Обов’язкова література

1. Владимирова Н.В. Історія театру Західної Європи і США. Програма-

конспект для вищ. навч. закл. культури і мистецтв. Ч.1., Львів, 2005.

2. История зарубежного театра. /Под ред. Г.Н. Бояджиева и А.Г.Образцо-

вой. - В 4 ч. Ч.1.- М., 1981.

3. История западно-европейского театра / Под ред.С.С.Мокульського.-т.2.-

М.,1957.

Література для поглибленого вивчення

1. Абуш А.Шиллер. - М., 1964.

2. Єкимов А.Дидро.- М., 1963.

3. Бояджиев Г. От Софокла до Брехта за сорок театральных вечеров. – М., 1981.

4. Гете И. Об искусстве. – М., 1975.

5. Гольдони К. Мемуары. – т. 1-2. – М.-Л., 1930 – 1931.

6. Грандель Ф. Бомарше. – М., 1946.

7. Державин К. Вольтер. – М., 1979.

8. Дидро Д. Беседы о «Побочном сыне». Парадокс об актере.// Эстетическая и литературная критика. – М., 1980.

9. Иллюстрированная история мирового театра. Под редакцией Джона

Рассела Брауна. – М., 1999.

10. Кагарлицький Ю. Театр на века. Театр епохи Просвещения: тенденції і традиції. – М., 1987.

11. Кагарлицький Ю. Шекспір и Вольтер. – М., 1980.

12. Клєковкін О. Сакральний театр. Ґенеза. Форми. Поетика. - К.,2002.

13. Лессинг Г.-Э. Гамбургская драматургия. – М.-Л.,1936.

14. Минц. Девид Гаррик и театр его времени. – 1977.

15. Мокульский С. Гольдони, Гоцці, Альфьери // Итальянская література. – М., 1966.

16. Смолина К. Сто великих театров мира. – М., 2001.

17. Ступников И. Девид Гаррик. – Л.,1969.

18. Финкельштейн Е. Бомарше. – Л.-М., 1957.

19. Шервин О. Шеридан. – М., 1978.

20. Шиллер Ф. О трагическом. – Собр.соч. в 7-ми т., Т. 6. Статьи об эстетике. - М., 1957.

Театральне мистецтво доби романтизму

В останнє десятиліття ХУІІІ століття Європа переживає тривожні і бурхливі часи: сміливі надії Просвітительства змінилися розгубленістю і важкими передчуттями. Революція у Франції, страта королівської родини, стрімкий зліт Наполеона – всі ці події вражали сучасників жорстокістю і одночасно величчю.

В мистецтві, театральному зокрема, з’являються нові ідеї і форми, що відображали зміни у свідомості людей.

Так на початку ХІХ століття формується новий мистецький напрямок – романтизм, виникнення якого, в першу чергу, пов’язано з реакцією на поразку французької буржуазної революції (1789-1794 рр.) і ідеї Просвітительства. Розчарування у просвітницьких ідеалах, невдоволеність оточуючою дійсністю, нездатність втілити у життя ідеали свободи, рівності, братства оголили непримиренні внутрішні протиріччя доби.

І в той же час Романтизм відрізняв пафос пристрасного протесту проти насильства і соціальної несправедливості, що було успадковане у просвітителів. Романтизмом усвідомлена центральна ідея часу – мрія про власну свободу людини, про право нації на самовизначення.

Для цього художнього напрямку специфічним є проблема двох світів – співставлення і протиставлення реального і уявного світів. Причому, реальна дійсність – “проза життя” з її утилітарністю і бездуховністю розцінюється пустою видимістю, що протистоїть справжньому ціннісному світу і такою, яку не заслуговує людина.

Суттєвою стороною романтизму є ствердження і розгортання прекрасного ідеалу як реальності, що існує хоча б у мріях. Відкидаючи сучасну дійсність, яка є вмістилищем всіх пороків, романтизм “біжить” від неї, здійснюючи мандрування у часі і просторі. Втеча за реальні просторові межі виступало у 3-х основних формах:

• втеча до природи; в інші регіони, екзотичні країни;

• перехід в інший час;

• занурення у найпотаємніші куточки свого “Я”, у свій власний внутрішній світ. Так життя серця протистояло безсердечності зовнішнього світу.

Це дозволяє виокремити два важливих ідейних комплекси романтизму. Це “романтичний історизм” і “індивідуалістичний суб’єктивізм”. Іноді це призводило до перешкод в осягненні свого часу, що відкривало шлях до містифікації і міфологізації історичного процесу. У зв’язку з цим тема року, надприродних сил і фатуму дуже сильні в романтизмі.

Одна з основних проблем романтичного мистецтва – проблема антагоністичного конфлікту могутньої особистості, яка скинула всі окови, і пересічною, прозаїчною, ворожою людині реальністю. Саме цією проблемою було породжено різні варіанти романтичного героя:

- молода людина, яка даремно шукає спокою, і яка розчарувавшись у житті сповнена глибокої скорботи.

- полум’яний ентузіаст свободи, який кинув виклик оточуючому їх світу.

Але це завжди яскрава індивідуальність, надзвичайна особистість, здатна до бурхливих почуттів, особистість, яка протистоїть всім видам насильства і зла. Таким чином був сконструйований ідеалізований образ позитивного героя.

Це передбачало піднесеність почуттів особистості, що, в свою чергу, сприяло створенню культу почуття і уяви (у виражальних засобах – використання контрастів, ламку звичних видових і жанрових форм).

Романтичний герой виводиться із звичного життя і ставиться у надзвичайні обставини, де і розкривається могутність його духу. Відкидаються побут, приватні справи, акцентується звеличення людини, її ідеалізація. Показ надзвичайної особистості у надзвичайних обставинах дозволяє втілювати вищі потенції людини.

У Романтизмі виникає концепція безсмертя зла і довічності боротьби з ним. Світ романтизму по суті є духовним світом героя, який несе у собі всю скорботу світу з приводу його недосконалості.

Філософські основи романтизму. Романтизм – не є сумою художніх прийомів; його не можна зводити лише до фантастичного сюжету, до заплутаної інтриги, де складні драматичні конфлікти розв’язуються за допомогою випадковостей, рокових зустрічей, розкритих таємниць; до наявності „романтичних” персонажів – благородних розбійників, злодіїв, страшних потвор, загадкових особистостей тощо.

Все це вимагає пояснення особливостей світогляду авторів -романтиків, його загально філософським поглядом на світ. Враховуючи складність цього літературного напрямку, а також небезпеку впасти у спрощення, необхідно при визначенні романтизму виходити з його філософської основи.

Філософсько-естетичне обґрунтування романтизм отримав у теоретичних роботах йєнських романтиків. Молоді філософи і поети Фридрих Шлегель, його брат Август Шлегель, Новаліс, Фридрих Вільгельм Шеллінг та інші взяли під сумнів правоту практичного розуму і авторитет класика Іоганна Вольфганга Гете. Їх мистецька концепція будувалася на наступному: завдання художника – передавати рух душі людини, тому що внутрішній світ є вищим і більш значущим, ніж світ зовнішній, матеріальний. Саме вони першими почали називати новий напрямок у мистецтві романтизмом. Прихильники нового напрямку у мистецтві вважали, що «ні Розум повинен бути у центрі уваги художників, а Дух, вільний і бентежний».

Характерна риса романтичного вчення - це різко виражене суб’єктивне осмислення автором явищ реальної дійсності, намагання приписати їй те, що романтичний поет хотів би бачити у житті. Це часто призводить до неправильного розуміння, а часом і до викривлення об’єктивних законів розвитку дійсності. Наслідком переважності суб’єктивного начала в осмисленні явищ і процесів дійсності стає розрив між ідеалом і дійсністю.

Особливості естетики романтиків. Романтики впевнені, що історичний процес, історія людського суспільства, що глибоко його цікавить, є перш за все, проявом одвічних загальнолюдських начал – добра, зла, справедливості, істини тощо.

Розкрити ці начала, гранично оголити, показати в образі надмірне вираження – ось прагнення, що визначало специфіку художнього методу романтиків, метод їх типізації. Своєрідність цього методу – тяжіння до надзвичайного, винятково, незвичайного, титанізм образів, різкі світлотіні, стрімкість подій, величезна роль рокових випадковостей, широке використання фантастичних і легендарних образів і мотивів, гротеск і контраст як улюблені засоби зображення.

Створюючи типи, розкриваючи в них суттєві сторони дійсності, романтики у своїх художніх узагальненнях тяжіють до символіки, свідомо відволікаючись від життєвої, побутової конкретизації своїх характерів.

Загальна характеристика сценічного мистецтва.Доля романтизму у театрі складалася не просто. Той шлях який він пройшов у французькому театральному мистецтві, був характерним для театральної сцени на теренах майже усіх європейських країн.

Як відомо, романтизм розпочав свою історію з літератури, драматургії зокрема, причому доволі сумнівної якості. Мелодраматичні сюжети, чутливі персонажі, які опинялися у ситуаціях далеких від реальності і, страждання яких набували доколи фантастичних, далеких від правдоподібності розмірів.

Організатори вистав намагалися побудувати у театральному просторі світ загадковий і чужий людині. Широко використовувалися різноманітні постановочні ефекти: таємничі тіні пробігали по сценічній площадці, несподівано загасав вогонь у каміні, роздавалися крики і були чутні шерхотіння тощо. Такими театральними дійствами, яскравими і динамічними, була завойована європейська сцена.

З появою романтичної драми виникають проблеми із її сценічним втіленням. Романтична драма переживала конфлікт між словом і його сценічною реалізацією, між образами свідомості і необхідністю їх матеріального оформлення на сценічній площадці. Сцена реальна, актор матеріальний, а романтики говорили про душу, про хиткий світ сновидінь, про примар, що живуть серед людей і з’являються поетам. Світ уяви, колізії духу театр не опанував. Драматурги переживали трагедію нерозуміння. Одним з яскравих прикладів творча доля німецького драматурга Генріха фон Клейста (1777-1811).

Твори драматургів-романтиків європейська сцена не прийняла – театр і драматургія розмежувалися. Першими романтиками у театральному мистецтві Європи стали актори. Вони познайомили європейську публіку з персонажами, які завжди були завжди незадоволені світом. Для втілення романтичного світовідчуття актори нерідко зверталися до драматургії Шекспіра, де знаходили своїх надзвичайних героїв. Шекспір, що давався у попередню добу Просвітительства лише у переробках, щоб не турбувати моральні почуття глядачів ХУІІІ століття, у ХІХ столітті повернувся на європейську сцену без викривлення і купюр. У шекспірівських сюжетах актори брали натхнення. Шекспірівські пристрасті стали у нагоді романтичному театру.

Акторське романтичне мистецтво – це гра без правил, натхнення і пристрасть, виплеск душевних сил та напружена концентрація емоцій. Акторів-романтиків єднала манера виконання, яка була позначена яскраво вираженим особистісним началом. Постановки вистав вільно відносилися до тексту п’єси, так само і актори у виставу привносили своє відношення до проблеми насильства і зла. Інколи вони навіть грали злодіїв як обранців. Їх персонажі вступали на шлях пороку, тому що світ їх не сприймав. Неординарність, сильні пристрасті лякали простих людей. Так, граючи Шекспіра (Макбет, Ричард ІІІ), актори створювали гімни сильній волі, що була не обмежена вибором між добром і злом.

Актори не лише потрясали публіку, але і вабили глядача можливістю, ідеєю свободи. Побут вимагав впорядкованості, в той час, як романтики будні відкидали. Їм інколи ставало тісно на землі і вони кидали виклик небесам та, як Фауст, починали загравати з дияволом. У «Фаусті» Гете актори доби Романтизму більше любили грати Мефістофеля, аніж Фауста; так само, як у трагедії Шекспіра «Отелло» - Яго, аніж Отелло. Сам Гамлет подеколи набував демонічних рис.