен і була економічно більш розвиненою, Костянтин на місці давньогрецького міста Візантій заснував нову столицю, давши її назву Константинополь (330 p.). Перенесення столиці в Константинополь закріпило

118 Частина І. Держава, і право країн кастово-станового суспільства

процес розпаду імперії на дві частини: Західну і Східну. Остаточне відділен­ня Східної імперії припадає на кінець IV століття. З приходом на Констан­тинопольський престол імператора Аркадія (395 р.) західна і східна частини старої римської держави більше політично не об'єднувалися.

На початку V ст. Західно-Римська імперія зазнавала постійного натиску ко­чових племен і германських народів з півночі. Соціальна криза всередині самої імперії, розпад її військової організації зробили Рим нездатним до реального протистояння новим силам. У 476 р. германський вождь Одоакр скинув з пре­столу останнього римського імператора, ім'я якого, за дивним збігом обставин історії, було як і засновника Риму — Роліул.

Східно-Рижська (Ромєйська) імперія

Західно-Римська імперія, старий Рим, припинив своє існування, але історія рабовласницької римської держави мала продовження, що можна, на нашу ду­мку, розглядати як наступний етап її розвитку.

Цей етап пов'язаний з існуванням Східно-Римської (Ромейської) імперії, яка, на відміну від Західно-Римської імперії, що в V ст. потрапила під владу кочовиків і варварських племен, укріпила свою незалежність і самостійність. Були успішно відбиті навали вандалів і остготів. Багатству і стійкості імперії сприяли більш високий рівень розвитку торгівлі, ремесел у грецьких і малоазі­атських володіннях, особливий характер сформованого аграрного ладу, де зна­чне місце займало державне і церковне землеволодіння.

У IV—V ст. Ромєйська імперія зберігала успадковану від Римської імперії державну й адміністративну організацію практично без змін. Видозмінювався тільки військовий устрій: найважливіше місце зайняли племена кочовиків і слов'ян, які поселялись у прикордонних областях імперії як федерати. З ними встановлювалися особливого роду союзи на умовах виконання військової служ­би. Це визначило надалі особливу організацію місцевого і військово-фінансового управління. Свого розквіту і найбільшої могутності Ромєйська ім­перія досягла за правління імператора Юстиніана (528—565 pp.). Були здійс­нені великі зовнішні завоювання, під його владою опинилися Палестина, Єги­пет, північне узбережжя Африки, Італія, південь Іспанії. Середземне море стало внутрішнім морем імперії. За часів правління Юстиніана були проведені важливі правові й адміністративні реформи.

Держава цього періоду представляла централізовану монархію з деякими обмеженнями влади імператора, в якій склався досить розвинутий військово-бюрократичний апарат. Вона успадкувала, з тими або іншими особливостями, основні риси державних форм пізньоримської держави.

На чолі держави стояв імператор, спадкоємець влади римських цезарів. Він мав усю повноту законодавчої, судової і виконавчої влади і був верхов­ним покровителем і захисником християнської церкви. Греко-православна церква відігравала величезну роль у зміцненні авторитету імператора. Вона розробила й освятила офіційну доктрину божественного походження імпе­раторської влади і проповідувала єднання держави і церкви, духовної і світської влади. На відміну від католицької (західної), православна церква значно більшою мірою економічно і політично залежала від імператора, бу­ла прямо підпорядкована йому. Юстиніан І, наприклад, нерідко поводився ' з вищими церковними ієрархами (єпископами і патріархами), як із своїми чиновниками.

Розділ І. Держава і право стародавніх цивілізацій 119

Влада імператора в IV—VII ст. не була абсолютною. При всій широті пов­новажень імператор був обмежений, по-перше, необхідністю відповідати «зага­льним законам» держави і, по-друге, відсутністю принципу успадкування пре­столу. Новий імператор обирався сенатом, «народом Константинополя» й армією. Роль останньої в обранні імператора неухильно падала.

Ще в IV ст. імператорським указом «народу Константинополя» — різнома­нітним соціальним прошаркам і угрупованням населення столиці, що збира­лись на константинопольському іподромі, було надано право висловлювати прохання і пред'являти імператору вимоги. На цій основі виникли особливі спортивно-політичні організації, так звані міські партії — діми. Соціальну опору двох найбільш значних дімів: венетів — («блакитних») і прасінів — («зелених») — складали різноманітні угрупування панівного класу. Перших підтримувала сенаторська і муніципальна аристократія, других — торгово-фінансова верхівка міст. У IV—VI ст. роль дімів у політичному житті була значною і ромейські імператори повинні були нерідко робити ставку у своїй політиці на одну з названих партій.

Іншим чинником, що стримував самовладдя імператора, була наявність осо­бливого державного органу ромейської аристократії — константинопольського сенату, де могли розглядатися будь-які справи держави. Його вплив забезпечу­вався самим складом сенату, до якого входила практично вся правляча верхів­ка панівного класу Ромейської імперії. Обговорення державних справ сенатом, а також його право брати участь в обранні нового імператора забезпечувало аристократії значне місце в управлінні справами імперії.

Саме тому ранньоромейські імператори, включаючи найбільш могутнього з них — Юстиніана І, визнавали в законодавчих актах необхідність «згоди ве­ликого сенату і народу». Це свідчить про сталість деяких політичних традицій, що зберігалися ще з часів республіканської державності.

Після Юстиніана Ромейська імперія поступово приходила в занепад: була втрачена велика частина її володінь на Ближньому Сході й в Малій Азії, змінювалася соціальна структура суспільства і стара державна організація. Через деякий час імперія змогла відродитися, але вже в вигляді нової за своїм типом та формою держави. На нашу думку, саме цю державу слід приймати за феодальну Візантію, яка стала спадкоємницею Старого Риму і новим етапом в його історії.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Виконайте такі завдання:

Продовжіть роботу над складанням словника основних понять та термінів з історії держави і права зарубіжних країн. Розкрийте зміст таких понять та термінів:

Поняття (визначення)	Терміни
Право інтерцесії Принципат Домінат Тетрархія Християнство	Апелла, архагети, аристократія, асесори, гармости, герусія, ге-ліея, гопліти, декурії, докімасія, диктатор, диоцези, еділи, ек-клесія, ефеси, ефори, епіхейротонія, ісономія. ісегорія, консул, консисторіум, метрономи, криптії, квестори, імперіум, магіст­рати, претор, принцепс, провінція, раби-токсоти, префектури, полемархи, потестас, сенат, серви, стратег, цензори, центурії.

120 Частина І. Держава, і право країн кастово-станового суспільства

Продовжіть роботу над складанням хронологічної таблиці основ­них подій розвитку механізму та форми античних держав за запропо­нованою раніше формою.

Використовуючи матеріал модуля та документів №№ 1—2, складіть порівняльну таблицю: «Державний апарат античних республік» за примірною схемою:

Держава	Назва державного органу	Функції	Джерела формування	Спільне, особливе

Використовуючи матеріал модуля та документів №№ 1-2, відобра­зіть форму держави античних країн за приблизною схемою:

Назва держави	Форма правління	Форма державного устрою	Форма політичного режиму

Перевірте себе

Продовжіть думку:

1. Менша, ніж у країнах Стародавнього Сходу, значимість організаційно-господарсь­кої функції античної держави була обумовлена

2. Посилення таких функцій держави, як:

• оборона країни і мирний контакт з іншими народами,

• захоплення чужих територій, управління завойованими територіями найбільший прояв мали в таких античних країнах, як що було обумовлено

3. Знищення царської влади в державах античного світу було обумовлено

4. Екклесія, центуріатні, трибутні, куріатні коміції, апела — це

5. Функції виконавчої влади в Спарті, Афінах і Римі виконували

6. Призначення магістратів на посади в Стародавніх Афінах і Римі здійснювалось на принципах

7. Відмінність механізму формування і функції Ради 500 (буле) в Афінах і Сенату в Римі полягає в тому, що

8. Відмінною рисою в реалізації принципу колегіальності в роботі афінських і римських магістратів було

9. Поліцейські функції виконували в:

Стародавніх Афінах

Стародавньому Римі

10. Відправлення правосуддя було функцією в

Стародавній Спарті

Стародавньому Римі

Стародавніх Афінах

Схарактеризуйте:

1. Функції держав античного світу, поясніть їх обумовленість.

2. Законодавчі органи, визначте їх спільні риси та особливості.

3. Виконавчі органи, визначте їх спільні риси та особливості.

4. Судові органи, визначити їх спільні риси та особливості.

5. Механізм формування і функціонування армії та поліції в країнах античного світу.

Розділ І. Держава і право стародавніх цивілізацій

121

5. Різновиди античних республік, покажіть їх спільні риси та особливості.

6. Процес еволюції форми державно-територіального устрою Стародавнього Риму, його причини.

7. Процес еволюції форми державного правління у Стародавньому Римі.

Готуйтесь до вивчення матеріалу 6-го модуля

І^-І¹"*'^--'! Повторіть шкільний матеріал з «Основ правознавства» (9 кл.), а саме, І ™*f? ::2^™-.""^.іії що таке джерело права, закон, кодекс, кодифікація, конституція, галузь права, правовий інститут, норма права, правопорушення, злочин, покарання, судовий процес;

ДЖЕРЕЛА

Документ № 1

АРИСТОТЕЛЬ ПРО СПАРТАНСЬКІ УСТАНОВИ (витяги)

Неладна справа у Лакедемоні і з інститутом геронтів...

Особи, що знаходяться на посаді геронтів, трапляється, доступні підкупові, і часто державні інтереси приносять у жертву своїм особистим вигодам.

...Усі магістратури підконтрольні ефорам. Власне ця обставина і дає ефорам надто велику перевагу...

Разом з царями, (коли вони залишали країну), ефорів посилали як осіб супрово­дження, їх особистих ворогів, і вважали порятунком для держави, коли між царями виникали протиріччя.

...Він (Лікург) бажав, щоб інститут сиситій (сиситії — спільні обіди), був демокра­тичним; ... але сиситії виявилися інститутом найменш демократичним. Справа в тім, що брати участь у сиситіях людям дуже бідним нелегко, між тим, за традицією, участь у них є показником належності до стану громадян, адже той, хто неспроможний робити внески у сиситії, не користується правом громадянства.

Документ № 2

АРИСТОТЕЛЬ ПРО ДЕРЖАВНИЙ ЛАД АФІН (V—IV ст.ст. до н.е.)

(витяги)

Порядок обрання посадових осіб. Рада п'ятисот і народні збори. На усі загальні по­сади, що входять до кола звичайного управління, афіняни обирають кандидатів за же­ребом, за виключенням скарбника військових сум, завідуючого глядацьким фондом і наглядача водогонів. На ці посади обирають підійманням рук, і обрані таким чином ви­конують обов'язки від Панафінів до Панафінів (свята на честь богині Афіни). Окрім то­го, підійманням рук обирають і на всі військові посади.

Рада складається із п'ятисот членів, що обираються за жеребом, по 50 від кожної філи. Обов'язки пританів (чергові члени Ради) виконують кожна із філ по черзі, як ви­паде жереб, перші чотири — по 36 днів кожна, а наступні шість — по 35 днів кожна (як відомо, афіняни рахують рік по місяцю),

Ті із складу Ради, які виконують обов'язки пританів, мають загальний стіл у фолі (фол — будинок круглої форми), одержуючи на те гроші від держави. Потім вони зби­рають і Раду, і народ — Раду щодня, крім вихідних днів, а народ — чотири рази за ко­жну пританію. При цьому вони складають програму: скільки справ і що власне мають обговорити на Раді кожного дня і де має відбуватися засідання.

122 Частина І. Держава і право країн кастово-станового суспільства

Окрім того, вони призначають і народні збори. Одні — головні, на яких мають прово­дити перевірку дій влад— чи знаходить народ їх розпорядження правильними, потім об­говорюють питання стосовно продуктів і захисту країни; потім, у цей день, можуть роби­ти надзвичайні заяви (про злочини проти держави) усі бажаючі; нарешті, мають читати опис майна, що підлягає конфіскації і заяви про затвердження у правах успадкування і про спадкоємниць, щоб усім було відомо про кожну спадщину, що відкрилася.

У шосту пританію, окрім зазначеного, притани ставлять на голосування підійман­ням рук ще й питання щодо остракізму — чи вважають проводити його чи ні, і, на кі­нець, такі справи, коли хтось, наобіцявши щось народові, не виконає того.

Другі народні збори призначають для розгляду клопотань; тут кожен бажаючий, по­клавши молитовну гілку, міг розповісти народові про які захоче особисті або громадські справи. Решта, двоє народних зборів, відводяться для усіх інших справ...

Головою пританів є. одна особа, обрана за жеребом. Вона головує протягом ночі і дня, і не можна займати цю посаду а ні довше, а ні двічі одній і тій же людині. Голова збері­гає ключі від храмів, у яких знаходяться скарбниця і документи держави і державна пе­чатка. Він зобов'язаний весь час залишатись у фолі, так само як і третина пританів, яким він накаже. І коли притани зберуть Раду або народ, він обирає жеребкуванням дев'ятьох проедрів (проедр — член Ради, що головує у Раді і на Народних зборах), одного від кож­ної філи, за виключенням тієї, яка виконує обов'язки пританів, і з їх середовища, у свою чергу, одного голову і передає їм порядок денний. Останні, одержавши його, стежать за порядком і оголошують питання, що мають обговорюватись, ведуть підрахунок голосів і вирішують взагалі усі справи; вони мають право і розпустити збори. Бути головою не мо­жна більше одного разу на рік, а проедром можна бути один раз у кожну пританію.

Окрім того, притани проводять на народних зборах вибори стратегів, гіппархів (на­чальник кінноти) та інших посадових осіб, що мають відношення до війни, у відповід­ності з тим, як вирішить народ...

Раніш Рада мала право штрафувати, кидати у в'язницю і карати стратою... Народ відняв у Ради право смертної кари, заковувати в кайдани і штрафувати. Він прийняв закон, що коли Рада визнає когось винним або накладе стягнення, то ці звинувачуваль­ні вироки і стягнення фесмофети (фесмофети — архонти, які головують при розгляді найважливіших судових справ) повинні подавати на розгляд суду, і те, як вирішать су­дді повинно мати законну силу.

... І народ ні з яких питань не може прийняти постанову, якщо про це попередньо не зробила висновки Рада або, якщо цього не внесли до порядку денного притани. Через це кожен, хто протягне якийсь законопроект без дотримання цих умов, підлягає звину­ваченню у протизаконні.

Архонти... Стосовно ж так званих дев'яти архонтів... Тепер обирають за жеребку­ванням шістьох фесмофетів і секретаря до них, окрім того, архонта, базилевса і полема­рха — одного від кожної філи по черзі...

...Коли проводять докімасію (перевірка чиїхось прав на зайняття посади), перш за все запитують: «Хто у тебе батько і з якого він дема, хто батько батька, хто мати, хто батько матері і з якого він дема?», або виконує він свої обов'язки по відношенню до своїх батьків, чи платить податі і чи ходив у військові походи. Дізнавшись про це, голова каже: «Запроси свідків для підтвердження цього». Коли він приведе свідків, голова запитує: «Чи хоче хто-небудь виступити із звинуваченням проти нього?» І, якщо хтось виступить із звинувачен­ням, він надає слово і для звинувачення і для захисту, і після того ставить питання на го­лосування — у Раді підняттям рук, а у суді — поданням камінчиків. Якщо ж ніхто не за­хоче виступити із звинуваченням, він відразу ж проводить голосування.

Архонт, базилевс і полемарх ... можуть тільки тоді розпочати виконання обов'язків, коли пройдуть докімасію у суді, а після закінчення своєї служби вони дають звіт.

Архонт відразу після зайняття посади оголошує через глашатая, що усім надається володіння майном, яке кожен мав до вступу його на посаду і володіти до кінця його правління...

... Йому подаються скарги з державних і приватних справ. Він розглядає їх і на­правляє до суду. Сюди входять справи про погане обходження з батьками (ці процеси не

Розділ І. Держава і право стародавніх цивілізацій 123

пов'язані ні з яким стягненням стосовно того, хто хоче виступити звинувачувачем), про погане ставлення до сиріт (ці спрямовуються проти опікунів), про погане поводження із спадкоємицею (ці спрямовуються проти опікунів і чоловіків), про завдання збитків сирітському майну (ці теж спрямовуються проти опікунів), про божевілля, коли хтось звинувачує іншого у тому, що він божевільний...; справи по обранню ліквідаційної комісії, коли хто-небудь не бажає розподіляти спільне майно; справи про встановлення опіки, з причин вирішення спорів про опікунство...

Архонт також піклується про сиріт, про спадкоємиць і про жінок, які заявляють, що із смертю чоловіка вони залишились вагітними. При цьому він має право на вину­ватців накладати дисциплінарні стягнення або притягати до суду. Він здає в оренду майно сиріт і спадкоємниць до того терміну, поки дівчині не виповниться 14 років, і бере від орендарів забезпечення. Нарешті, він же стягує з опікунів утримання, якщо вони не видають його дітям. Ось такі обов'язки архонта.

Базилевсу подають скарги на непорядність, а також у тих випадках, коли хтось ви­борює у іншого право бути жерцем. Він розбирає усі спори між родами і жерцями з пи­тань богослужіння. Нарешті, у нього порушуються усі процеси про вбивство, і в його обов'язки входить оголошувати злочинця позбавленим захисту законів...

Полемарх приносить жертву Артеміді і Еналію (Еналіи — одне із імен бога війни Арея); влаштовує надгробні змагання на честь загиблих на війні... У нього ж слухають­ся приватні судові процеси стосовно метеків...

Фесмофети мають повноваження, перш за все, призначати, які судові комісії і у які дні мають чинити суд, потім передавати керівництво цими комісіями посадовим особам: ці останні діють відповідно тому, як укажуть фесмофети. Вони повідомляють народ про надзвичайні заяви, ставлять на розгляд справи про зміщення посадових осіб через пе­ревірочне голосування, різного роду пропозиції попередніх вироків, скарги на свавілля і заяви про те, що запропонований закон непридатний... До них же поступають скарги, при яких потрібен заклад — на протизаконне привласнення громадянських прав і на звільнення від такого звинувачення через підкуп, якщо хтось, давши хабаря, виправ­дається у суді про привласнення громадянських прав. Про злочини сікофантів (осіб, що займалися доносом і наглядом за громадянами), хабарництво, обманне внесення до спи­ску державних боржників, неправдивий виступ на суді пойнятого, про намірене невик-лючення із списку державних боржників, так само, як і про внесення у цей список, про подружню зраду. Вони ставлять на розгляд докімасії для усіх посадових осіб, справи про осіб, не прийнятих до дему демотами, і звинувачувальні вироки Ради. Окрім того, вони призначають для розгляду і приватні позови, що стосуються великої торгівлі і рудників, а також стосовно рабів, у випадку, якщо раб образить вільну людину.

Вони ж затверджують угоди (договори, що забезпечують юридичний захист угодам між громадянами різних держав) з іншими державами і керують процесами, що ведуть­ся на базі цих угод, і справами про неправдиве свідчення перед Ареопагом.

Посади які обирають підійманням рук. Обирають підійманням рук також і на всі військові посади, у тому числі десятьох стратегів — раніше одного від кожної філи, а тепер від усієї кількості громадян...

Підійманням рук обирають ще десятьох таксіархів (начальників піхоти) — одного від кожної філи. Кожен із них командує громадянами своєї філи і призначає лохагів (лохаг — командир загону).

Підійманням рук обирають і двох гіппархів з усього складу громадян. Вони коман­дують вершниками, при цьому кожен бере собі по п'ять філ. Вони мають ту ж владу, що й стратеги над гоплітами.

Вибори за жеребкуванням, повторність зайняття посад.

Серед призначених за жеребкуванням посадових осіб раніше, одні обирались із усієї філи разом із дев'ятьма архонтами, інші, що обиралися у храмі Фесея, розподілялись по демах. Оскільки в демах розпочалася торгівля місцями, то і на ці посади тепер обирають із усієї філи, за виключенням Ради і вартових. Обрання останніх передають у деми.

Жалування одержує, по-перше, народ, за звичайні народні збори —одну драхму (драхма — срібна монета 4,37 г, вона складалась із шести оболів), а за головні —

124 Частина І. Держава і право країн кастово-станового суспільства

дев'ять оболів. У судах одержують по три оболи; члени Ради — по п'ять оболів, а ті, які виконують обов'язки пританів, одержують додатково на харчування один обол. Окрім того, дев'ять архонтів одержують на харчі по чотири оболи кожен, до того ж вони ут­римують глашатая і флейтиста.

Військові посади можна посідати декілька разів, а з решти — жодної не можна посі­дати повторно; тільки членом Ради можна бути двічі.

Організація судів. До складу судових відділень вибори проводять за жеребкуванням дев'ять архонтів, кожен в одній філі, а секретар фесмофетів — у десятій філі...

Суддями можуть бути особи, віком старші ЗО років, за умови, що вони не є держав­ними боржниками і не позбавлені громадянської гідності...

Більшість судових відділень складаються із п'ятисот одного члена, їм надається судити у громадських справах, коли необхідно поставити особливо серйозну справу на обговорення тисячного складу, до геліеї обирається подвійний склад суду. Справи виключної ваги передаються на розгляд одної тисячі п'ятисот суддів, тобто потрій­ного суду.

Примітка: Документи №№ 1-2 використані з: Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. — К.: Ін Юре, 1998. — Т. І. — С. 66-69, 74-75.

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА

1. Аристотель. Афинская полития // Соч.: В 4-х томах. — Т. 4. — М., 1983.

2. Бирюков.Ю. М. Государство и право Древнего Рима. — М., 1969.

3. Властелины Рима; биографии римских императоров от Адриана до Диоклетиана. — М., 1992.

4. Галанза П. Н. Государство и право Древнего Рима. — М., 1969.

5. Катрич В. М. Історія рабовласницької держави і права стародавньої Греції. — К.: Вид-во Київськ. ун-ту, 1969.

6. Катрич В. М. Держава і право стародавнього Риму.— К.: Вид-во Київськ. ун-ту, 1974.

7. Кечекъян С. Ф. Государство и право Древней Греции. — М., 1966.

8. Колобова К. М. Возникновение и развитие Афинского государства. —М., 1958.

9. Немировский А. И. История раннего Рима и Италии. Возникновение классового общества и государства. — Воронеж, 1962.

10. Перетерский И. О. Всеобщая история государства и права. — Ч.І. — Вып. 2. — Древний Рим. — М., 1954.

11. Разумович Н. Н. Политическая и правовая культура. Идеи и института Древней Греции. — М., 1989.

12. Страхов М. М. Всесвітня історія держави і права: Вип. 1. Держава і право Старо­давнього світу: Учбовий посібник. — Харків: УВС, 1994.

13. Тищик Б. Й. Історія держави і права країн Стародавнього світу: Навчальний посібник. — Т. 1. Історія держави і права країн Стародавнього Сходу і Стародавньої Греції. — Т. 2. Історія держави і права Стародавнього Риму. — Львів: «СПОЛОМ», 1999.

14. Федоров К. Г. Афины — правовое государство античности. — Краснодар, 1991.

Розділ І. Держава і право стародавніх цивілізацій 125

ПРАВО АНТИЧНИХ ДЕРЖАВ