Народний театр

У розвитку народного театру величезну роль відіграє фольклор. Саме у фольклорі і сільських народних обрядах і святах вбачають основні джерела середньовічного театру. Не зважаючи на ствердження християнської релігії, народи, що заселювали середньовічну Європу, все ще знаходилися під потужним впливом язичницьких вірувань і, не зважаючи на переслідування церкви, продовжували святкувати звичні язичницькі дати.

Масові народні свята були театралізовані і насичені танцями, співами, здоровим гумором, що у повній мірі відображувало творчі сили народу. Одне з таких свят - середньовічний карнавал – і по сьогодні є одним з основних свят деяких європейських міст (наприклад, знаменитий Венеціанський карнавал).

Традиційні ритуальні дійства поступово трансформувалися, художня сторона проведення обряду набувала все більшого значення. З народного середовища виділялися люди, що розпочали займатися постановкою видовищних ігор професійно. З цього джерела пішла одна з трьох основних ліній середньовічного театру – народно-плебейська. Ця лінія пізніше отримала розвиток у мистецтві гістріонів і фарсах.

Гістріони – сільські витівники, які по мірі формування феодальних відносин, змушені були переселятися у міста і відповідно саме тут розпочало розвиватися мистецтво сцени. ІХ – Х століття – час, коли швидко починають розростатися міста. Процес розподілу праці захопив і вчорашніх сільських гострословів і танцюристів. Вони ставали професійними забавниками – гістріонами. Без них не обходився жоден ярмарок, або будь-яке інше свято. Джерелом їх творчості ставало життя середньовічного міста, шумні ярмарки, штовханина міського життя.

Мистецтво середньовічних акторів спочатку відзначав синкретизм: гістріонами були і дресирувальниками, і канатохідцями, і акробатами, і музикантами, і лялькарями, і пр. Вони показували фокуси, розповідали цікаві історії, співали і грали на різних музичних інструментах. Розігрували вони і короткі сценки побутового характеру, як правило смішні. В цілому їх мистецтво передавало мирський свободолюбний дух середньовічного міста.

Але поступово відбувається професійна диференціація гістріонів за видами творчості: мандрівні комедіанти, які потішали народ на майданах і ярмарках, стали називатися буфонами; їх мистецтво було близьким до циркового. Акторів-музик, які розважали вищі прошарки у замках – жонглерами. Жонглери досконало володіли мистецтвом розповідачів, музичного виконання і співу. Придворні розповідачі балад, що оспівували у своїх творах рицарську славу і доблесть – трубадурами. Вони були не лише виконавцями, але і авторами і віршів балад і танцювальних пісень.

Необхідно відзначити, що такий розподіл був досить умовним; гістріони, як правило, володіли всіма можливостями своєї професії.

До народно-плейбейських форм середньовічного театру можна віднести і діяльність вагантів. Це бродячі клірики, комедіанти з числа недоучених семінаристів або розжалуваних священнослужителів. Але не зважаючи на те, що вони віднесені до народно-плебейських форм середньовічного театру, їх поява безпосередньо пов’язана з виникненням літургійної драми.

Виступи вагантів, як правило, сатирично пародіювали літургії, церковні обряди і навіть молитви. Пародія була побудована на викривленні змісту церковних понять. Вони замінювали ідею покірливості і смирення перед Богом прославленням земних плотських радощів. Виступали з пародійними латинськими піснями на церковні гімни і пародіями на церковні обряди, у яких звернення до “Бога Всемогутнього” – замінювалося на звернення до “Бахуса всепитущого”. Зухвалість доходила до пародіювання молитви “Отче наш”.

Через це проявлявся бунтарський дух діяльності вагантів, за що вони з особливою жорстокістю переслідувалися церквою. Тому к початку ХІІІ століття ваганти практично зникають з театральної арени, приєднавшись до діяльності гістріонів.

Соті. У ХV – початку ХVІ століть у Франції з’являється новий вид розваг – соті, який не мав аналогів в інших країнах. З французької «соті» перекладається як «дурість». Цей жанр народного театрального мистецтва своїми персонажами і фабулою пов'язаний із Святом Дураків, що був найулюбленішим у середньовічній Франції. Головна думка цього жанру у тому, що світом править дурість і населяють його дураки. Тому і діючи особи соті є дураки у блазнівському вдягнені, які намагалися виразити абстрактні поняття. Але як би не старалися зобразити такі алегорії, як Мир, Кожний, Хитра морда, Політик, Мудрець, - вони виявлялися дураками.

Головним алегоричним персонажем всіх соті була сама Дурість, яка персоніфікувалась або Старою Звідницею, або Мамкою Дуркою, або Матір’ю Міста, або кимось іншим.

Як і всі середньовічні вистави, соті розпочиналися з параду учасників. Дураки танцювали, робили комічні трюки і чудернацькі стрибки. Завершувалася вистава пародійною молитвою.

На початку ХVІ століття соті зближуються з політичною сатирою, що була побудована на добре відомих сучасникам політичних алюзіях. Прикладом таких соті можна назвати соті Пьєра Гренгуара «Гра про Князя Дураків і Матінку Дурість» (1511) або «Мир, Зловживання і Дураки» (1513). Коли у середині ХVІ століття у соті почали використовувати маски, вони копіювали риси конкретних релігійних і державних діячів.

Однак вже до кінця ХУІ століття соті втрачають актуальність і сходять зі сцени.

Театральне мистецтво змогло знайти яскраве відбиття у фарсовому театрі, що був відокремлений від церкви. Фарс займає центральне місце у народному театрі Середньовіччя. Це було життєрадісне мистецтво карнавалу, міської вулиці. Сюжети карнавальних дійств і мистецтво гістріонів стали основою особливого виду театральних видовищ – фарсу (від фр. farta – «фарш», «начинка»). Фарси розігрувалися просто неба, у тавернах, за запрошеннями – в інших приміщеннях; спочатку на звичайних столах, пізніше замість столів почали використовувати спеціально споруджений для цього поміст.

Актори вигадували сюжет по ходу дії, але вже з ХІІІ століття сюжети почали записувати. Один з ранніх фарсів, що зберігся – «Хлопчик і Сліпий» - розповідає про вічний конфлікт молодості і старості. Старий намагається ошукати хлопчиська, не сплативши йому за роботу, але той здогадується про підступні плани Старого і втікає, прихопивши всі його гроші.

Фарси розігрувалися на масляні святкування, навіть проводили паради фарсових вистав. Основою їх тематики було осміювання виступів єпископів, пустослів’я і сперечання суддів. Крім пародіювання церковної служби і системи суддівства розігрувалися і сатиричні сценки, які називалися соті. Найбільш розповсюдженим об’єктом сатири були феодали і бюргерство, а найпопулярнішими героями – Дурень-солдат, Дурень-брехун, Клерк-хабарник та інші блазнівські персонажі, які забезпечували умовно-маскарадний характер дії. Мотиви соціальної критики від самого початку звучали у сюжетах фарсів. Зрозуміло, що у відповідь на це влада і церква переслідували організаторів і учасників фарсових вистав; їх виганяли з міст, навіть кидали у тюрми.

Якщо витоками фарсу були карнавальні ігри і вуличне мистецтво гістріонів, то подальша історія фарсу пов’язана з жанром містерії і мораліте. При постановці містерій фарси використовували у якості інтермедій між складними за змістом діями містерії. І якщо згодом містерія зійде з історичної арени, то фарс стане не лише самостійним жанром, але і дасть поштовх для розвитку сучасної європейської комедії. Від мораліте фарс запозичив досвід алегорій мораліте і вміння дати узагальнену картину дійсності.

У самостійний жанр площадний плебейський фарс виокремлюється з другої половини ХV ст. Фарс відрізняє масовий, життєво-конкретний, вільнодумний характер, в основу його сюжетів кладуться побутові історії. Більше того, тут вже з’являються людські характери, хоча і окреслені доволі схематично.

Всією художньою побудовою буфонний фарс повернуто до дійсності: висміювали солдат-мародерів, монахів-торговців індульгенціями, чванливих дворян, скаредних купців. Дієвість і буфонада фарсу забезпечує йому широку популярність.

В основі фарсу завжди знаходився герой – такий собі пройдисвіт-городянин, який був незмінним і справжнім героєм. Він дотепний, спритний, кмітливий; він переможець скаредних купців і пихатих йолопів. Його витівки осоромлювали сильних цього світу, але і стверджували переваги розуму, енергії, спритності людей з народу.

Існує серія фарсів про Адвоката Патлена (ХV ст.), де сюжет розгортається навколо саме такого героя. Крім кмітливого і діяльного городянина та Патлена, ціла галерея інших персонажів з'являлася у цих фарсах, персонажів, в яких легко було впізнати представників різних прошарків міських мешканців. Їх пригоди відбувалися на тлі побуту і звичаїв середньовічного міста. Саме намагання створити певні типи ставало сценічним завданням фарсерів.

Основним завданням фарсу завжди було гостре висміювання різних сторін феодального суспільства.

Головним принципом акторського мистецтва – характерність доведена майже до карикатури і динамізм, що виражалося у активності і життєрадісності самих виконавців.

Фарс мав колосальне значення для подальшого розвитку театру Західної Європи: комедія дель арте, драматургія Лопе де Руеда, Джона Гейвуда, Ганса Сакса, Мольєра – це перелік лише найвидатнішого, що виникло під безпосереднім впливом мистецтва середньовічного фарсу.

Нерідко у народному мистецтві – боротьба з установленнями церкви. Тому церква боролася проти будь-яких проявів стихійного устремління до плотського, радісного відчуття життя. В цій площині – шлях переходу від релігійного мистецтва до світського.