§ 4. Кримінальний процес

4.1. Джерела кримінального процесу

Джерела кримінального процесу країн англо-американської правової сім'ї

Великобританія. Прагнення англійської буржуазії захистити свої інтереси від свавілля королівської влади зумовили зміни у кримінально-процесуальному праві, котре пристосовувало старі феодальні норми до нових буржуазних відно­син настільки, наскільки в цьому були зацікавлені правлячі кола. Поряд з за­гальним правом, яке продовжувало залишатись основним джерелом у роки ре­волюції та в подальшому, значного поширення набувало законодавство — статутне право.

Опозиційні настрої в англійському суспільстві напередодні революції знай­шли своє відображення у відомій «Петиції про право» 1628 року. Основна її вимога про заборону проводити арешти без висунення обвинувачення та рішен­ня суду відбивала спроби палати громад протистояти свавільній розправі коро­ля з тими, хто чинив опір його політиці. 25 червня 1641 р. в умовах, коли вже розпочалися революційні події, «Довгим парламентом» було видано Акт про скасування Зоряної палати. В цьому Акті закріплювалися: вимога про видання наказу Habeas corpus act будь-якій особі, котру заарештовано чи затримано за наказом короля або його чиновників для перевірки законності арешту чи за­тримання; обов'язки осіб, які отримували наказ, доставити заарештованого до суду. Однак у розгляданому Акті була суттєва прогалина з точки зору реально­сті гарантій прав арештованого на перевірку підстав для арешту, оскільки не встановлювався термін доставки до суду арештованого, а саме повільне його виконання й було постійним зловживанням.

Цікавим з точки зору того нового, що внесла англійська революція у кримі­нальний процес, є програмний документ левелерів «Народна угода». У ньому сформульовані такі принципи англійського процесу як заборона допиту обви­нуваченого як засобу його викриття, широта повноважень суду присяжних і принцип свободи їх внутрішнього переконання; вимога швидкого розгляду справи, ведення засідання англійською мовою, визнання права обвинуваченого висувати своїх свідків, захищатися особисто або з допомогою інших осіб.

У період республіки процедура Habeas corpus act зберігала свою силу. Під час протекторату О. Кромвеля були видані інструкції «для забезпечення миру в

Розділ III. Держава і право країн західної цивілізації 561

36^ім

республіці», згідно з якими особа, котра посягала на протектора або ж видані ним закони мала бути ув'язнена або вислана з конфіскацією майна в разі, як­що ці дії доведено.

Початок змін у кримінальному процесі, які відбулися за революційного ча­су, набув подальшого розвитку. Про це свідчить «Акт з метою кращого забез­печення свободи особистості і попередження заточень за морем» — «Habeas corpus Act», затверджений королем 26 травня 1679 p., а також окремі кримі­нально-правові і процесуальні норми Білля про права 1689 р., Акту про улаш­тування 1701 p., що його доповнювали. У такому вигляді цей Акт застосовува­вся в подальшому без змін. Хоча за надзвичайних обставин його дія припинялася.

Тими ж прагненнями до створення режиму недоторканості особи у криміна­льному процесі був обумовлений і Статут 1696 р. про розгляд справ про зраду. Відповідно до цього статуту копія обвинувального вироку мала вручатися об­винувачуваному принаймні за 5 днів до судового розгляду справи. Обвинувачу­ваний отримував право на побачення з адвокатом, міг наполягати на виклику нових свідків. Однак його могли й не сповіщати про свідків, котрі мали про нього свідчити.

Аналогічні Habeas corpus act закони були прийняті в Шотландії (1701 р.) та Ірландії (1781 p.).

Боротьба освіченої верхівки суспільства за зміцнення політичних свобод у сфері кримінального права та процесу у XVIII ст. проявилася у справах про так званий заколотницький наклеп. Такого роду обвинувачення урядовою вла­дою неодноразово висувалися проти авторів і видавців публікацій, у яких міс­тилася критика державної влади. У 1792 р. парламент видав спеціальний акт: присяжні отримували повну волю вирішувати питання не тільки про сам факт опублікування «наклепу», але й про винність або невинність обвинувачуваного відповідно до своїх уявлень про політику і наклеп.

У XIX—на поч. XX ст. відбувалася подальша демократизація процедури розгляду кримінальних справ. Прийнятий у 1836 р. акт передбачав право зви­нуваченого, ув'язненого користуватися послугами адвоката й вимагати ознайо­млення з матеріалами справи. Законом 1898 р. обвинуваченому надавалося право за його бажанням свідчити в суді. У 1907 р. було прийнято закон про кримінальну апеляцію, згідно з яким утворювався кримінальний апеляційний суд і в окремих випадках передбачалось оскарження та перегляд не тільки ви­року коронного судді, але й вердикту присяжних.

Джерелами кримінально-процесуального права в сучасній Англії служать насамперед законодавчі акти, котрі здебільшого регулюють водночас і питання судоустрою: закони про Верховний суд 1981 р., про магістратські суди 1980 p., про присяжний суд 1974 р. (з подальшими змінами), про оскарження з кримі­нальних справ 1968 p., а також закони про кримінальне правосуддя 1925 р. і наступних років, у тому числі Закон 1988 року.

Серед актів, виданих наприкінці XX ст., велике значення мають закони «Про переслідування за злочини» 1985 р., «Про відправлення правосуддя» 1985 р. і особливо «Про поліцію й докази з кримінальних справ» 1984 р. В останньому детально регламентується діяльність поліції щодо розслідування злочинів, питання, пов'язані з проведенням обшуків та арештів, попереднім ув'язненням обвинувачуваних, розглядом скарг на дії поліцейських, а та­кож оцінкою деяких доказів, наприклад, отриманих за допомогою комп'ютерних пристроїв. Важливе значення мають також Закон про поліцію

562 Частина II. Держава і право країн громадянського суспільства

та магістратські суди 1994 p. і Закон про кримінальний процес та розсліду­вання 1996 року.

Що стосується норм прецедентного права, то і в галузі кримінального про­цесу, незважаючи на достатню кількість законодавчих актів, їх роль залиша­ється суттєвою: воно стосується і тлумачення норм, у загальній формі викладе­них окремими законодавчими актами, і усунення прогалин у законодавстві.

Неодноразові спроби реформи кримінально-процесуального права були безу­спішними. Так, робота створеної в 1978 році Королівської комісії з питань кримінального процесу успіху не принесла. Традиційні, старі, форми права розглядаються англійцями як підвалини й гарантії їх свобод.

Правова комісія, що подала в 1989 р. проект кримінального кодексу для Англії й Уельсу, запропонувала в майбутньому, після принципового схвалення проектів Загальної й Особливої частин КК, як третю частину цього ж кодексу розробити розділ за назвою «Доказ і процедура», тобто процесуальну частину загального кримінального і кримінально-процесуального кодексів.

Сполучені штати Америки. Дуалізм законодавства (федерації і штатів) чітко відобразився також в історії кримінально-процесуального права США. Значно вплинули на судочинство і всі кримінально-правові процедури СІЛА судові традиції англійського загального права.

Особлива роль у регулюванні питань кримінального процесу належить Кон­ституції СІЛА. У її тексті, в поправках IV, V, VI, VII, котрі увійшли складовою частиною до Білля про права (1791 р.), та в поправці XIV сформульовано не тільки ряд суттєвих положень про судоустрій (у тому числі про розмежування підсудності судів федерації і штатів), але й найважливіші норми, що визнача­ють права обвинувачуваного на різних стадіях кримінального процесу (умови проведення арештів та обшуків, право на суд присяжних, заборона двічі при­тягувати до кримінальної відповідальності за одне й те ж діяння, заборона спонукань до надання свідчень проти самого себе, право обвинуваченого знати, в чому він звинувачується, тощо).

У XIX—XX ст. ці джерела доповнилися новим законодавством і криміна­льно-процесуальними кодексами окремих штатів. Проте англосаксонська осно­ва американського кримінально-процесуального права лишилася непорушною. Усі питання, що стосуються кримінального процесу й судочинства на сучасно­му етапі, включаються у вигляді самостійних розділів у зводи законів штатів.

На федеральному рівні процес консолідації кримінально-процесуального за­конодавства знайшов своє вираження в розділі 18 Зводу законів США. У 1948 р. до цього розділу була включена особлива друга частина — «Криміна­льний процес». Деякі важливі положення процесуального права знайшли своє відображення і в розділі 28 Зводу («Судоустрій і судова процедура»).

Значну роль у регулюванні питань судочинства відіграють нормативні ак­ти, видані Верховним судом США на підставі повноважень, наданих йому в ряді актів Конгресу 1930-х pp., визначати федеральним судам правила проце­дури з цивільних і кримінальних справ. Найважливішими серед постанов Вер­ховного суду є: кримінального судочинства (1946 p.), апеляційного проваджен­ня (1968 р.), про докази (1975 p.). Окремо Верховним судом були видані прави­ла провадження в самому суді (1980 p.), правила судового розгляду федераль­ними магістратами справ про малозначні злочини (1971 р.) тощо. Такі акти, як і зміни в них, стають чинними, якщо після їх схвалення Верховним судом СІЛА не буде заперечень з боку обох палат Конгресу в ході найближчої його се­сії. Вони публікуються у Зводі законів США як додатки до відповідного розділу.

Розділ III. Держава і право країн західної цивілізації 563

36*

Джерела кримінального процесу в країнах континентальної правової сім'ї

Франція. Вимоги французької буржуазії щодо нової організації суду і про­цесу, заснованої на визнанні рівності всіх громадян перед законом, права на компетентний суд, на захист, скасування тортур, проведення публічного роз­слідування, арешту тільки на підставі закону знайшли своє правове закріплен­ня вже в перших законодавчих актах початкового періоду буржуазної револю­ції. Так, ЗО квітня 1790 р. було прийнято закон про заснування суду присяж­них з кримінальних справ. Прийнятий 27 листопада 1790 р. декрет створював при законодавчому корпусі касаційний трибунал, котрий мав розглядати виро­ки з точки зору дотримання процесуальних норм і правильності застосування кримінального права. Декретом від 20 січня 1791 р. у кожному департаменті створювався кримінальний трибунал у складі головуючого і трьох суддів.

Правові основи нового, буржуазного суду, кримінального процесу знайшли закріплення у прийнятій у вересні 1791 р. Конституції: незалежність судової влади від адміністративної, створення суду присяжних, який складався з двох видів журі - звинувачувального (здійснювало віддання суду громадян) і журі вироку (розглядало справи по суті). Конституція встановлювала також безо­платність відправлення правосуддя, обов'язковість дотримання встановлених законом правил про затримання, арешт, звинувачення у кримінальному злочи­ні. Порядок кримінального процесу на засадах, прийнятих у конституції, був регламентований законом від 16 вересня 1791 року.

Жирондисти, перебуваючи при владі, зробили свій внесок у революційне кримінально-процесуальне законодавство, прийнявши Закон про надання му­ніципалітетам функцій поліції загальної безпеки: вони (муніципалітети) мали розслідувати злочини, що загрожували зовнішній та внутрішній безпеці дер­жави і за якими звинувачення належало Законодавчим зборам. 19—20 жовтня

1792. р. було прийнято декрет про оновлення складу суддів, а 10 березня

1793. р. — про створення Надзвичайного кримінального трибуналу (з 29 жовт­ня 1793 р. Революційний трибунал. — Л. Б., С Б.).

Подальший розвиток революції призвів до встановлення диктатури якобін­ців та введення надзвичайного законодавства, котре значно посилило повнова­ження Революційного трибуналу в боротьбі з контрреволюціонерами. Згідно з декретом від 14 червня 1794 p., єдиними процесуальними формами, які збері­галися, були: публічний допит обвинуваченого, оприлюднення всіх свідчень і публічне проголошення відповіді кожним із присяжних на питання головуючо­го про винність підсудного. Декрет скасував участь у процесі захисника. Єди­ним покаранням, яке трибунал міг застосувати до засуджених, була страта.

З падінням якобінської диктатури велика буржуазія після декількох пере­хідних форм правління створила й укріпила режим імперії Наполеона Бонапа­рта. Кримінально-процесуальне законодавство цього періоду знаменувалося по­явою Кримінально-процесуального кодексу (Кодекс кримінального розсліду­вання) 1808 p., що набув чинності одночасно з КК 1810 р. — зі січня 1811 року.

Кодекс 1808 р. відіграв важливу роль у практичному перетворенні низки найважливіших положень Декларації прав людини і громадянина 1789 р. Ним був узаконений суд присяжних при розгляді справ у департаментських трибу­налах, встановлена змішана форма кримінального процесу: розшукова, тобто таємна письмова процедура на стадіях досудового розгляду справи (при дотри-

564 Частина II. Держава і право країн громадянського суспільства

манні визначених прав обвинувачуваного) і змагальна процедура судового роз­гляду з властивими їй принципами усності і гласності. У той же час скасовува­вся принцип незмінності суддів, закріплювалася цензова система для присяж­них, адміністративна влада в особі префектів департаментів і префекта паризької поліції наділялася широкими повноваженнями щодо прийняття не­обхідних заходів для встановлення злочинів, проступків та поліцейських по­рушень і для передачі винних у розпорядження судів.

Як і КК 1810 p., наполеонівський КПК суттєво вплинув на законодавство багатьох країн різних континентів. У самій Франції протягом майже ста п'ятдесяти років він залишався без особливих змін. І тільки всередині XX ст. з прийняттям у 1958 р. нового КПК кримінально-процесуальне законодавство почало зазнавати реформування.

Новий Кодекс зберіг змішану форму кримінального процесу, однак значно посилив гарантії дотримання законності на досудових стадіях і безпосередньо в судочинстві (шляхом розширення можливостей судового контролю за слідст­вом; правом подання обвинувачуваним скарг на дії слідчих органів тощо). У ньому докладно регулюються діяльність органів дізнання й попереднього слідс­тва (книга 1), порядок розгляду кримінальних справ про тяжкі злочини, кри­мінальні делікти та провини (книга 2), питання касаційного оскарження (кни­га 3)та особливі види провадження, зокрема, з розгляду справ про злочини, скоєні під час судового засідання (книга 4), і, нарешті, виконання вироків з кримінальних справ (книга 5).

До КПК 1958 р. включені положення про низку правових інститутів, які традиційно відносяться до галузі кримінального права та пенітенціарії. Саме цей кодекс увів у французьке законодавство «відстрочку з випробуванням» як нову форму умовного осуду, передбачив правила режиму «напівсвободи», ви­значив порядок залучення ув'язнених до праці і принципи його оплати тощо.

КПК 1958 р. а також прийняті в подальшому закони 1970, 1972, 1981-1983 pp. значно демократизували кримінальний процес: посилили гарантії ін­дивідуальних прав громадян, спростили судочинство, впорядкували діяльність слідчих органів, суду і присяжних.

Німеччина. Кримінально-процесуальне право Німеччини початку XIX ст. мало інквізиційний характер. Основними постулатами його були: суміщення всіх процесуальних функцій у руках судді, таємне та письмове судочинство у справі, позбавлення обвинуваченого права на захист, застосування тортур як засобів визнання провини.

Після видання Кримінального кодексу 1877 р. у Німецькій імперії були прийняті Закон про судоустрій 1877 р. та Кримінально-процесуальний кодекс (уложення) 1877 року. У ньому знайшли своє відображення загальнодемокра­тичні ідеї реформ кримінального процесу XIX ст., які в Німеччині отримали свій розвиток у результаті перемоги буржуазної революції 1848 року. Позитив­но вплинув на його зміст і французький кримінально-процесуальний кодекс 1808 року. Мова йде про юридичне закріплення таких принципів, як незалеж­ність суддів, розподіл функцій обвинувачення та вирішення справ, створення самостійної прокуратури, гласність та усність судового розгляду, участь у кри­мінальному правосудді народних представників (шеффенів та присяжних), за­борона «повороту до гіршого», вільна оцінка доказів, захист прав та свобод особи від зловживань та свавілля у кримінальному судочинстві.

У період нацистської диктатури була скасована більшість процесуальних га­рантій для обвинувачуваного, законодавчо виправдано свавілля суддів і засно-

Розділ III. Держава і право країн західної цивілізації 565

вані спеціальні суди для розправи над супротивниками нацистського режиму (Верховний народний суд, особливі суди нижчого рівня тощо). Відповідні зміни були внесені й до Закону про судоустрій та до КПК.

Після повалення фашистського режиму на всій території окупаційних зон стали діяти (за рішенням Контрольної Ради) Закон про судоустрій і КПК у ре­дакції 1924 року.

З моменту утворення ФРН КПК був значно змінений і доповнений, зокрема в редакції 1950 року. Слід відзначити також Закон від 19 грудня 1964 року «Про зміни кримінального судочинства та судоустрою», який став відомим під назвою «Мала реформа кримінального процесу ФРН». Ним було закріплено:

• вимога обов'язкового обґрунтування взяття під варту;

• обмеження строку утримання під вартою шістьмома місяцями;

• надання права обвинуваченому після закінчення попереднього розсліду­вання знайомитися з матеріалами справи;

• розширення права захисника на листування та побачення з обвинуваче­ним, котрий перебував під вартою, тощо.

З метою боротьби з тероризмом та іншими злочинами окремі зміни й допов­нення до КПК 1877 р. передбачали обмеження у правах обвинуваченого. У 1974 році було ліквідовано інститут попереднього слідства, що до цього тради­ційно розглядався як попереднє слідство судді, яке надавало більше прав обви­нуваченому на захист порівняно з дізнанням; скасовані норми, котрі надавали право обвинуваченому за участю захисника знайомитися з матеріалами справи, подавати клопотання, просити прокурора про додаткове заслуховування (це бу­ло передбачено «малою реформою кримінального процесу 1964 року»); введено інститут виключення захисника з процесу (якщо захисник підозрюється в кон­спіративних контактах з підзахисним, зловживає своїм правом відвідування місця ув'язнення або якщо таке відвідування створює загрозу небезпеці ФРН тощо).

Стадія попереднього розслідування звужена до форми прокурорського діз­нання, обмежені конституційні права громадян на недоторканність житла, по­ліції надані додаткові повноваження щодо затримання громадян.

У 1987 р. поряд з новою редакцією КК була опублікована й нова, нині чин­на редакція Кримінально-процесуального кодексу, котра все ще називається КПК 1877 року. Суттєві корективи до його тексту внесені Законом про бороть­бу з нелегальною торгівлею наркотиками та іншими проявами організованої злочинності (1992 p.).