Римський театр імператорської доби (і ст. До н.Е. – і ст. Н.Е.)

З 31 р. до н.е. настає період римської історії, який починається з правління Гая Юлія Цезаря, і який визначається як епоха імперії.

Розуміючи суспільне значення театру, Август всіляко сприяв його розвитку. Він прагнув до відродження жанру трагедії за взірцем грецької, яку вважав зразковою. Але всі намагання Августа виявилися марними. Римський театр, в силу історичних і, пов’язаних з ними світоглядних причин, не зміг відновити високої суспільної ролі давньогрецького театру.

Враховуючи ідеологічне значення театру для суспільства, слідом за імператором, консули та інша знать почали надавати своє покровительство акторам і драматургам. Витрати на постановку театральних видовищ набули астрономічних сум; створення і декламація драм стали у звичаї в освічених людей.

І хоча під час правління Августа і його наступників йшло будівництво багатьох театральних приміщень, а постановки здійснювалися значно частіше, ніж в попередні періоди, ідейна роль театру значно знизилася.

У своїй більшості театральні видовища носили розважальний характер. Достеменно відомо, що трагедія користувалася у Римі значно меншою популярністю, ніж такі жанри, як мім, пантомім і пірріха, а також видовища цирку і амфітеатру.

Розвиток трагедії. У добу імперії майже єдиним засобом залучення глядачів на виставу трагедії була розкіш постановки. Згодом трагедійні вистави виродилася у постановку окремих, виграшних у зовнішньо-театральному плані, сцен з трагедій. Для цього вибиралися найбільш ефектні місця п’єси, які надавали акторам можливість демонструвати свою майстерність. „Трагеди” (виконавці трагедій) виступали у масках, розкішних костюмах; велика роль при виконанні уривків з трагедій відводилася співам. Подеколи акторські арії-монодії складали головну частину таких вистав.

Кращими римськими трагедіями часів Імперії вважалися «Медея» Овідія і «Фієст» Варія, написані і поставлені у часи правління Августа на початку І століття. Нажаль від кожної з них дійшли лише по два рядки цитат.

Збереглося десять повних трагедій Сенеки, написаних також у І столітті, в часи правління Клавдія і Нерона.

Луцій Енній Сенека (бл.4 – 65 н.е.). Трагедія доби Римської імперії по суті представлена лише драматургією Сенеки. Він написав 10 трагедій, серед яких „Федра”, „Медея”, Едіп”, „Агамемнон” та ін.

Ці трагедії далеко відійшли від принципів аристотелевської «Поетики». За Аристотелем, герої трагедій не відрізняються ні доброчинністю, ні порочністю, а зазнають лиха не внаслідок власних пороків, а внаслідок помилки і невідання.

У римській трагедії місце помилки займає злочин, і причина цього злочину знаходиться у самому герої: це пристрасть, що перемогла розум. Таким чином, завданням гри трагеда було показати боротьбу між розумом і пристрастю.

Трагедії Сенеки вивели на сцену образ героя, що протистоїть злому фатуму, провідниками якого нерідко ставали зловісні сили. Злочин і фатум – ті риси які стануть змістовними і стильовими ознаками класицистської трагедії, були вперше закладені у трагедійній творчості Сенеки.

Луцій Анней Сенека був видатним філософом, драматургом, письменником. Світогляд Сенеки формувався в аристократичних колах, в яких широке розповсюдження отримала філософія стоїцизму. Філософія стоїцизму пропагувала вдосконалення, стриманість, доброчесність, презирство до смерті і багатства. Його драматургічна творчість втілює його філософські погляди пов’язані з цією філософською течією, яка на перший план висувала постановку і вирішення етичних проблем.

Трагедії Сенеки вважаються малосценічними. Пояснюється це тим, що він писав їх не для сцени, а для камерного виконання в колі обраних аристократів.

У своїх трагедіях Сенека виразив песимістичний бік філософії стоїцизму. На думку Сенеки життя людини знаходиться в залежності від фатуму, а пристрасть веде до загибелі і оскверняє людську душу. Під таким кутом зору Сенека створює свої трагедії.

Сюжети для своїх трагедій Сенека брав з грецької міфології. В основному це сюжети, на які створені трагедії видатними драматургами давньої Греції - Софоклом і Еврипідом. Використовуючи грецьких авторів, тим не менш, Сенека керувався власними критеріями. На вибір теми значний вплив мали філософські погляди Сенеки. Як філософа-стоїка його перш за все цікавили дві проблеми: проблема мінливості людської долі, яку не в силах змінити навіть боги і проблема людських пристрастей, які, якщо виходять з під контролю розуму, несуть людям загибель.

У трагедіях Сенеки постійно зустрічається зображення жахливого, зокрема страшної помсти, що пояснюється кривавою атмосферою, у якій жив тодішній Рим. Інколи зображення кривавих картин у Сенеки доходить до натуралізму. Трагізм дії у Сенеки штучно підкреслюється нагромадженням всілякого роду жахів і жорстокостей, ретельним описом кривавих злочинів, появою привидів і тіней померлих, показом магічних і чаклунських дій.

Таке переакцентування уваги з психологічної розробки характерів, як це було у грецьких драматургів, на показ підкреслених згубних пристрастей і залежність людини від фатальних впливів долі в межах філософської концепції автора, призводить до певної схематизації образів героїв трагедій.

У кожній з трагедій Сенека дотримується єдності часу і міста, кожна містить 5 частин і у кожній на сцені з’являється не більше трьох акторів одночасно. Обов’язковим для нього є і наявність у трагедії хору. Хор коментує хід дії, нерідко у формі глибокодумних сентенцій філософського змісту. Це надає його трагедіям декламаційний характер і позбавляє динаміки дії.

Трагічна естетика Сенеки заснована головним чином на пафосі могутнього і жахливого, тоді як співчуття відступає на другий план. Він обирає страшні сюжети, з дикими пристрастями, похмурим відчаєм, нелюдськими стражданнями, з жаданням знищення і самознищення. При цьому Сенека не прагне до систематичності і послідовності викладення.

Головні герої трагедій Сенеки послуговують або прикладом невідворотності фатуму, або прикладом згубної дії на них пристрасті – марнославства, любовної пристрасті, жадоба могутності і необмеженої влади. Такі герої, охоплені пристрастями, вже не чують попереджуючого гласу розуму. Центральні персонажі трагедій Сенеки – люди величезної сили і пристрасті, з волею дії і страждання, мучителі і мученики. Він любить яскраві фарби, краще за все йому вдається створення картин пороків, сильних афектів, патологічних станів його героїв.

Його герої, як правило, охопленні однією сильною пристрастю, яка штовхає їх на злочин і нерідко призводить до загибелі. Це позбавляє трагедії Сенеки психологічного аспекту у змалюванні внутрішнього світу персонажів, тому вони носять однолінійний характер.

Стиль Сенеки нерідко страждає пишномовністю. Але він майстер афоризму – вміє виразити у гострій і відточеній формі завершену думку.

Трагедія „Федра”. Головні герої трагедії – Федра, її чоловік Тесей, пасинок Іпполіт, мамка-годувальниця. Сюжет трагедії побудовано на шаленій любовній пристрасті Федри до свого пасинка Іпполіта. Сама Федра свою пристрасть пояснює дією фатуму. Всі переживання Федри надзвичайно гіперболізовані. Сенека для цього використовує прийоми їх опису: рухи і жести Федри, її крики і стогни. У момент найбільшої пристрасті Федра проголошує витончені афоризми, а в цілому її лексикон відмічений мовною вишуканістю. Замість психологічних переживань Федри у Сенеки цей образ обмежено прямолінійним показом її пристрасті.

Трагедія „Медея”. Розвиток дії у цій трагедії будується на почутті помсти головної героїні – Медеї. Вже з першого свого монологу героїня виступає як похмура чародійка ладна на будь-які злочини. Чоловік Медеї, батько її дітей – Ясон покинув її, щоб одружитися на іншій царівні. І хоча зробив він це заради спасіння дітей, Медея не може йому це простити, спопеляюче почуття помсти охоплює її і стає єдиною метою життя.

Щоб болючіше помститися Ясону за своє зганьблене жіноче щастя, вона наважується на найстрашніший злочин – вбивство на очах батька дітей.

Основними засобами для створення трагічного враження У Сенеки стає нагромадження жахливих картин і патетичні монологи.

Сенека зіграв велику роль в історії західноєвропейського театру. Головним чином через нього гуманісти доби Відродження розпочали своє знайомство з античною трагедією. Його трагедії користувалися великим успіхом у італійських, а пізніше і в інших західноєвропейських драматургів ХV-ХVП століть. Його п’єси використовували у своїй творчий практиці представники французького класицизму – Пьєр Корнель і Жан Расін.

Мім. Пантомім. Пірріха. Видовища цирку і амфітеатру. Значно більшою популярністю у часи імперії користувалися такі видовища, як мім, пантомім, пірріха, а також видовища цирку і амфітеатру.

Із становленням Римської імперії широке розповсюдження отримав літературний мім. Він вже багата чим відрізнявся від міму попередніх часів, який уявляв собою по суті площадний фарс. Близько середини І ст. до н.е. мім було піднесено на рівень літературної комедії.

До середини І ст. до н.е. мім носив імпровізаційний характер і основним сюжетом його було життя низів суспільства: побут ремісників, подружні зради, сценки з життя публічних жінок, а велику роль грали лихослів’я і побої. Суттєвим елементом імпровізаційного міму були танці під акомпанемент флейти. У таких танцях жінки-актриси інколи виступали майже зовсім оголеними.

Літературний мім у середині І ст. до н.е. перетворився у велику п’єсу з цікавим і заплутаним сюжетом, у розвитку якого брала участь велика кількість дійових осіб. Теми літературного міму залишилися майже тими самими, але у порівнянні із своїм прототипом він став більш витонченим, дотепним, а розважальність набула ще більшого еротичного характеру.

Не менш популярним видом видовищ за часів римської імперії був пантомім. Пантомім уявляв собою сольний танець, у якому один актор виконував декілька ролей. Актор носив театральний костюм і маску з закритим ротом. Пантомімічний танок супроводжувався кантиками (арії-монологи), які виконувалися хором співаків під акомпанемент оркестру.

Велике розповсюдження у цей же період отримала танцювальна вистава, яка називалася пірріха. Інколи кількість учасників доходила до ста виконавців. Такі вистави мали, як правило, любовно-міфілогічний сюжет. Зрозуміло, що найбільша увага при постановці пірріхи приділялася видовищній стороні: розкішні костюми, сценічні ефекти, пишні декорації, а подеколи і відверта еротика.

Але найбільшим успіхом в епоху імперії користувалися видовища цирку і амфітеатру. Влаштування таких видовищ своєрідна спроба добитися прихильності народу. Такий прийом підтримувати популярність влади використовувався й імператором.

В цирках влаштовувалися змагання колісниць, біг, кулачні бійки, бої гладіаторів. Мистецтву гладіаторського бою навчали в імператорських і приватних школах, де учні, а пізніше гладіатори утримувалися як ув’язнені.

Амфітеатри, які будувалися по всьому Риму, були призначені головним чином для гладіаторських боїв. Але тут же відбувалася і публічна страта злочинців, яких кидали на розтерзання диким звірям. Гладіаторські шоу були різноманітними: інколи виступали у двобої, інколи один проти одного виступали загонами.

Найбільш відомий римський амфітеатр – Колізей. Побудований у 80-і роки н.е. для гладіаторських боїв і цькування звірів.

Битви гладіаторів виставляли як театральні вистави (міфологічні сюжети – греки проти троянців тощо). Нічого спільного з театральним мистецтвом подібні видовища не мали, а лише свідчили про культурну деградацію римського суспільства.