kyak_pidrucjnyk

РОЗДІЛ 1. Коротка історія перекладу

авторського задуму). Він обґрунтував інтерпретаційно-стилістичну ме- тодику перекладознавчого аналізу як зіставлення оригіналу, його сема- нтико-стилістичних деталей та перекладу й оцінки останнього (у т.ч. із урахуванням кількісних підрахунків). В інших літературно-критичних статтях Франка міститься чимало інших влучних висловлювань про специфіку художнього перекладу, особливо його вірність.

У розвитку теорії перекладу в Росії значну роль відіграв В.Г. Бєлін- ський, який, хоча раніше допускав співіснування вірного художнього та вільного поетичного перекладу, згодом сформулював принципи перекладу як повноцінної заміни оригіналу. Ці міркування значною мірою відбилися на перекладацькій діяльності в Центральній Україні. У гуртку "Плеяда" (1888: О.Пчілка, М.Косач, М.Славинський, І. Сте- шенко, В.Самійленко, О.Лотоцький та ін.) виділилася під наглядом матері О.Пчілки племінниця М.Костомарова Леся Українка чи Л.П.Косач-Квітка (1871-1913), яка ще в 1885 р. разом із братом М.Косачем переклала "Вечорниці на хуторі під Диканькою". Поетеса стала відомою в історії українського художнього перекладу 1880-х рр. своєю працею над десятками ліричних поезій Гайне, уривками з тво- рів Гомера, Данте, Байрона, росіянина С.Надсона та ін. Своєю майс- терністю виділяються її "культуртрегерські" (М.Стріха) переспіви ліри- чних пісень Давнього Сходу (Давні Індія, Єгипет, Іран, Вавилон, Асси- рія) та гімни з давньоіндійських книг "Ріг-Веди", стилізовано (то на- роднопісенною формою, то урочистим гекзаметром) відтворені для підручника з "Стародавньої історії східних народів" (1918) за францу- зькими та німецькими науковими перекладами. Крім того, поетеса здійснила еквівалентні прозові переклади декількох драм Г.Гауптмана, М.Метерлінка, російської прози Тургенєва, Гоголя й Горького, німець- кої та французької прози. У 1892 р. Леся Українка (разом із М. Славинським) випустила чи не першу книжку перекладів чужомов- ної поезії, видану українською мовою – "Книгу пісень" Г. Гайне.

П.А.Грабовський (1864-1902), талановитий версифікатор, виступив автором великої кількості поетичних перекладів – 280 авторів із 27 лі- тератур переважно Західної Європи та Америки. Перебуваючи на 20- річному сибірському засланні, він мав випадковий добір віршів, проте намагався "подавати нашій громаді все, що може бути для неї ціка- вим". Це: Бернс, Т.Моор, Шеллі, Лонгфелло, Гайне, Уланд, Фрайліграт, Бодлер, Петефі, Ю.Словацький, а також поети тодішньої Російської ім- перії (К.Рилєєв, М.Некрасов та ін.). Значну частину своїх перекладів Грабовський виконував за допомогою російських підрядників, які го- тували для нього товариші – політичні засланці. Незважаючи на це,

21

ЧАСТИНА І. Теорія перекладу

кращі переклади П. Грабовського (як, наприклад, поема Байрона "Ші- льйонський в'язень") є визначними художніми творами, які дають чіт- ке уявлення про оригінали. Сам Грабовський так писав про свою пра- цю над перекладами: "В кожному творі для мене! мають вагу головна думка та загальний характер, дрібниці мені – ніщо...".

Після 1905 р., коли як наслідок революції були скасовані царські "україножерські" укази, у Центральній Україні було розпочато друк Євангелія від Матфея у перекладі Морачевського (130 тис. екз.), хоча Біблійне товариство видало в 1903 р. у Галиччині переклад І.Пулюя (1845-1918), П.Куліша та І.Нечуя-Левицького. "Плеядівець" І. Стешен- ко, перекладач "Орлеанської діви" Шиллера, започаткував народне видання "Всесвітня бібліотека", а О.Коваленко видав "український декламатор" "Розвага" (1905;1906), "Терновий вінок" та "Українська муза" (1908), антології поезії та перекладів. До перекладачів цих ви- дань і цього періоду (1880-1910) належали: Н.Романович-Ткаченко, О.Михайлевич; випускник Афінського університету П.Ніщинський (у 1880-х рр. інтерпретатор Гомера і Софоклової "Антігони"); Б. Грінчен- ко з дружиною Марією та дочкою Настею (гарні переклади Гете, Шиллера, Гайне; казки Андерсона, "Робінзон Крузо" Дефо, "Пригоди Тома Сойєра та Гека Фінна"), П.Карманський, О.Олесь, Д.Донцов, А.Волошин, М.Лозинський та багато ін. У 1890-х рр. В.Самійленко переклав перші 10 пісень "Пекла" Дантье. О.Маковей (1867-1925), близький друг І.Франка, здійснив переклади поезії Гайне (1885), прозу Г.Сенкевича, С.Жеромського, М.Твена, Джерома К.Джерома, М.Ебнер-Ешенбах та ін. У 1906 р. М.Садовський переклав для сцені- чних потреб "Ревізора" Гоголя та ряд опер. У той же час утверджував- ся й науково-популярний переклад: Марко Вовчок чи М.О.Вілінська- Маркович (1834-1907) переклала "Життя тварин" Брема, романи Ж.Верна та казки Андерсена. Важливою проблемою цього етапу пе- рекладу залишалася чистота та літературність української мови (Т.Шмігер), засміченої російськими, польськими та німецькими сло- вами та конструкціями. Українська література з "літератури для хат- нього вжитку" (М.Костомаров) стала завдяки перекладу вершинних творів світового письменства (Біблія, Гомер, Данте, Шекспір та ін.) літературою для просвічених мас.

У надрах критичного реалізму визрівали ростки нових напрямків – символізму, імпресіонізму тощо, які піддавалася охопленню єдиним те- рміном "модернізм". Типовим західним модерністом був Р.М.Рільке (1875-1926), австрійський поет та прозаїк, який перекладав німецькою "Слово о полку Игоревом", твори Лермонтова і Блока, французів Валері

22

РОЗДІЛ 1. Коротка історія перекладу

та Жіда. Значною мірою модерністкою була й Леся Українка. Модер- ніст В.Я.Брюсов (1873-1924), провідний поет і практик перекладу, який відтворював античних авторів, французьких поетів-символістів, Е. По, Гете, Верхарна, став визначним теоретиком перекладознавства початку 20 ст. При перекладі він вимагав методично диференціювати "суттєві чи провідні елементи" (образну систему; ритмомелодику; спе- цифічне розгортання думки), які при перекладі було необхідно адеква- тно відтворювати. Кращими майстрами перекладу цього періоду, який характеризувався певним занепадом змісту, були російські поети В.Брюсов, І.Ф.Анненський, Ф.Д.Сологуб та суб'єктивний К.Д.Бальмонт,

ана Україні – дещо згодом Д.Загул та ін.

1.8.Період "Розстріляного Відродження"

(1920-1937/41) у СРСР та в УРСР

(неокласики М.Зеров, М.Драй-Хмара, П. Филипович, Ю. Буркгардт (Клен), М. Рильський та близькі їм В. Підмогильний, М. Вороний, Д. Загул та ін.)

Перша світова війна та жовтневий переворот 1917 р. мали наслід- ком появу СРСР. Спроба залучення багатомільйонних мас трудящих до здобутків світової культури "як комуністичної освіти трудящих" на початках СРСР сприяла тому, що вже в 1918 році за ініціативою М. Горького було організовано видавництво "Всемирная литература", покликане дати радянському читачеві у перекладах найвизначніші твори світової літератури від античності до початку XX століття. До 1925 року це видавництво опублікувало близько 200 книг західно- європейських та американських письменників, пам'ятників епосу на- родів Сходу та ін. Пізніше видання перекладів творів зарубіжної літе- ратури та літератури народів СРСР здійснювали інші видавництва Москви, Ленінграда (російською мовою), союзних республік (мовами народів СРСР). Подібний розмах перекладацької роботи в Радянсько- му Союзі вимагав організації підготовки кадрів перекладачів (у т.ч. і для України). Тому вже у 1919 р. при видавництві "Всемирная лите- ратура" почала працювати студія художнього перекладу, для якої в 1920 році було видано колективну працю "Принципи художнього пе- рекладу". Пізніші дискусії 1930-х рр. засвідчили коливання перекла- дів від довільності (волюнтаризму перекладача) до технологічної точ- ності (Ланн, Шенгелі).

23

ЧАСТИНА І. Теорія перекладу

За резолюцією ЦК РКП від листопада 1917 р., підготовленою В.І.Лєніним, українська мова мала стати "знаряддям комуністичної освіти трудових мас", у т.ч. у межах суверенної Української радянської республіки. Саме ідея суверенної держави та української мови сприяли утвердженню в Україні влади "червоних", яка пройшла етап україніза- ції за М.Скрипника та О.Шумського (1925-1932) і реакції часів Пости- шева та Хрущова (1933-1941/44). Українізація (як намагання здобути симпатію українців в умовах міжнародної блокади СРСР) передбачала курси української мови (з іспитом), україномовне діловодство, викла- дання в СШ (1927: 77%) та вишах (30%), оперно-театральні постанов- ки. В установах Всекраїнської Академії наук (ВУАН) було розроблено єдиний правопис і видано декілька десятків галузевих термінологічних словників, всі автори яких були згодом репресовані.

У таких сприятливих умовах українські письменники та поети, що зазнали інтенсивного впливу французького, датського та німецького імпресіонізму та експресіонізму (Метерлінк, Гауптман, Ібсен, П. Вер- лен, Ж.-М.Ередіа), взялися до перекладацтва. Серед них виділилися неокласики (М.Зеров, М.Драй-Хмара, П.Филипович, Ю.Буркгардт (Клен), М. Рильський), група поміркованих філологів-славістів і русис- тів біля журналу "Книгарь" та видавництва "Слово", які звернули ува- гу на "артистично-оброблену, багату на вирази, логічно спаяну мову парнасців" (М.Зеров), що треба засвоїти. Зеров, який в курс історії української літератури включив і перекладні твори, вимагав покласти край віршовому аматорству, а досягати більшої строгості та стислості у лексичному доборі троп і фігур, у відтворенні метричних особливос- тей та евфонії першотвору для краси рідної мови. На його думку, "се- крет хорошого перекладу – додержана міра в суб'єктивному тлума- ченні естетичного стрижня оригіналу". Для цього слід уникнути небез- пек змішування "високого" та "середнього" стилів" та відриву від живої народної мови через штучний синтаксис і невдалий словотвір. Під впливом В.Брюсова, він, як і Рильський, встановлював творчу доміна- нту автору, необхідну для адекватного перекладу. Європеїзована мова, створена неокласиками, мала мати вивершений вислід для націєтвор- чого завдання перекладу. У межах напрацювань класичного перекладу в Україні з'явився перший для СРСР систематичний підручник О.М.Фінкеля "Теорія й практика перекладу" (1929), де мистецтво пере- кладу обґрунтовується як відтворення засобами своєї мови стилістич- них особливостей оригіналу (відносно до заданої тематики та того, для кого і чого перекладають).

24

РОЗДІЛ 1. Коротка історія перекладу

У цьому руслі талановитий прозаїк Валеріан Підмогильний (19011938), перекладач Дідро, Доде, Гюго, Меріме, Верна, "Мадам Боварі" Флобера, очолив у 1931-1934 рр. видання 18-томника Золя і Бальза- ка, 10-томника Гі де Мопасана та 25-томника Франса. Як перекладач Підмогильний відзначався не лише великою працездатністю, а й чу- десним митецьким стилем, багатим лексиконом та талантом відтво- рювати індивідуально-авторські особливості оригіналу. Досягаючи кристалічної чіткості української мови, лідер неокласиків М.Зеров (1890-1937), переклавши з Овідія, Горація, Катулла, видав "Антологію римської поезії" (1920), разом із іншими – книжку віршів В.Брюсова (1925) та А.Пушкіна (1927), працював над перекладами парнасців (Бодлера, Верлена, Маларме) та Байрона. М.Драй-Хмара (1889-1939), знавець 19 мов, перекладав для "Антології новочасної французької поезії", сербську та білоруську поезію, Пушкіна, Лєрмонтова та Данте. П.Филипович (1890-1937) робив переклади російських і французьких авторів (у т.ч. Верлена). Неокласиків та ін. було заарештовано як на- ціоналістів та закатовано в таборах. Вижили лише 2 неокласики – О.Бургардт та М.Рильський (1895-1964), уже відомий вдалими пере- кладами з французької, російської та польської поезії (твори Гюго, Мольєра, Расіна, Вольтера, Пушкіна, Міцкевича, Словацького), що "мали піднести українську мовну культуру на вищий щабель розвит- ку" (М.Рильський), відкупившись хвалебним віршем про Сталіна. Неокласик, романо-германіст Освальд Бургардт (1891-1947), воло- діючи широкою версифікаційною технікою, удало переклав фрагмен- ти "Старшої Едди", "Пісні про Нібелунгів", Рільке, Шеллі, "Гамлет" Ше- кспіра, 25-томник Дж.Лондона та 8-томник Б.Шоу, проте відчуваючи небезпеку, виїхав як етнічний німець до Німеччини. Там він почав писати українські вірші як поет Ю.Клен.

На той час самі неокласики та більшість талановитих, національно спрямованих перекладачів, близьких до них, зазнавши репресій, за- гинули. Це: М.Йогансен (1895-1937), блискучий перекладач Байрона, По та Г.Уелса; академік А.Кримський (1871-1942), перекладач східної поезії Хайяма, Фірдоусі, Рудакі та ін.; буковинський поет-символіст Д.Загул (1885-1944), перекладач двох книг німецьких балад та вір- шових творів (Гете, Шіллер, Уланд, Гайне, Геббель, Б.Брехт), а також Андерсена; В.Свідзинський (?-1941), перекладач Аристофана, Б. Пру- са та Пушкіна; С.Слуцький (1883-1941), перекладач поетичної прози Тургенєва та драми "Тиціан" Гофмансталя (1919). Інші перекладачі, що дебютували в 1930-х рр., (за винятком Бажана) пережили важке ув'яз- нення чи Сибір. Це: М.Орест (1901-1963), брат М.Зерова, перекладач Рільке, Гофсманталя та ін.; В.Мисик (1907-1983), блискучий перекла-

25

ЧАСТИНА І. Теорія перекладу

дач неспрощеного Р.Бернса, Мільтона, Кітса; Б.Тен М. Хомичевський: (1897-1983), М.Терещенко (1898-1966), Г.Кочур та багато ін.

Завдяки вдалим перекладам, активній популяризаторській роботі (у т.ч. і викладанню Зерова у ВНЗ) ця школа мала наступність, спра- вивши пізніше значний вплив і на перекладачів з УРСР Г.Кочура, Д.Паламарчука, А.Содомору та перекладачів із західної діаспори (М.Орест, І.Качуровський, О.Зуєвський, О.Соловей та ін.).

Комуністичні "вожді УРСР" П.Постишев (1933-1937) та М.Хрущов, реагуючи на слова Сталіна про українізацію як "місцевий націона- лізм", силовими методами спонукали до корекції нового правопису та лексикографії, наближаючи їх до норм російської мови. Всекраїнську Академію наук було перейменовано в Академію наук УРСР, а харків- ський перекладацький журнал "Всесвіт" (1928) було закрито уже в 1934 р. Переклади репресованих перекладачів було заборонено до вжитку і тому деякі з них з'являлися під чужими іменами (Б. Петру- шевський підписався під зеровським "Борисом Годуновим" О. Пушкі- на), а інші випали з ужитку аж до кінця 1950-х рр.

На той час західноукраїнські поети (Є.Маланюк, Б.Лепкий, М. Руд- ницький та ін.) та емігранти зі Східної України (І.Огієнко, В.Королів), незважаючи на тиск польської влади та пізніше прилучення до УРСР, продовжували працювати як перекладачі та перекладознавці. Найбі- льшим досягненням тих часів можна вважати переклад "Біблії" І.Огієнком та переклади античної літератури. На багатонаціональній Буковині, приєднаній до УРСР (1940-1941; з 1944), сформувалася плеяда німецькомовних поетів і перекладачів, більша частина яких згодом покинула радянську Україну: І. Вайсглас (німецькі переклади В.Александрі, румунські Фауста, Фойхтвангера), М.Вінклер (переклади з німецької на іврит), А.Гонг (на англійську), Й.Грубер (1908-1980) (переклади української поезії Тичини, Первомайського, Бажана, Со- сюри, Малишка німецькою мовою), Й.Кальнер (переклад із російської, китайської, а також поезії П.Тичини, М.Рильського, Є.Маланюка), А.Манес-Шпербер і А.Кітнер (переклади румунською), І.Шрайєр (пере- клади на ідиш), а П.Целан (1920-1970), лауреат Бременської літерату- рної премії, перекладав румунською Чехова, Лєрмонтова, К.Симонова та 40 поетів із 7 мов.

У час ІІ. Світової війни влада послабила цензуру, намагаючись ви- кликати почуття патріотизму серед українців, що мало наслідком бли- скучі публікації М.Рильського, М.Бажана та ін.

Переклади Миколи Бажана – "Витязь у тигровій шкурі" Руставелі, "Давидіані" Гурамішвілі, "Фарад і Ширін" Навої, "Моцарт і Сальєрі" Пуш- кіна, твори Гельдерліна і Гете, Норвіда і Рільке – характерні відтворення

26

РОЗДІЛ 1. Коротка історія перекладу

найтонших нюансів думки автора в поєднанні з глибокою увагою до особливостей поетичної мови оригіналу, зокрема її ритміки та фоніки.

Борис Тен – автор численних перекладів з давньогрецької ("Іліада" та "Одіссея" Гомера, трагедії Есхіла і Софокла, комедії Арістофана), англійської (трагедії Шекспіра), німецької (драми Шіллера), польської (драми Словацького, поезії Міцкевича), російської ("Живий труп" Тол- стого), у яких глибина наукового проникнення в оригінал поєднюєть- ся з дбайливо вивіреним у процесі тривалого пошуку художнім синте- зом першотвору засобами української мови.

Проникливим інтерпретатором поезії Війона, Петефі, Гайне, Пуш- кіна, сербського народного епосу був Леонід Первомайський. Плідно працював над перекладами російської та польської прозової класики Степан Ковганюк, автор дослідження "Практика перекладу". Багато складних творів переклав Дмитро Паламарчук – прозу Франса, Фло- бера, Уеллса, сонети Шекспіра, Петрарки, поезію Байрона.

Одним із найактивніших поетів-перекладачів залишається Дмитро Павличко, його перу належать переклади з англійської (повний сонета- рій Шекспіра), іспанської (Хосе Марті), польської, болгарської та ін. мов.

У діаспорі, попри всі труднощі емігрантського життя, розгорнулася важлива праця над перекладами. Тут необхідно згадати Михайла Ореста, брата Миколи Зерова. Він видав укладені й перекладені ним антології французької та німецької поезій, у яких чимало творів зару- біжних поетів уперше зазвучали українською мовою. Святослав Гор- динський, крім антології "Поети Заходу", видав свій повний переклад творів Франсуа Війона. Відомим перекладачем поезії був Богдан Кра- вців – цікавий інтерпретатор поезій Рільке.

Наприкінці 1940-х – на початку 1950-х рр. в Україні знову почали систематично публікуватися художні переклади, але переважно з ро- сійської літератури. Це завдало великої шкоди українській культурі, бо в той час істотно зменшувалася кількість перекладів з усіх інших літе- ратур світу. До того ж, в основному перекладали твори не всесвітньо відомих російських письменників, а сучасних соцреалістів, що не мали мистецької вартості. Почала поширюватися практика перекладу тво- рів зарубіжних письменників з їх російських перекладів: до них нале- жить скандально відоме т.зв. подарункове видання "Дон Кіхота" Сер- вантеса, перекладене не з іспанської, а з російської, а також багатото- мне видання творів Маркса і Енгельса, "оригіналами" для якого слугу- вали не німецькі тексти, а їх російські переклади. У цей же час набула поширення тенденція буквалізму в перекладі, а також практика "на- ближення" української мови перекладу до російської мови першотвору,

27

ЧАСТИНА І. Теорія перекладу

що призводило до появи "перекладацької мови", сповненої штучних слів та граматичних конструкцій, скалькованих з російської.

Послаблення ідеологічного нагляду Москви за літературою під час "відлиги" наприкінці 1950-х – у 1960-х роках дало можливість до пе- вної міри виправити становище. Починає виходити журнал "Все- світ", присвячений перекладам із зарубіжних літератур. У видавниц- твах організують редакції перекладних книжок: "Бібліотека світової класики", "Вершини світового письменства", "Перлини світової ліри- ки", "Зарубіжна новела" та ін., виходять антології та багатотомники зарубіжних класиків.

На основі теоретичних поглядів і практичної діяльності переклада- чів старшого покоління (Максима Рильського, Миколи Бажана, Бори- са Тена, Євгена Дроб'язка, Василя Мисика, Ірини Стешенко) утворю- ється українська школа художнього перекладу.

Найвизначнішими представниками цієї школи були Григорій Кочур і Микола Лукаш. Блискучий ерудит, глибокий знавець світової літера- тури Г. Кочур провів десять років у сталінському концтаборі за Поля- рним колом, звинувачений в "українському буржуазному націоналіз- мі". Після повернення в Україну він став видатним організатором лі- тературних сил, насамперед молодих перекладачів. У 1960-і –1990-і роки Г. Кочур був одним із найбільш плідних авторів перекладів гре- цьких та римських ліриків, англійських, американських, французь- ких, італійських, іспанських, чеських, словацьких, російських, гру- зинських, литовських та інших поетів.

Найяскравішою постаттю в українському художньому перекладі другої половини ХХ ст. був Микола Лукаш – поліглот, який перекладав з чотирнадцяти мов і був глибоким знавцем української мови. Він відзначався сміливим підходом до розв'язання складних переклада- цьких завдань, часом вдаючись до цікавих експериментів. Йому на- лежить перший повний переклад "Фауста" Гете, переклади "Декаме- рона" Боккаччо, "Пані Боварі" Флобера, п'єс Шекспіра, Лопе де Веги, Мадача, поезій Апполінера, Лорки, Бернса, Верлена, Тувіма. М.Лукаш також зазнав репресій з боку комуністичної влади: протягом тривало- го часу його переклади було заборонено публікувати.

Нині визнаним майстром перекладу античної поезії є Андрій Содо- мора. Поетичні переклади з усіх слов'янських мов здійснює Роман Лу- бківський.

Знаним перекладачем австрійської та німецької лірики був Василь Стус, французьку поезію перекладав Іван Світличний. Активно пе- рекладає німецьку поезію різних епох Леонід Череватенко, німецьку

28

РОЗДІЛ 1. Коротка історія перекладу

прозу – Олекса Логвиненко. Над новим перекладом "Божественної Комедії" Данте працював Максим Стріха. Відомі поетичні переклади з французької та англійської мов Михайлини Коцюбинської. З чис- ленними творами угорської поезії познайомив українського читача Юрій Шкробинець.

У ХХ ст. в Україні розроблялися й теоретичні питання перекладу. Автори перекладознавчих праць насамперед спиралися на досвід кращих майстрів українського перекладу, а також на досягнення пе- рекладознавчої думки за межами України.

Найвизначнішим теоретиком перекладу в Україні був Максим Рильський. Його книжка "Мистецтво перекладу", в якій зібрано стат- ті, доповіді, листи поета стосовно теми перекладу, залишається най- кращим підручником не тільки для перекладачів-початківців, а й для досвідчених майстрів. Про переклад художньої прози йдеться у кни- жках "Слово і образ" Олексія Кундзіча та "Практика перекладу" Сте- пана Ковганюка. На прикладах англо-українських та українсько- англійських зв'язків в царині перекладу будує свої висновки Роксоля- на Зорівчак у монографіях "Фразеологічна одиниця як перекладозна- вча категорія", "Реалія і переклад" та ін. Марина Новикова у центр своїх наукових зацікавлень поставила питання про співвідношення поетики перекладу і поетики оригіналу й про розмаїті метаморфози, яких зазнають образи першотвору в перекладі. Критичні статті на тему співвідношення перекладу з оригіналом друкує Віталій Радчук. З рецензіями на нові переклади, оглядами перекладної літератури, з проблемними статтями звертаються до читачів зі сторінок фахової періодики М. Стріха, І. Корунець, О. Чередниченко, та ін.

29