Французьке театральне мистецтво першої половини хіх століття. Становлення романтизму

Романтизм прокладав себе дорогу на французьку сцену через мелодраму, яка мала спільні з романтизмом риси. Спочатку сюжети і персонажі, що були характерні для романтичної сцени, спочатку виникають в літературі далеко не самого високого рівня. У 90-х роках ХУІІІ століття у Франції з’являється мелодрама. У таких п’єсах герої страждали, нерідко знаходилися на межі загибелі, але фінал, як правило, був благополучним: доброчинність перемагала, порок був покараний. Події в основному відбувалися у середовищі пересічних людей, які також вміли страждати і відчувати. У мелодраматичних п’єсах могли зустрічатися і правдоподібні сюжети, однак вони завжди набували фантастичного забарвлення. Висока романтична література осмислила мотиви і сюжети мелодрами по своєму.

З романтизмом мелодраму зближувало наступне:

- вибір героя, який, як правило, був знехтуваний суспільством і законами, і страждав від несправедливості;

- характер сюжету п’єси, що був побудований на різкому зіткненні контрастно зображених начал добра і зла;

- сюжет п’єси і у мелодрамі і у романтичній драмі завершувався перемогою добра і покаранням пороку;

- відкидання всіх обмежувальних законів класицизму і ствердження принципу романтичної теорії – принципу повної свободи художньої творчості.

У жанрі мелодрами першої половини ХІХ століття писали Гільбер де Піксєрєкур, Шарль Кенье, Віктор Дюканж.

Поступово, протягом 20 років ХІХ століття романтизм у Франції складається як провідний художній напрямок.

Найкрупнішим драматургом і теоретиком романтичного театру був Віктор Гюго.

Віктор Гюго (1802 -1885)

Романтичний пафос драм Гюго визначався його світоглядом і, в першу чергу, ненавистю до соціальної несправедливості, бажанням захистити всіх знедолених, засудженням насильства і проповіддю гуманізму.

Персонажами романтичних драм Гюго були несамовиті герої, які втілювали свободу людського духу, а їх найхарактернішою рисою було романтичне бунтарство,

Історія драматургії романтизму починається з драми Гюго “Кромвель”. Ця п’єса була менш сценічною, ніж його наступні романтичні драми. Але у передмові до цієї драми Віктор Гюго виклав своє естетичне кредо і дав теоретичне обґрунтування романтизму як художньому методу. Тут він виразив свої погляди на драматургію і літературу в цілому і сформульоване своє розуміння значення театру.

На думку Гюго, театр це найкраща трибуна боротьби проти Бурбонів. „Кромвель” був несценічною п’єсою, тому і не був поставлений, але, в цілому, мав велике значення, тому що тут звучав прямий виклик класицистській драматургії. Гюго руйнує правила класицистського театру, ігнорує „єдності”, поєднує елементи комічні і трагічні. У передмові до „Кромвеля” він пише, що драма –той літературний вид, який найбільш повно виражає нову християнську епоху, яка розриває двоїстість людини. Найважливішим завданням драматурга і будь якого іншого художника він вважає відтворення контрастів. Пояснює він це тим, що у житті поєднані найрізкіші контрасти, а справжнє мистецтво покликане відтворити ці контрасти, протипоставити потворне і прекрасне.

Наполягаючи на правдивості мистецтва, Гюго вимагає точної локалізації дії. На цій підставі народжується його вчення про „місцевий колорит”: драматург, в уявленні Гюго, повинен точно відтворювати обставини дії, „місцевий колорит”, національну і історичну особливість тих фактів і подій. Драматург зобов’язаний передати „дух епохи” і своєрідність країни, що ним зображується.

Гюго надавав великої уваги мові драми. Він засуджує умовну аристократичну мову, яку класицисти нав’язували літературі, драматургії зокрема. Мова драматургії класицистів буда тісно пов’язана із салонною мовою французької аристократії. А сучасний мистецький твір за Гюго повинен використовувати все багатство народної мови, у якій він вбачав один з засобів оновлення драматургії.

І хоча програма сформульована Гюго багато в чому перегукувалася з вимогами реалістичного мистецтва, але все ж таки він залишався в межах романтизму. Він ставив питання про зображення контрастів, але не брав до уваги зображення руху, розвитку, боротьби протиріч у природі і суспільстві. Зображення зміни низького і високого, злого і доброго було для нього самоціллю. Правдивість Гюго розумів з позицій істинного романтика. Суб’єктивна правда – правда пропущена через уяву художника, була для нього вище за правду об’єктивну. „Правда життя – не є правда мистецтва”, - писав Гюго. Уява письменника висовувалася у „Передмові” на перший план.

Слідом за передмовою до „Кромвеля”, де викладені його теоретичні погляди на романтичне мистецтво, з’являються і романтичні драми, де він прагне на практиці реалізувати естетичні принципи, які сформулював у своєму маніфесті. Це такі драми, як „Маріон Делорм”, „Ернані”, „Король розважається”, „Марія Тюдор”, „Рюі Блаз”.

У цих п’єсах у повній мірі були проявлені риси романтизму. Так у “Маріон Делорм” вперше з’являється образ героя низького походження, який протистоїть придворно-аристократичному суспільству.

У драмі “Ернані”з’являється образ благородного розбійника, який вставши на захист своєї честі, виступає за честь всіх знедолених. Розвиток подій п’єси відбувався динамічно і неминуче призводив до фатальної розв’язки. Події романтичної драми розгорталися навколо конфлікту сильної яскравої особистості з оточуючим світом. Цей тип конфлікту знаходився у центрі всіх драм Гюго.

У цих п’єсах у романтичній формі він підняв тему соціальної несправедливості. Герої його драм – люди із світу знедолених. Тільки вони тут вступають позитивними персонажами. Представники панівних класів – аристократи, державні діячі, монархи - незмінно виконують ролі персонажів негативних і протиставлені героям-плебеям.

Протиставляє негативним персонажам моральну велич „бідняків”і знедолених.

Безрідний юнак Дід’є, куртизанка Маріон	„Маріон Делорм”	Людовик ХШ Рішельє
Благородний розбійник Ернані, поставлений поза законом своєю ворожнечею з Королем	„Король забавляється”	Король
Блазень Трибуле та його юна донька	„Марія Тюдор”	Франциск І
Лакей іспанського гранда	„Рюї Блаз”	Міністри і гранди

Образи героїв соціально принижених і знедолених не лише протиставлені образам героїв з можновладних кіл, але в їх характерах Гюго підкреслює моральну перевагу та їх душевну велич. Одночасно він оголює непривабливе обличчя представників привілейованих класів, основними рисами яких є егоїстичність, жорстокість і порочність. Знедолені у Гюго завжди людяні, а наділені владою – позбавлені цієї людяності.

Гюго рішучо відкидає всі правила драматургії класицизму. Він змальовує нестримні пристрасті і надзвичайні героїчні характери. Драматичний конфлікт розгортається і розв’язується у бурхливій зміні подій. Драматург сміливо чергує трагічне і комічне , прекрасне і потворне. Одна й та ж сама особа в його п’єсах є носієм різких контрастів. Улюблений засіб Гюго – зображення великодушності втіленої у потворній зовнішній формі або навпаки – душевної потворності, яка виступає в обличчі зовнішнього блиску і краси. Наприклад, у драмі „Король розважається” з одного боку виступає потворний зовнішньо, але прекрасний душею блазень Трібулє, а з іншого - привабливий зовнішньо, але бездушний егоїст король Франциск .

Драматургічні твори Гюго перевертали всі „непорушні” закони класицистського театру як у виборі і трактовці героя, так і у змісті драматичних конфліктів, як у композиційній побудові драми, так і в її мові. Він зображував зіткнення пригноблених та гнобителів, не залежно від епохи минулого, на тлі якої розгорталася драматична дія.

Герої п’єс Гюго (Дід’є, Маріон, Трібулє, Жильберт та ін.) скривджені і принижені, ніколи не стають переможцями, що відбивало умови того часу, коли створювалися його драми. Вони гинуть у боротьбі зі своїми ворогами, перемагаючи лише морально. Герої драм Гюго надзвичайно активні. Якою б трагічною не була їх доля, вони завжди вступають у боротьбу зі злом, героїчно відстоюючи у цій боротьбі свої права або свої почуття.

У цей час також працюють такі драматурги, як Дюма-батько, де Віньї, Мюссе та ін.

Дюма Олександр (1802-1870)

Свою літературну діяльність розпочав як драматург, написавши водевіль „Полювання і любов”. Але реальну славу драматурга здобув після постановки його драми „Генріх Ш та його двір”, яка по суті стала однією з перших французьких романтичних драм.

Найбільш відомі його п’єси „Антоні”, “Нельська вежа”, “Кін, або Безпутство і геній”, в основу якого покладені епізоди з життя знаменитого англійського актора-романтика Едмуна Кіна.

Романтика пригод у Дюма носить розважальний характер. При створенні свої п’єс він активно використовував засоби мелодрами. У багатьох творах дозволяє собі вільне поводження з історичним матеріалом. Нерідко мотивацією тих чи інших історичних подій у творчості Дюма виступають особисті конфлікти героїв.

Альфред де Віньї (1797-1863)

У своїй творчості Віньї наполегливо проводить тему безвихідної самотності людини перед обличчям байдужих до нього небес і ворожого до нього людського суспільства. Він визнає абсолютною силою, що володарює у світі, тільки зло.

Все написане де Віньї забарвлено похмурим визнанням неминучості зла і необхідності стоїчно йому протистояти. Він вважає, що над людиною володарює невблаганний рок, а Божественне провидіння безпристрасне і невмолиме у своєму відношенні до людства.

Однією з провідних тем творчості де Віньї є самітність і страждання, що завжди випадають на долю неординарних людей. Все існуюче приречено на страждання, причому геній неминуче опиняється найбільш нещасним серед людей. Його герої не лише зневірилися у житті, але і втратили своє місце у ньому. Вони втікають від дійсності – вони „зайві люди”, що „запізнилися народитися”.

В цілому його драматургічна творчість має не споглядально-ліричний, а оповідально-філософський характер. Основна тема – трагічна самітність, яка випадає на долю надзвичайної особистості.

У 1931 році він пише п’єсу „Дружина маршала д’Анкр”, ідеєю якої є неприйняття світу через критику буржуазного суспільства. Але тут у де Віньї немає романтичного героя.

У 1832 році з’являється його п’єса “Чаттертон”. Це драма на 3 дії і написана у прозі. В алегоричній формі де Віньї прокламує приреченість всього величного на землі і розрив з дійсністю. Драматург тут проголошує війну всім традиційним правилам класицистського театру і вимагає творчої свободи у втіленні авторського задуму. Доля поета при будь якому суспільному ладі є трагічною, що підкреслюється де Віньї і тим, що він надає своєму головному герою ім’я англійського поета ХУШ століття, який трагічно загинув.

Головний герой драми „Чаттертон” – поет – не може бути зрозумілим грубим натовпом. Справжньому поетові залишається лише смерть, тому що він не знаходить собі місця у житті. Знов звучить у цій драмі тема приреченості всього величного. Таким чином песимізм, притаманний де Віньї у цій п’єсі ще більше поглиблюється.