Драматургія Античної Греції

Виникнення жанрів трагедії і комедії. Релігія Діоніса явилася передумовою виникнення грецької драми в її двох видах – трагедії і комедії.

Поступово карнавальна частина діонісійських свят стала основою виникнення комедії, а урочиста скорботна – трагедії.

За свідченнями Аристотеля, назва „трагедія” з’являється зі сполуки пісні-дифірамба („оде” – пісня) і дії цапоподіних сатирів („трагос” – цап, тварина, в подобі якої втілювався сам Діоніс, і яку приносили йому у жертву). Таким чином „трагедія” означає „цапова пісня”.

Грецька комедія також була пов’язана з діонісійськими святами. Вважається, що поштовхом для її розвитку були фалічні пісні, що розспівувалися під час проведення діонісійських культових обрядів. Такі ритуальні пісні і танці супроводжувалися іграми, клоунадою, акробатикою демонстрацією фокусів. Слово „комедія” виникає із сполучення слів „комос” – натовп веселих гульвіс і „оде” – пісня.

Комедія уявляла собою не міський, а сільський вид культу Діоніса. Її відрізняла більша простота звичаїв, яка подеколи доходила до непристойності (на комедійні вистави жінки не допускалися). Комедія на відміну від трагедії будувалася не на міфологічній основі, хоча і використовувала елементи міфів, та мала побутовий характер.

З культу Діоніса походить ще один драматургічний жанр – сатирівська драма, який за змістом і емоційною тональністю був проміжним між трагедією і комедією.

Трагедія і комедія у своєму розвинутому вигляді були важливим знаряддям для постановки проблем, що турбували афінське суспільство. Релігія, філософія, література, політичний устрій, виховання дітей, положення жінки – все це знаходило відгук у давньогрецьких драматургів.

Провідна роль у грецькому театрі належала трагедії. Спочатку вона була хоровим твором, який виконувався на орхестрі у святкові дні Великих, або міських Діонісій.

З часом до хорового співу, який супроводжувався танцями, додалися діалоги, для виконання яких був задіяний один актор, що грав вкрай незначну роль – роль співрозмовника з хором. У зародковому вигляді трагічна вистава скоріше нагадувала хоровод-кантату, де пісні-танці перемежовувалися з примітивним діалогом актора і керівника хору - корифеєм: на майданчик виходив актор, який відповідав корифею – керівнику хору. Звідси і давньогрецька назва актора „гіпокрит” – той, хто відповідає. Вважається, що це зробив Феспід Афінський, тому він і рахується творцем грецької трагедії.

Примітивним було і вирішення мізансцен: заспівач дифірамбу піднімався на східець фімели (жертовник у центрі оркестри – олтар Діоніса), за ним йшли актор і флейтист, що акомпанував пісням і танцям хору.

Пізніше Есхіл виводить на сцену другого актора, а Софокл – третього, завдячуючи чому діалоги отримали розвиток, драматична дія пожвавилася, проте роль хору зменшилася, звелася до обмеженої участі у тому, що відбувалося на сцені. У подальшому кількість акторів не змінювалася, хоча статистів могло бути багато, тому одному актору приходилося грати декілька ролей.

Саме у часи великих трагіків (V ст. до н.е.) – Есхіла, Софокла і Еврипіда - структура трагедії сформувалася остаточно. Більш менш постійними складовими частинами трагедії залишились - „страждання”, звістка вісника, плач хору.

Структура трагедії періоду класичної Греції складалася з прологу, пароду, епісодій, стасімів і ексоду.

Пролог - дія до виступу хору.

Парод - перший виступ хору, прохід.

Епісодії - виступи-діалоги акторів.

Стасім - пісні хору при рухах навколо жертовника.

Гексод - заключна пісня хору.

Давньогрецька трагедія завжди була побудована на міфологічному сюжеті. Її діючими особами виступають боги або герої давнини: Прометей, Гермес, Афіна, Артеміда, Геракл, Агамемнон, Менелай тощо. У міфах знаходять своє відображення не лише стихійні і потаємні явища природи, а і суспільні відношення. Боги і герої стають представниками історичних сил і виступають вже як упорядники суспільства. Олімпійські боги ведуть на небі таке ж життя, як і люди на землі. Вони вступають у боротьбу один з одним, миряться, інтригують один проти іншого, наважуються вступати у протиріччя навіть із самим Зевсом. Вони не позбавлені людських недоліків. Інколи вони навіть більш заздрісливі, жорстокі і мстиві, ніж люди.

Хоча грецька трагедія й запозичувала свої сюжети з міфології, вона відображала сучасне їй життя демократичних Афін У ст. до н.е., активно втручаючись у це життя, намагалася його перебудувати у відповідності з суспільно-політичними, релігійними і моральними поглядами того чи іншого драматурга. Всі великі ідеї, що хвилювали людей того часу, знаходили своє відображення у театрі. Вони втілювалися у досконалу художню форму і розкривалися через показ великих людських характерів і пристрастей. У центрі уваги античної трагедії була людина з усім багатством її інтелектуального життя. Зіткнення таких характерів створювало гострі драматичні конфлікти, приголомшливі ситуації, доставляючи разом с тим високу естетичну насолоду глядачам.

Вважається, що виникнення професійного театру пов’язано з іменами двох авторів трагедій – Феспідом і Фрініхом.

Феспід (VІ ст.до н.е.). Самі греки вважали, що трагедія багато чим зобов’язана саме йому. Навесні 534 року до н.е. на свято Великих Діонісій в Афінах була поставлена його трагедія. Він виділив з хору особливого виконавця – актора. Це передбачало вже діалогізовані співи, а не чергування співів соліста і хору. Від творів Феспіда дійшло до нас лише декілька заголовків його п’єс. Але і сьогодні міжнародний день театру відзначають 27 березня, коли на думку дослідників і була поставлена перша грецька трагедія, автором якої був Феспід.

Фрініх (бл.540 – бл.470 до н.е.). Вважають його попередником Есхіла. З його ім’ям пов’язане введення у трагедію жіночих персонажів (деякі вчені цей факт піддають сумніву). Він першим у драматургії поряд з міфологічними сюжетами використовував сучасні історичні теми з подій Персидських війн. До нас дійшли назви десяти його п’єс. Особливо відомі його трагедії „Взяття Мілету” і „Фінікінянки”, які відображували сучасні поету політичні події. Під час вистави „Взяття Мілету” театр зійшовся риданнями. Збудження, викликане цією виставою, було настільки велике, що влада змушена була присудити йому штраф у 1000 драхм і заборонити постановку його п’єси.

Свого найвищого розквіту давньогрецька драматургія і театр досягли у V столітті до н.е. у творчості трьох великих трагіків – Есхіла, Софокла і Еврипіда, а також комедіографа ІV століття до н.е. – Аристофана.

Есхіл (525 - 426 до н.е.). Есхіл - драматург доби становлення афінської держави. Він є засновником античної трагедії в її сталих формах. Вчені нараховують 90 драматургічних творів Есхіла (трагедій і сатирівських драм), але повністю збереглося лише сім трагедій. Серед них - „Прохачки” („Ті, що моляться”), „Перси”, „Семеро проти Фів”, трилогія „Орестея” (складалася з трьох трагедій: „Агамемнон”, ”Хоефори”, ”Евменіди”), „Прометей прикутий”.

У Есхіла елементи традиційного світогляду тісно переплетені з настановами, що були породжені демократичною державністю. Він вірить у реальне існування божественних сил, які мають вплив на людину і нерідко розставляють їй пастки. Також Есхіл дотримується старовинних уявлень про спадковість родової відповідальності: провина предків лягає на нащадків, пов’язує їх роковими наслідками і спричинює неминучу загибель.

Боги у Есхіла є охоронцями правових основ державного устрою і він підкреслює момент власної відповідальності людини за вільно обрану нею поведінку. Він змальовує, як божественна відплата впроваджується у природний хід подій.

Есхіл збільшив кількість акторів від одного до двох, зменшив партії хору і надав першість діалогу. Система двох акторів відкрила можливість посилити драматичну дію, протиставляючи сили, що борються між собою. Тим самим характеристика діючої особи відбувалася через її реакцію на повідомлення або вчинки іншої.

Для конфліктів трагедій Есхіла характерні урочистість і величність. І не зважаючи на те, що стиль драматургічних творів Есхіла не відрізняється динамічністю, його трагедії мають велику внутрішню емоційну силу, яка підтримується могутнім пафосом мови трагедій і сміливими образами.

Трагедія „Перси” – рідкісний випадок в античній драматургії, коли в основу сюжету покладено не міф, а сучасні події – перемога греків над персами у саламінському бою. Есхіл у своїй трагедії намагається показати велич подвигу своїх сучасників. Причому сюжет побудовано таким чином, що похвала грекам та їх суспільному устрою виходить від їх ворогів.

Перси відправляють у похід проти Еллади найкращі свої війська, які очолив цар Ксеркс. Персидські старійшини стурбовані відсутністю звісток від війська. Мати Ксеркса Атосса бачить віщий сон, який трактує як передвістя нещастя для персидського війська. Невдовзі з’являється вісник і приносить сумну звістку про повну поразку персів і перемогу греків. Атосса приносить жертвоприношення на могилі свого покійного чоловіка – батька Ксеркса – Дарія, після чого йдуть заклинання хору з метою викликати дух покійного Дарія. Дух Дарія пояснює поразку сина його самовпевненою зухвалістю і гординею та нечестям по відношенню до грецьких богів війська персів, яке зруйнувало кумири і олтарі греків.

Похід проти Еллади не міг не закінчитися поразкою, тому що він йшов у супереч встановленій самим Зевсом – верховним богом грецького Олімпу - природі речей. Ксеркс тут виступає носієм трагічною провини. Він повинен був лише охороняти кордони свого царства, а не вступати на шлях завойовництва. Провина падає і на персидське військо, яке зруйнувало грецькі святині.

Паралельно у Есхіла звучить і інший мотив – перемогою над персами греки завдячують демократичним порядкам своєї країни, які протиставляються персидській деспотії. У трагедії неодноразово підкреслюється думка щодо обумовленості високої доблесті грецького війська соціальним устроєм. Монолітне грецьке військо стає сильніше за персидське, яке зібране з різних представників народів і кероване волею деспота.

Загальний хід розвитку сюжету у трагедії „Перси” пронизано почуттям гарячого патріотизму у поєднанні з глибокою релігійністю.

Трагедія „Прометей прикутий”. В основі сюжету цієї трагедії лежить міф про Прометея – одного з богів старшого покоління.

Філософсько-соціальний смисл образу Прометея перш за все пов’язаний з дієвим протестом проти будь-якого насильства і пригнічення. Титан Прометей виступає як благодійник людського роду, борець за культуру і права людини. Він викрав з небесного олтаря божественний вогонь і передав його людям. Крім того, він дає людям здатність мислення, вміння побудови житла, обробки ланів, розрахунки часу, науку чисел і складання літер, приручення тварин і підкорення морів, медицину і добич металів.

Саме за відкриття таємниць всесвіту земному людству Зевс карає його і прирікає на вічні муки, але воля Прометея непохитна. Висота поставленої мети – боротьба за розумний хід історії людства і за права людини. Готовність перенести у боротьбі проти насильства і деспотизму будь які страждання робить образ Прометея піднесеним і в той же час цілісним. До того ж він зогрішив зовсім безкорисливо, думаючи лише про спасіння людського роду.

У Есхіла обробка цього міфу перетворюється у грандіозну релігійно-філософську концепцію.

Софокл (496 – 406 до н.е.). Драматург періоду розквіту афінської демократії. Написав 123 драми, до нас дійшло 7.

Софокл завершив розпочату Есхілом справу перетворення трагедії з ліричної кантати у драму.

Мистецтво Софокла високо цінувалося сучасниками: 24 рази він ставав переможцем змагань драматургів.

Як і у Есхіла, трагедії Софокла написані на міфологічні сюжети. Але його міфологічні герої наділені рисами сучасних драматургу людей, а їх вчинки вмотивовані психологією їх характерів.

Якщо Есхіл намагався знайти у поведінці своїх героїв дію вищих сил, а людина у нього нерідко була лише ареною зіткнення богів, (наприклад, „Орест” у „Евменідах”), то Софокл переносить центр тяжіння трагедії на зображення людей, їх рішень і вчинків. Герої Софокла більшою частиною діють майже самостійно і самі визначають свою поведінку по відношенню до інших людей. Дія вищих сил у драматургії Софокла відкривається у природній течії подій, яка і містить у собі осудження або виправдання обраної людиною лінії поведінки. Керуючим моментом у такому виборі за Софоклом є покірливість велінням богів і виконання етичних норм. Але нерідко людина робить хибний вибір. При цьому хибність її вибору не тільки наслідок свідомого порушення цих норм, а і результат її невідання та обмеженість людського знання. А звідси помилки, самообман, неминучість і виправданість страждання. Але саме у стражданні виявляються кращі якості людини.

Проблеми, що турбують Софокла, пов’язані з долею індивіда, а не з долею роду, а „спадкове прокляття” вже не грає тієї ролі, яку надавав йому Есхіл. Тому він відмовляється від пов’язаної одним сюжетом трилогії, форма якої була обов’язковою у Есхіла. Кожну з трьох трагедій він робить самостійним художнім цілим.

Друге значне драматичне нововведення Софокла – введення третього актора. Одночасна участь трьох акторів у постановці трагедії дозволяла урізноманітнити дію, надати їй динаміки у розвитку подій і відносин між героями.

Трагедія „Антігона”. Конфлікт у Софокла побудований як протиріччя між людськими законами і „неписаними законами” релігії і моралі. Трагедії Софокла побудовані так, що герой вже у перших сценах виступає з твердим рішенням, з планом дій, який визначає подальший хід п’єси.

Правитель Фів Креонт після загибелі двох своїх братів, одного з них - Етеокла поховав з належним вшануванням, а тіло іншого – Полініка, який пішов війною на Фіви, заборонив ховати, погрожуючи смертю тому, хто знехтує його наказом. Сестра загиблих - Антігона, порушила табу Креонта і поховала Полініка.

Антігона впевнено захищає правоту свого вчинку, керуючись кровним обов’язком і непорушністю божественних законів.

Опір Креонта зламано під впливом прорікань Тиресія, який повідомляє йому, що боги розгнівані його поведінкою і який пророкує Креонту жахливі біди. Креонт змінює свою позицію і відправляється на поховання Поліника, але запізно – Антігона наклала на себе руки, її наречений Гемон простромлює себе мечем біля її тіла, дружина Креонта Еврідіка також позбавляє себе життя, проклинаючи чоловіка як дітовбивцю. Хор у фіналі трагедії проголошує сентенцію про невідворотність відплати за безчестя.

Божественна справедливість, таким чином, торжествує, але ні під впливом безпосередньої участі божественних сил, а у природному розвитку дії драми.

Зображуючи велич людини, багатство його розумових і моральних сил, Софокл разом з тим змальовує його безсилля, обмеженість людських можливостей.

З найбільшою яскравістю ця проблема розроблена у трагедії „Цар Едип”.

Трагедія „Цар Едип”. Як і „Антігона”, „Цар Едип” визнається шедевром драматургічної майстерності Софокла.

В основу трагедії покладено міф про Едипа. Але Софокл відмовляється від ідеї спадкової провини. Його інтерес сконцентровано на особистій долі Едипа.

В основі міфу лежить наступне: у перебігу драматичних подій Едип, не відаючи того, вбиває свого батька Лая; після визволення Фів від крилатого чудовиська Сфінкса Едип обирається народом Фів царем та одружується на вдові Лая Іокасті, тобто на власній матері. Багато років він спокійно і справедливо править Фівами.

Темою трагедії стають не невільні злочини героя, а його наступне саморозкриття. Художня дія трагедії заснована на поступовому розкритті перед самим Едипом істини, яка вже відома грецькому глядачу, знайомому з міфом.

Розпочинається трагедія з урочистої процесії, під час якої фіванці благають Едипа, вдруге врятувати місто, позбавити його від мору. Через оракула Едип узнає, що причиною пошесті є перебування у Фівах вбивці колишнього царя Лая. Едип щиро бажаючи спасти Фіви від мору з ентузіазмом береться за пошуки невідомого злочинця.

Під час розслідування з’ясовується (через пророкування оракула Тиресія), що вбивцею Лая - свого батька і чоловіком Іокасти - своєї матері є ніхто інший, як він - цар Едип. Едип вимагає для себе покарання і йде на самоосліплення та приречення себе на вигнання з Фів.

„Цар Едип” є одним з неперевершених зразків трагедійної драматургії. „Неогуманізм” ХVШ-ХІХ ст.ст. розглядав її як зразкову античну трагедію і протиставляв її як „трагедію долі”, шекспірівській „трагедії характерів”. Але необхідно зазначити, що проблема „долі” у аттичній трагедії розробляється порівняно рідко. У „Царі Едипі” вона безперечно присутня, але натомість не висунута на перший план.

Софокл підкреслює не стільки невідворотність долі, скільки мінливість щастя й недостатність людської мудрості. А свідомі дії людей, що здійснюються з певною метою, призводять у Софокла до результатів, діаметрально протилежним намірам тих, хто діяв.

Обмеженості людського знання протистоїть божественне всевідання. Висновок щодо долі Едипа підводить хор, через який Софокл проводить думку про мінливість людського щастя і неминучість всевидющого часу.

В останній трагедії - „Едип в Колоні” - Софокл пом’якшує страшну картину людської долі, що була змальована у „Царі Едипі”. Едип помирає смертю обранця богів і стає джерелом благодаті для тієї країни, де він знаходить останній притулок. Зображуючи у „Царі Едипі” жорстоку долю Едипа, Софокл уникає постановки питань, які б могли похитнути віру у правоту богів. Таким чином, відкритість питання щодо винуватості Едіпа у „Царі Едипі”, у „Едипі у Колоні” отримує негативну відповідь.

Відомими трагедіями Софокла також є: „Електра”, „Філоклет”, „Аякс”, „Трахинянки”.

Як і Есхіл Софокл у своїй драматургії намагається відкрити божественний правопорядок у природному перебігу подій.

Значення Софокла для світової літератури і театру перш за все у образах його трагедій. Його драматургічні твори відрізняє мистецтво характеристики персонажів трагедій. Образи трагедій Софокла глибоко людяні, душевне життя героїв значно багатше, ніж у героїв Есхіла. (У Есхіла конфлікт нерідко побудований просто як зіткнення титанічних сил). Софокл ускладнює дію трагедії зміною ситуацій, урізноманітнює переживання своїх персонажів і показує різні боки їх характеру. Всі його головні герої є носіями високих душевних якостей. Велич і благородство поєднані у них з простотою і природністю людських переживань. Це цілісні натури, майже ніколи не сумніваються у виборі поведінки, і їх образ дії у кожній конкретній ситуації зумовлений основними рисами їх характеру.

Еврипід (485 - 406 до н.е). У 485 р. до н.е. сорокап’ятирічний Есхіл особисто брав участь у переможній війні з персами, Софокл святкував цю перемогу у хорі хлопчиків, а Еврипід у цьому році народився. Якщо Есхіл – драматург доби зародження афінської демократії, Софокл – доби її розквіту, то Еврипід – драматург доби кризи афінської демократії.

До нашого часу дійшло 17 трагедій Еврипіда і одна сатирівська драма, хоча написав він близько 90 п’єс. Серед них - Алкеста”, „Медея”, „Іполит”, „Геракл”, „Іон”, „Електра”, „Іфигенія в Тавриді”, Іфигенія в Авліді”, „Орест” та інші.

Антична критика називала Еврипіда „філософом на сцені”. У його творчості відображено кризу традиційної полісної ідеології. В його трагедіях висвічуються недоліки існуючого порядку речей, але засобів до їх усування він не знаходить. На відміну від багатьох мислителів того часу для нього характерним є песимізм. Віра у сили людини у нього вже порушена, а життя інколи здається йому грою випадку, з якою можна змиритися, але ніяк не боротися.

Для Еврипіда характерним є величезний інтерес до окремої особистості і її суб’єктивних устремлінь. Для нього є чужими монументальні, піднесені над буденністю, образи Есхіла і Софокла. Він зображує людей з індивідуальними людськими потягами, пристрастями і внутрішньою боротьбою. Якщо своїх героїв Софокл визначає як людей, „якими вони повинні бути”, то героїв Еврипіда – як людей, „якими вони є насправді”.

Динаміка почуття і пристрасті – одна з найулюбленіших тем Еврипіда. Він першим в античній літературі, драматургії зокрема, ставить психологічні проблеми, особливо проблеми жіночої психології.

Еврипід ще більше, ніж Софокл, наблизив своїх героїв до дійсності. Таке наближення до реалістичного зображення характерів не завжди подобалося афінянам. Це здавалося їм порушенням традиційного характеру трагедії і стало однією з причин невдач Еврипіда на театральних змаганнях.

У п’єсах Еврипіда постійно зустрічаються натяки на сучасні політичні події, які нерідко стають для нього поштовхом для створення трагедій. Він першим ставить питання про становище жінок у суспільстві.

Боги у ряді випадків в драматургії Еврипіда виведені у непривабливому вигляді. Йому притаманне створення надзвичайних ситуацій, зображення різноманітних характерів, зображення найтонкіших душевних переживань героїв.

Видовищний бік трагедій Еврипіда пов’язаний з тим, що Еврипід вводить до показу сцени, які майже не мали місця при постановці трагедій його попередників, а саме: сцени смерті, зображення хвороб, фізичних страждань, сцени безумства, траурні церемонії; виведення на сцену дітей, переодягання діючих осіб, показ на сцені почуттів і переживань закоханої жінки та ін.

Особливості драматургічної майстерності Еврипіда пов’язані не лише із зіткненням персонажів у гострих ситуаціях (це до нього робили Есхіл і Софокл), а і з демонстрацією тонких душевних переживань своїх героїв і поглибленою психологічною характеристикою діючих осіб. Його герої самі заправляють свою долю у відповідності до своїх характерів.

Поєднання гострих драматичних конфліктів, які призводять героїв до загибелі, з їх поглибленою психологічною характеристикою і надає Аристотелю підстави для визначення Еврипіда, як „найтрагічнішого з поетів”.

Як і у Софокла у Еврипіда діють три актори. Хор вже не має такого тісного зв’язку з розвитком дії. Нерідко хор виконує функцію пасивного споглядача або використовується для висловлювання власних думок і поглядів Еврипіда.

Трагедія „Медея”. Еврипід пише трагедію, основою фабули якої стає тема пристрасно люблячої, але обманутої жінки. Заради свого чоловіка Ясона, якому вона народила двох дітей, Медея принесла великі жертви: зрадила рідних, допомогла добути Ясону золоте руно, пішла на вбивство рідного брата і дядька Ясона.

Згодом справи Ясона похитнулися і для виправлення ситуації він вирішує залишити Медею і одружитися на дочці коринфського царя Креонта.

Не в силах перенести зраду чоловіка Медея розробляє план страшної помсти – йде на вбивство власних дітей, тому що це єдине, що може завдати болю Ясону. У душі Медеї відбувається складна внутрішня боротьба між жадобою помсти і любов’ю до дітей. Протилежні почуття, що борються у душі Медеї, проявляються у її бурхливих монологах, які складають найяскравіші сторінки трагедії Еврипіда.

Мстивість і, пов’язані з її здійсненням переживання Медеї, виступають на перший план, тоді як любов до Ясона докладно не розкривається, хоча про неї і говориться декілька разів у трагедії.

Заключній сцені трагедії притаманний сильний сценічний ефект: божественний дід Медеї Геліос посилає за нею колісницю, що запряжена крилатими драконами, на якій вона і улітає з трупами дітей, між тим як пригнічений і знищений Ясон марно благає про можливість хоч один раз торкнутися рукою до мертвих тіл своїх нащадків.

Новим для античної трагедії у Еврипіда було зображення боротьби почуттів і внутрішнього розладу. Багато в трагедії і міркувань щодо сім’ї, шлюбу, батьківства, згубність пристрастей.

Трагедія „Іпполіт” – в основі міф про Іполита і нещасне кохання до нього його мачухи Федри – молодої дружини його батька Тесея. У цій трагедії Еврипід змальовує любовну пристрасть Федри до свого пасинка Іполита, почуття безмежного відчаю, яке пов’язане із знехтуванням її кохання і страх перед розкриттям і неминучим позором.

Еврипід втілює тут своє бажання показати зображення сильної людської пристрасті, яка призводить до загибелі.

Федра після довгих розпитувань Годувальниці відкриває їй причину своїх страждань: вона довго поборювала свою пристрасть до Іполита, але все даремно і їй нічого не залишається, окрім смерті. В інакшому випадку вона покриє позором свого чоловіка і дітей.

Федра показана драматургом жінкою з сильним і благородним характером. Перебуваючи під владою пристрасті, вона прагне того, щоб залишитися чистою для Тесея і своїх дітей. Особливості психологічного розвитку образу героїні пов’язані не лише з побоюванням розкриття її підступного кохання, а і з її жіночою честю, яка заснована на внутрішній душевній чистоті. Свою невільну пристрасть Федра розглядає як ганьбу, що заслуговує покарання. Вона відкидає будь-яку потаємну любов і посилає прокляття тим жінкам, які дарують своїм коханцям злочинні позашлюбні обійми.

Всіма сила душі опирається Федра тій спопеляючий пристрасті, що охопила її. Знесиливши у боротьбі сама з собою, вона вбачає єдиний вихід у смерті.

Значення драматургії Еврипіда для наступного розвитку театру пов’язано з наступним. Еврипіда більше цікавить духовний світ героїв. Тому він прагне перетворити трагедію, змусивши її спуститися з ідеальних висот до світу повсякденності. Героїчна тема у нього знижується, однак при цьому посилюється увага до психологічного світу людини і явищ оточуючої її життя.

За словами Аристотеля, Софокла і Аристофана Еврипід ставить за мету вчити глядача житейських справ. Він подає у трагедіях зображення повсякденного і буденного, щоб глядач міг судити і про свої справи. Якщо Софокл давав героїчні характери, що були піднесені над дійсністю, Еврипід в узагальнених образах презентував сучасних йому людей з їх думками, почуттями, стремліннями. Як правило, тонкі душевні переживання героїв Еврипіда пов’язані з такими відчуттями мали вигляд протиріч у душі однієї людини. Тому міф ставав підставою, яка надавала драматургу можливість висловитися його сучасникам. Така здатність Еврипіда дати поглиблену психологічну характеристику своїх сучасників робить близьким і зрозумілим для сучасного читача.

V століття до н.е. було часом формування та розквіту і іншого драматургічного жанру – комедії. Комедія, як і трагедія, пройшла великий шлях, початок якого пов’язаний з культом бога Діоніса. Відокремившись від культу, спочатку вона мала вигляд карнавально-балаганних жартівливих видовищ, які експромтом розігрувалися на площах і вулицях.

З 487/6 р. до н.е. комедійний жанр отримав у Афінах офіційне державне визнання. Таким чином, постановки комедій починають включатися до програм щорічних драматичних змагань. Організацію їх постановки, як і трагедій, брали на себе заможні афінські громадяни, які прагнули здобути популярність, а імена комедіографів-переможців також почали заносити у дидаскалії.

Найбільш популярним комедіографом періоду класичної Греції вважається Аристофан.

Аристофан (446-385 до н. е.). Аристофан зберігає традиційні для комедійного жанру риси, що походять з сільських розваг і карнавальних процесій у дні свят Діоніса, коли грецькі землероби веселими танцями і піснями прославляли бога вина і землеробства. Це позначилося на сценічному використанні ним гротескних прийомів художнього зображення і на характері сценічної дії.

До нас дійшло 11 його комедій („Ахарняне”, „Вершники”, „Хмари”, „Оси”, „Мир”, „Лісістрата” та ін.).

Сюжети комедій Аристофана пов’язані з тематикою війни і миру („Ахарняни”, „Мир”, „Лісістрата”), порядками афінської демократії („Вершники”, „Оси”), ідеологічними питаннями і критикою нових течій сучасної суспільної думки („Жаби”, „Хмари”, „Жінки на святі Фесмофорій”).

У комедії „Мир” селянин відгодовує коржами з гнию жука-гнойовика до таких величезних розмірів, що це дозволяє йому полетіти на ньому на небо добувати мир, на який на землі всі довго чекають.

Комедія „Хмари” – висміює нову філософію софізму та нову систему виховання і освіти молоді. Фабула комедії побудована на протиставленні хибної мудрості здорового життєвого досвіду. Одним з головних героїв виступає реальна історична особа – філософ Сократа, саме який і є носієм хибних філософських концепцій.

Комедія „Лісістрата” – сюжет цієї комедії доволі простий. Лісістрата збирає жінок з усіх держав Греції і переконує їх відмовитися жити з своїми чоловіками, доки ті не припинять війни і не домовляться про мир.

Жінки, зайнявши місце чоловіків, проявляють себе значно більш політично мудрими і обачливими, ніж чоловіки. Чоловіки врешті решт визнають себе переможеними і відмовляються від війни.

Комедія „Жаби” – присвячена критиці ідейних основ драматургії Еврипіда і його сценічних прийомів. У зв’язку з занепаданням трагедійної творчості, Діоніс, як покровитель мистецтва, повинен вивести з Аїду - підземного царства - чудового трагічного драматурга Еврипіда. Але дія розвивається таким чином, що після інтелектуального змагання в Аїді двох драматургів Еврипіда і Есхіла, яке завершується „зважуванням” віршів трагедій обох поетів на великих терезах, Діоніс приймає протилежне рішення і бере з собою на землю Есхіла.

Цікавими у комедії є аргументи обох сторін. Еврипід вказує на відсутність динаміки у розвитку дії і на пишномовний стиль Есхіла. Одночасно підкреслює переваги свого драматургічного стилю і тематики: чіткість композиції, показ приватного життя героїв, що допомагає глядачам легше сприймати мистецтво театру. Есхіл, в свою чергу, звинувачує Еврипіда у негативному впливі його трагедій на людську природу. Себе ж хвалить за те, що надихає співгромадян своїми трагедіями перемагати ворогів, а також за те, що не створював образів блудниць – Федр, і ніколи не виводив на сцену закоханої жінки. Есхіл також звинувачує Еврипіда в тому, що той знизив значення трагедії (вдягнув царів у лахміття), навчив людей марнослів'ю, розпочав показувати на сцені „звідників і дів, що народжують у храмах”.

Аристофан використовував у своїх комедіях багато комічних елементів, пов’язаних з переодяганням, „жартами в сторону”, пустотливою скоромовкою, біганиною, бійками, акробатикою і пантомімою.

Мова комедій видатного комедіографа смілива, повна неологізмів, жаргонних слівців і тарабарщини.

Елементи землеробської обрядності і народного фарсу у комедіях Аристофана поєднані з професійним акторським мистецтвом. Актори, що виконували ролі в комедіях Аристофана, нерідко прибігали до шаржу, а вистави будувалися на контрастних переходах від нестримної буфонади до ліричних сцен.