Світська драматургія

Перші паростки світської драматургії пов’язані з іменем французького трувера Адама де Ла-Аля з Аррасу. Він написав перші відомі нам середньовічні п’єси - “Гра у бесідці” і “Гра про Робена і Маріон”. Адам де Ла-Аль фактично був єдиним світським драматургом раннього середньовіччя. Тому говорити на його прикладі про якісь тенденції не є можливим.

Його невеличкі п’єси присвячені доволі життєвим проблемам. “Гра у бесідці” – вважається автобіографічною п’єсою. Її герой Адам збирається до Парижу на навчання. На прощальну вечерю завітали не лише мешканці Аррасу, але і блазні, і тіні померлих рицарів. Таким чином сюжет розвивається за 3 лініями - фантастика, сатира, побутові замальовки – все переплетено у цій грі.

“Гра про Робена і Маріон” (1283). Тут обігрується один з весняних обрядів. Танці, ігри, поетична мова, близька до народної говірки – все це зближує твір трувера з народними ігрищами, а структуру сюжету скріплюють наївні сценки-розмови молодих закоханих. В першу чергу “Гра про Робена і Маріон” цікава тим, що це перша музична-драматична п’єса.

Театр доби середньовіччя не зміг дати значних творів мистецтва і у деяких своїх формах зійшов нанівець і тим не менш саме тут виникли предтечі чисельних творчих і технічних сучасних театральних професій, крім акторської – режисери, сценографи, постановники трюків і спец ефектів, костюмери, продюсери тощо. Тоді ж зародилося і могутній рух театральної самодіяльності.

Театр Середньовіччя – виступи гістріонів, містерії, мораліте, міраклі, фарси, соті – підготував ґрунт наступному історичному етапу у розвиткові театру – мистецтву доби Відродження, ознаки якого все яскравіше і помітніше проявляються у кінці ХV століття на півдні Європи, в Італії.

Обов’язкова література

1. Владимирова Н.В. Історія театру Західної Європи і США. Програма-

конспект для вищ. навч. закл. культури і мистецтв. Ч.1., Львів, 2005.

2. Дживелегов А., Бояджиев Г. История западноевропейского театра от

возникновения до 1789 г. – М.; Л., 1941.

2. Дмитрова Л. Підручна книга з історії всесвітнього театру. – Х.,1929.

3. История зарубежного театра. Под ред. Г.Н. Бояджиева и А.Г.Образцо-

вой. - В 4 т. Т.1.- М., 1981.

4. История западно-европейского театра. Под общ. ред. С.С.Мокульского. –

Т.І. – М., 1957.

5. Клековкін О.Сакральний театр: Ґенеза. Форми. Поетика. - К.,2002.

6. Хрестоматия по истории западноевропейского театра. Под ред. С.С.Мо-

кульского. – Т.1. – М.,1953.:

Література для поглибленого вивчення матеріалу

1. Андреев М. Средневековая европейская драма. Происхождение и станов-

ление (Х – ХШ ст.ст.).- М.,1989.

2. Бахтин М. творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и

Ренессанса.- М.,1989.

4. Иллюстрированная история мирового театра. Под ред. Джона Рассела

Брауна. – М.,1999.

6. Смолина К. Сто великих театров мира.- М., 2001.

7. Хейзинга Й. Осень средневековья. Исследования форм жизненного уклада

и форм мышления в ХІУ и ХУ веках во Франции и Нидерландах. – М.,1988.

ТЕАТРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ

Світоглядні і естетичні особливості театру доби Відродження.Доба Відродження - це новий етап в історії світової культури, найвеличніший переворот в історії людства. Це епоха, яка потребувала титанів і яка породила титанів по силі думки, пристрастей, характерів, по багатогранності і ученості. Це був час, коли на суспільно-політичній арені відбувався розклад феодальної формації і закладалися основи капіталістичних відносин. Народ спільно з буржуазією виступали єдиним фронтом проти феодалізму. Саме у цій боротьбі визначаються нові гуманістичні ідеї доби і відбувається формування нового мистецтва.

На відміну від культури Середньовіччя гуманістичний життєстверджуючий культура Відродження носила світський характер. Жагуче бажання пізнання реального світу і захоплення ним призвело до відображення у мистецтві різноманітних сторін дійсності.

Перемога світського начала у театральному мистецтві, власне, як і у художній культурі Відродження в цілому, була наслідком соціального ствердження буржуазії, яка набирала силу. Специфічним для епохи Відродження був саме перехідний стан між двома формаціями (феодалізм – зародження буржуазних відносин). На зміну стабільним порядкам в економіці політиці, релігії, моралі приходив період загального бродіння і необмеженого багатства можливостей.

У добу Відродження, у зв’язку з глобальними суспільними і соціальними змінами, сама структура мислення піддавалася глибокій трансформації: закладалися основи сучасної науки, культури, мистецтва і в той же час ще не було розриву зі старим, донауковим, фантастичним сприйняттям світу. І все ж загальною світоглядною основою доби Відродження став принцип гуманізму і пов’язане з цим ствердження гідності і краси людини, її розуму і волі, її творчих сил.

Якщо у добу середньовіччя пануючий світогляд визначався конфліктом між духовним і плотським, між Богом і дияволом, то у добу Відродження основна світоглядна доктрина полягала у гармонії, свободі, всебічному розвиткові особистості. На зміну середньовічним ідеалам фанатичного аскетизму прийшли гуманістичні ідеали, у центрі яких – образ людини, вільної у своїх думках і почуттях, господаря своєї долі, людини, яка випромінює радість повнокровного життя. Якщо духовні інтереси Середньовіччя були направлені “по вертикалі” – від землі до неба; від чуттєвого, відчутного, матеріального до потойбічного, позамежного, то інтереси нового часу направлені “по горизонталі” – до відкриття нових материків і океанів; навіть небо сприймалося людиною Відродження, як продовження земного простору, доступного людині.

Полеміка зі середньовічним аскетизмом, вивільнення всього природного, чуттєвого від тисячолітньої підозри у гріху – це загальна риса життя і мислення Відродження.

Термін «Відродження» або «Ренесанс» був введений у культурний контекст Джорджо Вазарі. Цей термін, буквально зрозумілий, говорить про вплив античності, яка була заново відкрита в цю епоху. В ньому відбилася головна тенденція мистецтва того часу – орієнтація на класичні зразки античного мистецтва, яке протягом десяти століть (після падіння Римської імперії) фактично знаходилося під забороною.

По новому зрозуміла антична спадщина мала важливе значення у становленні мистецтва Відродження. Перед здивованим Заходом з’явився новий світ – світ грецької давнини.

Але це не було банальним копіюванням. Відродження вільно спиралося на античність і змагалося з нею. Леонардо да Вінчі у наступних словах висловив позицію всіх митців Ренесансу: “Живопис має бути поставлений вище будь-якої діяльності, тому що він містить всі форми як існуючого, так і неіснуючого у природі”. Таким чином, Леонардо проголосив всесильність художника. Але будучи всесильними, творці художньої культури не деформували предметний світ, а намагалися відтворити його у всій складності і різноманітті. Відродження ще не сприймало предметний світ як ворожий собі. Простір і час - це форма, а не окови його вільного розвитку. Тому у творчості митців Відродження образи не руйнуються, а тільки узагальнюються, вдосконалюються, щоб виразити поетичний задум, створити образ людини, овіяної поезією безкінечних можливостей розвитку.

Були пробуджені нові творчі сили людини, що прагнули відродження античного царства розуму і краси, а також античного ідеалу людської особистості, яка усвідомлює себе вільною.

Мистецтво Відродження мало суспільний характер, що також зближувало його з мистецтвом класичної Греції. І в той же час, у мистецтві Відродження знайшов втілення образ людини, в якому індивідуалістична своєрідність поєднувалися із соціально-типовими якостями.

Але те неповторне, живе, що ми називаємо Відродженням, не зводилося лише до старої і нової традицій. Воно виростало з нового розуміння людини. Людина стає єдиним достовірним явищем у світі. Тільки в людині можна було шукати й знайти міру всіх речей.

У ренесансної людини не було бажання обмежувати свободу думки і почуттів необхідністю вибудовувати їх у чіткий порядок. Будь-яка система, дисципліна сприймалася у добу Відродження як окови або кайдани. Замість античного культу міри кидається в очі жадібність до всіх вражень буття. Тут доречна вражаюча гіпербола в дусі Рабле “О, якби в нас було не п’ять почуттів, а 50, 500!” (людині Відродження це було потрібно, щоб відчути необмеженість буття). В гаммі почуттів, здатних дати насолоду, на перше місце висуваються нюх, дотикання, смак – тобто те, до чого офіційна культура середніх віків відносилася із зневагою. Ренесансна людина була чутливою до краси. Таке безпосереднє чуттєве відношення до світу подібне до сприйняття дитини.

У зв’язку з тим, що художня культура Відродження, театр зокрема, формувалися в умовах, коли устої феодального укладу вже були розхитані, а буржуазно-капіталістичні відносини з гендлярською мораллю і бездушним лицемірством ще не сформувалися, виникає нове відношення людини до світу, та й сам характер людини набуває нових рис. Сміливість, розум, винахідливість, сила характеру стали визначальними для людини Відродження. Могутні і енергійні образи ренесансних героїв створювали ілюзію безкінечності подальшого прогресивного розвитку здібностей людини.

Ідеалом Відродження стає людина з великої літери, майже рівна Богові. Божественне в естетиці і мистецтві Відродження тяжіє до людського, але з іншого боку і людське тяжіє до божественного, можливо до демонічного, але ніколи “до смертного”.

Філософи і митці Відродження виходили з природи людини (а не з природи космосу), для якої немає нічого неможливого. Безмежність людської свободи – головне у розумінні стилю мислення людини Відродження і тих процесів, що відбувалися у мистецтві. Цей міф, це фантастичне уявлення про безмежні можливості людини склався під кінець епохи Відродження і відразу ж був поставлений під сумнів. У Боккаччо ще немає віри у безмежні можливості людської свободи, шекспірівський Гамлет її втрачає, а Сервантесу вона уявляється донкіхотством. Коли соціальне й ідейне бродіння відлилося у закінчену систему, доба Відродження дійшла кінця. Але Відродження неможливо зрозуміти без цієї віри.

Був створений культ сильної особистості і саме тут крилися підстави для прояву крайнього індивідуалізму, користолюбства, черствого егоїзму. Такий же подвійний зміст мала й ідея свободи, яка для підприємців оберталася правом попирати всі й всілякі моральні і правові установлення, необмежене право наживи. Розкріпачена людина – ідеал цього століття. Натомість на її характері, вчинках і долі не могли не сказатися протиріччя часу. Але художники, оголюючи трагічні аспекти нового часу, навіть у часи пізнього Відродження, не втрачали віри в людину.

Зрозуміло, що у драматургії і театрі, як і у мистецтві загалом, також стверджувався ідеал титанічної особистості. Над всім вітав дух сміливих шукачів пригод.

У добу Відродження відбувається нечуваний розквіт мистецтва, де були втілені важливіші ідеї гуманістів:

• ідея вільної людини - людини, яка живе своїм власним розумом, власними пристрастями і волею і яка протиставляється середньовічній особистості. Відтепер місце середньовічного аскета і фанатика займає ренесансна особистість - сильна, вільна, розумна;

• ідея свободи, яка займає центральне місце в ідеології Ренесансу у зв’язку з тим, що свобода – головний стимул того часу. Розкріпачена людина стверджує свою особистість;

• власне сама ідея гуманізму, коли основна сфера світоглядних інтересів доби пов’язана з величезним інтересом до людської особистості, її безумовної цінності і віра у природну і духовну силу людини.

Для Відродження справжність, автентичність – у реальному. Ідеал митця Відродження – тут, на землі, а ні у потойбічному. У цьому контексті можна говорити про реалізм, так званий «ренесансний реалізм».

Буржуазія, яка на зорі Ренесансу зіграла позитивну роль у подоланні наслідків середньовічного феодалізму, згодом самовизначається як новий експлуататорській клас. Період накопичення первинного капіталу новоявленою буржуазією, причому будь якою ціною, прояви індивідуалізму тощо – таким є зворотній бік найвеличезнішого прогресивного перевороту. Світлі ілюзії гуманістичного світогляду розсіювалися під впливом реальної дійсності.

Тому з часом, у зв’язку з необхідністю розкриття цих протиріч часу, реалістичні мотиви у мистецтві Ренесансу значно посилюються. Уявлення митців про загальну гармонію змінює реальність з її загостреною конфліктністю.

Театральні підмостки у добу Відродження стали трибуною, з якої проголошувалися нові соціальні ідеї і звучали філософські роздуми

У різних країнах Європи доба Відродження має різні хронологічні рамки, які охоплюють майже чотири з половиною століття - з ХШ по ХVП, але це єдиний культурний феномен.