Обов’язкова література

1. Варнеке Б.В. История античного театра. М.-Л., «Искусство», 1940.

2. Владимирова Н.В. Історія театру Західної Європи і США. Програма-

конспект для вищ. навч. закл. культури і мистецтв. Ч.1., Львів, 2005.

3. История зарубежного театра. Под ред. Г.Н. Бояджиева и А.Г.Образцо-

вой. - В 4 т. Т.1.- М., 1981.

4. Каллистов Д.П. Античный театр.- Л., «Искусство», 1970.

5. Клєковкін О. Античний театр. - К.,2004.

6. Хрестоматия по античной литературе. – Т. І. Греческая литература.

Под ред. Н.Ф.Дератани. 6-е изд. - М., 1958.

Література для поглибленого вивчення матеріалу

1. Анненский И. Античная трагедія.- СПб., 1902.

2. Аникст А.А.Теория драмы от Аристотеля до Лессінга. –М., 1967.

3. Антологія источников по истории, культуре и религии Древней Греции. –

СПб, 2000.

4. Аристофан. Комедії. – Х.,2002.

5. Аристофан. Ахарняне. Всадники. Мир. Лягушки. Плутос. – В кн.:

Аристофан. Комедии, в 2-х т. – М.,1954.

6. Брабич В., Плетнева Г. Зрелища древнего мира.- Л., 1971.

8. Винничук Л. Люди, нравы и обычаи Древней Греции и Рима. Пер.с

польск. – М.,1988.

10. Головня В.В. История античного театра, - М., «Искусство», 1971.

11. Дмитрова Л. Підручна книга з історії всесвітнього театру. – Х.,1929.

12. Еврипід. Трагедії. – К.,1993.

13. Еврипид. Ипполит. Медея. Троянки. Ифигения в Авлиде. - В кн.:

Еврипид. Трагедии., в 2 –х т. М., 1969.

14. Есхіл. Трагедії. – К.,1990.

15. Иллюстрированная история мирового театра. Под.ред.Джона Рассела

Брауна. – М., 1999.

16. История зарубежного театра. Театр Западной Европы ./Учебник для

культ.-просвет. и театр. учебн. заведений. Под общ. Ред. Г.Н.Бояд-

жиева.-М.,1971.

17. Лосев А. Эллинистически-римская эстетика. – М.,2002.

18. Лунин С. Античный театр. – Вологда, 1922.

19. Менандр. Брюзга. Третейский суд.– В кн.: Менандр. Комедии. Герод.

Мимиамбы. – М., 1964.

20. Опыт истории театра у древних народов с рисунками и планом театра. –

М., 1849.

21. Плавт. Комедии. В 2-х т. – М., 1987.

22. Полонская К.П. Античная комедия. – М., 1962.

23. Сенека. Трагедии. – М., 1983.

24. Словарь Античности. Пер. с нем. - М.: Прогресс, 1989.

25. Софокл. Антигона. Царь Эдип. Троянки. Ифигения в Авлиде. – В кн.:

Софокл. Трагедии. – М., 1958.

26. Теренций. Комедии. – М.,1988.

27. Тронский И.М. История античной литературы.- Л,1957.

28. Фрейденберг О.М. Миф и театр. – М., 1994.

29. Щедрина. Античная художественная культура. - Санкт-Петербург, 1993.

30. Эмихен Г. Греческий и римський театр. – СПб., 1904.

34. Эсхил. Трагедии. – М., 1989.

ЗАХІДНО-ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ТЕАТР ДОБИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Період формування націй і держав, швидке виникнення міст у Західній Європі V –ХVІ століть прийнято називати добою Середньовіччя. В галузі театрального мистецтва відбувається трансформація театральних традицій попередньої доби, виникають нові специфічні театральні форми здатні втілити нові ідеї, проблеми і зміст, пов’язані з формуванням нової світоглядної парадигми.

В цілому розвиток середньовічного театру позначений взаємними впливами двох основних форм – театру релігійного і театру народного. Світський театр у добу Середньовіччя в силу потужного контролю з боку церкви не зміг піднятися до рівня сценічного мистецтва попередніх і наступних історичних періодів.

Світоглядні і естетичні особливості театру доби Середньовіччя. Середньовічне мистецтво, у тому числі і театральне, виникло і функціонувало на ґрунті феодалізму. Колосальний вплив на його розвиток мало те, що у цей період на теренах Західної Європи остаточно стверджується християнство, яке стає офіційною релігією, і католицька церква набуває надзвичайної ваги у житті суспільства.

Своє завдання церква вбачала у тому, щоб релігійні ідеї і релігійна мораль дійшли до всіх. Релігія середньовіччя освячувала феодальний устрій з його складною ієрархією і намагалася тримати контроль над ідеологічними інституціями суспільства, до яких належав і театр. Церква намагалася бути загальною і всеосяжною – вона зверталася до людської спільноти в цілому і до кожного члена суспільства конкретно.

Основою світорозуміння у добу Середньовіччя стає ідея Бога. Абсолютизація духовно-особистістного начала, максимальне „очищення” від матеріального, тілесного, природного приводять до ідеї „чистої” й „найдосконалішої” духовності, тобто до ідеї Бога. Тому природним в умовах цього часу є те, що знання про Бога – богослов’я, теологія – стають головним знанням.

Бог – найвищий митець, що створює красу за своїми законами. Бог – це найвища краса, прототип матеріальної і духовної культури. Тому у поняття прекрасного входили такі поняття, як гармонія, число, пропорція, світло. Завданням, що стояло перед філософією, яка по суті закріплює світоглядні позиції у будь-яку добу, було одне: обґрунтувати і доказати правильність і необхідність релігійних положень. При цьому акцент робився не на науку, а на віру і релігійні положення.

Естетичні концепції, в основному, викладені у роботах середньовічних філософів Аврелія Августина і Фоми Аквінського.

В естетиці Августина важливе місце посідають проблеми видової специфіки мистецтва, передусім художні можливості видовищних мистецтв. Особливу увагу Августин приділяє театру і аналізує його роль в римській культурі. У праці «Про град Божий» філософ намагався створити образ ідеального морального міста, в якому немає театру – символу гріховності. Погляди Августина вплинули на подальшу традицію відношення церкви до мистецтва.

Аврелій Августин мав великий вплив на формування естетичних поглядів ще одного яскравого представника середньовічної філософії - Фоми Аквінського. Фома Аквінський вважав, що для визначення прекрасного потрібно три умови: досконалість, пропорція, ясність. Слідом за Августином він стверджував, що «краса» - це те, що задовольняє людину в процесі чуттєвого споглядання навколишнього світу, певних речей, творів мистецтва. Поштовхом для виникнення задоволення є завершеність форм предмета, гармонія його частин.

Бог, як джерело «абсолютної краси» і «власне прекрасного» стає ідеалом середньовічної естетики.

У зв’язку з цим світ у середньовічному світогляді набуває подвійного характеру: земний – матеріальний, тілесний, „гріховний” і справжній – божественний, духовний. У християнстві виникає вчення про існування двох світів – вищого, божественного, духовного і нижчого світу земної реальності, який є лише його слабким відбиттям. Оголювалися і протиріччя між двома природами людської натури – духовної і тілесної.

У порівнянні з античним світоглядом на зміну уявлень про світ, як про щось завершене й гармонійне, прийшло сприйняття дійсності у її драматичній складності, у її вселенському грандіозному масштабі.

Середньовіччя створило інше розуміння людини і міри її цінності, ніж античність. Образ людини в мистецтві втрачає розумну ясність і внутрішню рівновагу, що було характерно для античних героїв. Але духовний світи людини збагатився. В ньому була відкрита різноманітність почуттів і переживань не рідко вражаючи драматизмом й прагненням вдосконалення.

Художні образи мистецтва доби Середньовіччя впливають силою внутрішнього зосередження й філософського самозаглиблення, пристрастю духовного поривання, високим духовним підйомом, або мрійливою споглядальністю.

Розширюється і сфера явищ, що відображалися у мистецтві. Завданням філософів і художників, митців стало пізнання всесвіту у його неосяжному і космічному масштабах у сукупності множинних явищ життя. Ця пізнавальна мета, хоча і була втілена у релігійних формах, в той же час збуджувала у людини потребу реального знання про всесвіти на землі.

Разом з тим, людина у свідомості Середньовіччя перестала бути центром світобудови. В ній вбачали лише частку всесвіту, що була підкорена її невідомим силам.

Середньовічне мистецтво, особливо офіційне, за своїми формами було релігійним, символічним, абстрактним. Само мислення людей середньовіччя було релігійним. Це накладало відбиток на всі форми життя суспільства і не могло не обмежувати можливостей мистецтва.

Мистецтво не повинно наслідувати природу – в цьому виражалося презирство, зневага до земного світу в ім’я високого одухотворення, що призводило до порушення у мистецтві звичної схожості з натурою і зверненням до символів, алегорій для вираження великої ідеї.

Однак, зміст середньовічного мистецтва не обмежувався тільки областю релігійних ідей. Поряд з релігійними жили й ідеї та почуття безпосередньо пов’язані з життям, з ідеалами, моральними уявленнями і устремліннями народу. Народні традиції стверджували, що кожне явище природи є втіленням Божества, що увесь матеріальний світ природи є одухотвореним і тому виправданим. В кожній людині втілено дещо священне, що і робить її, в певному розумінні, рівним королям.

У зв’язку з цією традицією набувають широкого розвитку ідеали материнства, теми страждань, стоїчної мужності людини, її спрямованістю до досконалості, краси природи і світобудови.

Почуття любові у середньовічному суспільстві вперше набуває таку ступінь інтенсивності, якої не знала людина давнього світу. Рицарська любов, поклоніння прекрасній дамі, захист вдів і сиріт, увага до ображених – стають темами середньовічного театрального мистецтва.

Середньовіччя також викриває у світі зло і потворність. У мистецтві розробляється проблема характерного, потворного, що на відміну від прекрасного має безкінечну безліч проявів у земному житті. Багатьом сюжетам середньовічного мистецтва також притаманні такі риси, як аскетизм і відчуженість від земного.