Обов’язкова література

1. Владимирова Н.В. Історія театру Західної Європи і США. Програма-

конспект для вищ. навч. закл. культури і мистецтв. Ч.1., Львів, 2005.

2. Дмитрова Л. Підручна книга з історії всесвітнього театру. – Х.,1929.

3. История зарубежного театра. Под ред. Г.Н. Бояджиева и А.Г.Образцо-

вой. - В 4 т. Т.1.- М., 1981.

4. История зарубежного театра. Отв. ред. Л.И.Гительман. – С.-П., 2005.

Література для поглибленого вивчення матеріалу

1. Аникст А.А.Теория драмы от Аристотеля до Лессінга. –М., 1967.

2. Аникст А.А. Театр эпохи Шекспира. - М., 1965.

3. Анкист А.А. Шекспир. – М. 1965.

4. Аникст А.А. Шекспир. Ремесло драматурга. – М.,1974.

5. Балашов Н. Испанская классическая драма. – М., 1975.

6. Барг М. Шекспир и история. – М., 1975.

7. Бартошевич А. Комическое у Шекспира. – М., 1979.

8. Баткин Л. Итальянские гуманисты. Стиль жизни. Стиль мышления. – М.,

1978.

9. Баткин Л. М. Итальянское Возрождение в поисках индивидуальности. – М.,

1989.

10. Бахтин М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и

Ренессанса. – М., 1989.

11. Бояджиев Г. От Софокла до Брехта за сорок театральных вечеров. – М.,

1981.

12. Бояджиев Г. Вечно живой и прекрасный театр эпохи Возрождения. – Л.,

1973.

13. Ваніна І.Г. Українська Шекспіріана. – К., 1964.

14. Дживелегов А. Итальянская народная комедия . – М., 1962.

15. Игнатов С. Испанский театр ХП – ХVII веков. – М.;Л., 1939.

16. Иллюстрированная история мирового театра. Под редакцией Джона

Рассела Брауна. – М., 1999.

17. Лосев А. Эстетика Возрождения. – М.,1978.

18. Младшие современники Шекспира. Под редакцией А.Аникста. – М., 1986.

19. Молодцов М.М. Актеры комедии дель арте о своем творчестве (ХVI – XVII

вв.). – В кн. Эстетические идеи в истории зарубежного театра. – Л., 1991.

20. Парфенов А. Бен Джонс и его комедия «Вольпоне». – М., 1982.

21. Силюнас В. Испанский театр XVI - XVII веков. От истоков до вершин. –

М., 1985.

22. Смолина К. Сто великих театров мира. – М., 2001.

23. Українська Шекспіріана на заході. Упорядник Яр Славутич. – Едмонтон.,

1990.

24. Шведов Ю. Вильям Шекспир. Исследования. – М.,1977.

25. Шведов Ю. Эволюция шекспировской трагедии. – М., 1975.

26. Шенбаум С. Шекспир. Краткая документальная биография. – М., 1985.

Театральне мистецтво доби класицизму

Класицизм як напрямок мистецтва коріннями сягає у Італію доби Відродження. Італійські гуманісти відродили інтерес до античності, слідом за ними в інших європейських країнах почалося вивчення. Переклади на народні мови, тлумачення і пристосування зразків давньогрецького і давньоримського мистецтва до смаків і понять доби. Як напрямок театру класицизм утворився остаточно у Франції ХVІІ століття.

Французький класицизм, поряд з ренесансною культурою Італії, Іспанії і Англії, став мостом між античним театром і європейським театром Нового часу. Особливість французького театрального класицизму – літературна домінанта.

У певну доктрину класицизм склався тоді, коли надмірна суспільна енергія доби Відродження, слабшала і нащадком цього революційного часу стали монархічні династії. Важливішою ланкою, що пов’язувала класицизм з мистецтвом зрілого Відродження, було повернення на сцену сильного і діяльного героя.

Світоглядні і естетичні особливості Класицизму. ХVІІ століття – час формування єдиної французької держави, французької нації. Франція перетворюється на сильну державу з єдиним центром, і вже у другій половині століття стає самою могутньою абсолютистською державою Західної Європи. Король і королівський двір визначали зовнішню і внутрішню політику країни, її культурний і мистецький розвиток, у тому числі розвиток театру і драматургії.

Філософське обґрунтування ідеї тотального порядку виникає у першій половині ХVІІ ст. Пов’язане це з виникненням картезіанства – вчення Декарта, яке входить у філософський обіг після опублікування у 1637 році трактату Рене Декарта «Міркування про метод». Картезіанство визначило теоретичне і практичне значення раціоналізму. Декарт також заклав основи раціоналізму в естетиці. Класицизм як художній напрямок по суті, і не в останню чергу, був породжений раціоналізмом ХVІІ століття. Невипадково Декарт був прибічником мислення за законами математики.

Обґрунтуванням класицизму стають правильність, ясність, чистота. Звідси і аналогія між раціоналізмом і теорією класицистської трагедії, де за основу були взяті принципи поетики Аристотеля. Але ці принципи раціоналізуються і спрощуються у дусі математичного ідеалу картезіанців. Боротьба з свавіллям у мистецтві віддзеркалювала боротьбу із свавіллям у політиці, яку наполегливо проводила абсолютна монархія.

Так виникли поняття про правила і раціональне у мистецтві. Авторитет порядку і правил, стремління до впорядкованості і поетичної гармонії, ствердження театру як суспільної трибуни, посилення його ролі у житті людей швидко було сприйняте і іншими країнами.

Все це зумовило виникнення нового художнього напрямку - класицизму, батьківщиною якого також стає Франція. Класицизм, заснований на ідеях філософського раціоналізму, на уявленнях про розумну закономірність світу, про прекрасну «облагороджену природу», прагнув до вираження великого суспільного змісту, піднесених героїчних і моральних ідеалів.

Класицизм найбільшим чином був проявлений у театральному мистецтві і літературі, драматургії зокрема. Своє найбільш повне естетичне обґрунтування він отримав у трактаті поета, критика і теоретика мистецтва Нікола Буало (1636-1711) “Поетичне мистецтво”(1674). Віршований трактат Буало став своєрідною „священною” книгою французького театру ХУП ст. Деякі положення поетики за стилем близькі до епіграм і афоризмів, тому легко запам’ятовуються. Їх основний принцип – схиляння перед розумом. «Любіть же розум ви; хай він в віршах живе. Один і ціну їм і красоту дає», - писав Буало.

У сфері художньої творчості, на мові художніх образів класицизм втілив основні соціальні і ідейні принципи, що були керівними у житті французького дворянського суспільства.

У порівнянні з мистецтвом Ренесансу класицизм втратив начала органічної народності, демократизму і повнокровного реалізму, втратив сприйнятий від античності ідеал гармонійної людини, в якої було досконало врівноважені фізична і духовна сторони. Але класицисти намагалися знайти цю гармонію у сфері політичного життя, висуваючи ідею служіння монархії, стоїчного пригнічення і подолання особистих нахилів в ім’я інтересів абсолютистської держави.

Така художньо-ідейна позиція стала основою поведінки класицистського героя – сильного і діяльного – ідеал якого сформувався в межах класицистської естетики. Такий герой мав певну життєву мету: він повинен був виконувати обов’язок перед державою, підкоряти особисті пристрасті розуму. Розум в свою чергу спрямовував його волю до дотримання норм моралі. Саме суспільна мораль була тією силою, яка повинна була стати “розумом” героя, надихати і спрямовувати його вчинки.

Виборюючи свою мету, герой послуговував загальній ідеї, створював певний моральний кодекс, який і лежав в основі класицистської трагедії. Боротьба за власну гідність, за свою честь (у широкому аспекті) співпадала з боротьбою гідність нації, за її свободу. Перемоги Сіда, Горація, Нікомеда у драматургії Корнеля, Андромахи і Іфігенії у драматургії Расіна є не лише перемогою сили героїв, а також і тріумфом суспільного ідеалу.

Моральний стимул надавав подвигу героя історичну виправданість і, не зважаючи на його душевні муки, оптимістичний колорит. Герой, узагальнено уособлював людство і у своїх почуттях і розумі ніс антиномію обов’язку і хотіння. Драматургія і театр у зв’язку з цим набувають особливого і провідного значення в системі мистецтва Класицизму.

Класицитська естетика носила нормативний характер: суворо дотримувалася поділу на жанри, головними серед яких були трагедія і комедія. Трагедія вважалася високим, а комедія – низьким жанром. Естетика класицизму вимагала від драматургів дотримання правила “трьох єдностей”: дії, часу, місця. Правило єдності дії забороняло найменше відхилення сюжету від основної лінії дії. Згідно правилами єдності часу і єдності місця все, що відбувалося у п’єсі повинно було вкладатися в одну добу і відбуватися в одному й тому ж місті.

Знамениті правила «трьох єдностей» - місця, часу, дії - у класицизмі доводяться до педантичної точності – хоча у такому вигляді вони не були відомі античному театрові. Умовність цих канонів, їх обмежувальний догматизм позначиться значно пізніше на розвиткові сценічного мистецтва. Але на даному етапі це відповідало потребі класицистського мистецтва і допомагало освоювати художнє узагальнення. Легше було уявити, що дія п’єси, яка реально тривала на сцені дві-три години, відбувається протягом доби, ніж допустити, що вона займає декілька років.

Разом з тим, правило єдності часудиктувало посилений темп дії, її енергію, тобто позначувалося на характері самої дії. Подія, що відбувалася протягом короткого часу, була слідством більш потужного вибуху пристрастей, більш сильної помилки протиборчих сил, ніж цикл подій, що протікають повільно.

Щодо правила єдності місця, то легше було змиритися з тим, що сцена уявляла собою місце, де зустрічаються і вступають у конфлікт всі персонажі, що тут розв’язуються вузли ключових колізій, ніж допустити, що один і той самий простір сцени умовно трактується, як різні місця дії. Це надавало «фатальний» характер простору сцени. Тим самим усталювалося почуття сцени, як простору, виняткового за своєю значимістю і не рівного будь якій побутовій площадці.

Особливе значення в естетиці драми мала єдність дії, котрою визначалась структура драматичної події. У відповідності до цього правила, всі діючі особи повинні були бути утягнуті в один конфлікт, в єдиний цикл подій. Це правило єдності, яке безпосередньо регламентувало драматичну дію, ставило перед драматургом і театром завдання певним чином організовувати сприйняття твору, уявивши його події у момент їх максимальної напруги, кризи.

Умовою художньої досконалості класицистської трагедії і комедії вважалося цілісна композиція і монолітність у характеристиці героя, який завжди був виразником певної і яскраво забарвленої пристрасті. Ця обов’язкова умова, а також структурне і жанрове нормотворення, поєднання етичної проблематики з філософськими і політичними мотивами, які складали головний зміст трагедій і комедій, стали наріжним камінням класицистської драматургії.