31. Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів в Україні. 1-ий Всеукраїнський з їзд Ради робітничих і солдатських депутатів у грудні 1917 р.. Утворення Першого Радянського уряду.

Рада робітничих, селянських депутатів— виборні населенням на певний термін колегіальні представницькі органи в період становлення радянської влади в Росії на початку XX століття.

Виникли після Лютневої революції 1917 р. Першими на Полтавщині з'явилися Ради робітничих депутатів: 5 березня 1917 р. у Полтаві і Кременчуці. Протягом березня — в інших містах. 8 березня в Кременчуці утворені Ради солдатських депутатів, 10 березня — у Полтаві, 21 березня — у Миргороді, 28 березня — у Золотоноші і Переяславі. 12 березня утворена Полтавська Рада робітничих і солдатських депутатів, 17 березня — Кременчуцька. На час 4-го губернського з'їзду Рад (13 жовтня 1917 р.) в усіх 15 повітах діяли Ради робітничих і солдатських депутатів. Протягом квітня — червня на Полтавщині було утворено 7 повітових і З волосних, а в липні — губернська Ради селянських депутатів. До вересня 1917 р. Ради селянських депутатів існували в усіх повітах губернії. На 3-му губернському з'їзді Рад (20—21 липня 1917 р.) відбулося об'єднання Ради селянських депутатів з Радою робітничих і солдатських депутатів.Рада робітничих і селянських депутатів обиралась в окремих або декількох населених пунктах. До їхнього складу окрім більшовиків, входили також меншовики, есери та бундівці. Восени 1917 року більшовики та ліві есери Рад усіх рівнів визнали всі декрети Радянської влади та визначили необхідність об'єднання всіх рад в Ради робітничих, солдатських та селянських депутатів. Почалось злиття Центральних виконавчих комітетів Рад селянських депутатів і Рад робітничих і солдатських депутатів. На III Всеукраїнському з'їзді Рад була затверджена Декларація прав робітничого народу, яка оголошувала Росію Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. 15 січня 1918 року був прийнятий Декрет про створення Робітничо-Селянської Червоної Армії і Ради стали називатись Радами робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. До березня 1918 року об'єднання було завершене на місцях. Утворилась єдина система Рад.

ПЕРШИЙ ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ З'ЇЗД РАД СЕЛЯНСЬКИХ, РОБІТНИЧИХ І СОЛДАТСЬКИХ ДЕПУТАТІВ У КИЄВІ — відбувся 4—6 грудня 1917. На з'їзд прибули 2500 делегатів. Почесним головою з'їзду було обрано М.Грушевського. З самого початку роботи з'їзд покинула фракція більшовиків. Центральним питанням було обговорення "Маніфесту до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради", надісланого Радою народних комісарів радянської Росії, та відповіді на нього Генерального Секретаріату. В результаті триденного обговорення делегати майже одностайно засудили Маніфест, звернулися з відозвою до народів Росії не допустити розв'язання братовбивчої війни між Україною і Росією, висловили цілковите довір'я Центральній Раді і Генеральному Секретаріатові. На завершення роботи з'їзд прийняв постанови: "Про ультиматум" (за — 2479 делегатів, проти — 2, утримались — 19); "Відозву до народів Росії"; "Про Центральну Раду" (за — 2496, проти — 2, утримались — 2).

24—25 грудня 1917 р. відбувся єдиний з'їзд рад України. На противагу Українській Народній Республіці з'їзд проголосив Україну республікою рад (офіційна назва — Українська Народна Республіка), визнав її федеративною частиною Російської Республіки, поширивши на неї чинність ленінських декретів. 17 грудня було сформовано перший український радянський уряд — Народний секретаріат на чолі з Миколою Скрипником. Проте харківський з'їзд був неправомочним: тут були представники лише 89 рад із 300, створених в Україні. Отож проголошення Української Радянської Республіки відбувалося лише від третини рад. Але радянський уряд відразу ж сперся на військові частини, які прибули з Росії. Щоб не допустити відокремлення України від Росії, російські більшовики вдалися до створення штучної Донецько-Криворізької республіки, яка проголосила, що є частиною "загальноросійської федерації".

32. Причини краху ЦР у квітні 1918 р.

До найважливіших причин поразок можна віднести відсутність двох основних опор державності - боєздатної армії та апарату державного управління. Не маючи останнього, Центральна Рада не могла утримувати зв'язки з губерніями та сільською місцевістю, де зосереджувалося найбільше її прихильників. Не меншої шкоди завдала й відсутність згоди щодо спрямування державного будівництва, яка з усією драматичністю виявилась у гострій ворожнечі двох провідних міністрів уряду Винниченка і Петлюри Якщо останній вважав, що слід приділяти основну увагу утвердженню державних інститутів, то перший наполягав на проведенні радикальних соціальних перетворень з метою виправдання сподівань мас.

Безпосередньою причиною кінця ЦР стала її неспроможність задовольнити німецькі вимоги. Поразку ЦР зумовила нерозвиненість українського національного руху. Центральна Рада змушена була розпочинати будівництво держави ще до завершення процесу формування нації. Більш як двохсотлітнє панування царського режиму в Україні відклало тяжкий відбиток на ментальності народу, а особливо - його верхівці, яка втратила державницький дух. Тому, коли прийшов час творити власну державу, відчувався гострий брак компетентних фахівців для організації державного життя в Україні. Наявні ж політики були молодими й недосвідченими, а для деяких з них партійні інтереси подекуди переважали державні. Це дало підстави згодом Винниченку зауважити: "Воістину, ми за тих часів були богами, які бралися з нічого творити цілий новий світ".

33. Гетьманська держава П.Скоропадського. Програма діяльності та причини краху.

29 квітня 1918 р. Центральна Рада практично без кровопролиття здала владу в руки Павла Скоропадського, одностайно проголошеного на з'їзді хліборобів-землевласників, на який прибуло майже 8 тис.учасників, гетьманом України. Це обрання схвалили і підтримали всі верстви населення, чиї погляди були правіші від соціалістичних. Адже, на загальну думку, Центральна Рада соціалістичними експериментами довела країну до хаосу та беззаконня, тому її необхідно було змінити сильним, дієздатним державним органом. Цього бажало і командування окупаційних військ, яке вирішило встановити в Україні новий політичний режим у формі диктатури.

30 квітня 1918 р. в Києві було поширено підписану гетьманом Грамоту до всього українського народу. В ній ішлося про неспроможність попереднього уряду здійснювати державне будівництво, про бажання трудових мас за обставин, що загрожували національною катастрофою, мати державну владу, здатну "забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці". Повідомлялося також про розпуск Центральної Ради, міністрів і земельних комітетів і проголошувалося право приватної власності "як фундаменту й цивілізації".

Чималих успіхів досяг уряд Скоропадського в зовнішній політиці. Гетьман встановив дипломатичні стосунки, крім Німеччини та Австрії, із Швейцарією, Болгарією, Польщею, Фінляндією, Туреччиною. У червні 1918 р. було укладено мирну угоду з РСФРР. За цією угодою припинялися воєнні дії, відновлювалося залізничне сполучення.

Але уряд Скоропадського допустився і політичних прорахунків. Це, насамперед, залежність його від Німеччини, окупаційні війська якої безсоромно грабували Україну. Компрометували гетьмана і його тісні зв'язки із заможними верствами українства, які намагалися скасувати соціальні завоювання трудящих. Особливо велике невдоволення викликали такі вкрай непопулярні заходи, як "каральні експедиції", організовані поміщиками за допомогою німецьких військ для помсти над селянами, котрі рік тому конфісковували поміщицькі землі.

Усе це викликало масове невдоволення Скоропадським, яке підігрівалося більшовиками. У середині травня 1918 р. відбулися нелегальні з'їзди українських політичних партій, на яких своє невдоволення гетьманському режиму висловили представники від залізничників, телеграфістів, селян і робітників. Антигетьманський курс взяли і такі впливові організації, як Український національний союз на чолі з B. Винниченком і Всеукраїнський земельний союз на чолі з C. Петлюрою. Але якщо Винниченко звинувачував Скоропадського та його уряд у буржуазності, то Петлюра обурювався проросійською орієнтацією гетьмана.

Спроби П. Скоропадського відновити поміщицькі маєтності, а також жорсткі німецькі реквізиції стали причиною масових селянських повстань.

Активно діяли й більшовики. Під їхнім впливом посилилася страйкова боротьба робітників. Прокотилася низка селянських виступів. У липні 1918 р. у Москві відбувся установчий з'їзд Комуністичної партії (більшовиків) України (КП(б)У). У резолюції з'їзду наголошувалося, що відокремлення України є тимчасовим, а повстання проти інтервентів і гетьманату має сприяти "поновленню революційного возз'єднання України з Росією".

У цій ситуації колишні діячі Центральної Ради 13 листопада 1918 р. створили новий уряд — Директорію на чолі з двома давніми суперниками — В. Винниченком і С. Петлюрою.

33. Директорія Винниченка і Петлюри. Цілі боротьби та причини краху.

Директорія УНР — найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року.

18 грудня 1918 p. Директорія Української Народної Республіки урочисто вступила до Києва. 26 грудня був створений перший уряд Директорії на чолі з В. Винниченко.

Того ж самого дня Директорія проголосила свою заяву, а услід за нею прийняла цілу низку законів. В заяві Директорія пояснювали громадянам, що відтепер вся влада в У HP має належати лише трудящим класам: робітництву та селянству. Класи нетрудові позбавлялись права порядкувати державою. Директорія запевняла, що передасть свої права і повноваження лише трудовому народові самостійної УНР.

26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, в якій заявила про намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Декларуючи вилучення землі у поміщиків, Директорія прагнула їх заспокоїти. За землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники та інше. Було також оголошено про недоторканість земель промислових підприємств і цукрових заводів, що належали промисловцям і політикам цукрозаводникам. Конфіскації також не підлягали землі іноземних підданих. В руках заможних селян залишалися ділянки площею до 15 десятин землі. Але поміщики і буржуазія в Україні були незадоволені політикою Директорії, яка відкрито ігнорувала їхні інтереси.

Українське селянство, яке на початку боротьби з гетьманщиною підтримало Директорію, почало виявляти невдоволення її економічною політикою. Поштовх до поглиблення конфлікту дав земельний закон Директорії, виданий 8 січня 1919 року, згідно якого земля залишалася у власності держави. Держава мала керувати державним фондом землі утвореним з вивласнених земель. Земельні наділи, які на той час перебували у власності селян і не перевищували 15 десятин залишались непорушними.

Більшовики закликали селянство забирати землю в свої руки негайно, бо, мовляв, Директорія передасть землю в руки «куркулів».

Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.

В кінці 1918 на початку 1919 років значна територія країни, включаючи Київ, була захоплена більшовиками. Роздані селянам землі вони почали відбирати і передавати в «совхози» та сільськогосподарські «комуни». Все селянство було зобов'язане здавати державі всю сільськогосподарську продукцію, за винятком дуже обмеженої норми, залишеної для особистого споживання. Селяни почали усвідомлювати, що на обіцянки більшовицької пропаганди не можна покладатися і запізно повертати свої симпатії до Директорії. По всій Україні вибухали повстання проти більшовиків але було вже запізно. В квітні 1919 року на Правобережжі були розгромлені війська Директорії і станом на весну 1919 року на території України (крім Надзбурччя і західних областей) знову було встановлено радянську владу.