kyak_pidrucjnyk

РОЗДІЛ 3. Перекладознавча специфіка оригіналу

породжує нескінченну палітру неповторних мозаїчних панно) розпо- чалася у 1980-ті роки (в усякому випадку вона лише тоді впала у вічі сучасникам). Так, у бесіді двох видатних німецьких письменників В.Кеппена та Г.Кунерта у 1985 році було висловлено побоювання, що традиційні мовлення і алфавіт як символи й знаряддя багатотисячо- літньої писемної культури людства відмирають через прогресуюче збіднення словесного спілкування. Через два роки після цієї публічної співрозмови В.Флуссер, європейський відомий соціолог та теоретик засобів масової комунікації, висловився щодо причин вказаного по- боювання та відмирання: у своєму есе під багатозначущим підзаголо- вком "Чи буде письмо у майбутньому?" він відмовляє письму і чи- танню у майбутньому житті, бо вважає, що інформативна революція вже зробила абетку майже зайвою і незабаром витисне її зовсім з людського вжитку, поставивши на її місце поки що "незнану систему знаків", яка занадто швидко переможе традиційне лінійне письмо, а разом з ним і "лінійне мислення", а отже, і пов'язане з цим наше "істо-

ричне, причинове, процесуальне, просвітительське і, врешті-решт, критичне мислення і спілкування". У своїх наступних працях В.Флуссер уточнив, але не конкретизував цей ледве народжений не лі-

нійний, а "новий, позамовний тип мислення у посталфавітному коді".

На жаль, В.Флуссер не протиставив терміну "лінійний" ніякого ан- тоніма, хоч і дав зрозуміти, що нове читання-спілкування буде, так би мовити, всебічним у прямому розумінні цього слова: не лінійним, а спрямованим у всі боки. Не зробив цього і один із співбатьків світової комп'ютерної павутини Р.Кейліо, коли у 2000 році, наляканий лави- ноподібним розширюванням Інтернету, сказав у Відні на електро- нному симпозіумі "Майбутнє інформації", що людство рухається до чогось такого нового, що залишить позаду себе не тільки галактику Гутенберга (винахідника друкарства), а й, врешті-решт, світове комп'ютерне павутиння, але котре він описати не в змозі; він лише знає, що папір з надрукованими на ньому літерами вже ніякої участі у цьому новому брати не буде.

В.Флуссер і Р.Кейліо помилялись, не знаходячи для нового комплек- су текстів відповідного терміна. Помилялись і тому, що новий ком- плекс давно активно існував, і через те, що термін для нього теж було знайдено вже здавна. Як риторично стверджував-запитував К. Росс- бахер у 2000 році, який більш детально розповів про ці та інші факти з історії гіпертексту, хіба сьогодні у міжнародних аеропортах та на таких же вокзалах система знакової інформації є алфавітною і хіба це заважає іноземцю і навіть неписьменній людині розуміти її піктогра-

91

ЧАСТИНА І. Теорія перекладу

мність? Але всупереч своїм же справедливим роздумам цей войовни- чий захисник алфавітного письма чомусь вважає, що ані сучасна умовно-рисункова форма спілкування, ані зверхмодна "комп'ютерна література" ("Netzliteratur"), яка побудована на принципах гіпертекс- ту, бо створюється користувачем комп'ютера через Інтернет за вказі- вками автора змістовного ядра майбутнього тексту, не спроможні ви- тиснути з людського користування лінійний текст.

Але його віру руйнують деякі ще кількісно незначні та потенційно занадто вибухові факти. Так, у 1970 році провідний австрійський письменник А.Окопенко створив роман-енциклопедію "Енциклопедія сентиментальної подорожі до зустрічі експортерів у Друдені", який складався з великої кількості автономних сюжетних фрагментів та з неменшого розмаїття вказівок на послідовність їх зв'язку (тобто чи- тання); зрозуміло, що через безліч цих послідовностей текст "роману" читався й сприймався вже не лінійно, а гронувато, бо створений був за задумом автора і створювався за реалізацією читача як виноград- на китиця. А в американця М.Джойса з'явився на початку 1990-х ро- ман "Ополудні", який російський дослідник О.Геніс назвав "гіпертек- стом", бо той, як і витвір А.Окопенка, складався не лише із суми сю- жетних фрагментів (до речі: 539 умовних сторінок), а ще й з 951 вка- зівок-зчеплень цих фрагментів між собою. Та головне, що відрізняє текст М.Джойса від попередніх споріднених виробів, це неможливість читання його без комп'ютера, бо лише той в змозі вказані сторінки та зчеплення (а також і нові – за "бажанням" самого комп'ютера) вибу- дувати у щось нескінченно цілісне.

Неважко зрозуміти, що тексти А.Окопенка та М.Джойса репрезен- тують новий тип читання і сприйняття – гроновидний. Тоді ж, у 1990-ті роки, з'явився і "гроновидний театр" ("гіпертеатр"): так, ре- жисер А.Васильєв зробив виставу за "Бісами" Ф.М.Достоєвського у звичайному багатоповерховому будинку, в кожному приміщенні яко- го різні актори одночасно грали різні сцени, а глядач мандрував бу- динком і власною послідовністю сприйняття, як і читач вище вказа- них гіпертекстів, сам собі складав гіпервидовище. Через декілька ро- ків у США з'явився і гіперфільм, хід сюжету якого глядачі кінотеатру, кожне місце в котрому обладнано дистанційним електронним керу- ванням, можуть у будь-яку мить змінити на інший, якщо таке ба- жання центральний комп'ютер кінотеатру нарахує у 51% присутніх.

Справжнім літературним засновником такого дійсно гіпертексту можна і треба вважати англійського письменника 18 ст., який так і залишився до сьогодні незрозумілим для дослідників і читачів, хоч і

92

РОЗДІЛ 3. Перекладознавча специфіка оригіналу

вважається найяскравішим представником сентименталізму. Це – Л.Стерн з його чудернацьким романом "Життя і думки Трістрама Шенді, джентельмена" (1759-1767), в якому немає зв'язної оповіді та архітектоніки, логічної послідовності епізодів, зате є забагато бесід з читачем, відступів і т.ін., так що наприкінці 9-го розділу книжки Стерн зміг довести біографію свого заголовного героя лише до п'яти- річного віку. Що ж це за життя і думки джентльмена, який на- віть через багато сотень сторінок тексту так і не дозрів до такого ети- чного й соціального статусу?! А справа тут у тому, що свій твір Стерн, випереджаючи літературний процес на 2,5 сторіччя, скомпонував у манері тоді ще невідомого асоціативного письма, яке за своєю суттю (випадковість розташування епізодів, волюнтаризм творця над пер- сонажами і сюжетом, нескінченність оповіді тощо) є спорідненим су- часному гіпертекстному письму з його гроновидною схемою. Саме на це, а також на назву другого роману Стерна ("Сентиментальна по-

дорож у Францію та Італію", 1768) натякав своїм романом-

енциклопедією А.Окопенко, а Д.В.Затонський, найзначніший україн- ський літературознавець, не випадково сказав нещодавно, що "жит- тя і думки Трістрама Шенді" (читай: принципи асоціативного письма у Л.Стерна – Н.А.М) "не призначені щось упорядковувати і ще менше покликані створювати рух у напрямку до будь-якої 'Цілі'"; а саме без-

цільність та невпорядкованість руху думки автора і є головним архі- тектонічним принципом сучасного гіпертексту, який акцентує через це мовну функцію не спілкування, а повідомлення, що і породжує специфічні проблеми для перекладача, пов'язані з активною деваль- вацією загальнословникової семантики слова, шаблонізацією (і через це пустопорожнюю фразеологізацією) сьогоденного мовлення, з кот- рого невпинно й нестримно витікає, як у пісок, світомоделююча фун- кція – головне знаряддя перекладу.

Коли Р.Барт і М.Фуко розпочинали кампанію про смерть автора у сучасній літературі, вони мали на увазі інтертекстуальність, яка, на їх погляд, з одного боку, мало що залишає власній оригінальності автора тексту, а з другого боку, дозволяє читачу сприймати текст як завгод- но, але зовсім не так, як планував автор під час творіння. Але навряд чи вони думали тоді про те, що говорять насправді про шалений на- ступ нової для реципієнта психологічної доби не лінійного, а гроновид- ного, асоціативного мислення, а з ним і сприйняття (читання) тексту як гіпертексту. Чи спроможний той замінити традиційний земний лі- нійний текст? Через брак достатніх фактів відповіді однозначної тут немає, але не можна не згадати деякі з багатьох епізодів в історії

93

ЧАСТИНА І. Теорія перекладу

людства, коли воно майже одностайно пророкувало велику майбут- ність чомусь занадто новому і тотальне забуття старому – та нове не приживалось, а старе не знищувалось. Так, у 1856 році визначні францу- зькі письменники брати Гонкури, прочитавши фантастичні, наукові та детективні новели американця Е.По у французькому перекладі Ш.Бодлера, записали у свій щоденник: ці новели побудовано "до прозо-

рості ясно", але в них немає "ніякої поезії", всі вони – "передвістя літе- ратури [наступного] ХХ ст.", але це вже – "література хвороблива".

Гонкури, на щастя, помилилися. Будемо сподіватися, що помиля- ються і адепти гіпертексту.

А завершимо розгляд проблематики категорії "текст" вдалим за змістом дифірамбом традиційному текстові, який нещодавно проспі- вала йому українська філологиня С.Н.Денисенко, хоч і перевантажила свою оцінку зайвим акцентуванням функції спілкування: "Лише в тексті як завершеному комунікативному творі розкриваються соці- ально-прагматична та контекстуально-естетична сутність пере- кладу як акту спілкування та одного із (...) способів виявлення в різ- них мовах таких одиниць, які здатні виконувати однакові комуніка- тивні функції у висловлюванні."

3.3.Оригінал як естетичність

3.3.1.Сутність поняття і терміна "естетичність"

У підрозділі про оригінал як текст вказувалось на те, що, оскільки мові притаманна функція естетична (тобто номінація, моделювання світу за законами краси, без усього зайвого), остільки будь-який текст будується, з погляду його творця, найефективнішим за красою думки чином (логіка її розвитку, вражальність аргументації, яскра- вість мовленнєвих засобів тощо). Саме у цьому і криється естетич- ність будь-якого типу висловлювання. І хоча найвищу активність ес- тетична функція виказує, звичайно, у белетристичному творі, помі- тна вона і у будь-якому іншому типі тексту як цілісна суб'єктивна модель об'єктивного навколишнього середовища. Достатньо уважно порівняти, наприклад, хоч би конституції різних часів і народів, промови видатних людей світу, вітальні промови/виступи лауреатів Нобелівської премії, навіть наукові розвідки або підручники до одні- єї дисципліни, щоб побачити різнобарвність саме їх естетичності, тобто економного втілення думки. Ось невеличкі цитати з трьох су- часних монографій про стилістику німецької мови стосовно категорії

94

РОЗДІЛ 3. Перекладознавча специфіка оригіналу

"функціональний стиль", вагомої для перекладацької діяльності (про що йдеться в іншому розділі):

–"Unter dem funktionalen Stil verstehen wir die historisch veränderliche, funktional und expressiv bedingte Verwendungsweise der Sprache auf einem bestimmten Gebiet menschlicher Tätigkeit";

–"Als Funktionalstile (funktionale Stiltypen) werden die für bestimmte Tätigkeitsbereiche der Gesellschaft (politisch-ideologische Massenarbeit, Wissenschaft, Kunst, Alltagsverkehr u.a.) charakteristischen Verwendungsweisen der Sprache bezeichnet";

–"Die mitsprachliche Umwelt, erfaßt unter dem sozialgesellschaftlichen Aspekt der sprachoperativen Basis, liefert in ihrem ideellen Teil – wie bereits gezeigt – den Begriffsapparat zur Beschreibung der Sprachsysteme. Auf dieser Grundlage (...) waren die mitsprachlichen Umweltfaktoren in ihrer Gesamtheit (reell und ideell) von der Stilistik angesprochen worden, die in diesem Zusammenhang drei bis sechs Funktionalstile abgrenzte".

Навіть при поверховому аналізі не можна не відмітити легкості і логічності першої коцепції та прозорості й простоти її лінгвістичного втілення; аналогічні риси естетичності характеризують і другу плат- форму, але вона вже трохи ускладнена повторами та уточненнями; третю думку перевантажують непрозорі терміни та логічно зайві син- таксичні розширення, що робить її важкою для розуміння.

Отже, під естетичністю тексту ми будемо розуміти його здат-

ність моделювати буття у логічно й вербально найекономнішо- му втіленні.

3.3.2. Специфіка естетичності нехудожнього тексту

Хоча тільки що було наведено тлумачення категорії "естетичність" як універсального текстотвірного явища, все ж цілком зрозуміло, що у різних типах висловлювання вона своєрідна не стільки за кількісним (більше її чи менше) або якісним рівнями (краще вона чи гірше), скі- льки за своєю суттєвою метою. Останнє, хоч і лунає на перший по- гляд суперечливо стосовно до дефініції естетичності ("найекономніше втілення думки"), цілком відповідає дійсності і становить підґрунтя систематизації типів естетичності. Сказане означає, що перекладати будь-який текст, не враховуючи його естетичності, буде помилкою, тобто неадекватністю. Мається на увазі сфера словникової та кон- текстуальної синонімії, яка дозволяє на мікрорівні перекладати будь- яку лексему або морфологічну категорію та синтаксичну конструкцію безліччю варіантів. І це справедливо. Для мікрорівневого перекладу.

95

ЧАСТИНА І. Теорія перекладу

Але ні в якому разі для макрорівневого, бо кожна його лінгвістична одиниця є вже власністю не національної мови, як у випадку з мікро- рівнем, а конкретного мовця, і той бажає залишатися як стильове явище самим собою і в оригіналі, і у перекладі. Так, свою теорію від- носності А.Ейнштейн виклав на шести сторінках, а його послідовники витрачали на неї вже десятки і сотні сторінок. Запитується: бажав би А.Ейнштейн бути перекладеним десятками – на мікрорівні адекват- них – сторінок? Так, чотири із 10 заповідей Мойсея мають лише дві лексеми і тому лунають як незаперечний, військовий наказ: "Не вби-

вай", "Не перелюбствуй", "Не кради", "Не лжесвідчи". Запитується, чи погодився б Господь з тим, щоб його диктати перекладалися вдвічі більшою кількістю – на мікрорівні адекватних – слів і лунали через те вже лише як суворі прохання? Наприклад, у сучасному німецькому перекладі (від 4 до 6 лексем): "Du sollst nicht morden", "Du sollst nicht ehebrechen", "Du sollst nicht stehlen", "Du sollst nicht falsches Zeugnis ablegen"; в англійському теж від 4 до 6: "Thou shalt do no murder", "Thou shalt not commit adultery", "Thou shalt not steal", "Thou shalt not bear false witness"; а у французькому вже від 4 до 7: "Tu ne tueras point", "Tu ne commettras point d'adultère", "Tu ne déroberas point", "Tu ne diras point de faux témoignage". Лише російський переклад зберіг якісно вагомий кількісний аспект тексту: "Не убивай", "Не прелюбо-

действуй", "Не кради", "Не лжесвидетельствуй", а український май-

же зберіг, бо у двох заповідях збільшив кількість слів до трьох: "Не вбивай", "Не чини перелюбу", "Не кради", "Не свідкуй неправдиво".

Крім збільшення кількісного складу наказів Бога Мойсея за рахунок національної специфіки та традиції, вказані переклади використали і такі – на мікрорівні контекстуальні – синоніми, які суттєво змінили думку оригіналу. Так, Лютер переклав першу з наведених заповідей як "Du sollst nicht töten", використавши дієслово з універсальною се- мантикою вбивства (тобто будь-яке вбивство). Чи погодились би Лю- тер і Яхве, іудейський Бог, на те, щоб сучасні перекладачі використо- вували як еквівалент (тотожність) до оригіналу мікрорівневий кон- текстуальний синонім "morden", який у тексті, на макрорівні, у зістав- ленні з лютерівським дієсловом "töten", означає вже конкретизований, звужений за семантикою тип навмисного та насильного вбивства?. Отже, за сучасними перекладами Біблії, виходить, що töten (тобто, дипломатично мовити, "гуманне" вбивство) дозволяється, заперечу- ється лише morden, вбивство насильницьке. Та хіба Яхве мав таке на увазі?! Хіба йому не все одно, яким засобом буте вбито одним його створінням іншого: getötet чи gemordet?! В обох випадках буде страш-

96

РОЗДІЛ 3. Перекладознавча специфіка оригіналу

но гріховно порушено головний доленосний принцип правління Яхве: життя дає і забирає тільки Він.

Ще гіршою є ситуація з естетичністю при перекладі художніх текс- тів. Так, наприклад, Гете у своїй "Нічній пісні мандрівника" занадто за- гальними рисами гірської вечірньої природи (загальними настільки, що вони стають універсальними за часом і простором) змальовує епопею людства, тоді як у російському перекладі М.Б.Лєрмонтова з'являється головний образ національного пейзажу – пильний шлях, а в українсь- кому М.Старицького – не менш національно забарвлений образ ставка, і обидва вони масштабність епопеї оригіналу перетворюють – не вихо- дячи при цьому за межі мікрорівневих контекстуальних синонімів! – на занадто звужену за часом і простором конкретність випадку.

Про чинники таких переробок йдеться у наступному підрозділі, а зараз треба сказати, що наведені приклади, які кожен читач легко може збільшити за рахунок власного досвіду, свідчать про те, що ес- тетичність, по-перше, притаманна і нехудожнім текстам, а по-друге, у кожному текстовому комплексі (функціональному стилі) вона суттє- во різна. Так, у науковому вона спрямована на прозорість і логічність думки, в офіційно-діловому – на клішованість інформації, у публіцис- тичному – на експресивність висловлювання, у побутовому – на спон- танність і прагматичність мислення, тоді як у художньому – на без- межне ущільнення змісту (його багатошаровість).

3.4.Оригінал як об'єкт перекладу

3.4.1.Сутність поняття і терміна "адекватність"

як категорії оригіналу

У перекладознавстві давно вже існує письмово не зафіксований по- стулат, що переклад як наслідок діяльності перекладача завжди відпо- відає особливостям оригіналу, якщо у перекладача є чесні наміри та професійні знання. Відповідність перекладу оригіналу називається різ- ними теоретиками по-різному: адекватність, функціональність, еквіва- лентність тощо, але постійно під цими термінами і поняттями (немає сенсу акцентувати зараз деякі суттєво невеликі розбіжності між ними) мається на увазі тотожність, автентичність, рівноправність і т.ін. дже- рела та його іншомовного переоформлення, коли, зрозуміло, перед пе- рекладачем не стоїть завдання спеціально обмежити зміст перекладу (наприклад, зробити переклад вибірковий, реферативний, анотований

97

ЧАСТИНА І. Теорія перекладу

тощо). Отже, найкращим за значенням терміном для відповідності пе- рекладу оригіналу була б лексема "точність", але вітчизняне перекла- дознавство використовує (як, до речі, і весь інший світ) її іноземний синонім "адекватність" (від лат. adaequere – "прирівнювати, уподібню- вати, приводити у відповідність" тощо).

Що ж таке повинен мати оригінал, щоб відбувся його адекватний переклад?

У всесвітньо відомій і не менш вагомій поемі Гете "Фауст" є зміс- товно дуже цікава, а для перекладознавства теоретично й практично значуща сцена, в якій Фауст перекладає перше речення християнського "Євангелія від Іоанна". Важко сказати, яке джерело має перед собою гетевський персонаж (давньогрецьке чи латинське), але для Гете і для перекладу це ніякої ролі не відіграє, бо перекладацька проблематика виникає у сцені лише через останню лексему речення, яка в обох джерелах однакова: "Έν άρχή ήν σ λόγος" ("ен архе ен хо льогос") у давньогрецькій і "In initio erat logos" у латинській. Саме лексема "ло- гос", яку латинський перекладач С.Ієронім (Ш-ІУ ст.) зкалькував, а не переклав, викликає логічні сумніви у Фауста:

Geschrieben steht: "Im Anfang war das Wort!"

Hier stock ich schon! Wer hilft mir weiter fort?

Ich kann das Wort so hoch unmöglich schätzen,

Ich muß es anders übersetzen,

Wenn ich vom Geiste recht erleuchtet bin.

Geschrieben steht: "Im Anfang war der Sinn.

Bedenke wohl die erste Zeile,

Daß deine Feder sich nicht übereile!

Ist es der Sinn, der alles wirkt und schafft?

Es sollte stehn: "Im Anfang war die Kraft!

Doch auch indem ich dieses niederschreibe,

Schon warnt mich was, daß ich dabei nicht bleibe.

Mir hilft der Geist! auf einmal sehe ich Rat

Und schreibe getrost: "Im Anfang war die Tat!

Цікава ця сцена не тільки тим, що Гете-Фауст дискутує тут з Люте- ром, який переклав це речення за допомогою лексеми "слово" ("Im Anfang war das Wort!") і через це поставив Бога над людиною, тоді як Гете вустами свого персонажу зупиняється на лексемі "дія" ("Tat") і та- ким чином урівнює Бога і Людину. Цікава вона ще не лише тому, що 18 східнослов'янських перекладачів (білоруські, російські, українські) не змогли зберегти її змістову багатошаровість і лінгвальну прозорість. Цікава вона перш за все своїм перекладознавчим сенсом, бо що взагалі

98

РОЗДІЛ 3. Перекладознавча специфіка оригіналу

відбувається в ній? Фауст-перекладач спробує зрозуміти оригінал (про це свідчать його розумові коливання від першого тлумачення оригіналу до четвертого), а потім шукає у німецькій мові відповідників своєму розумінні (на це вказує низка лексем: "Wort-Sinn-Kraft-Tat"). За Гете ви- ходить, що переклад є водночас явищем об'єктивним (наявність в ори- гіналі певної інформаціі, незалежної від перекладача) і суб'єктивним (пошук перекладачем відповідностей за індивідуальним сприйняттям). Отже, наповненість оригіналу загальноконвенційним, принципово зро- зумілим змістом та його суб'єктивне сприйняття перекладачем і ство- рюють передумови адекватного перекладу.

Про суб'єктивізм перекладача ми поговоримо в наступному розділі, а от вагомість першої умови (принципова зрозумілість оригіналу) тре- ба акцентувати ще раз, бо тільки її наявність і породжує можливість адекватного перекладу, тоді як її відсутність робить оригінал непере- кладним (наприклад, фінальне речення постмодерністського опусу російського письменника В.Сорокіна "Кисет": "Молочное видо – это сисло потненько"). Отже, під адекватністю традиційно розгляда-

ється відповідність перекладу логічному змісту оригіналу та його стильовій манері.

3.4.2. Оригінал як джерело адекватності

Якщо стати на точку зору лінгвістів, що всі мови світу призначені для спілкування між людством та земним буттям, яке, на їх погляд, однотипне у своїй суті для будь-якого етносу (у всіх людей є наро- дження, кохання, сім'я, праця, смерть тощо), то тоді чинники адеква- тності обов'язково повинні знаходитися в самих зіставлених перекла- дом мовах. Мова спроможна втілити власними засобами будь-яку чу- жорідну думку; проблематичним, щоправда, залишається запитання: "Наскільки повно?" Та й у цьому напрямі абсолютної перешкоди для адекватного перекладу лінгвістика не бачить, бо те, що сьогодні вона спроможна перекласти лише частково, завтра – після активних між- мовних контактів – вона вбере у повноцінний одяг. Отже, з мовозна- вчого боку адекватність є категорією історичною, тобто невпинно еволюціонуючою до своєї повноти, на що ще в середині ХХ ст. вказав французький перекладознавець Ж.Мунен і що підтвердила, як вва- жає багато вчених, практика множинності перекладів.

Так виглядає ситуація у перекладознавстві, якщо на нього дивити- ся очима лінгвіста, котрий звик бачити у тексті суму лінгвальних одиниць, кожна з яких може бути перекладена еквівалентом (повним відповідником) чи аналогом (частковим відповідником) або ж – у разі

99

ЧАСТИНА І. Теорія перекладу

їх відсутності – запозичена з мови джерела або роз'яснена потрібною довжиною перекладацького коментаря. Такий підхід до оригіналу треба назвати мікроперекладацьким, бо кожній одиниці мови оригі- налу (тобто її відносно автономномному мікроявищу) лінгвістика дій- сно знаходить словниковий відповідник у мові перекладу. На цьому мікроперекладацькому принципі, до речі, і будуються всі двомовні словники. Але у тексті (тобто мовленнєвому макроявищі) автономна мовна одиниця стає невід'ємним мовленнєвим компонентом цілого, втрачаючи свою словникову автономію і отримуючи нерозривні зв'я- зки як із сусідніми одиницями, так і з усім висловлюванням. Такий підхід до оригіналу треба назвати макроперекладацьким, бо на його просторі діють вже зовсім інші чинники, які перетворюють адекват- ність на феномен, майже невловимий для традиційного перекладу. І немає ніякого наукового сенсу заплющувати очі на цю проблему, на- зиваючи її сьогодні "забобоном", як колись радянські перекладознавці охрещували її "доказом буржуазної ідеології". Треба згадати стародав- ний, зовсім не дурний перекладацький вислів "traduttori – traditori" ("перекладачі – зрадники"), звернутися до безлічі практичних прикла- дів до нього і спробувати оцінити їх об'єктивно.

3.4.3. Оригінал як джерело неадекватності

Прихильники мікроперекладацького підходу до оригіналу не вра- ховують у триєдиному ланцюзі перекладацького акту (оригінал- перекладач-результат) текстових законів оригіналу та перекладу, фі- лософію сприйняття тексту, психологію творчого акту і т.ін, зводячи все до практично та й ще вузько кількісного аналізу – суми знань у перекладача..Справжній адекватний переклад традиційним шляхом зробити неможливо. Його недосяжність стверджували і самі перекла- дачі: В.А.Жуковський (що перекладач віршів є завжди суперником автора оригіналу), О.К. Толстой (що треба перекладати не зміст або форму, а лише враження), В.Я.Брюсов (що треба вибирати в оригіналі тільки один, але головний компонент художнього багатства і доводи- ти лише його до читача) та ін. Про право перекладача на свідомий відхід від оригіналу казав і перекладач Б.Л.Пастернак, і перекладоз- навець С.С. Прокоповіч.

Сучасні українські перекладачі-практики вважають, що досягти адекватності перекладу майже неможливо, хоч і сподіваються на щось подібне, яке просто повинно існувати. Так, П.В.Рихло: "Зрозуміло, що жоден поетичний переклад не може бути цілковито адекватний ори- гіналові, оскільки вони (переклад і оригінал) виникають і функціонують

100